Націоналізм vs Фемінізм: чому українські націоналістки - не феміністки

Автор/джерело -  © Олеся Применко, кандидат філософських наук, «Жіноча Січ» 

Часто кажуть, що українська жінка, яка нарівні з чоловіками веде боротьбу за Українську Самостійну Соборну Державу, обов’язково має бути феміністкою. Такою собі войовницею-амазонкою, натурою сильною, мужньою та незалежною.

Такі розмови особливо часто ведуться сьогодні, у вік емансипації та ствердження жіноцтва на керівних посадах в усіх сферах суспільного буття.

Мій нарис є певною спробою спростувати такі уявлення, оскільки вони несуть лише шкоду для українського суспільства – порушують гармонію взаємин між чоловіком і жінкою, відкидають традиційні християнські підвалини української родини. Стверджую, що в історії України не було прикладів фемінізації у жодній сфері, що українська жінка в минулому ніколи не перебирала на себе чоловічих обов’язків, не виконувала чоловічої роботи за власним бажанням.

Явище фемінізму набувало поширення вже за часів Радянського Союзу, коли жінка позиціонувалася не як жінка, а як “таваріщ”, колега по роботі. Коли журнал “Радянська жінка” ряснів фотографіями жінки мужнього вигляду, одягненою в робу, з червоною хустиною на голові і киркою в руці. Ніде не йшлося навіть про материнство – цю функцію виховання перебрали на себе, починаючи від дитячого садочка, навчальні заклади всіх рівнів, які “виковували кадри для партійної роботи”. Тип жінки, пропагований в Радянському Союзі, мало нагадував жінку, а був якраз зразком фемінізації, що сьогодні так вихваляє Захід.

Після розвалу СРСР “фемінізовані” жінки в Україні отримали гарячу підтримку своїх західних “колег”. І сьогодні кожен (чи кожна), хто виступає проти фемінізації суспільного буття, отримує тавро “придушувача жіночої гідності”, “противника прогресивного руху жінок” і таке інше. Натомість, я часто запитую жінок, чи хотіли би вони працювати як чоловіки: витягувати вугілля з шахт, тягати рейки на залізниці, прокладати труби, асфальтувати дороги тощо. Жодна поки що не погодилася, якою б ярою прихильницею фемінізму не була.

Для кращого розуміння звернімося до ідейних та історичних основ теорії рівності двох статей, поширеної сьогодні. Передусім варто нагадати, що сутністю феміністичних переконань є думка про суспільну дискримінацію жінки, насамперед через приналежність до своєї статі. У публіцистичній та політологічній літературі наводять декілька визначень явища фемінізму:
• Соціально-політична теорія, що аналізує гноблення жінок та перевагу чоловіків в історичному минулому і сьогоденні, а також осмислює шляхи подолання чоловічої переваги над жінками.
• Широкий соціальний рух за рівність прав і можливостей для жінок, проти соціальної системи з нерівноправним положенням людей різних статей.

• Ідеологія, що виступає проти жінконенависництва.

• Філософська концепція соціокультурного розвитку, альтернативна до європейської традиції, яка виявляє зверхність до жіночого соціального досвіду в уявленнях про світ і суспільство.

Слово “фемінізм” (з французької мови feminin (е) перекладається як “жіночий (а)”) вперше використав французький соціаліст-утопіст Шарль Фур’є наприкінці XVIII ст. Він називав феміністами прихильників жіночого рівноправ’я, вважаючи, що “соціальний стан жінок є мірилом суспільного прогресу”.

Розмови про роль жінки в суспільстві, що містять феміністську перспективу, ведуться від епохи так званого “високого середньовіччя”. У деяких дослідженнях витоки феміністської концепції пов’язують із виникненням плеяди жінок-єретичок в країнах Європи, які оголосили наприкінці ХІІІ – у ХІV ст. про своє право на особливу інтерпретацію Учення Христа, який розумівся ними як божественна істота, що не мала статі і навіть є швидше жінкою, ніж чоловіком. Однією з таких жінок була Юліана Норіджська, яка жила у ХІV ст. На початку XVI ст. серед захисників прав жінок – звинувачений в єресі філософ Корнеліус Агріппа (1486 – 1535), автор “Декламації про благородство і перевагу жіночої статі над чоловічою” – вважав, що лише “тиранія чоловіків позбавляє жінку свободи, отриманої нею при народженні”.

Витоки фемінізму містяться також у культі людини в епоху Відродження та пов’язані з іменами перших італійських жінок-письменниць – Ізотти Ногаролли, Лаури Черети. Авторка “Книги про Град Жіночий” (1405) Христина Пізанська (1364 – 1430) описала ідеальне місто – притулок усіх гідних жінок, які відчувають гніт і несправедливість відносно себе від оточуючих чоловіків і суспільства. Француз Пулена де ля Бару в своєму есе 1673 року “Про рівність обох статей” обґрунтовував тезу про те, що нерівноправне становище жінки є результатом підпорядкування її грубій чоловічій силі, а зовсім не “розпорядження природи”.

У XVII – XVIII ст.ст. у США, Франції, Німеччині фемінізм виявляється як емансипація – гасло більшості кампаній за здобуття рівноправ’я жінок у різних сферах (насамперед у царині освіти, праці, громадянських прав). Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. боротьба за політичне рівноправ’я виливається у суфражизм – рух за надання жінкам однакових з чоловіками виборчих прав, що зародився в Англії.

Початком організованого руху вважається 1848 рік, коли в Сенека Фоллз (штат Нью-Йорк, США) пройшов з’їзд із захисту прав жінок під гаслом “Усі жінки і чоловіки створені рівними”.

Основоположницею і теоретиком “другої хвилі” фемінізму стала француженка Симона де Бовуар, авторка книги “Друга стать” (1949), яка розкритикувала постулат про природність сексуального розподілу праці. На її думку, співвіднесеність жіночого й чоловічого начал є історичним стереотипом, що має в своїй основі не взаємодоповнення, а владну ієрархію (чоловічого над жіночим). Відомо, що де Бовуар прожила стражденне життя зі своїм коханцем філософом-екзистенціалістом-атеїстом Жаном-Полем Сартром, який ніколи не пропонував їй вийти заміж. Сімона де Бовуар не мала дітей, водночас постачала Сартру коханок, з деякими сама вступала в інтимні стосунки, а деяких удочеряла, на догоду своєму знаменитому коханцю.

З другої половині ХХ ст. фемінізм має різні течі, що розрізняються географічно (американський, європейський, третього світу, пострадянський і постсоціалістичний), етнічно (фемінізм “білих”, “чорних“), ідеологічно (ліберальний, соціалістичний і марксистський, радикальний), за конфесіями (християнський, ісламський), за методами і спрямованістю дій (екофемінізм, пафіцистський, сепаратистський), за приналежністю до філософських і психологічних напрямків (модерністський, постмодерністський і постструктуралістський, психоаналітичний), за сексуальною орієнтацією та ідентичністю прихильників (лесбійський, садомазохістський, а також такий, що об’єднує всіх невизнаних суспільством індивідів нетрадиційної сексуальної орієнтації – квір-фемінізм).

Завдяки боротьбі соціал-феміністок і марксисток проти дискримінації жінок у сфері праці, у США з початку 1970-х років відмінена позначка “стать” в автобіографіях, необхідних під час влаштування на роботу, впроваджене формалізоване тестування як форма відбору здібних працівників.

Найяскравіший напрям у фемінізмі – радикальний фемінізм, сформований у ХХ ст., представники якого розглядають жінок як біологічний “клас“, що дискримінується й експлуатується. Така модель представляється феміністками як зразок для вивчення інших форм пригноблення. Патріархат у їхній концепції — автономна соціальна та історична сила. К. Міллет (“Сексуальні політики”, 1970), С. Файерстоун (“Діалектика статі”, 1970), А.Дворкін (“Порнографія. Чоловіки володіють жінками”, 1975), К. Дельфі та ін. вважають, що нерівність статей можна знищити, якщо жінки захоплять у свої руки всі засоби відтворення людини, всі репродуктивні права і, головне, виховання (оскільки чоловіки відтворюють у синах “собі подібних” — тих, хто буде в майбутньому пригнічувати жінок). Для радикалів характерне обговорення таких сюжетів, як чоловіча монополія в культурі і знаннях, статева дискримінація в повсякденному, особливо – у сексуальному житті. Залежно від ступеня радикальності поглядів феміністки цього напрямку пропонують деякі шляхи виходу з існуючої ситуації: феміністська революція з метою кардинальної зміни моделі стосунків між чоловіками та жінками і переходу від патріархату до матріархату; феміністський сепаратизм, заснований на самоізоляції жінок від чоловіків; заміна чоловічої культури на жіночу; створення типу культури, що об’єднує обидві моделі культури.

Держава для радикальних феміністок – інструмент контролю жіночої сексуальності, чоловіки – соціальна група, яка примушує жіночу сексуальність до постійного обслуговування своїх потреб і бажань (тому радикальні феміністки критикують закони про заборону абортів, обмеження використання контрацептивів, стерилізації, виступи проти одностатевих, особливо лесбійських сімей), лесбіянство – ознака внутрішнього заперечення патріархальних форм сексуальності, шлях переосмислення для феміністок.

Історичний огляд гендерної проблематики чітко показує її зсув – від витоків фемінізму в спотворенні Вченні Ісуса Христа у Середньовіччі та Відродженні, через емансипацію у суспільно-політичній площині, коли європейські й американські жінки боролися за свої права як громадянки (ХІХ – ХХ століття), до становлення феміністського світогляду, який кардинально змінює традиційні установки щодо сім’ї, держави, соціуму (кінець ХХ століття). Очевидно, що такі зміни є негативними для сучасної й майбутньої України, яка має будуватися на націоналістичних засадах.

Мислення феміністки є нетиповим для української жінки, тобто нетрадиційним. В українській традиції, з часів Київської Русі, жінка є берегинею родини, яка турбується про національне виховання своїх дітей, охоронницею дому у буремні часи, коли чоловік воює з ворогом-нападником. Українська жінка виконує чоловічі обов’язки лише тоді, коли її змушують обставини, – у періоди лихоліть, які часто переживала Україна. Безліч прикладів цьому знаходимо в історії.

І сьогодні, коли продовжується національно-визвольна боротьба на українських землях, жінка-націоналістка відчуває свій обов’язок перед власною родиною, перед майбутніми українськими поколіннями стати поруч чоловіка, який бореться за УССД. Але це ніякою мірою не означає прихильність українських націоналісток до фемінізації суспільного буття.

Навпаки, українська жінка, яка прагне зберегти гармонію подружніх відносин та благополуччя в родині, яка сповідує традиційне християнство, – протиставляється неприродному суспільному рухові, який тепер охопив західні “розвинуті, цивілізовані” суспільства.

Варто лише помислити, до чого призвів феміністський рух другої половини ХХ століття? До зубожіння національного генофонду сучасної Європи й США: маскулінізація (з французької мasculin перекладається як “чоловічий”) жіноцтва й фемінізація чоловічої статі; звідси – утвердження збоченських відносин, які вихолощують душевний і духовний світ людини; звідси – поглиблення самотності людського єства; звідси – втрата людиною орієнтирів в умовах сучасної глобалізації; у результаті – порушення гармонійної єдності “чоловіче – жіноче” як основи людського буття.

Націоналізм повертає нас до природних, християнських основ (спірне ствердження - про природність християнства, - "Араттта"). Натомість фемінізм закликає до руйнування природних законів і створення штучного світу, де людина втрачає саму себе, свою статеву сутність.

Ось чому українські націоналістки – не феміністки.