Дерадянізація державних свят: час настав?

Автор/джерело -  © Сергій Грабовський, Радіо Свобода 

Юридично незалежна і начебто європейська Україна несе на собі неабиякий тягар радянщини. Ледь не у всіх сферах життя. Від політики та мистецтва до побуту й інфраструктури.

Причому навіть у тих сферах життя, де радянський спадок, здавалося б, є безумовно позитивним (масове житло у містах), він все одно «інфікований» вірусами тоталітарних ідеологем (украй централізоване постачання гарячої води та теплоносія для опалення у містах, що тягне за собою неймовірні втрати енергії та вимагає закопування в землю все нових і нових тисяч кілометрів труб). А от негативний спадок радянських часів (зажерливість і привілеї номенклатури, скажімо) за часи незалежності буйно розквітнув і став справжньою притчею во язицех.

Радянські свята – одна з неодмінних складових тієї спадщини і того тягаря. Причому вельми своєрідна. Одні з цих свят стали в Україні державними – 23 лютого, 8 березня, 1 травня, 9 травня. Інші непомітно зникли (7 жовтня – день радянської конституції). Деякі перетворилися на суто комуністично-партійні (як-от 7 листопада). Частина старих свят набула двоїстого характеру – і державного, і комуністичного (23 лютого, 1 травня та 9 травня комуністи та їхні прихильники відзначають окремо від державних структур і вкладають у них відверто сталінський зміст). І, нарешті, частина з перерахованих свят радянської доби має й по сьогодні значну популярність у суспільстві, хоча «народний» їхній зміст відрізняється і від казенного, і від комуністичного (це 23 лютого, 8 березня та 9 травня).

Як Україні з цим радянським та неорадянським ідеологічним та символічним тягарем (адже свята – це символи, а символ за своїм єством – дороговказ у майбутнє) рухатися вперед? Дехто з тих, для кого ці свята є рудиментом минулого, вважає – нічого страшного, радянські ідеологеми потихеньку відмирають, і зміст цих свят поволі трансформується, одні коли-небудь відімруть природним шляхом, інші набудуть нового сенсу. Ну, а дехто пропонує скасувати радянські свята на законодавчому рівні, так само запровадивши нові: мовляв, тільки таким робом можна поставити крапку на нескінченному кружлянні колами тоталітарних міфологем.

Обидва підходи містять раціональні компоненти, але обидва ж пов’язані з потенційними небезпеками: адже Україна розташована не в Африці і не в Океанії, а поряд із Росією, звідкіля лине потужний потік підживлення і суто сталінських, і неорадянських міфологем; тому сподіватися на спонтанне відмирання запроваджених в СРСР свят не випадає – за останнє десятиріччя, скажімо, 9 травня стало куди більш помпезно-радянським, ніж було навіть за перебудови. А механічне скасування цих свят здатне викликати інспіровані з-за кордону соціальні збурення (згадаймо історію з «бронзовим солдатом» в Естонії…). Ба більше: хіба дасть якийсь позитивний результат скасування успадкованих від СРСР свят в ситуації, коли по Українській державі розкидані майже півтори тисячі пам’ятників Ульянову-Леніну, не кажучи вже про численні монументи дрібніших більшовицьких діячів?

Замінити радянські свята їхніми міжнародними відповідниками

Видається, до проблеми успадкованих від СРСР свят слід підходити якомога більш диференційовано і вдумливо. От, скажімо, 9 травня, яке зберігає навіть не сталінську («Праздник Победы»), а брежнєвську назву: «День Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 рр.». У 1990-х можна було відносно безболісно перенести свято перемоги над нацизмом на 8 травня – мовляв, як у всій Європі, крім Сербії, – а 9 травня залишити для зібрань ветеранів тієї війни. Зараз так уже не вийде. Далася взнаки цілеспрямована реінкарнація цього свята у путінській Росії, яка помітно зачепила й Україну. Проте навіть на просторах СНД не всюди відзначають «перемогу у вітчизняній війні»: у Вірменії 9 травня – це День Перемоги і Миру, в Узбекистані – День Пам’яті та Почестей, а в Молдові – День Перемоги та пам’яті героїв, що полягли за незалежність Батьківщини.

Отож відхід від радянських ідеологем, як бачимо, можливий. Тим більше, що ООН, починаючи з 2005 року, відзначає 8-9 травня як Дні пам’яті та примирення. Тож не треба нічого вигадувати: варто просто імплементувати в Україні всесвітнє свято, перенісши вихідний день із 2 травня на 8 травня і залишивши 9 травня неробочим днем. Звичайно, комуністи, «совки» та прихильники «російського національного лідера» й далі гучно кричатимуть, що «радянський народ зламав хребет фашизму» та й далі виступатимуть проти примирення, але істотні зміни загальносуспільних настроїв можливі – у разі трансформації тональності офіційних відзначень та приборкання тих телеканалів, які проводять на початку травня неприховану пропаганду сталінізму (пару років тому довелося побачити навіть фільм «Третій удар», який виставляє кримських татар попихачами нацистів і демонстрація якого мала б тягнути за собою кримінальну відповідальність власників телеканалу за розпалювання міжнаціональної ворожнечі).

Ще простіше з 1 травня. Свято це за своїм походженням не є більшовицьким. Це – День міжнародної солідарності трудящих у боротьбі за свої права; саме в такій якості воно відзначається у світі. В СРСР же це був фактично день демонстрації трудящими своєї лояльності до влади; у Москві з висоти трибуни ленінського мавзолею політбюро милостиво поглядало на колони робітників та службовців і дозволяло юним піонерам піднести собі квіти… Тож відродження цього свята в його дорадянському і нерадянському вигляді не тільки можливе, а й потрібне – але неможливе без потужних профспілок, які реально захищатимуть права найманих працівників і малого бізнесу.

Складніше зі святом 8 березня. Його своєрідна конвертація сталася ще у брежнєвські часи, коли воно було оголошене неробочим днем і дуже швидко з бойового Міжнародного жіночого дня стало неформальним «Святом весни і кохання». Таким воно є й понині – навіть комуністи не влаштовують цього дня ніяких гучних політичних акцій, та й вітчизняні феміністки здебільшого мовчать, хіба що несамовиті FEMEN вкотре вже оголять груди. Скасувати свято чи бодай зробити його робочим днем? За різними соціологічними опитуваннями, від 85% до 90% респондентів проти, причому противники скасування 8 березня становлять більшість у всіх регіонах України. То, може, це саме той випадок, коли «народна конвертація» мала рацію? Тим більше, що у розвинених країнах світу зараз 8 березня нерідко влаштовують не маніфестації протесту, а змагання на рекорди з «весняних» поцілунків.

Як задовольнити «справжніх мужиків» і водночас прибрати Сталіна?

Окремо від усіх цих свят стоїть сталінський виплодок, який звався «Днем Червоної армії та флоту». Саме свято було запроваджене 1923 року як день, коли, за словами творця цієї армії Лева Троцького, «під напором ворогів робітничий і селянський уряд проголосив необхідність створення збройної сили». Але ще у виступі на честь 15-ліття Червоної армії тодішній нарком оборони СРСР Клим Ворошилов визнавав: «Приурочування святкування річниці РСЧА до 23 лютого носить досить випадковий і важко з’ясовний характер і не збігається з історичними датами». Проте 1938 року Сталін спершу у статті в газеті «Правда», а потім у «Короткому курсі історії ВКП(б)» ствердив 23 лютого як день «визначних перемог Червоної армії над німецькими військами під Нарвою та Псковом». Ясна річ, ніяких перемог не було – але на тих, хто б посмів суперечити Сталіну, чекав ГУЛАГ…

Іноді кажуть, що 23 лютого, як би там не було, все ж пов’язане з героїзмом Червоної армії у війні з нацистською Німеччиною. Насправді цей день пов’язаний із кривавими гекатомбами, які у 1942-45 роках приносилися командирами всіх рівнів «вождеві народів»: адже слід було відрапортувати «нагору», у Кремль про взяття якомога більшої кількості населених пунктів та безіменних висот. От і клали щороку даремно трупом десятки тисяч бійців Червоної армії (ще ніхто не підрахував, якими були сумарні втрати 23 лютого за всю війну). Для мене особисто символами 23 лютого є смерть цього дня у 1942 році під час чергової безглуздої атаки помкомвзвода зв’язку геніального вченого Юрія Кондратюка-Шаргея (записана у книзі втрат ця смерть 25 лютого, але, за спогадами однополчан, сталася саме в День Червоної армії), а в 1945 році – ґвалтування групою п’яних офіцерів та курсантів «звільнених» перед тим радянських дівчат-остарбайтерів, для чого ці браві вояки під прикриттям кулеметів атакували червоноармійців, котрі охороняли фільварок з цими дівчатами. «Справжні мужики», нічого не скажеш! То, може, не випадково нинішня влада відзначає 23 лютого як день «справжніх мужиків»?

Був уже час, коли про 23 лютого почали забувати, коли воно стало суто комуністичним святом. Але 1999 року Леонід Кучма, наслідуючи приклад Росії, відновив державний статус цього свята як «Дня захисника Вітчизни» (цікаво, якої?). Отож відновилася і традиція святкування «чоловічого дня» у школах та дитячих садочках, у державних установах та приватних фірмах. А далі підключилася телепропаганда з боку путінської Росії… От і маємо: хоча це свято не настільки популярне, як 8 березня, але переважна більшість громадян (і навіть деякі лідери опозиції) ставиться до нього прихильно.

Що ж робити? Так і залишити його «чоловічим» святом, за аналогією з «жіночим» 8 березня? Але якщо за останнім стоять соціалістки-феміністки, якщо останнє відзначається на рівні ООН, то з 23 лютого виразно стирчать сталінські вуса. Це свято за ґенезою – породження тоталітарної міфології, і від цього нікуди не втечеш, і його відзначення генеруватиме цю міфологію й надалі, інфікуючи (хай навіть в ослабленій формі) нові покоління.

Утім, заявлені вже кілька варіантів не механічного скасування «чоловічого» свята, а його конвертації. Перший варіант запропонував Віктор Ющенко в часи свого президентства: зробити Днем захисника Вітчизни та, відповідно, «чоловічим» святом 29 січня – День героїв Крут. Запропонував… та, схоже, й забув про свою пропозицію. Другий варіант пропонує низка публіцистів та істориків: залишити 23 лютого, але приурочити цю дату до переможних боїв українського війська проти «червоних» (22-25 лютого 1918 року, визволення Житомира та Бердичева). Мовляв, якщо наполегливо розповідати про реальний героїзм українських вояків – на відміну від боягузтва «червоних», котрі на всіх фронтах цього дня тікали від німецьких та українських військ, – то масова свідомість урешті-решт асоціюватиме «справжніх мужиків» саме з тими, хто захищав незалежність України. І, нарешті, третій варіант обстоює низка радикальних політиків – скасувати 23 лютого як державне свято, натомість зробити 22 січня, День соборності, неробочим днем, піднісши цим його статус і зробивши своєрідний подарунок любителям посвяткувати…

Але так чи інакше, будь-який варіант дерадянізації державних свят вимагає попередньої рішучої дерадянізації влади всіх рівнів в Українській державі.