Про ненаше нетелебачення...

Автор/джерело -  © Олег Ущенко 

Давно хотілося написати цей пост, але силував себе перечекати новорічно-різдвяне гульбисько. Отже, новорічний ефір на українських телеканалах примусив задуматися і звернутися до народних депутатів та громадських діячів з роздумами.

Перше число видання «Український Тиждень» вийшло з красномовною обкладинкою...

Панове — Андрій Іллєнко, Микола Томенко, Володимир Яворівський, Олександр Доній, Богдан Бенюк, Олег Тягнибок, Петро Порошенко, Олександр Бригинець, Андрій Парубій, Мирослав Попович. Виходячи з контенту в ефірі українських телеканалів, можна зробити висновки, що український ефір існує тільки для розповсюдження іноземних телепрограм і фільмів.

Власники утримують телеканали лиш тому, щоби вони не перейшли до рук інших. Їм досить логотипу в куті екрану і новин. Якщо в Україні зрідка щось і робиться, то під російську кальку і за російські гроші або, у кращому випадку, з розрахунку на російськомовний телеринок. Це теж правда.

Чи можна реанімувати діючі українські телеканали? Напевно, що ні. І не треба цього робити, бо за останні 10-15 років туди набрали людей з відверто антиукраїнським світоглядом, які демонстративно хизуються своєю антиукраїнськістю. Наприклад, чимало телеведучих з так званих "провідних українських каналів" у соцмережах хизуються незнанням української мови, не сприймають України, як держави, матюкають патріотично налаштованих дописувачі. Все це робиться системетаично і послідовно. Бо все, що пов’язане з Україною, україно- чи російськомовне, для них є чужим…

Якщо такому контингентові долучити щось проукраїнське, то вони підступно творитимуть хитрі підлості…

Нове українське телебачення має розпочатися з нових, незаангажованих людей, як це у свій час зробив Олександр Роднянський. В ту пору телеканал «1+1» став флагманом розвитку українських телемедій, взірцем для наступних телепроектів.

Теперішні «телемонстри» часто створювалися не професіоналами, а будь-ким, хто мав можливість створити собі таку забавку або потрапити туди на роботу. Там ведуться війни за будь-що, але тільки не в площині творчого розвитку і пошуку креативу. Такі професії, як режисер, сценарист, оператор, журналіст, тощо, які є визначальними для будь-якого телеканалу в світі, в Україні стали другорядними, майже непотрібними. Щоби не платити професіоналам, на такі посади набирають молодих людей, і вони виконують свої обов’язки формально. Насправді, псевдотворчим процесом керують зовсім інші. Бо домінують генеральні директори і продюсери, часто без профільної освіти і без поняття про те, чим керують. Головний їх аргумент — “я вже давно тут працюю”, головний стимул — переконати власника каналу виділити на створення телеформату якомога більшу суму.

Депутати, україно- чи російськомовні, зобов’язані засвітити зелене світло українському ентертейменту. Бо від сучасного стану в українському телепросторі однаково плюються на Прикарпатті чи в Луганську.

В нових законах мусить бути чітко прописано, за яких умов телеканал має юридичне право називатися українським, скільки в ефірному просторі має «крутитися» української продукції, а скільки зарубіжної.

Щоби стимулювати власне телевиробництво для власного телевізійного простору, слід прописати пільги та інші стимулятори для випуску української продукції, як це зроблене в Росії, Америці або інших нормальних країнах.

Ретрансляція зарубіжних програм може бути дозволеною лише в тому випадку, коли телекомпанія аргументовано доведе, чому не може створити аналогічну продукцію в Україні, і сплатить відповідний збір до скарбниці держави, який піде на розвиток українського ентертейменту.

Більше того, сучасні українські телеканали, які телеканалами є тільки юридично, а насправді виступають ретрансляторами російської продукції, повинні сплатити певні суми за всі роки використання свого ефіру не за призначенням.

В цих пропозиціях нічого божевільного чи нереального, вони цілком в правових рамках захисту державного інформаційного простору. Втілити їх буде не легко, але то не означає, що треба опускати руки.

Саме їх впровадження дасть поштовх для розвитку інтертейменту українського ентертейменту, та захистить інформаційний простір держави Україна від експансії іноземної телепродукції.

Наприклад, в Китаї діють такі жорсткі протекціоністські закони в галузі кіно і телебачення, які навіть обмежують кількість іноземних фільмів в національному прокаті.

Під час нашої останньої зустрічі небіжчик Юрко Іллєнко з розпачем скаржився, що в нього опускаються руки, бо все за що він бореться, навіть свої подають так, ніби то потрібно тільки йому, щоби набивав кишені. «Але я всього не відзніму, — кричав він, — я хочу, щоби українське кіно знову почало дихати!»

Мій допис не є надзавданням. Для втілення цієї пропозиції нашим законотворцям потрібно консолідованості і послідовності.

І нехай нам у цьому допоможе Бог!