Мордовія Василя Овсієнка

Автор/джерело -  © UGRAЇNA.org 

Цілий розділ у книзі «Світло людей», яку написав політв'язень-«рецидивіст» Василь Овсієнко, має назву «Мордовія». Це спогади про перебування автора у концтаборі «Дубравлаг», який розташований на території мокшанської частини Республіки Мордовія, неподалік від залізничної станції Потьма.

Василь Овсієнко

Пан Овсієнко детально розповідає про побут українських зеків у "Ментовській АССР" (як іронічно називали цю фіно-угорську республіку політв'язні), а відтак лишив цікаві документальні дані до історії видатних українців на тюремній землі Мокшень Мастор.

* * *

18 листопада 1978 року до мене в село Леніне (до 1924-го - Ставки) Радомишльського району приїхала з Києва Оксана Яківна Мешко та з Житомира Ольга Орлова - сестра політв'язня Сергія Бабича. "Василю, нікому працювати в Гельсінкській групі", - сказала Оксана Яківна. Подивився я на 74-літню бабу Оксану, що ледве чи не сама б'ється проти цілого пекла, - усе ж таки якісь штани носиш... Погодився я, а це означало взяти курс на тюрму. Не встигли ми оглянутися - як тюрма вже тут! Двоє міліціонерів та кагебіст схопили нас на вулиці, завезли до сільради, обшукали, обматюкали, вивезли жінок воронком до Радомишля, а мене міліціонер Славинський схопив за комір та й попустив у двері. 1 грудня я позиваю на хуліґанів досуду, але 8-го справу порушують... проти мене.

Приїхавши того дня увечері додому (стривожені мати чекали аж на городі) та добре розуміючи, що вже мені не викрутитися, я, як умів, обережно розказав матері про нову біду та й сів додруковувати останні сторінки споминів про Мордовію. Називалося те писання гучно: "Світло людей". Я працював над ним усю осінь. Серце чуло, що недовго вже мені сидіти на цім короткім ланцюгу адміннагляду - скоро заженуть у буду. А Бог відає, чи повернуся звідти, то треба залишити про добрих людей якусь пам'ятку. Найбільше якось там писалося про Стуса...

6 лютого 1976 року. Мордовія, селище Озерне, колонія суворого режиму ЖХ-385/17-а. Мороз по обіді 46 градусів. Розвод на роботу. Стоїмо п'ятірками перед ворітьми робочої зони. Підленько усміхаючись, підходить лейтенант Улеватий:

- Гражданин осужденный, шапку надо завязывать под подбородком или сверху, а не сзади. Пройдемте со мной.

Але веде не до штабу, а до "каптьорки".

- Собирайте вещи.

- Усі? Куди мене везуть? - тривога, що завжди дрімає у підсвідомості в'язня, гостро прострілює у свідомість.

Усупереч звичному, Улеватий відповідає, що мене повезуть до лікарні. Цього я давно домагався, але вже втратив надію. Ведуть із речами на вахту. Але там виявилося, що воронка і конвою ще нема, треба чекати в якомусь закамарку. За дверима, у цьому ж коридорі, - кімната побачень. Туди проводять якусь стару жінку кавказького типу і тоненьку, аж світиться, дівчину. Десь через хвилину з-за дверей озвався Паруйр Айрікян. Каже, його теж вихопили з шеренги і оце привели на побачення з мамою та сестрою Люсін. Просуває мені крізь щілину якісь лакітки і шепоче:

- Це вони ховають вас від Василя Стуса: його сьогодні привезли до нашої зони.

Від Василя Стуса? Отже, його після операції повернули не на "трійку" в Барашево, звідки взяли минулої осени, а в 17-а. Ми знали, що у нього сталося прободіння виразки шлунку, тобто внутрішній крововилив. Розповідали, що Стус лежав непритомний, а начальство перш за все викликало конвой, щоб відпровадити його до лікарні за кількадесят метрів. Санітари-в'язні несли Стуса на ношах у супроводі автоматників та собак. Але до ранку там до нього ніхто не підходив. Скоро Стуса повернули назад до зони, а потім забрали на етап. Розказували, що до нього застосували новий спосіб обшуку: здавай увечері перед від'їздом усі свої речі та одяг на обшук, бери підмінне, а завтра уберешся в своє. Переодягнувшись, Стус вийшов у двір поговорити зі В'ячеславом Чорноволом.

- Чекай, а ти перевірив, що тобі дали?

Промацали бушлат і виявили підслушку розміром із п'ятак із двома дротиками. Розбили, щоб її не можна було знайти за сигналами, і сховали. Завтра Стуса взяли на етап, а Чорновіл затіяв торги з адміністрацією: якщо надасте побачення, якого незаконно позбавили, то поверну вашу іграшку.

- Хорошо, доложу, - сказав незонівський лейтенант.

Через якийсь час повертається:

- Можешь оставить себе. Мы и тебе, если надо будет, поставим штук десять. (І ставили згодом. У Якутії, на засланні, де від нього так відлякували людей, що й говорити не було до кого).

Отож, як ми чули, етапували тоді Стуса до Центральної лікарні МВС СРСР імені І.Гаази, під Ленінґрадом (в'язні називають її просто "Ґази"), а після операції "з вищих оперативних міркувань" було вирішено не утримувати його з Чорноволом та Василем Лісовим у зоні 3/5 біля лікарні в Барашево, а завезти в цю глухомань, в Озерне, де під той час було всього чоловік 70 в'язнів, серед яких із українських дисидентів був лише я. Шкода...

Зі Стусом ми на волі не зустрічалися, але вже бачилися звіддалека в 19-й зоні, де я був до 30 жовтня 1975 року. Тільки Стус мене навряд чи запам'ятав. Декілька разів привозили його до нас у карцер (він був на три зони один). По четвергах водили карцерників через усю зону до лазні. Тоді й виходили чатувати, хто міг, - а ну ж удасться хоч словом перекинутися, а то й передати чогось їстівного. Якось наймолодший із політв'язнів, 19-літній Любомир Старосольський, прикурив цигарку та й рушив назустріч Василеві, простягаючи її. Наглядач вихопив цигарку і затоптав. Про це Василь згодом згадував. Далебі, я зі своєю натурою на такі вчинки не надавався. Стояв собі серед людей та подивляв його високу, аж величаву статуру. Уже я знав від Зоряна Попадюка декілька його віршів, винесених у пам'яті з того карцеру. На волі теж читав декілька віршів, знав, що є в нього велике есе про Павла Тичину "Феномен доби", читав його відкритого листа на захист творчої молоді, чув про виступ 4 вересня 1965 року в кінотеатрі "Україна" на захист заарештованих 25 серпня 21 шістдесятника... Одне слово, для мене, вчорашнього студента, початкуючого вчителя Василь Стус був одним із майже небожителів вроді Івана Світличного, Івана Дзюби, Євгена Сверстюка, В'ячеслава Чорновола, Валентина Мороза, Левка Лук'яненка, Михайла Гориня, Івана Кандиби... Я мав доступ до українського Самвидаву і тим задовільнявся, не прагнучи особистих знайомств із його авторами, бо це неминуче привело б до виключення з університету, як це сталося на моїх очах із моїми колеґами Миколою Рачуком, Надійкою Кир'ян, Миколою Воробйовим, Славком Чернилевським... Наледве втрималася Галя Паламарчук.

Розгром шістдесятників 12 січня 1972 року я, тоді студент п'ятого курсу української філології Київського університету, переживав як особисту трагедію. Цей розгром кожного поставив на своє місце: кого за колючий дріт, кого в забуття, хто з криком "Слава КПРС!" героїчно побіг у кущі, ще інших - через ламання хребтів до лукавого каяття, а потім і до шевченківських премій за "сучі", табірною мовою кажучи, віршики... Василь Стус дістав нестандартні 5 років табірного суворого режиму та 3 роки заслання - нормою тоді було 7 плюс 5. (За який злочин - зараз кожному вільно прочитати в протесті на вирок Прокурора УРСР у справі В.Стуса).

Ще в 19-й зоні я зауважив якось, що литовці з особливою шанобою говорили про нашого Стуса. Мені пояснили, чому. Виявляється, коли помер у Барашево литовський партизан Клеманскіс, 25-літник, то на вечірній перевірці Василь запропонував ушанувати його пам'ять хвилиною мовчання. Це, звісно, було розцінено як "порушення режиму утримання", ледве не як орґанізацію мітинґу - і пішов Василь на півроку в ПКТ ("приміщення камерного типу" - це один із шедеврів ідеологів "розвинутого соціалізму": у них не було концтаборів, а колонії, не було наглядачів, а "контрольори", не було політв'язнів, а "особливо небезпечні державні злочинці"...)

Про все це мені передумалося чекаючи воронка. Отже, ховають мене від "розтлінного впливу" Стуса... Чекаю годин із чотири, дослухаюся в тім закамарку до всіх звуків - узаперті майже нічого не бачиш, то основним джерелом інформації про довколишній світ стає слух. Чую голос начальника відділку капітана Олександра Зіненка. Відчиняються двері:

- Нет транспорта и конвоя. Идите в зону.

Радо підхоплюю свій наплечник, але телефонний дзвінок - і Зіненко мене зупияє. Через півгодини таки везуть мене воронком до станції Шале, там саджають, як великого пана, на дрезину і десь опівночі допроваджують у лікарню в селище Барашево, що є одним із відділків колонії ЖХ-385/3. Якийсь супровідник, мабуть, кагебіст, усе питав у дорозі, чи не холодно мені, як себе почуваю. Дивно. Але дивуватися довелося недовго: на вахті я підглянув у супровідний документ: "Направляется осужденный Овсиенко В.В. в хирургическое отделение..." і виправлено: "Псих". Похололо всередині.

- Так куди тебе направили, з якою хворобою?

- Мабуть, у хірургічний відділ, бо хвороба, як казав циган, найгірша: і сам не глянеш, і іншому не покажеш - геморой.

- Ну, гаразд, у хірургічному немає місць. Уже настала субота, лікарів нема, то йди в терапевтичний, а в понеділок розберуться.

...Розібралися зі мною аж у вівторок, а до тих пір та й після того я вже всяке передумав. То ж був у час розквіту радянської каральної психіятрії. Місяця з півтора після арешту (5 березня 1973) я намагався не давати слідству ніяких показів, лише дещо пояснював. Тоді слідчий КДБ Київської області Микола Павлович Цімох сказав мені сакраментальні, виважені слова: "Тут дехто сумнівається у вашій психічній повновартості. Доведеться проводити психіятричну експертизу". Через декілька днів зацитував дещо з моїх записників. То були, здебільшого, заготовки до всіляких літературних задумів - кому не хотілося в юності побавитися словом? Але найнебезпечнішими стали записи осени 1972 року. Після січневих подій, після арешту найдорожчих мені людей, зокрема, Василя Лісового, після утрати надії вступити до аспірантури, після власних сердечних утрат я підупав було духом і записав, що не варто жити на цім світі. І став уявляти, як би це було. Почуття і думка переростали в слово - і я побачив, що з того вибруньковується літературний твір. Адже так воно, мабуть, і пишеться. Та для слідства це останнє стало підставою, щоб мене шантажувати, мовляв, це маячня божевільного. А я вже знав, що за відмову давати покази запроторили до психіятрички Бориса Коврага, Леоніда Плюща, Миколу Плахотнюка, знав, чому написав ганебну "покаянну" Микола Холодний... Переді мною виростала біла стіна страху: потрапити до психіятрички у свої 23 роки, де з тебе зроблять людиноподібну тварину, здавалося страшнішим смерти. І я почав поступатися. Сказав, від кого одержував і кому давав читати самвидав. Нікого через мене не ув'язнили, але дехто з моїх друзів постраждав. Коли я згодом думав, за що на мою долю випало так багато лихоліття, то доходив до думки: за цей гріх. Люди, начебто, мені простили, але визначити міру гріха і покути може тільки Сам Господь - може, мені ще належиться за той гріх мільйон років чистилища?

Тоді я ціною гріха, лукавого визнання вини, викараскався і вже ожив душею, потрапивши в сприятливе середовище політв'язнів, де я був не один такий. Але ось у лютому 1976 року мене знову пройняв страх перспективи опинитися он у тому ж 12-му корпусі, що за парканом. Про нього розповідали невигадані жахи...

Трохи розвіяв мої страхи аж через місяць хірург Скринник, коли я обережно попросив пояснень.

- А я на те направлення й уваги не звернув. Це ваш Антипов так написав, щоб вас не завернули назад в Озерне, бо в хірургії тоді справді місць не було. А в психіатричному завжди приймуть...

(Антипов - то начальник санчастини 17-ї колонії. Стус його згодом називав Антипком - є такий в українській міфології чортик).

Ось як просто тоді можна було втрапити до божевільні, де марно доводити, що ти не шизик. А через психіятричну експертизу тоді перепускали усіх звинувачених у "проведенні антирадянської аґітації й пропаґанди", у тім числі і я провів у "Павлівці" 18 діб.

Заговорили зі Скринником про Стуса. Скринник тут має опінію чуйної людини та доброго хірурга, бо ж практики скільки завгодно, а відповідальности за невдачі ніякої. Він невдоволений, що Стус нібито відмовився лягти під його ніж. Тут ще свіжою була пам'ять про російського дисидента Юрія Галанскова, який помер унаслідок недбало зробленої операції та відсутности догляду.

А згодом виявилося, що Стуса про його бажання ніхто й не питав, і дорога його в "Ґази" не була прямою...

З лікарні мене повернули до 17-ї зони аж 8 травня 1976 року. Заходжу, як і вирушав, у повстяних валянках до своєї секції - Стуса тут нема. У другій секції лежить на нарах з книжкою в руках довготелесий чоловік у білій сорочці. Проникливими чорно-каштановими очима вдивляється в мене і мовить:

- Слава Богу... я вже за тобою скучив.

- Як то, адже ви мене не знаєте?

- Вирахував. Тяжко мені тут з цією інтернаціональною публікою без жодної рідної душі.

Відклав книжку, одягнувся, і пішли ми "на орбіту" - подвійною стежкою понад краєм нашої невеликої зони, понад "запреткою" (на ходу сучні важче підслуховувати розмови).

Василь розповів мені, що везли його до "Ґазів" через київський КГБ, з думкою, що в такому стані він буде зговірливішим. Враження від тої поїздки на Вкраїну відбилося ось у цьому вірші, який, мабуть, тоді писався, бо Василь, їй-Богу, майже тими ж словами, розповідав:

Яка нестерпна рідна чужина...

Цей погар раю, храм, зазналий скверни.

Ти повернувся. Але край не верне,

Йому за трумну - пітьма кам'яна...

Це про спустошений Київ.

Розповідав, що з Донецька приїхала була задля побачення майже 80-літня мама, що дружину в день його прибуття затримали на роботі, а 9-річного сина Дмитрика викликали до дитячої кімнати міліції, хоч вони сном-видом ні про що не відали. А побачення таки ні з ким не дали:

Як тяжко нагодитися і не

Побачити. Як тяжко, не - зустріти...

Старанно, Києве, сховав мене

В чорні закамари, схрони, скрити...

Прочитавши згодом цей вірш, я зримо відчув усі ті обставини, бо провів у тих закамарках на Володимирській, 33, уже 13 місяців. Мертвотна тиша: наглядачі ходять у тапцях у коридорі, де послано килим, похвилинно заглядають у прозурку. Лежати маєш право лише так, щоб було видно твоє обличчя. Від світла можеш хіба закрити хустинкою очі. Якщо тебе треба вести до слідчого, - відчиняється у дверях "кормушка" (дірка, через яку подають їжу), і наглядач пошепки каже:

- На "О".

Ти мусиш відповісти: "Овсієнко". Це щоб замість тебе не пішов співкамерник. Ведучи тебе з руками назад та двором до слідчого корпусу, наглядач гучно паклицує пальцями, дехто ротом - то професійна майстерність! Бо хто не професіонал - плеще у долоні чи подзвонює ключами: ховайтеся всі, особливо небезпечного злочинця ведуть! За всі 13 місяців я лише раз побачив у коридорі високого чоловіка - чи то не Стус був? Мене штовхнули в якусь порожню камеру, виникли пересварка поміж наглядачами, що не порозумілися. Надзвичайна подія...

Далі в цім вірші була дещо розпачлива струнка, яку Василь згодом відкинув:

Як тяжко нагодитися й піти,

Тамуючи скупу сльозу образи!

Радійте, лицеміри й богомази,

Що в мене ні надії, ні мети.

Та потім звучало гнівне:

Та сам я єсмь, і є грудний мій біль,

І є сльоза, що наскрізь пропікає

Камінний мур, де квітка процвітає

В три скрики барв, в три скрики божевіль.

Цією "квіткою" Василь явно тішився як доброю знахідкою, читаючи мені цей вірш через декілька років на Уралі. Гримів своїм потужним голосом - аж ти проймався його болем, бо це і твій біль:

Обрушилась душа твоя отут,

Твоїх грудей не стало половини,

Бо через чар твоєю України

І хоре серце чорний смокче прут.

Після цього вірша Василь завжди читав ще один, про від'їзд із України. Там, у КГБ, він категорично відмовився розмовляти з кагебістами, а з прокурором поговорив круто - і його беруть на етап. Уявіть собі, читачу, - мені того не треба, бо двічі й мене так возили: привозять вас у воронку в аеропорт Бориспіль, де гуркіт накочується на гуркіт, накладають вам ще у воронку ручні кайдани, розставляють конвой із собаками і виводять вас до трапу літака, вам ступити до нього крок, ви оглядаєтесь, бо, може, більше не бачити вам України:

- Крайкіл! - скрикнуло ізліва, -

Перейми-но! Переймай!

...Україно! Будь щаслива!

Сон-тополе! Прощавай!

...Валять гуркоту огроми

сторч на голову тобі...

Пропадіть, аеродроми!

Спопеліться в стожурбі!

...Кров пірвалася...Відстати!..

Залишитись!.. При межі!..

...Ще станцюєм, пане-брате,

На розкритому ножі.

Чуєш, як кров у тобі поривається до рідної землі, але тебе підхоплюють попід руки, заводять у хвіст літака, з обох боків сідають солдати, попереду офіцер. Тільки згодом запускають пасажирів, що косують на тебе: ото якогось зарізяку везуть. А везуть поета, катованого за слово істини. Солдат сором'язливо накриває твоєю шапкою наручники. Якщо ти рухнеш трохи руками, вони - клац! - затискують руки тісніш. Руки синіють, і ворушитися не хочеться. Виводять тебе з літака останнім і наручники знімають аж у воронку. Про ці ж мандри, мабуть, йдеться у вірші "Сьогодні, сьогодні літак відлітає..."

Так привозили Василя з Москви до Києва (від Мордовії до Москви - "столипіном"), так забирали й назад до столиці. На етапі, казав, був тижнів зо два:

- За милим Богом не пропав у дорозі на тім хлібі та оселедцях. І день же для операції вибрали - 10 грудня...

"Та й знакомиті дати мені проставив хтось..." Справді, народився Василь на Різдво Христове 1938 року. Мама побоялася записувати сьомим січня, записала шостим. Василь питав глибоко віруючого теолога-самоучку Семена Покутника (Скалича):

- А що то є чоловікові - народитися на таке велике свято?

- Додаткова ласка Божа, - сказав дідо. - Але кому багато дається, з того багато й спитається.

Авжеж, бо й заарештували його під Новий православний рік, 12 січня 1972 року. Прободіння виразки шлунку сталося під урочисте читання по радіо повідомлення про підписання Прикінцевого акта Гельсінкської наради - 2 серпня 1975. Оперували на день прав людини - 10 грудня 1975 року. І помер під пам'ятну дату (5 вересня 1918 року був підписаний декрет Совнаркому про червоний терор - він триває донині. Тоді Василь ще не знав, що день його виступу в кінотеатрі "Україна" 4 вересня 1965 року на захист заарештованих шістдесятників стане днем його смерти. Отакі "знакомиті дати".

Те, що було за смертю, я спізнав,

всю силу таємничого діяння,

весь морок неб і твань землі движку.

І тяжко жити, цим знанням підперши

свою оселю, витрухлу на пустку...

Операція була тяжкою: залишили Василеві одну четвертину шлунка, бо виразка була якась блукаюча. Такі потойбічні вірші написати - треба було т а м побувати. Тепер часто цитують вірша "Як добре те, що смерти не боюсь я..." Кажуть, що бояться всі, а хто не боїться - той нехай не бреше. Але мужність полягає в тому, як чоловік може перступати свій страх... Мабуть, Василь його переступив. Отже, тому й вирішено було посилити йому режим.

Ця 17-а зона - теж суворого режиму, але режим у ній куди суворіший, ніж у 3/5 та 19. Та й знаменита, нівроку. Тут Валентин Мороз написав свій "Репортаж із заповідника імені Берії". Тут сиділи Даніельі Синявський. Тут починав свій термін В'ячеслав Чорновіл. Звідси недавно спровадили у Володимирську в'язницю латвійця Ґунара Роде, росіянина Євгена Пашніна, московського демократа Кроніда Лобарського, українця Дмитра Квецька, а за день до мого приїзду сюди - славного хлопця із Самбора Зоряна Попадюка. Мене 30 жовтня 1975 року поселили на його обжите й обставлене сучнею місце - за різку розмову з кагебістами та "представниками громадськості України" - такі час від часу відвідували нас.

Тепер нам тут із Василем бути разом... Зрозуміла річ, у подальшому спілкуванні не були ми рівними партнерами, але Василь, здається мені, завжди ставився до мене особливо прихильно. Зараз мені зрозуміло чому: це був кредит на молодість. Старші просто люблять молодших, і тому багато чого їм прощають, та ще й схильні підхвалювати, пригадуючи самих себе в такому віці.

Чи не першого ж дня нашого знайомства пішли ми з Василем за покинутий барак до куща шипшини та скопаної під квітник грядки. Я знав, що на цім місці помер Михайло Михайлович Сорока, учасник українського підпілля, в'язень сталінських, хрущовських та брежнєвських концтаборів. Це він, вийшовши десь під кінець сорокових років із неволі, дістав від Головного Проводу УПА завдання зібрати дані про розташування хрущовських концтаборів, про умови утримання в них політв'язнів. Сорока виконав завдання, але за це його ув'язнили ще на 25 років. Проте його дані були використані урядом США для викриття колишнього Ґенерального прокурора СРСР Вишинського, який прибув до Америки представляти СРСР в ООН. Казали, що Вишинський, те почувши, віддав чортові душу.

Михайло Сорока був одним із орґанізаторів повстання політв'язнів у таборах Півночі на початку 50-х років. Леґендарна особа, найбільший авторитет з-поміж в'язнів-українців упродовж цілої чверті століття. Про нього написані спогади по закордонах, навіть у Японії (бо хто тільки не сидів у совітських концтаборах!), а в нас - нічого. Не менш леґендарною була постать його дружини Катерини Зарицької (вона керувала медслужбою УПА). Після катувань дістала 25 років тюремного ув'язненя, які відбувала разом із Даркою Гусяк та Галиною Дідик. Тільки останні роки ув'язнення ці жінки добували в мордовських концтаборах, зокрема, Катерина деякий час сиділа в цій же 17-й зоні, але на жіночому відділку. Зони були розгороджені тільки декількома дротяними і дощатими тинами. Сорока потай вилазив на якесь підвищення і часом бачив дружину. Багато хто розповідав мені про цих людей із захопленням як про одних із найкращих, яких будь-коли народжувала козацька мати. Але нехай про них напишуть ті, хто їх знав особисто. Ніхто за них цього не зробить.

Тож ось цією стежкою йшов Сорока з Михайлом Горинем 16 червня 1972 року. Ось тут Горинь пішов уперед, бо Сорока зазвичай спускався з пригорку другим, щоб не видно було, що йому коле в серце... Отут він присів, відчувши раптом гострий біль, а Горинь пішов собі далі, щось розповідаючи. Оглянувся, кинувся допомагати лягти на траву, побіг по лікаря, але був тільки в'язень-санітар, що з медициною не знався. Замість дати сердечникові ліки, посадити під стіну і залишити в спокої, він узявся робити йому штучне дихання. Тільки болісна сльоза скотилася з ока пана Михайла... Ця грядка - ніби як могила його, бо хто зна, де його поховали. Василь Стус, як тільки потепліло, скопав її. Знайшлося насіння нагідок та матіол. Ми стали доглядати квіти, і вони Божою волею та нашими стараннями буйно зацвіли, тішачи наші очі й душі. Та Зіненкові донесли, що українці створили тут собі святиню (до нас долучилися 25-літники-повстанці Іван Чапурда і Роман Семенюк, якого перевели сюди з 19-ї). Тож Зіненко наказав двом "сукам", Кононенку та Ісламову, викорчувати шипшину, коли ми були на роботі, роздерти кущ на шматки і посадити навпроти штабу, а квіти витоптати. Боляче було дивитися на таку наругу.

Проте і після цього на грядці виткнулися пагінці, кущ ожив би. І деякі квіти одійшли. Та доглядати їх довелося вже мені без Василя, бо він час від часу сидів у карцері і захистити його від наруги було неможливо. Побачень тут позбавляють усіх, хто міг передати на волю інформацію про наше буття.

...Два бараки, один з яких уже покинутий. Штаб і їдальня. За ворітьми - робоча зона, де ми шиємо робочі рукавиці. Посередині - улоговина, повна дощової води. Тут, кажуть, закопано розстріляних в'язнів, тому так запало. У зонах, як починали якесь будівництво, не раз знаходили людські кістки. Суджений за звинуваченням у співпраці з німцями Паламарчук показував мені лісок за зоною:

- Там мій батько лежить. А в Барашево, де лікарня, - вісім тисяч черниць. Поховання засадили сосною.

Мабуть, про 17-ту зону цей вірш:

Зима. Паркан і чорний кіт

на білому снігу.

І ворон між вербових віт

гнеться в дугу.

Дві похнюплені сосни

смертну чують корч.

Кругом мерці, і їхні сни

стоять, мов сосни, сторч.

Дві брами, вгрузлі в землю, тьма.

Колошкає танар.

І диху-продиху нема

од жалібниць, од мар.

Зима. Паркан. І чорний стовп.

Мережка шпичаків.

І коней золотий галоп.

Вогненний грім підків.

У цій зоні залишилося всього чоловік із 70 в'язнів, тому "скоротили" кухню. Вибовтки з іншого відділу в термосах привозить кобила Маша. Утім, здається, то вже був кінь, що успадкував ім'я своє покійної попередниці. "Кобила Маша" твердо знає свій маршрут від зони до зони. Їй відчиняють ворота, не питаючи статті й строку. Вона, косячи оком, як іде віз, розвертається у дворі і спиняється якраз біля приміщення, де була кухня. Тут її чекає жменя трави або якісь недоїдки. Зону облітає звістка: "Маша прийшла!" Береш ложку, пайку хліба і йдеш сьорбати баланду. Зеки кажуть: "Маша - радість наша". А Валерій Ґраур, схильний говорити афоризмами, прорік якось: "Маша - найкраща людина з адміністрації".

Адміністрація відділку - капітан Олександр Зіненко, що от-от випорскне з мундира, та його помічник лейтенант Улеватий, що любить зупинити зека і, розмовляючи, ритися в його кишенях. Начальника колонії та його заступників бачимо рідко: вони "в політику" не втручаються, їм доволі своїх трьох тисяч кримінальників.

Більшість в'язнів складали старші віком люди, сидять вони за справи часів війни. За співпрацю з німцями, за партизанську боротьбу проти совітської окупації - литовці, естонці, латвійці - і, звичайно ж, українці. Дисидентів чоловік 15.

Ось Іван Андрійович Чапурда, доброї селянської натури чоловік із Чортківського району на Тернопільщині, годує зі своєї нужденної пайки голубів і щось гугнявить до них. Лейтенант Улеватий, рятуючи народне добро, посадив старого до карцеру на 15 діб. Там він занедужав і скоро помер у лікарні на 23-му році ув'язнення. Це про нього згадує Василь Стус у відомому тепер листі до сина Дмитра - що хотів би бути таким, як той дідусь, якому голуби сідали на плечі.

Лютої зими початку 1976 року голуби та горобці справді летіли просто до рук, просячи поживи. Падали на льоту. Ми підбирали їх, відігрівали в цеху, що викликало лють начальства. Наглядач із характерним прізвищем Кишка розказує, що от привезли зеків, стоять вони в загорожі, тупцюють на морозі. "А я їм: а мої гуси цілу зиму босі ходять, і нічого. Га-га-га!" Що такому до голуба. Я певен, що про Івана Чапурду цей вірш:

Коли б ви мали, голуби,

хоч трохи серця - ви б його на крила

взяли до себе і перенесли

на Україну, геть за ним стужілу.

До вас він добру руку піднесе

і озоветься - щедро і заклично:

- Ану до мене - ось вам їсти й пити:

крихти на стежці, в черепку - вода.

Ану, маленький, що на хору ніжку

так часто припадаєш, - дай-но я

із лапки вийму скалку, просто з губ

тебе, ще жовтодзьобе, нагодую

і дам злетіти в небо із руки.

...Той Бог птахів, і провесни, і хмар,

і молодої зелені шумкої,

помолоділої по ста струмках

небесної весни - він все те бачить,

і квапить вік, і квапить пружно лет

до вічности, до вічної безодні.

Ось високий зростом і духом литовець Пятрас Паулайтіс. Він миє посуд на кухні. Це колишній посол Литви в Італії, Іспанії та Портуґалії. Під час німецької окупації він редаґував литовську ґазету. Німці її закрили, редактор мусив піти в підпілля. Однак червоні "визволителі" звинуватили його в співпраці з окупантами і дали 25 років. У 1956 році випустили, але, виявилося, "помилково" - через декілька місяців дали ще 25.

Авґуст Рейнгольд. Доктор права Тартуського університету. Лейтенант Улеватий, не пам'ятаю, з якої вже причини, сказав Рейнгольдові: "Мы с вами еще встретимся на узкой тропинке". "Если встретимся - я буду целиться мэтко", повільно, але чітко вимовляючи російські слова, відповів естонець. Постанова: "Угрожал начальнику". 5 діб карцеру. Оскільки Рейнгольд уже інвалід, рукавиць не шиє - нічого на нього баланду витрачати. Це означає, що йому виписали карцер без виходу на роботу, тобто гаряча їжа раз на дві доби. А то 400 г хліба, окріп і сіль. Після Нового року ми з ним разом сиділи в карцері на 19-му. Я - так само "терорист" - сказав Улеватому, що суду він не мине. Теж "угрожал начальнику". А ще - "не явился на политзанятие, а пришел за 5 минут до окончания". То я засидівся у діда Володимира Казновського.

Дід Володимир - височезний, худющий, з величезним черепом, опираючись на патик і стогнучи за кожним відхилом, здійснює похід до нужника. Шлях у 50 метрів і назад він долає за півгодини. Його тримають у санчастині. Щовечора він виповзає на ґанок послухати: "Говорит Москва. Передаем последние известия. Сегодня Генеральный секретарь ЦК КПСС, Председатель Президиума Верховного Совета СССР товариц Леонид Ильич Брежнев..." Дід чекає, щоби хтось підійшов поговорити. Про себе розповідав мало, побоюючись погіршити своє становище. А хотілося хоч померти на волі. За німців він служив в українській поліції, допомагаючи повстанцям. Ув'язнили його десь у 1957 році. Ми з Василем потратили немало зусиль, щоб він погодився на внесення його прізвища до наших списків політв'язнів, які поширювалися на Заході. І - о диво - у діда знайшовся син за кордоном. Став домагатися його актування. Є така форма звільнення: медична комісія визнає в'язня хронічно хворим, і суд його може достроково звільнити. Але мало хто з актованих доїжджав додому, а хто доїжджав - недовго жив. Дехто навіть став боятися актування: тут ще животітиме, а перенісши потрясіння, не пристосуєшся вже до нових умов. Саме така доля і спіткала Казновського: доїхав він до сестри у Яремчу та й помер, маючи вже квиток на літак за кордон...

Роман Семенюк, 1928 року народження. Селянського хлопця з-під Сокаля в 1949 році взяли до Совітської Армії, але виявили, що він співпрацював із повстанцями. 25 років. На початку 60-х років разом з Антоном Олійником здійснив утечу. Антона розстріляли, приписавши "нововиявлені злочини", а Романові додали три роки тюрми. Пан Роман - один з небагатьох в'язнів давнього набору, хто відкрито пристав до дисидентів, брав участь у наших акціях протесту.

Паруйр Айрікян. Мій майже ровесник, що вже став визнаним лідером Вірменської партії національного визволення. Стус першим пристав до відзначення 24 квітня голодівкою пам'яти жертв геноциду у Вірменії 1915 року - звідси зродилася ідея приймати до партії членами-симпатиками невірмен. Василь щиро любив Паруйра, як і всіх вірмен, яких знав в інших таборах, а вони платили йому тим же. Паруйр виключно талановитий саме як політик, як громадський діяч - це було видно вже з того, як він умів організувати акції, які складні комбінації розігрував, щоб піймати в сіть стукача або передати на волю інформацію. Крім того, це поет і співак - як печально і проникливо лунав його голос у карцерному коридорі, коли ми там одночасно були.

Віталій Лисенко і Юрій Бутенко - ці хлопці викликали деяку недовіру, бо звинувачені були у шпигунстві, отже захищатися їм від адміністрації тяжко, тому мусили сидіти тихіше. Проте, коли пішла мова про захист Василя - вони не сумнівалися.

Любив Василь погомоніти з Паламарчуком - той добре знався на музиці. Звинувачення у співпраці з німецькими окупантами не давали таким людям можливості до самозахисту в політтаборах. Вони мовчки працювали, виглядаючи кінця 25-ти чи 15-літнього терміну. Знаючи, що вони беззахисні, адміністрація намагалася використовувати їх проти нас як донощиків, і дехто на це йшов. Але це стукацтво було осоружне ледве чи не кожному, навіть таким, як наш бригадир Прикмета.

Про Михайла Хейфеца я скажу окремо.

Там, у 17-й зоні, Василь давав мені читати деякі свої вірші, з-поміж яких запам'яталося враження від цього:

Дозволь мені сьогодні близько шостої,

повечоріє надовкола

і транспорт задвигтить в годину пік -

я раптом з туги, з затканого неба,

із забуття, з безмежної розлуки,

од довгої посади захмелілий,

на Брест-Литовський упаду проспект,

на ту Четверту Просіку зчужілу,

де лиш глумливий гуркіт автостради

мені повість, що серця лячне гупання

б'є з рідною землею воднотон.

Усе це - київські реалії, що спливали в пам'яті: десь там б'ється з бідою дружина Валентина, десь там син Дмитрик, дім на вулиці Львівській, 62, з "райською" - бо рідною - брамою. Усе те вже тепер поперейменовано, поруйновано, але залишилося поетичним образом, що тисне з серця сльозу, так ніби йдеться про твій власний біль:

З мурашника людського, із розлуки

я вирву пам'ять днів перезабутих,

що стали сном і журною явою,

мов рани, геть затягнуті рубцем.

Ти не перечиш, люба, не перечиш?

О, не страхайся: між юрби людської

я пропаду, розтану, загублюся,

щоб ненароком лячний погляд твій

мені ножем у серце не ввігнався.

Тож не жахайся - я пройду, мов тінь...

Торкнусь крилом обпаленим, губами

згорілими - або краєчком уст

твоєї причаститися печалі.

Тож не жахайся: я пройду, мов тінь.

І вже, коли задуманим дівчатком,

що перед цілим світом завинило

дитинячою чистотою погляду

і немічністю владної цноти,

ти вийдеш неквапливо із трамваю

і перейдеш дорогу, щоб пірнути

в надзірних сосон кострубатий смерк, -

тоді пірву я серце за тобою,

обранившись на чагарях колючих,

пильнуючи твій слід, котрий від краю

душі моєї ліг на цілий світ.

Піду в твій слід, мов здичавілий пес,

ховаючи в ступнів твоїх заглибинах

свій сором, острах свій, свою образу,

і радість, і жагу, і лютий біль...

Я буду тільки тінню тіні,

спаду з лиця, із досвіду, із літ,

єдиним серця жилавим листочком

котитимусь під вітром власних бур.

...Ось ґанок наш. Ти вже перед дверима.

Натисла на дзвінок і легко так

Важезну прочинила райську браму.

Озвався син наш. Крикнути б. Але

подати голосу не стало сили.

А далі - такий до болю знайомий антураж нашої зони:

...Урвався сон. Гойдалась на стіні

вздовж перетнута зашморгом дорога

до мого двору. І колючий дріт,

набряклий ніччю, бігав павуками

по вимерзлій стіні. Глухий плафон

розбовтував баланду ночі. Досвіт

над частоколом висів. Деркучий

дзвінок, мов корон, вибив з пляшки снива

нової днини твань...

...Померти на дорозі повертання

занадто солодко, аби Господь

нам не поклав у долі узголов'я.

"Нової днини твань..." Підйом, провірка, баланда, розвод на роботу, рукавиці, баланда, робота, перевірка, баланда... Трохи розради маєш увечері. Можеш почитати 2 - 3 години, погомоніти з людьми. Але над усим цим - гримить репродуктор - і в секції, і надворі. Ніде тобі зосередитися. А писати - геть нема де. Кіно, щось на кшталт "Ленін в Октябре" - раз на місяць. І рідкісні листи:

...де щонайбільша з нагород - листи,

за наш ісход, за наш приход...

Маєш право писати два листи на місяць, одержувати - без обмежень, але у них знаходять "недозволену інформацію" - і конфіскують, твої і до тебе. Інформаційний голод - не легший для людини інтелектуальної праці, ніж нестача їжі. А в радіо і в пресі - порожнява.

Вкраїна далеко - ніхто не почує!..

А все ж і там були просвітлі години. Була радість спілкування з людьми і, очевидно ж, таємнича втіха творчости, хоч вірші ті - оголений біль. Особливо мене вражають деталі нашого зеківського побуту, пропущені через зболене серце поета. Найбільшою Василевою турботою було зберегти їх. Отут і розігрувалсь справжні драми, отут і трагедія його життя.

Скоро після мого повернення з лікарні Василеві висунули якесь дріб'язкове звинувачення і посадили до карцеру на 15 діб. Передати інформацію про це на волю нема як, отже і солідаризуватися з Василем, починати якусь акцію протесту нема сенсу: якщо світ про це не знає, то вимога задовільнена не буде. Але й не запротестувати не можна. Перша ідея - голодівка. Але то надто тяжко і неефективно. Тоді Роман Семенюк сказав, що розпочинає часткову голодівку: відмовляємося від сніданку, обіду чи вечері. Ідея сподобалася: не дуже постраждавши, ми все-таки продемонструєму свою солідарність. Узяли участь геть усі дисиденти: єврей Михайло Хейфец, румун Валерій Ґраур, росіяни Володимир Кузюкін і Петро Сартаков,українці Віктор Лисенко, Юрій Бутенко, вірменин Паруйр Айрікян, також Роман Семенюк і я. Зіненко лютує:

- Жрут, как лошади, а говорят, что голодают.

Так тривало 15 діб. Певна річ, Василя ми з карцеру не визволили, а все ж чулися людьми. Коли я пізніше дещо знічено розповідав Василеві про цю акцію, то він утішив мене:

- Василю, навіть якби ти з'їдав дві пайки та ще й лікарняну пайку 5-Б, а на додаток ще й ларьок - то це все одно була б часткова голодівка.

Повернувся Василь із карцеру в тяжкому стані. Приходжу з роботи на обід - він у дворі. Забачивши мене, набрав несподівано суворого виду. Що з ним, думаю.

- Василю, прийми моє співчуття у зв'язку зі смертю батька.

Серце його відгукувалося на біду кожного. Батько мій помер ще 8 травня, але звістка дійшла аж 21, коли Василь був у карцері. Потім ми справляли сороковини по батькові: наробили салату з бур'яну, полили олією, заварили чаю... До речі сказати, бур'ян той дуже нам допомагав, бо ж харчі наші - картопля та крупа, вітамінів ніяких.

Стали ми міркувати, як полегшити Василеве становище. І хтось із більш досвідчених згадав, що можна домагатися встановлення інвалідности. Це давало можливість працювати не 8, а 6 годин і шити 3/4 норми рукавиць, а також одержувати дещо ліпше харчування. Переступивши гординю, Василь написав таку заяву - аби вирвати собі зайві дві години. Але для встановлення інвалідности треба їхати до лікарні. Збираючись до неї, Василь узяв із собою один томик якогось філософа - густе, компактне чтиво, аби не вельми дратувати начальство. Отут і стався інцидент. Книжку взяти з собою не дозволяють: "Вы едете лечиться, а не учиться". Це одна з форм знущання. Режим у лікарні набагато м'якший, але робити там зовсім нічого: книг не пропускають, хіба декому зрідка. Ходиш там, нудишся поміж бараками і трупарнею, подивляєш стос домовин, що стоять напоготові, дуже сприяючи швидкому одужанню...

Отож томик Василеві не дають. Василь відмовляється їхати без книги. Але наряд уже є, конвой прибув. Василеві заламують руки, накладають наручники і запихають у "стаканчик" - камеру у воронку, розміром приблизно 120х60х60. Василь у лікарні написав заяву, в якій назвав Зіненка фашистом. Не думаю, що це вельми образило такого вола, як Зіненко, але це була достатня підстава для подальшої розправи. Василеві призначили інвалідність, але через декілька днів після його повернення Зіненко знайшов причину, щоб його знову посадити до карцеру. Плакала Василева інвалідність...

Здається, на цей раз удалося сповістити про це на волю. Та й я сподівався на побачення 11 липня. На диво, мене його не позбавили. Уже мати й сестра вирушили були у дорогу, та їх догнала моя телеґрама, щоб не виїздили. Мене самого 9 липня збирають на етап, як я в дорозі зрозумів, до Києва, "на промывку мозгов". Мабуть "вищі оперативні міркування" були такими: в Овсієнка скоро закінчується термін ув'язнення, на суді він тримався нетвердо, визнав, що завдав шкоди державі, тут у нього помер батько, недавно зробили оперцію - то чи не написав би він покаянної, чи не охаяв би мордовське товариство в пресі? Можна було б і випустити його на декілька ммсяців раніше і тим самим остаточно зламати і відгородити від своїх однодумців. Щоправда, він намагається опиратися, уже майже рік не розмовляє з кагебістами, але ми тут наведемо до нього родичів, приведемо колишніх його викладачів університету... Захід не вдався. У Києві я 20 серпня написав заяву, що визнання вини на суді було вимушеним наслідком психіатричого терору. Тож мене вже без особливих почестей (не літаком, а звичайним етапом) привезли в рідну вже Мордовію і 11 вересня - якраз у день смерті Мао Цзедуна - кинули в 19-ту зону. Тут набагато легше, ніж у 17-й. Одразу - ще одна новина: виявляється, 17-а як політзона вже не існує. Її віддали кримінальникам, а наш "континґент" розвезли по інших зонах, декого на Урал. А сюди потрапили Стус - тільки він зараз у лікарні, Хейфец, Лисенко, Семенюк, Кузюкін - але останнього Айрікян викрив як донощика. У зону Кузюкіна не пустили - помилували.

Перше ніж викласти подальшу історію, я маю розповісти про Михайла Хейфеца, російськомовного єврейського письменника з Ленінґрада. Йому вже за 40. Учитель російської мови, якому тяжко було лукавити перед школярами, то він пішов на літературні заробітки. Близько знав Йосипа Бродського і написав про його творчість велику статтю, визначивши як поета геніяльного. Бродський відбув 5 років заслання і виїхав за кордон. Маючи 9 класів радянської освіти, став там професором університету... Хейфец же вичитав у віршах Бродського те, що в них лише проступало: чехословацькі події 1968 року, і увиразив погляд на них. Декілька розмов, декілька записок - от тобі і строк: 4 роки таборів і два заслання... Такий поворот долі він під слідством розцінив як щасливий: до рук пливе неоціненний матеріял. Будучи людиною енциклопедичних знань і феноменальної пам'яти, він їх і використовував найкращим чином: ще коли добував останні місяці ув'язнення, в Парижі вийшла його книжка "Место и время", де чимало добрих слів сказано і про нас, українців: розділ про себе я почув по "Радіо "Свобода" десь у 1978 році. У 1983 "Сучасність" видала його книжку "Украинские силуэты", яка починається великим нарисом про Василя Стуса, а закінчується невеличким - про мене. Ми, українці, вміли багато вистраждати в концтаборах, але написати про це не було кому. Спасибі євреєві Михайлові Хейфецу: нічого ліпшого про Стуса, як його нарис, досі не написано. (У нас ця книга теж уже видана: повністю увійшла до альманаха "Поле відчаю і надії". Упорядкування Романа Корогодського. Київ, 1994.) До моїх рук "Украинские силуэты" потрапили в кінці 1990 року, коли основна частина моїх спогадів була вже написана і опублікована в ч.3 журналу "Донбас" 1990 року, почасти в 6 числі "Сільських обріїв", а найперше - в Самвидаві.

Ходив ото собі пан Михайло попідтинню, запхавши руки в рукава, бушлат на ньому, як на городному лякалі, шапка, як на кілку, човгає шкарбунами, навіть рукавиці в нього з-попід швейної машинки виповзали, як роздушені жаби... "Ви, пане Михайле, - казав я йому, - мабуть і є той самий леґендарний Вічний Жид". Отам, попідтинню, і виношував він цілі кавалки книг, а потім, десь присівши, швидко записував.

Тут, у 19-й зоні, було декілька чоловік і з єврейських "самольотчиків": Михайло Коренбліт, Борис Пенсон, уже звільнилися Михайло Ґольдфельд, Лассаль Камінський та Анатолій Азерников. У нас із ними дуже добрі стосунки: недарма в антиукраїнських часописах писалося тоді про "союз тризуба і зірки Давида". Той союз кріпився як на Заході, так і на Сході - в мордовських і пермських концтаборах. Але до Хейфеца в мене симпатії особливі. Чи не першим він привітав мене добрим словом у 17-му, куди мене привезли на самотність, жваво цікавився українськими справами, пробував читати по-нашому і просив мене з ним говорити українською мовою. Думаю, не тільки, щоб вивчати її, а й щоб дати мені можливість виговоритися по-своєму. Дуже зблизила нас акція на захист Стуса. А тут трапилася ще така історія.

Ще в 17-й зоні, в Озерному, у Василя зробили обшук і забрали зошит із віршами. У лікарні йому оголосили, що зошит конфісковано і знищено як такий, що не становить вартости. У зоні залишився у Хейфеца чорновик. Що робити? Треба рятувати, що є. Поділити і вивчити напам'ять - пропонує Хейфец мені і Романові Семенюку. На себе він теж бере частку. Але то нелегко. Вірші ті тяжкі, як каменюччя. Не встиг я переписати декількох, як мене повезли до Києва. І от в один із перших днів моїх у 19-й зоні Хейфец приносить мені зошит віршів, переписаних його курячим почерком, і просить переписати його начисто. А потім ще диктує десятків зо два з пам'яті... Це - не володіючи нашою мовою...

Скоро з лікарні повернувся Василь зі своїм зошитом. Виявилося, йому "помилково" оголосили про знищення. Такі "помилки" були тоді допущені в жіночій зоні щодо малюнків та вишивок Стефанії Шабатури, Надії Світличної та Ірини Калинець. Просто познущалися. Пам'ятаю, Стус, Хейфец і Сергій Солдатов ходили тоді до кагебіста полковника Дротенка правдатися з цього приводу, а всі дисиденти зони писали протести.

Василеві вдавалося з Мордовії відсилати майже всі вірші, пишучи їх у суцільний рядок та замінюючи окремі слова подібними за звучанням: тюрма - юрма, Україна - Батьківщина, колючий дріт - болючий світ, - щоб не мозолити цензорові очі "неблагозвучними", небажаними до вживання в листах словами. Тієї ж осени отак і я переписав увесь його білий зошит у клітинку, сторінок на 60, і зберіг вірші до свого звільнення та благополучно привіз їх додому 5 березня 1977 року. У тім білім зошиті було багато різночитань. Як філолог-буквоїд, я старанно відтворював усе, хоч не завше був згоден з Василевою пунктуацією. Удома передрукував їх, один відбиток зберіг і приніс мені аж після останнього мого звільнення в 1988 році мій односельчанин Іван Розпутенко. Ще раніше я від руки переписав їх для киян і дав зошити Ользі Гейко-Матусевич. Десь у вересні 1977 року його вилучили кагебісти під час обшуку на квартирі її батька. Мій же рукопис пропав безповоротно - його, мабуть, знищили родичі, боячись обшуку. Ці тексти, вважаю, становлять окрему вартість для текстологів, бо вірші неодноразово правилися і писалися зовсім наново, коли автор вважав, що вони пропали.

Коли він писав вірші? Хоч я жив деякий час в однім зі Стусом бараці і працював майже поруч, але бачити це доводилося рідко. Бо й писати в зоні - річ не зовсім безпечна: будь-який наглядач може поцікавитися, що ти пишеш, а то ще й забере "на провірку". То ж Стус лише записував вірші, а складалися вони йому завжди і всюди. Це був чоловік, чий розум працював без перепочинку. І ця праця мозку була помітна в тому, що окремі слова внутрішнього мовлення проривалися назовні. Особливо це було помітне після карцерів, де чоловікові вільно бубоніти до самого себе, де самоконтроль слабне. Напружене, зболене, зосереджене обличчя рідко розпогоджувалося, хіба в доброму товаристві, та ще коли спав - тоді можна було побачити зовсім іншого Василя, якогось аж дитинного. Здавалося мені, цей чоловік усе життя тримає себе в залізних шорах, заковує свою витончену душу поета в лати воїна. Якось наспівав він пісню, яка склалася йому влітку 1971 року на Володимирській гірці Києва в передчутті своєї долі, що сплелася з долею шістдесятників і цілої України. Я запам'ятав мелодію - поривну, мужню, - і наспівав її Василеві через багато років на Уралі, коли були на прогулянці в сусідніх "двориках". "Трошки не так", - сказав Василь, але не поправив, як треба. "Трошки не так" співає її тепер Ольга Богомолець. У цій пісні він увесь:

Ще вруняться горді Славутові кручі,

ще синіє річки збурунена гладь,

то вже проминув тебе птахом летючим

твій час, твій останній, попереду - падь.

Ще небо глибоке, ще сонце високе,

та серце замало грудей не пірве:

урвалось, подались прекрасні мороки,

і щось тебе кличе, і щось тебе зве!

Розкрилені висі твої пронеслися,

попереду - прірва! І ока не мруж.

Ти бачиш розхрестя дороги? Молися.

Бо ти ще не воїн, і ще ти не муж.

Ще горбляться горді Славутові кручі,

та сторч головою зривається світ.

Чіпляйся за кручі, як терен колючий,

хапайся за небо, як яблуні цвіт.

За обрієм обрій, за далями далі,

допоки напруглий не вигасне день.

Пограбли тополі в високій печалі

твоїх калинових пратужних пісень.

Бо вже ослонився безокрай чужинний

і в жалощах никне зелений розмай.

Прощай, Україно, моя Україно,

чужа Україно, навіки прощай!

У 19-му таборі, в селі Лісовому, Василь добув до останнього дня свою "п'ятирічку", до 11 січня 1977 року. Поставили його зачищати на наждачному крузі футляри - дерев'яні корпуси для годинникового механізму. Нова "професія" не давалася йому - гнівається, що мусить тратити на це зусилля, зосереджуватися, замість працювати механічно і думати про своє. Наш колеґа, теж філолог, тільки вірменський, Размік Маркосян та я намагалися допомагати Василеві, справившись зі своєю роботою, але Василеві нелегко приймати допомогу. Проте умови тут легші, робота розмаїтіша, зона велика, колючий дріт не все тобі коле очі. А що найважливіше - значно ширше коло людей для спілкування. Усього тут було чоловік 300, десь половина з нас - українці. Приблизно третину складають засуджені за звинуваченням у співпраці з німцями під час війни. Далеко не всі вони у тому винні - у вині кого не сумнівалися, тих давно порозстрілювали. А тут багато таких, що стали жертвою мілітаристської політики: раз є міжнародна напруженість, отже суспільство треба "підігрівати" зсередини. Ото й виловлюють "ворогів" - сучасних дисидентів як "зрадників батьківщини" потенційних - і "зрадників" у минулому. Щоб інші боялися: про кожен такий процес розписували по обласних та районних ґазетах, торочили про нього по радіо, але, здебільшого, то були кагебістські фантазії. Найбільше серед них білорусів та українців, немало національно свідомих.

Другу частину "континґенту" становили люди, які зі зброєю в руках боролися в 40 - 50-х роках проти совітських окупантів: українські повстанці, литовські "лісові брати", естонці та латвійці. З-поміж них декілька українських 25-літників: Михайло Жураківський з Ясені, Іван Мирон з-під Говерли, Микола Кончаківський із села Рудники Миколаївського району на Львівщині, Роман Семенюк із Сокаля.

Останню третину складали "дисиденти" ріжних відтінків: молоді литовці Відмантас Повіліоніс, Роман Смайліс, юний латвієць Майґоніс Равіньш, вірмени Размік Маркосян, Азат Аршанян, молдаванин Джику Гімпу, євреї Михайло Хейфец, Борис Пенсон, Михайло Коренбліт, узбек Бабур Шакіров, росіяни з Естонського Демократичного Руху Сергій Солдатов, українець, що 29 років прожив у Великобританії, Микола Будулак-Шариґін. Під кінець року до нас перекинули з Барашево Володимира Осипова, редактора російського християнського журналу "Вече".

З українських "дисидентів" під той час тут були харківський інженер Ігор Кравців, який почав українофільствувати у тридцять років, чим викликав підозру властей. За передрук декількох сторінок праці Івана Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?", за декілька телефонних розмов має 5 років. Ігор був одним із найцікавіших Василевих співбесідників, хоч у дечому вони розходилися. Пам'ятаю, був я присутній при одній їхній принциповій розмові: Ігор намагався переконати Василя, що йому треба поберегти себе, не бути в стані постійної конфронтації з адміністрацію, зрештою, він повинен усвідомлювати, що не налижить лише самому собі: наш народ, може, он скільки тужився, щоб народити Василя Стуса, а він візьме та й згине в черговій голодівці, від якої міг би утриматися. Сам пан Ігор мусив дуже оглядатися на свої тили, бо йому постійно боліла голова. Василь же був безкомпромісний.

Щойно з Володимирської в'язниці повернувся Миколи Будулак. Він родом з Вінничини. У 15 років вивезли його до Німеччини на роботу. Потрапив у зону британської окупації і виїхав до Британії, де закінчив Кембріджський університет. Жив без громадянсьва, що не заваджало йому розїжджати по Європі у справах своєї фірми. А от 1969 року приїхав до Москви - і тут раптом виявили, що він радянський громадянин, що ухилився від виконання військового обов'язку та ще й шпигує на користь Скотленд-Ярду. Це стало потрібним тому, що з Лондона тоді якраз було вигнано велику групу радянських службовців за збирання недозволеної інформації. Суд пішов на нараду - і не повернувся. Через три роки Будулакові повідомили, що сидіти йому 10 років. Пан Микола вільно володіє англійською, французькою, німецькою, польською, російською, тож Василь мав з ким консультуватися про тонкощі мов, перекладаючи Кіплінґа, Рільке.

Були тут українські дисиденти старшого віку, як-от Кузьма Дасів із Борислава. Замолоду він теж побував на роботах у Німеччині, про віщо багато розповідав; Микола Гамула та Микола Гуцул з Городенки на Франківщині - типові розповсюджувачі українського самвидаву. Загалом на той час українські ряди в 19-м поріділи: перевезли на Урал Василя Лісового, Миколу Слободяна та Петра Вининчука, Яромира Микитка; звільнилися Кульма Матвіюк, Любомир Старосольський.

З особливою шанобою Василь ставився до учасників національно-визвольної війни в Західній Україні, не шкодував часу на розпитування. А коли старий гуцул Михайло Жураківський діставав у неділю з торби свою дримбу і почергово награвав та наспівував мелодії, що пахли такою дрімучою старовиною, аж серце мліло: "Але вандруй, вандрівочку, але вандруй, вандруй...", то Василь геть розчулювався і просив діда грати ще.

Молодший краянин його Іван Мирон теж добував 25 років. Його схопили у 22 роки - він так і жив зі своїм законсервованим юнацьким світоглядом з шанобливим ставленням до старших, ледве чи ж обожнюючи матір і цураючись розмов про жінок. Ще на вид молодий, а вже пройшов такі лихоліття, що волосся дибом ставало, коли розповідав без тіні гордощів про повстання у таборах на початку 50-х років:

- Ми йшли на смерть, жінки під танки лягали, їх кремсали гусеницями, а таки зламали ми сталінський концтабірний режим. Тому тепер не можна допустити, щоб вони відібирали в нас одне за одним так тяжко здобуте право.

Для нього, чоловіка глибоко віруючого і широко освіченого, що володів декількома мовами, ґречність та інтеліґентність була природньою, тож не можна сумніватися, що ось ця історія, що сталася з ним, цілком правдива, хоч може видатися комусь неймовірною.

Сидів він якось у секції на своїх нарах, обклавшися словниками. Заходить заступинк начальника колонії з режиму підполковник Вельмакін:

- Гражданин осужденный, вы почему не встаете и не здороваетесь с начальником?

- У нас першим вітається той, хто заходить.

Вельмакін приписав Миронові 5 діб карцеру. В'язень відсидів їх, не прийнявши ні рісочки їжі, ні краплі води.

Через декілька днів ситуація повторилася - 10 діб. Мирон провів їх так само, рятуючись тільки молитвами. Він ледве вийшов із карцера і впав. Його підібрав Михайло Журанівський і виходив. Відпоював чаєм, притискуючи язик ложечкою, бо того язика було повен рот. Після того Мирон якось ніби постарів і перестав грати з хлопцями у волейбол.

Ми питали, як то він зважився на "суху" голодівку - адже відомо, що так можна померти навіть на трьетю добу від обезводнення орґанізму, отруївшись шлунковими соками. Що ж до звичайної голодівки, то незворотні процеси - "самопоїдання" орґанізму - настають десь коло сорокової доби. Недарма ж Ісус Христос голодував у пустелі 40 діб - у Святому Письмі нема нічого випадкового.

Ось Микола Кончаківський - здоровенний вуйко, що "катає балани" (колоди) на пилорамі. Пам'ятаю, щойно мене привезли сюди 12 квітня 1974 року, він одним із перших підійшов до мене, привітав, спитав, скільки років я привіз (про справу питати не прийнято), по-батьківському поклав мені руку на плече і мовив:

- Нічого, пане Василю, відсидите не гірше людей. Я ось уже тридцять п'ять років воюю. Як пішов у 39-му році у польські жовніри, так донині. Уже мої 29 років скоро скінчаться.

Як почув я таке - мої 4 роки, що здавалися дуже великим терміном, раптом зігнулися і стали такими жалюгідними...

Ще треба згадати литовського партизана Людаса Сімутіса, що теж спілкувався з молодшим поколінням, не боячись переслідувань. Оце, либонь, і було наше найтісніше коло, яке збиралося по неділях та по святах "на чай", хоч той чай був лише приводом для відведення ока наглядачів, котрі часом розганяли подібні зібрання, особливо перед акціями протесту та совітськими святами. Тут обговорювалися всі новини, тут велися прецікаві бесіди, які зараз я міг би хіба заново конструювати, бо переказати дослівно не годен.

Я прийшов з етапу дуже ослабленим, та, на щастя, осінь 1976 року була на диво грибною. У робочій зоні всюди росли опеньки, під колодами та дошками - печериці. Я наловчився збирати гриби як ніхто. Ігор Кравців чистив їх, а Роман Семенюк варив, ховаючись десь по закамарках, яких у цій зоні було багато. Нераз ми й "горіли" на цій справі, а все ж трохи підживилися на дурничку. Бо харч у їдальні був такий, що й згадувати не хочеться. А хліб був добрий тільки тоді, коли в зоні згоріла пекарня і нам місяців два привозили людський, а не зеківської спецвипічки. Зазвичай на ті гриби ми запрошували Стуса, Будулака, Кончаківського.

- Хайма, - сказав Василь. - Десь мені в тих "Ґазах" вшили зеківський шлунок. Тільки баланду приймає, а людського харчу ні.

("Хайма" - то Василеве слівце, що, як він мені жартома появнив, мало скорочено означати "хай катують чорти його маму").

Там, за чаєм, вироблялася наша оцінка подій та причин, що привели нас, чергове покоління, яке дістало назву "шістдесятництво", в совєтські концтабори. Оскільки я був у нашому колі чи не наймолодший, то, зрозуміла річ, сідав коло столу завжди скраєчку, за що Василь прозвав мене "скраєчкусид". Отак приблизно почувався я й у шістдесятництві: ніби підскочив і вхопився за вищий, ніж мені належалося, щабель, та й вишу, звісивши ноги й думаючи, як би його підтягнутися, коли сили не вистачає. Бо ж провідними діячами шістдесятництва були люди років на 10 - 20 старші за мене, з моїх однолітків були в таборах одиниці. Мені здавалося, що з кола студентів-філологів Київського університету, які гуртувалися в СІЧі (Літературна студія імені Василя Чумака - її засновниками були колись Василь Симоненко, Іван Драч, Тамара Коломієць) багато хто мав достатньо шансів у 1972 - 1973 роках бути заарештованим, але чомусь "в опричнеє попав число" саме я. Може тому, що мені поталанило на старших друзів, які всі п'ять моїх студентських років давали мені читати літературу українського Самвидаву, а я, конспіруючись та прикриваючись комсомольським значком (був навіть групкомсоргом), давав його читати буквально десяткам своїх друзів. І ніхто мене не заклав, із чого потім вельми дивувався слідчий Микола Цімох:

- Чого ж мені ніхто ніколи нічого не дав, коли я десятьма роками раніше вчився в університеті на юридичному факультеті?

- Бо я вибирав порядних людей...

Тож, не з'являючись на велелюдді вроді Шевченківських свят 22 травня, не вельми учащаючи до музею Івана Гончара, не бравуючи (з бідности) вишиванкою, не заводячи особистих знайомств із "проводом", я тим часом був у курсі майже всіх дисидентських справ, я мав у руках майже весь тодішній самвидав: "Щоденник" і вірші Василя Симоненка, "Возз'єднання чи приєднання" Михайла Брайчевського, "Інтернаціоналізм чи русифікація?" Івана Дзюби, "Собор у риштованні", "Іван Котляревський сміється", "Остання сльоза", "На мамине свято" Євгена Сверсьюка, "Більмо" Михайла Осадчого, блискучі есеї Валентина Мороза "Репортаж із заповідника імені Берії", "Серед снігів", В'ячеслава Чорновола - "Що і як захищає Б.Стенчук?", "Лихо з розуму", усі п'ять випусків "Українського вісника" та багато іншого.

Арешти 12 січня 1972 року були для мене тяжкою драмою: люди, які були для мене провідними зірками, раптом виявилися за чорним обрієм. Мовчати було несила, але й діяти на їхньому рівні я ще теж не міг, тим паче, що, закінчивши того року університет, мусив їхати на село вчителювати. Ніде нікого. Що ж, треба потроху готувати нове покоління, тим паче, що перед тобою ще чисті незаймані душі, які здатні сприймати на віру. Та провчителював я всього півроку: у 20-ту роковину смерти Великого Деспота, 5 березня 1973 року, мене заарештували в селі Ташань Переяслав-Хмельницького району на Київщині і скоро приєднали до справи Василя Лісового та Євгена Пронюка. Небезпідставно, бо навесні 1972 я допомагав їм видати черговий, шостий номер "Українського вісника", яким була думка відвести звинувачення від заарештованих, а також допомагав Лісовому виготовити кількадесят відбитків його листа до депутатів Верховної Ради УРСР на захист заарештованих (він опублікований у ч.8 журналу "Зона" 1994 року).

Щоб читач не подумав, що я написав спогади про себе, а не про Стуса, пропущу тут власну справу, а відзначу лише найцікавіші моменти.

На нашому суді в листопаді-грудні 1973 року прокурор Макаренко прорік, як він думав, з іронією:

- Це були великі вожді малого руху.

Та він мав рацію. Невеличке коло одержимих національною ідеєю людей, що "наросли з малих, худеньких матерів" (М.Вінграновський) після голодомору, війни, репресій, пробуджені провесним вітром, що війнув після ХХ з'їзду КПРС 1956 року, зігріті батьківською рукою Максима Рильського, - вони ще не розгорнули великого національно-визвольного руху. Вони ще варилися самі в собі, перетягуючи нитки з років 20-х через тридцятилітню пустелю в своє обікрадене сучасне. Вони не йшли надто далеко. Хоч гуртувалися довкола "Українського вісника", проте геть проганяли думку створювати організацію. Підпільних груп на Вкраїні проростало чимало, але жодна не могла розгорнутися поза десяток-другий членів, як їх арештували. Ці ж люди трималися, мені здається, на особистих, приязних стосунках. Євген Сверстюк якось ословився: "Коли докупи збирається так багато таких славних, талановитих, добрих людей, то щось із цього виросте". Але вони гадали, що їм ще не час виходити на велелюддя, хоч і ховатися від людей - ще гірше. Де підпілля, - там недовіра. Осердям цього кола в Києві були Іван Світличний, Іван Дзюба, Євген Сверстюк, В'ячеслав Чорновіл, Микола Плахотник, Олесь Сергієнко, Євген Пронюк, Надія Світлична...