«Ірпінський синдром»

Автор/джерело -  © Андрес Геркель, Український тиждень 

Казковий світ Петра Мельника в Ірпені як дзеркало українського політикуму.

Українські вибори окрім усього іншого показали, що іноземні спостерігачі можуть інколи бачити нюанси дуже по-різному й робити радикально розбіжні оцінки. Той говорить про паркан, той – про дірку в ньому.

Зазвичай ці спостерігачі ганяють від однієї дільниці до іншої і дивляться, щоб не було порушень процедури. За винятком Білорусі, технічний бік процесу йде гладко навіть у Росії та Україні. Запровадили новий, дорогий засіб забезпечення прозорості всього, що відбувається на виборчих дільницях: відеокамери. На мою думку, ефект від них був мізерний, якщо порівняти із затратами. Постають набагато цікавіші питання: в чиїх інтересах було так змарнувати гроші платників податків і наскільки прозорою була процедура закупівлі?

Навіть у країнах, де є великі проблеми з демократією, імітувати демократичні процедури навчилися чудово, і вибори тут не виняток. Тож голосування можна оцінити на «добре» або «відмінно». А от оцінка за передвиборну ситуацію – двійка за п’ятибальною шкалою. Насамперед тому, що Юлія Тимошенко і Юрій Луценко у в’язниці. Дуже важливий також період після дня голосування. Остаточні результати підрахунку голосів не з’явилися навіть через тиждень. Чому? Повільні темпи обробки бюлетенів були помітні від початку. Рахування в ніч виборів тривало до сходу сонця. Частково це пояснювалося надто ретельним дотриманням усіх формальностей заради перестрахування: у присутності іноземних спостерігачів боялися зробити помилку. Дещо загадковіше питання: як дбайливо пораховані на дільницях результати мали потрапити на наступний рівень. Там уже не було змоги стежити за ланцюжком, по якому документи передавали в окружкоми та до Центральної виборчої комісії.

Підневільні студенти

Вигляд спостерігачів, які в день виборів ходили дільницями, наводить на думку про людину, яка в яскраво освітленому місці шукає ключі, загублені (і вона про це чудово знає) десь у темному закутку. Цього разу зір мене не підвів, і на секунду я таки побачив ключ, хоча вхопити його мені не вдалося. Це одкровення трапилося мені в Ірпені, кілометрів за 25 від центру Києва; того ранку я опинився на дільниці, дуже не схожій на інші. Там було багато молоді, й навколо гуло як у вулику. Спостерігачі від боксера Віталія Кличка дорікали членам комісії і вимагали перевіряти місце реєстрації в паспортах виборців. Комісії здавалося, що вони просто заважають процедурі.

Але крапля за краплею надходила інформація, і в мене склалася чіткіша картина. Молодь – це студенти університету. У гуртожитку їм сказали, що вони мають до обіду проголосувати. Що це означає? Виявилося, що в них є ректор, такий собі пан Петро Мельник. Він одночасно і депутат Верховної Ради зі стажем, і член Партії регіонів, і кандидат в одномандатному окрузі. Студентів університету послали за нього проголосувати.

За результатами так і вийшло: у Мельника виявилася масова підтримка саме на тій дільниці, де прописані мешканці студентського гуртожитку. Схоже, що Національний університет державної податкової служби України – це антитеза свободи в освіті. Наявність місця в гуртожитках залежить від милості адміністрації. Від неї ж таки – й шанси випускників на працевлаштування. А руки в регіоналів дов­гі. Це так званий адмінресурс.

Та все то ще квіточки. Хоча ось і ягідки: за чутками, не тільки студенти, а й колишні випускники теж були задіяні у виборчій кампанії ректора: їх викликали і змушували повторно реєструватись у гуртожитках.

Потворний гібрид

Особистий «ужинок» Мельника на дільниці, де я був спостерігачем, мало не втричі перевищував кількість голосів, відданих на виборах за ПР. Там йому дісталося майже 60%; усі кандидати-конкуренти порівняно з ним були молокососи та й годі. Загальноукраїнський підрахунок свідчить також, що позиції регіоналів за пропорційною складовою відносно слабкі. А от за одномандатними округами вони забезпечили собі перевагу. Українці питають: «Чому більшість завжди голосує проти Партії регіонів, але все одно виграє меншість?»

У процесі підготовки до цих перегонів одну невдалу виборчу модель замінили іншою, теж недієвою, але сприятливішою для президента Віктора Януковича. Такий гібрид мажоритарної та пропорційної виборчих систем можна порівняти (якщо скористатися аналогом із біології) з нащадком, який успадкував найгірші генетичні риси обох предків. Але президент Янукович і пан Мельник – прагматики. Адмінресурс працює набагато ефективніше в руках якого-небудь місцевого цабе. По всій країні десятки таких мельників, і саме вони вирішують долю виборів. Понад те, передовий загін нової системи складається з досвідчених психологів. Студенти з Ірпеня могли заспокоїти своє сумління, проголосувавши за іншу політичну силу в партійному списку. Вони мали нагоду поставити позначку навпроти імені Мельника як кандидата за мажоритарним списком, одночасно віддавши голос партії Тимошенко або Кличка в іншому бюлетені.

Зона суворого режиму

«Прославилася» Україна ще й тим, як влада скуповує депутатів Верховної Ради. З новою, зміненою системою це стало навіть простіше, оскільки група самовисуванців теж здобуде місця в законодавчому органі країни. На жаль, незалежність означає лише те, що ціна невпинно зростатиме. Все йде до того, що вони продадуться переможцям якомога дорожче.

Ключове питання – чи здобуде Янукович у Верховній Раді конституційну більшість. Якщо так, то наступні президентські вибори відбуватимуться в парламенті, і це закріпить владу олігархів над Україною на багато років. Якщо ж ні й опозиція виставить сильного узгодженого кандидата, то передбачити результат прямих виборів буде важко.

Олігархи, які стоять за Партією регіонів, іще не запхали собі в кишеню ціле суспільство. Багато в чому вони скористалися розколом між Сходом і Заходом України. Різниця справді є, і давно відомий той факт, що західні області активніше підтримують курс на зближення з НАТО та ЄС. На жаль, є ще й інша обставина: герої Помаранчевої революції – президент Вік­тор Ющенко і прем’єр-міністр Юлія Тимошенко – не зуміли використати багатьох шансів і як лідери країни загалом діяли не настільки вже й по-західному.

Тепер Євросоюз потрапив із Україною в скрутне становище. З одного боку, цій великій країні не дозволять просто сповзти в сферу впливу Росії. Із другого – ЄС буде важко підписати з Києвом Угоду про асоціацію, якщо держава рухатиметься до диктатури й відвернеться від європейських цінностей.

«Ірпінський синдром» Мельника характерний для всієї України. ЗМІ – це переважно засіб впливу або політичної реклами. Спроби донести об’єктивну інформацію закінчуються сумно, наприклад, втручанням податківців. Найтривожніший аспект – незаконна оплата послуг журналістів. Це явище описали іноземним спостерігачам на брифінгу і в письмових звітах ОБСЄ та Бюро демократичних інститутів і прав людини. У багатьох ЗМІ є традиція виплат додаткових неофіційних премій журналістам за створення замовних матеріалів для того чи того впливового політика або ж бізнесмена, наприклад, написання хвалебних статей, так званої джинси. Зазвичай цю послугу замовляють прямо через редакторів. Інакше кажучи, журналісти не вільні, а редакції ЗМІ не незалежні. Методи, що їх застосовують для впливу на студентів, держслужбовців та інших бюджетників, які перебувають у заручниках олігархічної системи, відносно подібні.

Яким же був мій подив, коли через кілька днів я дізнався, що Мельник у тому одномандатному окрузі не виграв. Ірпінь просто під боком у Києва, це твердиня опозиції. Але набрати нахабно, нахрапом у студентському районі 60% голосів і прогоріти? Це щось новеньке! Яке майбутнє в країни, якщо університетські гуртожитки дедалі більше нагадуватимуть тюрми і психлікарні? Поки що досвід підтверджує: зазвичай влада досягає найвищих результатів саме в таких закладах. Зона суворого режиму сприяє тоталітаризму.