Ван Ворен: «Україна залишається пострадянською країною, а Росія повернулась на засади СРСР»

Автор/джерело -  © Богдана Костюк, Радіо Свобода 

Голландський правозахисник, публіцист Роберт ван Ворен сьогодні у Києві представляє свою книгу «Про дисидентів та безумство: від Радянського Союзу Брежнєва до Радянського Союзу Путіна».

Ван Ворен у 1980-ті роки нелегально привозив до Москви гуманітарну допомогу родинам ув’язнених дисидентів. На початку 1990-х років він допомагав реформувати українську психіатрію і виступав «послом доброї волі України» на Заході. У розмові з Радіо Свобода професор Роберт ван Ворен розповідає про своє бачення сучасних Росії, України та проблем становлення української державності .

– Професоре ван Ворен, серед українських інтелектуалів побутує думка, що Росія перешкоджає рухові України до Євросоюзу, до демократії. А якою Ви побачили сучасну Росію? І чому назвали її у своїй книжці «Радянським Союзом Владіміра Путіна»?

– Це «гебешна» країна! Раніше КДБ було озброєним загоном комуністичної партії, а нині КДБ – це партія влади. Ці «бійці невидимого фронту» захопили владу, захопили країну і все, що відбувається у Росії, переносить нас у минуле. Точніше, це вже осучаснене минуле у виконанні КДБ.

Власне, у Росії можна спостерігати своєрідний китайський варіант: нібито можна, наприклад, працювати і бізнес відкрити, але не у нафтогазовій сфері. Дозволено навіть заробляти гроші і час від часу за кордон їздити – ба більше, можеш тихесенько собі нарікати на владу. Але так, щоб ніхто тебе не почув, бо якщо хтось почує – тобі буде погано!

– Тобто, «розмови за життя» у Росії повернулись до кухні, як за часів СРСР?

– Так, маю таке відчуття: це майже та сама кухня, яка була притаманна Москві у 1980-ті роки. Досі у Москві мені іноді здається, що місто пахне по-радянськи. Цей запах пам’ятаю з моїх поїздок до Москви з гуманітарною допомогою для родин ув’язених дисидентів. Це 1980-ті роки, це сіра принишкла країна під проводом «патріарха» Леоніда Брежнєва. Це черги до магазинів, це якийсь однаковий стиль в одязі, це підлітки у червоних краватках – піонери.

Дивно, але тепер мені здається, що той небезпечний період мого життя був найцікавішим, найбільш глибокий. Тому що тоді я щодня знав, що мене оточують друзі, побратими – але я назавтра повернусь до Нідерландів, а вони можуть потрапити до в’язниці.

– Професоре, на Ваших очах відбувалося становлення Незалежної України. Якою Ви бачите сучасну Україну?

– Це абсолютно пострадянська держава, яка перебуває у доволі складному економічному і політичному становищі. Я викладаю у Каунасі історію та ідеологічні засади СРСР і характеризую Україну як «державу зі стабільною нестабільністю». Але тепер – якщо порівнювати з початком 1990-х років – Україну знають як незалежну державу, а у дев’яності роки політики у Нідерландах і Великобританії шукали Україну ... на мапі Російської Федерації!

Маю надію, що Україна все-таки подолає труднощі і долучиться до демократичних цінностей. Але зауважу, що це триватиме у людському визначенні не менше, ніж два покоління. Про це свідчить досвід тих колишніх радянських республік, які стали членами Євросоюзу. Тобто, це Латвія, Литва та Естонія. Для України процес довший та складніший.

– Що Ви маєте на увазі під досвідом Балтійських країн?

– З одного боку, країни Балтії не мають жорсткої прив’язки до російського ринку та виробничих відносин, які має Україна. Але у Литві, наприклад, я спостерігаю, як Росія збільшує вплив і присутність у цьому регіоні. Ну, наприклад, в Україні росіяни намагаються дестабілізувати економічну ситуацію, піднімаючи ціни на енергоносії тощо. Тим часом, у Латвії та Литві росіяни впливають на культурну і духовну сферу через програму «Русский мир» тощо. Щоправда, і в Україні аналогічна ситуація, мені здається.

Серед моїх студентів – дівчина з України, вона цікавиться впливом дисидентського руху на проголошення Незалежності України. Але з усіх українських дисидентів знає лише ім’я Василя Стуса. Я вважаю, що в Україні русофіли досі ідуть протореним радянським шляхом – намагаються розповісти молодому поколінню про історію народу і держави так, як це вигідно Росії.

– Як викладач, як правозахисник, як публіцист, як Ви у цілому оцінюєте молоде покоління і українців, і європейців?

– Власне, я свою книгу написав, щоб мої діти і студенти, яких я навчаю,знали про СРСР, і щоб вони впізнали тих, кого я вважаю героями – дисидентів, котрі зсередини нищили Радянський Союз. Коли я розповідаю про колабораціонізм у Радянському Союзі, обов’язково знайомлю їх із історією дисидентського руху. Згадую свої зустрічі з ними, переповідаю про підтримку їхньої бротьби, яку надавали уряди та громади Західних країн.

Але мої студенти вже майже не знають про ту добу, їм треба розповідати і про українських шістдесятників, і про академіка Сахарова. Я часто запитую своїх студентів, чим вони займатимуться після університету – більшість планує виїхати до країн «старої Європи». А мали би розбудовувати Литву. За даними уряду Литви, з цієї країни виїздить до 80 відсотків освічених молодих людей – натомість залишаються літні люди, які виростали за часів СРСР і які не володіють сучасними робочими практиками.

Знаю, що в Україні серед молоді також великий відсоток тих, хто хоче емігрувати. І це страшно, бо ж молодь, озираючись назад, має розуміти, що потрібно робити і що не потрібно робити зараз, що треба змінити для успіху своєї країни. І це найголовніше!