Третьою силою можемо стати лише ми самі

Автор/джерело -  ©  Ірина Магрицька, Радіо Свобода 

Результати останніх парламентських виборів в Україні стали суцільним розчаруванням для національно-демократичної громадськості країни.

Воно було потрійним. Спочатку ми відчули, що опозиція своїм голосуванням за чинний виборчий закон практично забезпечила перемогу партії влади. Потім ми були здивовані її безсиллям при захисті результатів виборів, попри гучні заяви деяких лідерів опозиції про те, що новий закон практично унеможливить свавілля влади при підрахунку голосів. І нарешті, погрози опозиціонерів обнулити свої партійні списки виявилися лише жалюгідним піаром, скерованим уже на президентську кампанію.

Тобто, якщо розібратись, то зовсім не влада, а українська опозиція стала головним розчаруванням минулих виборів. Це особливо неприємно для тих із нас, хто пов’язував з нею певні надії на покращення ситуації в Україні з демократичними свободами. Особливо ж кепсько було тим, хто повірив безвідповідальним заявам опозиційних лідерів, що Партія регіонів з тріском програє ті вибори.

Більше того, якщо до виборів багато хто з нас вважав інформацію про те, що деякі опозиційні лідери зацікавлені в тому, щоб Тимошенко перебувала у в’язниці, за провокації провладних журналістів та політологів, то після виборів це вже мало в кого викликає сумніву. Занадто вже по-різному зреагували на дещо штучні результати виборів лідери «Батьківщини» та сама Юлія Тимошенко.

Стосовно поведінки партії влади до, під час та після виборів, то вона здивувала хіба що киян та галичан, які наївно вважали, що в регіоналів не вистачить шулерської фантазії та адмінресурсу на те, щоб отримати загальну перемогу на виборах.

Вистачило і того, й іншого, і тепер доля України на три наступні роки буде визначатися Президентом Януковичем та рукою Чечетова, скерованою з Банкової, як і два останніх роки до цього.

Ще більш наївними є ті з нас, хто й надалі залишається оптимістом та очікує на появу на політичній арені українського Саакашвілі, який прийде та повирішує за нас усі наші проблеми. На жаль, не прийде, бо йому просто нізвідки взятися в Україні.

Чому сучасна Україна не може мати своїх національних героїв

Сподіваюсь, що тих, хто вірить у те, що наш національний герой сьогодні заходить у парламент на чолі якоїсь опозиційної фракції, або ж сидить у в’язниці, все ж таки не так багато, щоб ми у своїй переважній більшості й надалі чекали на його появу.

Або ж я помиляюсь, і він таки є в їх числі? Тоді в мене є певні питання до тих невиправних оптимістів. Чи це не той із них, кого турбує проблема кримської «татарви», яка сьогодні, на його переконання, «піднімає голову» на своєму рідному півострові? Чи не той, хто за весь час своєї передвиборчої кампанії не наважився на публіці вимовити слово «Янукович»? А може, той, хто після перемоги останнього на президентських виборах просив у нього прем’єрську посаду? А чи не та, що жодного разу публічно не вимовила таких святих для українців слів, як Голодомор, ОУН-УПА, Бандера чи Шухевич?

Але тоді знов виникає резонне запитання: чому у всіх постсоціалістичних та пострадянських держав були, якщо не національні лідери, що привели їх до європейської спільноти, то хоча б ті, що дозволяють їм триматися на соціально-економічному плаву значно краще за Україну? Іншими словами, де наші гавели, валенси, бальцеровичі, бразаускаси, саакашвілі або навіть пострадянські путіни з лукашенками та назарбаєви з алієвими? Чому українській нації бракує сил на висування зі своїх лав якщо не яскравих національних лідерів, то хоча би справжніх державників?

Відповідь на всі ці запитання можна знайти в її постгеноцидному статусі, який унеможливлює існування в Україні національної еліти та її кращих представників, які і стають за певних історичних обставин національними героями.

У нас навіть нема в суспільстві тих соціальних прошарків, які б могли продукувати у своєму середовищі тих елітаріїв. Якби на історичному зламі 1917 року в нас була своя національна шляхта, як у поляків, фінів та балтіців, то сьогодні ми, напевно, були б, мабуть, там, де перебувають і ці народи – у НАТО та Євросоюзі. Але тоді вся українська шляхта була настільки міцно вмонтована в російсько-імперську, що навіть не уявляла собі, як це братня соціалістична Росія може напасти на соціалістичну Україну. Наслідки цього сліпого оптимізму виявилися, як відомо, фатальними не тільки для української державності, але й для української нації в цілому.

Але тоді в нас було ще одне джерело національної еліти – українська інтелігенція, яка після агресії більшовицької Росії проти УНР скинула зі своїх очей рожеві проімперські окуляри і стала на чолі національного відродження у 20-і роки минулого сторіччя. Але це добре розуміли сталінські сатрапи, які ретельно перерахували всіх його представників та винищили їх ущент.

Потім замість тієї інтелігенції комуністичним режимом була вихована вже інтелігенція радянська, окремі представники якої намагаються сьогодні вдавати з себе наших національних лідерів. Наслідки цього жалюгідного маскараду всім нам добре відомі.

Але й після цього злочину комуністів в Україні ще залишалось велике джерело національної еліти – це українське селянство, яке складало на той час 70% населення України. Сталінський режим знищив його також повністю ментально Голодомором 1933 року, і лише частково – фізично.

Ось чому сьогодні українське село, замість Тараса Шевченка, здатне продукувати лише кучм, литвинів, у кращому випадку – ющенків.

Такого тотального нищення джерел еліти не пережила жодна інша республіка колишнього СРСР. Саме цим і пояснюється виняткова системна криза нашої державності, на відміну від усіх інших пострадянських республік, не говорячи вже про центральноєвропейські країни колишнього соціалістичного табору.

В історичній перспективі джерелами української національної еліти могли би стати національно свідома молодь та середній клас. Посткомуністична політична еліта «подбала» про першу, заклавши на конституційному рівні відсутність будь-якої державної ідеології в Україні. Наслідком цього частково пояснюється відтік найбільш талановитої молоді за кордон.

А середнім класом у нас ось уже третій рік поспіль дуже щільно «опікується» режим Януковича, який добре усвідомлює, що це питання збереження його панування на майбутнє.

Ось і виходить, що в Україні нізвідки взятися не лише реформатору рівня Саакашвілі, але й національній еліті як такій, яка б змогла об’єднатися в ту єдину українську партію, повністю незалежну від олігархату. Доказом моєї правоти є унікальна відсутність в Україні і того, і другого ось уже третій десяток років.

Що ж робити?

Відповісти на це сакраментальне питання, між тим, не так уже й важко. Треба брати приклад із росіян або з африканських арабів. Із того, як їхні інтернет-спільноти стали спільнотами вулиці, висунувши своїх лідерів, які дуже налякали можновладців у Росії та відсторонили в низці арабських країн старих керівників.

Страшно? Так. Важко? Безумовно. Але іншого виходу в нас просто немає. Хоча б тому, що багато хто з нас просто не доживе до того часу, коли своє слово в українській політиці скаже середній клас або наша елітарна молодь.

До речі, влада в Україні це добре розуміє. Ну не з великого ж бажання спілкуватися з населенням у Фейсбуці з’являється час від часу Микола Азаров! Тим більше, що йому там українці висловлюють усе, що про нього думають.

Певно, хтось із політтехнологів підказав Миколі Яновичу, що так значно краще й безпечніше для нього, ніж коли невдоволені його урядом прийдуть до Кабміну, Верховної Ради, чи, боронь Боже, до Адміністрації Президента.

Сьогодні український інтернет-простір став місцем випускання пари громадянського невдоволення режимом Януковича. І висловлюють свої думки тут не тільки «хоробрі» аноніми, а й конкретні люди під своїми іменами та прізвищами. Серед них є вже певні лідери, до яких немає жодних із тих питань, які я поставила вище палким прихильникам лідерів майбутньої парламентської опозиції.

Вони вже намагаються скеровувати громадську думку в тому чи іншому напрямку. Це їм удається, й авторитет їхній зростає.

Але це тільки віртуальний авторитет. Бо за межами інтернету (де перебуває абсолютна більшість наших співгромадян) про тих лідерів ніхто навіть не чув. Зовсім не факт, що коли б вони спробували вийти на вулицю, то стали б і її лідерами. Але такими могли б стати інші, які не такі переконливі в тому ж інтернеті.

Та все ж треба домовлятися в мережах про зустрічі, спільні справи. І ні в якому разі не підпускати до себе політиків, навіть найбільш порядних опозиційних і безкорисливих! Бо вони всі без винятку, як засвідчив час, мають за свою кінцеву мету лише депутатський мандат та збереження своїх статків і привілеїв. Гадаю, зі мною погодяться ті, хто колись намагався зацікавити тих самих порядних якимось своїм ноу-хау на користь України.

Якщо починати це робити вже сьогодні, то можна сподіватися на те, що вже на наступну річницю Майдану влада не зможе виставити на Хрещатику більше беркутівців, ніж там збереться українців, які тоді, сподіваюсь, зможуть захистити своїх лідерів від затримання. І тоді вже постане питання про зміну політичної еліти, принаймні опозиційної.

Можна, звичайно, не виходити з віртуального світу в реальний і комфортно для себе добивати там уже повністю «деморалізований режим Януковича», в інтернеті, сподіваючись і надалі на те, що хтось інший за нас це зробить у реальному житті. Але так можна догратися до того, що одного дня і та віртуальна реальність стане жорстко контрольованою цією ж авторитарною антиукраїнською владою. І все буде законно, бо хомутинників, які ладні за наказом згори розробити закон про податок на повітря, у Партії регіонів вистачає. І тоді з того соціально-правового глухого кута жодного виходу для нас, окрім російського бунту, вже не буде.