У полоні сталінських міфів: коли насправді і навіщо був утворений Радянський Союз?

Автор/джерело -  © Сергій Грабовський, Український тиждень 

Твердженням, що в радянські часи фальсифікувалася історія, сьогодні нікого не здивуєш. А як же інакше?

Тотальна фальсифікація фактів – від політики й економіки до літературознавства й історіографії, включно із фальсифікацією чи забороною текстів Маркса й Леніна, – була ідеологічним фундаментом більшовицької системи. Не маючи змоги і, головне, на бажаючи реалізувати свої ж власні програмні настанови щодо «істотних переваг життя трудящих мас за соціалізму над їхнім життям за капіталізму» (адже всі ресурси йшли на посилення силових структур, передусім Червоної армії та каральних органів), сталінське керівництво легітимізувало свою владу за допомогою штучно створюваних соціальних міфів.

Удова поета Осипа Мандельштама Надєжда у своїх спогадах наводила ціну низку прикладів побутування таких міфів, як-от: «Сусідка, яка носила мені молоко перед війною в Калініні, одного разу зітхнула: «Нам хоча б коли-небудь підкинуть оселедця там, або цукру, або гасу… А як у капіталістичних країнах? Там, мабуть, хоч пропадай!»

При цьому, пише Надєжда Мандельштам, від насаджуваних системою міфів не була вільна ані вона, ані її чоловік, хоча, звісно, для інтелектуальної еліти творилася більш вишукана соціальна міфологія – мовляв, нинішня тиранія не лише неминуча, а й прогресивна, бо має на меті підготувати темний народ до справжньої демократії; поки що на «виборах» фігурує тільки один кандидат, то згодом, у міру підготовленості народу, з’являтиметься й конкуренція…

Одним із головних завдань потужних більшовицьких ідеологічних структур було формування фальшивої історичної пам’яті. До цього були залучені не тільки агітатори-пропагандисти, а й учені-історики та знані митці. Нахабство фальсифікаторів не мало меж. Скажімо, Нестор Махно ще за його життя, ще тоді, коли його пам‘ятали мільйони людей, був виведений кінорежисером Перестіані у стрічці «Червоні дияволята» якимось дрібним бандюжкою, у підпорядкуванні якого був десяток-інший полохливих бандюків. І цього квазіМахна доблесні червоні бійці захопили в полон на якомусь млині й посадили у мішок – і не мало жодного значення, яким був справжній Нестор Махно. Народ мусив твердо знати, що це – дрібний бандюжка, і край!

І справді – куди тому Махнові до героїчних будьоннівців, котрі героїчно розбили всіх ворогів і яких ніде й ніколи ніхто не міг зупинити!

Найголовніше – що багато хто щиросердо вірив у подібні міфологеми…

Однією із таких міфологем стало й твердження про те, що Союз Радянських Соціалістичних Республік був утворений 30 грудня 1922 року.

Питання це докладно дослідив київський історик Геннадій Єфіменко, котрий не полінувався перебрати цілу низку історичних документів – офіційних листів від українських партійно-державних органів до Москви і відповідей на них, газет, журналів, календарів тощо. Висновок науковця, підкріплений численними документами, однозначний – 30 грудня 1922 року про створення СРСР було тільки задекларовано, союзний договір у дію не введено, тож юридично поява «союзу радянських республік» була оформлена тільки 6 липня 1923 року. Саме тоді про це було офіційно оголошено.

«Через тиждень після Прийняття Конституції СРСР (а відтак и набуття чинності Договором про утворення СРСР), 13 липня 1923 р., Президія ЦВК СРСР прийняла відозву до всіх народів і урядів світу. У ній сповіщалося про створення СРСР, про те, що вищі органи влади та управління нового державного утворення почали роботу, - пише Геннадій Єфіменко. – Тобто керівні органи новоствореної держави констатували, що датою її створення стало 6 липня 1923 р. Саме відтоді почали діяти загальносоюзні законодавчі органи влади, було створено основний виконавчий орган влади СРСР – РНК СРСР.

Водночас були ліквідовані ті республіканські наркомати, які засвідчували формальну незалежність республік. В Україні передусім це стосувалося Наркомату закордонних справ. Постановою Президії ЦВК СРСР від 3 серпня 1923 року 6 липня було визнане святковим днем на всій території СРСР».

Цікаві подробиці щодо щойно згаданого свята, то, як пише історик Єфіменко, «у календарях та довідниках у різні роки ця подія означувалася не завжди однаково. Це міг бути "День заснування СРСР", "День прийняття Конституції СРСР" (1925 р.), і просто "День СРСР" (1928 р.). У газеті "Комуніст" від 1 липня 1928 року, приміром, вживалися обидві назви – святкували і 5-річчя з дня утворення СРСР (стаття Власа Чубаря), і таку ж річницю прийняття Конституції СРСР (ряд інших дописів)».

Слід сказати, що гальмування процесів юридичного оформлення СРСР було викликане не в останню чергу позицією тодішніх керівників Радянської України, котрі протестували проти привласнення Москвою всієї повноти керівництва.

Ця позиція збіглася з позицією Леніна та Троцького й суперечила сталінським настановам на тотальну централізацію, тому тоді – на певний час – Сталін і його прихильники змушені були піти на поступки. На ХІІ партз’їзді у квітні 1923 року не була підтримана ідея перейменувати РКП(б) на ВКП(б), бо ж до ратифікації Союзного договору й ухвалення Конституції СРСР це робити зарано.

Союзні республіки одержали – бодай номінально – більше прав, ніж вони їх мали б відповідно до бажань «централізаторів». Скажімо, з’явився такий орган, як рада національностей ВЦВК; на союзному рівні не створювалися такі наркомати, як наркомат внутрішніх справ, наркомат землеробства, наркомат освіти, наркомат юстиції, наркомат охорони здоров’я.

Цими номінальними правами активно (й інколи успішно) намагалися скористатися націонал-комуністи; в Україні певний час легально існували й діяли дві паралельні з РКП(б) компартії – Українська комуністична партія (розпущена 1925 року) та Єврейська комуністична робітнича партія.(розпущена 1928 року). Республіка мала і свою вищу державну нагороду – орден Трудового Червоного прапора УСРР (скасований того ж 1933 року, що й свято утворення СРСР).

Чого ж Сталін зайнявся переписуванням історії та формуванням фальшивої історичної пам’яті з такого, здавалося б, досить нейтрального питання, як дата утворення Радянського Союзу? Відкриймо «Короткий курс історії ВКП(б)» і спробуймо зрозуміти логіку «вождя всіх народів». Отож…

«Тепер, коли вся територія Радянської країни була очищена від інтервентів, а завдання будівництва соціалізму й оборони країни вимагали дальшого зміцнення союзу народів Радянської країни, на черзі стало питання про тісніше об’єднання Радянських республік в єдиному державному союзі. Треба було об’єднати всі народні сили для будівництва соціалізму. Треба було організувати міцну оборону країни. Треба було забезпечити всебічний розвиток усіх національностей нашої батьківщини. Для цієї мети необхідно було ще більше зблизити всі народи Радянської країни.

У грудні 1922 року відбувся I Всесоюзний з’їзд Рад. На цьому з’їзді за пропозицією Леніна і Сталіна було створено добровільне державне об’єднання Радянських народів – Союз Радянських Соціалістичних Республік (СРСР)… Тепер усі ці республіки об’єдналися в єдиний союз радянських держав – в СРСР на основі добровільності та рівноправності, із збереженням за кожною з них права вільного виходу з Радянського Союзу.

Створення Союзу Радянських Соціалістичних Республік означало зміцнення Радянської влади і крупну перемогу ленінсько-сталінської політики партії більшовиків у національному питанні».

Як бачимо, Сталін вибудовує чітку лінію подій: 25 жовтня 1922 року війська Далекосхідної республіки (до речі, не згаданої у «Короткому курсі…») вступають у Владивосток, 15 листопада Далекосхідна республіка вливається в Російську Федерацію, а 30 грудня утворюється СРСР. Безперервний переможний марш радянської влади, за сталінською версією, тоді як піврічна часова різниця між проголошення СРСР і його юридичним оформленням знищує цю картину і породжує неминучі запитання: у зв’язку з чим виникла необхідність в істотному доопрацюванні ухвалених в основному у грудні 1922 року засадничих актів щодо створення СРСР? Не годиться!

Інакше кажучи, насправді 30 грудня 1922 року Сталін зазнав невдачі у реалізації свого плану створення надценралізованої союзної держави, а 6 липня наступного року був реалізований (хоча й непослідовно) більш м’який і децентралізований проект Леніна-Троцького. За своєю звичною методою, Сталін перетворив поразку на перемогу, стерши не тільки в пам’яті широких мас, а й серед фахівців уявлення про реальний плин подій. До речі, здійснений цей «стрибок» був одночасно із проведенням Голодомору…

Виникає закономірне запитання: яким же чином Сталіну та його команді вдалося вкорінити не лише у масовій свідомості, а й серед людей освічених міфологізовану дату утворення СРСР? По-перше, були знищені фактично всі хоч трохи «неправильно» налаштовані учасники тодішніх подій, а вцілілі – такі, як «всеукраїнський староста» Григорій Петровський, - залякані до межі; і навіть переживши Сталіна, вони мовчали про реальний плин тодішніх подій. По-друге, трагедії, якими були сповнені 1930-40 роки, деформували свідомість і підсвідомість тодішніх поколінь (згадаймо, як мільйони тих, хто пережив Голодомор, аж до кінця 1980-х боялися вголос згадувати про нього). По-третє, дуже ефективним засобом форматування історії під тоталітарний копил виявилося вилучення із загальнодоступних бібліотек газет, календарів, журналів тієї пори. Все було міцно сховане у так звані «спецхрани», а до них доступ і сьогодні непростий. Отож у підсумку й вийшло, що й зараз чимало журналістів та істориків щиро вважає, що дата, коли було задекларовано створення Радянського Союзу, є одночасно й днем юридичного народження цієї тоталітарної супердержави ХХ століття. Але це не так.

І на закінчення: не варто забувати, що створення СРСР мислилося тоді, у 1922-23 роках, як проміжний етап боротьби Комінтерну, етап, що є «новим рішучим кроком на шляху об’єднання трудящих усіх країн у Світову Соціалістичну Радянську Республіку». А про те, що столицею останньої має стати Москва, прямо сказав на з’їзді Рад знаний більшовик Сергій Кіров: «Я думаю, скоро ми відчуємо, що під цим величезним куполом вже не вміщаються великі звуки «Інтернаціоналу». Я думаю, що скоро настане такий момент, коли на цих лавах не вистачить місця делегатам усіх республік, об’єднаних у наш Союз». Сказав – і запропонував побудувати у Москві спеціальну величну споруду для зібрань радянських депутатів, яка б стала «емблемою прийдешнього могутності, торжества комунізму не лише у нас, але і там, на Заході». І цю споруду Сталін почав будувати наприкінці 1930-х... Та це вже дещо інші, не менш міфологізовані, історичні сюжети.