Навіщо нам, українцям, нова Конституція?

Автор/джерело -  © Сергій Дмитриченко, «Аратта-Україна», головред 

До українських феноменів часів незалежності належить явище, яке державні мужі називають «конституційний процес». В сучасній історії України не було Президента, який би не мріяв «перекроїти» Конституцію на свій лад. Як і не було гаранта, який би її не порушив.

У прагненні змінити Конституцію можна цілком зрозуміти Леоніда Кравчука. Йому довелося закладати фундамент нової держави на правовій базі тоталітарної держави. Тому бажання Леоніда Макаровича ухвалити нову Конституцію цілком зрозуміле. Щоправда, його колишні колеги по комуністичній партії з депутатськими мандатами зробили все, щоб українська Конституція так і лишилася в прожектах.

Коротка історія конституційних реформ

Президенту Леоніду Кучмі знадобилося майже два роки аби нардепи, більшість з яких належали до ліберально-совкових «лівих» партій, врешті підготували проект Конституції української держави. Зараз, коли в черговий раз відзначають державне свято, не прийнято казати, який спротив депутатського корпусу тоді був насправді. А інакше просто й бути не могло: наголошуємо, більшу частину народних депутатів тоді становили представники совкової партійно-господарської номенклатури, як із партквитками КПУ, так й інших партій. Тому увесь процес підготовки тексту Конституції відбувався під тиском Адміністрації Президента. І навіть сам процес її постатейного голосування у залі парламенту, який нині називають «конституційна ніч» – теж, фактично, був продиктований ситуацією «або – або»…

Президент Леонід Кучма на трибуні парламенту після прийняття Конституції

Формально процес розпочався 18 травня 1995 р., коли між Верховною Радою і Адміністрацією Президента Кучми було укладено Конституційний договір, в якому окреслено основні параметри нової Конституції і термін її прийняття. Проте, як показало життя, навіть підписання цього юридичного документу не означало досягнення компромісу між конфліктуючими сторонами.

До речі, конфліктних точок було декілька. Між АП і парламентом найбільший конфлікт стосувався процедури призначення уряду. Кучма хотів, аби Верховна Рада мала мінімальний вплив на формування Кабінету Міністрів. Нардепи і прем’єр Павло Лазаренко навпаки вважали, що головну роль у формуванні уряду має відігравати парламент. Окрім того, було без перебільшення жорстке внутрішнє протистояння в середині депутатського корпусу. Зокрема, «ліві» (комуністи і соціалісти) взагалі не вважали за необхідне міняти Конституцію УРСР 1978 р. Власне, до квітня 1996 р. у створенні проекту Основного закону не було зроблено практично нічого, окрім традиційних балачок «на задану тему», хоча Конституційний договір передбачав чіткий термін її прийняття – не більше одного року з дня його підписання. Реально до створення законопроекту нардепи приступили лише 4 квітня 1996 р. При тому, з початку робочу групу з представників фракцій і депутатських груп ігнорували комуністи і соціалісти. Вони приєдналися до неї на другий місяць її існування, коли вже була опрацьована більша частина тесту законопроекту. 11 травня текст проекту Конституції було роздано нардепам і розпочався його розгляд Комітетах.

Зі свого боку, АП активно, як потім сказав Кучма, «стимулювала процес». Як тоді казали нардепи, 26 червня Кучма підписав указ, який так і не був оприлюднений, з так званим «російським варіантом», тобто ухваленням тексту Конституції, підготовленого АП, на референдумі. А в день початку голосування за законопроект – кулуарами циркулювали чутки про те, що, мовляв, гарант підписав ще один указ про розпуск парламенту. Деякі нардепи стверджували у розмовах з журналістами, що у спікера Олександра Мороза навіть був відеозапис телевізійного звернення Президента Кучми до народу у зв’язку з неприйняттям Конституції у термін, визначений Конституційним договором…

Отже, «конституційна ніч» насправді не має жодного стосунку до «трудового ентузіазму» народно-депутаських мас, а лише була єдиною можливістю більшості з них залишитися з мандатом влади до кінця каденції.

Але Кучма на сьогодні також залишається єдиним Президентом, який двічі намагався «реформувати» Конституцію. Під кінець другого терміну глава АП Віктор Медведчук, лідер СПУ Олександр Мороз та лідер КПУ Петро Симоненко виступили з ініціативою «конституційної реформи». Суть її полягала у зміні форми правління: з президенстько-парламентської на парламентсько-президентську республіку.

Але ця конституційна реформа від початку зустріла активний спротив опозиції, зокрема фракції «Наша Україна» та її союзників. З одного боку, тодішні опоненти Кучми не висловлювали принципових заперечень проти більшості положень запропонованих змін, але, з іншого боку, на їхню думку, у такий спосіб Президент, остання каденція якого добігала кінця, прагнув тим самим, ставши прем’єр-міністром, фактично залишитися на чолі реальної влади. Тому, через активний спротив опозиції, до виборів-2004 ініціатива Медведчука-Мороза-Симоненка не була проголосована більшістю у 300 голосів.

Зміни в Основний закон були ухвалені парламентом вже за президентства Віктора Ющенка, як політичний компроміс правлячих «еліт». Однак, менше ніж через рік набуття чинності нової редакції Конституції гарант почав висловлювати бажання провести нову «конституційну реформу», очевидно, з метою повернення собі повноважень Кучми. Окрім цього, перехід на пропорційну виборчу систему приніс в український політичний лексикон новий термін «депутатська тушка» – так почали називати народних обранців, які вийшли з партійної фракції, за списком якої були обрані, і почали голосувати разом із фракцією опонентів. Саме через входження фракції СПУ у більшість, створену Партією регіонів, і масове тушкування нардепів опозиції було достроково припинено повноваження парламенту 5-го скликання.

Втім, якісний склад Верховної Ради 6-го скликання просто унеможливлював вірогідність ухвалити навіть попередній проект змін до Конституції (226 голосів), а голосування конституційною більшістю – навіть теоретично ніхто не припускав.

«Проблему вирішив» Віктор Янукович, отримавши президентську булаву і «зачистивши» склад Конституційного суду. Щоправда сумнівним, з точки зору права, шляхом: визнанням не відповідним Конституції закону, який іншим складом КС був визнаний конституційним, і на тій підставі скасувавши, без участі парламенту, рішення конституційної більшості ВР, яка проголосувала за чинний, на той момент, текст Конституції, підписаний Президентом і введений в чинність, відповідно до легітимної процедури. В результаті розчерком пера декількох громадян, не наділених жодним законом права змінювати державний устрій, Україна знову стала президентсько-парламентською республікою.

Як кажуть, апетит приходить під час їжі. Віктор Федорович має намір перевершити конституційну творчість Кучми – створити нову Конституцію. Для цього при Президенті створено дорадчий орган, який вже восени «ощасливить» нас з вами новим проектом Основного закону. Очевидно, враховуючи попередній досвід, «задешево і сердито», під гаслом «прямого народовладдя» ухвалити цей текст на референдумі. Тобто змавпувати російський прецедент ухвалення Конституції. Наскільки цей шлях сприяє захисту прав громадянина – можна наочно побачити на прикладі сусідньої держави, де Владімір Путін править фактично четверту каденцію. Хоча більше двох – не має законного права.

Наразі важко судити, який саме документ буде подано на суд некомпетентної у специфіці конституційного права громади. Але дещо вже просочилося у пресу. Зокрема, подейкують, що в новій Конституції буде відсутня навіть згадка про теоретичну можливість імпічменту Президента. Можливо, в унітарній державі Україна буде впроваджено двопалатний парламент, в якому нам, громадянам, «дозволять» обирати нижню палату, яка в принципі, сама нічого не вирішуватиме. Вирішальну владу буде мати верхня палата, механізми формування якої невідомі загалу.

Втім, судячи з туманних натяків політиканів, не можна виключати, що з нової Конституції зникне низка громадянських прав, гарантованих, сьогодні, хоч декларативно, але тим не менш, формально чинних. Бо те, що держава на ці права плює – ще не означає що це правочинно, а їхнє формальне існування прямо впливає на формування як законодавчого поля, так і судових рішень та надає можливість оскарження рішень влад, які порушують конституційні права громадянина у касаційній інстанції та ЄСПЛ. Якщо цих формальних прав не буде – громадяни від того тільки програють. Однозначно.

Чи проблеми українців через «погану» Конституцію?

Кожного разу, коли особи, наділені владою, починають «перекроювати» Конституцію, на вуха громадян лавиною сиплються пропагандистські агітки на тему: «Яке гарне життя буде, якщо…». Але оце «якщо» в кінцевому стані так і залишається агіткою, яка не має нічого спільного з реальністю і не більше того. Чому? Давайте спробуємо розібратися.

Як відомо, в Україні діє система прямого права. Конституція – не є виключенням. Це закон прямої дії, який має зверхню дію над іншими законами, тобто повинен виконуватися беззаперечно. Це наголошує стаття 8 Конституції: «В Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується».

А тепер, з власного досвіду, дайте собі відповідь на просте питання: ця норма виконується?

Тепер звернемо увагу «чорнобильців» та громадян, які мешкають на екологічно неблагополучних територіях, зокрема на Донбасі, на статтю 16 Конституції: «Забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи - катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду Українського народу є обов’язком держави».

Це теж виконується?

Стаття 24 Конституції визначає: «Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом.

Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками».

З іншого боку, насправді, нібито існують «рівні і рівніші», тобто окремі категорії громадян, наприклад, судді, народні депутати, Президент, яким Конституцією гарантована недоторканність під час виконання обов’язків. У суспільстві вже багато років не припиняється дискусія на тему позбавлення цих осіб особливого статусу. Навіть гасло «позбавлення недоторканості» стало чи не обов’язковим безпрограшним агітаційним атрибутом як окремих нардепів, так і політичних партій. Хоча, насправді, проблема не в існуванні «недоторканості», а в деформованому трактуванні її як самими законодавцями, так і органами влад. Причина проста, як граблі: насправді потрібне лише точне тлумачення терміну «виконання повноважень», що є в межах компетенції Конституційного суду. Цей самий орган має, на підставі ст..24, дати тлумачення частини 3 ст. 80 Конституції, тобто визначити, в яких саме випадках при вчинені нардепом дій, які мають ознаки кримінального злочину, потрібна згода парламенту для притягнення до відповідальності, а коли – ні. І проблеми, як такої, просто не існуватиме.

Наприклад, якщо «недоторкана» особа в нетверезому стані вчиняє хуліганські дії щодо інших громадян – це аж ніяк не відповідає виконанню цією особою покладених суспільством на неї обов’язків, визначених Конституцією і законами України. А відтак – жоден КС не може заперечувати, що в цьому випадку просто не має потреби ні в яких додаткових процедурах, окрім визначених КПК для всіх громадян, без жодного виключення. І в цьому випадку – вступає в дію ст.. 24 Конституції. Хіба не так?

Або візьмемо для прикладу ст..28, частина 2 якої наголошує: «Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню». Тим не менше, попри наявність у чинному Кримінальному кодексі прямої кримінальної відповідальності за тортури і мордування та умисне нанесення людині тілесних ушкоджень різного ступеня тяжкості, «правоохоронці» досі діють за традиціє Вишинського.

«Побиття та тортури продовжуються в Україні такими ж темпами, незважаючи на прийняття парламентом у минулому році нового Кримінального процесуального кодексу», - заявив Девід Діаз-Жожекс, заступник директора програми Amnesty International у Європі та Центральній Азії, коментуючи прес-реліз щодо стану прав людини у 2012 р. За його словами, українська влада не зробила «жодних конкретних кроків» задля створення механізму підзвітності міліції, який би дозволив зменшити «шокуючий рівень» катувань правоохоронцями затриманих. Створення державного бюро розслідувань випадків неналежного поводження правоохоронців із затриманими могло би, на думку AI, допомогти міліціонерам утриматися від катувань. За даними міжнародної правозахисної організації, з понад 114 тисяч скарг на дії міліції, котрі надійшли до прокуратури впродовж 2012 року, лише 1750 було розслідувано. У результаті за рік відкрили лише 320 кримінальних справ проти 438 правоохоронців…

Влада також визнає, що тортури – реальна «проблема». Президент Янукович, виступаючи в листопаді минулого року на координаційній нараді керівників правоохоронних органів на тему «Забезпечення протидії злочинності та корупції в державі в умовах реформування кримінального процесуального законодавства», заявив, що корупція, зловживання службовим становищем, нелюдське ставлення та тортури з боку співробітників правоохоронних органів повинні залишитися в минулому. На його думку, настання цього «минулого» має забезпечити новий КПК. Але наразі життя показує, що новий кодекс і традиції НКВД – у паралельних площинах. Що, власне, повністю підтверджується нещодавнім звітом у парламенті Омбудсмана Валерії Лутковської…

Втім, повторимося, кожен громадянин, взявши в руки текст Конституції, може легко визначити, наскільки виконується Конституція щодо нього особисто. Ми чомусь певні, що для більшості подібний експеримент буде невтішним.

Чому Конституційні права і свободи громадян існують виключно на папері?

Насамперед відповідь на це питання знаходиться у площині взаємин «людина і влада». Точніше кажучи, наскільки відповідально перед самим собою громадяни ставляться до формування влади.

Складається враження, що за більш ніж двадцять років більшість з нас так і не зрозуміла, що вибори – це не просто формальний акт опускання бюлетеня в урну для голосування, а процедура визначення свого майбутнього, майбутнього своєї родини щонайменше на найближчі п’ять років. Бо якби це розуміння було, то, напевно, примітивні фальсифікації, які стандартно застосовуються під час виборчих кампаній були б просто неможливі. Чому виборчий фальсифікат не зустрічає тотального спротиву суспільства? Чому громадяни у міліцейській чи прокурорській формі і суддівських мантіях попри очевидне захищають фальсифікаторів? Як це сталося під час останніх виборів міського голови м. Василькова. До речі, якщо після так само сфальшованих минулих виборів мешканці міста виходили на протестні акції і в своєму місті, і в Києві, то цього року – всі сприйняли спотворення свого права обирати місцеву владу як належне.

Хтось скаже, мовляв, люди зневірилися у можливості щось змінити на краще. Хтось – не бачить у політиків, які претендують на владний мандат чи виконують владні повноваження, чіткої і зрозумілої суспільної пропозиції тощо. Але в нас, громадян, вже є така пропозиція і вона вже чітко сформульована у Розділі ІІ чинної Конституції «ПРАВА, СВОБОДИ ТА ОБОВ’ЯЗКИ ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА». І те, що там визначено, й є на сьогодні тією головною програмою для кожного громадянина у взаєминах «людина і влада». Саме цей розділ й є головним критерієм, за яким ми маємо оцінювати діяльність кожного посадовця з владним мандатом. І для цього не потрібно ніяких політичних лідерів чи облудливих гасел. Закон чітко визначає право кожного і кожен це право повинен відстоювати, чітко розуміючи, що якщо сьогодні це право безкарно порушено стосовно когось – завтра це станеться з тобою чи твоїми близькими.

Не політикан, не мітинговий промовець не є суб’єктом цього права. Єдиним і рівним суб’єктом цього права є кожен громадянин. А об’єктом – влада, сформована громадянами. І це те головне, що дає кожному з нас зрозуміти Конституція.

Ст. 71 Конституції визначає: «Вибори до органів державної влади та органів місцевого самоврядування є вільними і відбуваються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування.

Виборцям гарантується вільне волевиявлення».

І з цієї точки зору не зовсім зрозуміло, як саме гарантуватиме вільне волевиявлення ЦВК, сформована політичними партіями, які наділені владним мандатом? Хіба потребує якихось доказів те, що кожна партія буде прагнути у будь-який спосіб зберегти цей мандат? І чи є ЦВК незалежним органом насправді?

Ті ж питання виникають щодо традиційної процедури формування виборчкомів різних рівнів. Всі без виключення формуються тими, хто: вже є владою; жеребкуванням серед тих, хто претендує на владу. А де ж виборець, який власне визначено законом як суб’єкт №1? Він чомусь аж ніяк не впливає ні на формування виборчкомів, ні на процес підрахунку голосів (під час якого відбуваються найбільші фальсифікації). Єдине право виборця, яке дозволяє закон – це через громадські організації спостерігати за процесом. Чи справедливо це і наскільки така процедура здатна реалізувати конституційні гарантії?

Очевидно, що аж ніяк. Тому, що виходячи з логіки Конституції, виборці, тобто громадяни, є єдиним джерелом влади (ст.. 5 ч. 2 Конституції). І саме громадяни шляхом безпосереднього волевиявлення повинні формувати виборчкоми всіх рівнів із суспільних авторитетів: науковців-правознавців, адвокатів, які не належать до жодної політичної партії.

Існуюча ж в чинному виборчому законодавстві процедура, як показує практика правозастосування під час всіх минулих виборів, створює передумови узурпації влади, що прямо заборонено частино 3 ст. 5 Конституції.

Врешті, практика виборчих процесів вже наочно показала хибність не тільки формування ЦВК і виборчкомів всіх рівнів, а й сам принцип, закладений в їхнє існування. Адже вибори – це змагання, суперечка за владний мандат між кандидатами. Очевидно, виходячи з логіки розподілу влад, очолювати процес формування виборчкомів має та гілка влади, яка не обирається шляхом безпосереднього волевиявлення громадян. В українській системі влад такою є судова влада. Логічно було б утворення у Верховному Суді окремої палати Виборчого права. І саме з членів цієї палати громадяни мали б обирати очільника ЦВК. Тим самим, водночас, було б реалізовано саме судовий нагляд за дотриманням чинного законодавства під час виборів, оскільки Конституція гарантує незалежність саме судової влади. І вірогідно, такий би підхід до формування представницької влади значно зменшив існуючий вплив на судову владу виконавчої і законодавчої…

Не вірте тим особам, які маючи від нас мандат влади, публічно заявляють, що чинна Конституція погана. Можливо певною мірою це виглядає містично (враховуючи термін створення законопроекту і поцедуру прийняття парламентом), але Україна вже має непоганий Основний закон, який гарантує кожному громадянину те, що зараз називається «європейські цінності». Інша справа, що ці цінності поки не стали нормою нашого повсякденного життя. Поки що ці норми факультативні, тобто не виконуються, як це вимагає Конституція, буквально. Але при тому слід чітко бачити і розуміти, хто саме ці норми права не виконує. І виявиться, що це як раз саме ті особи, які вступаючи на посаду присягали нам виконувати свої обов’язки, суворо дотримуючись Конституції і законів. А не дотримуються. Ні присяги, ні законів. Тому, напевно, щоб виправдати себе, кажуть, що вони погані.

І це вже проблема не Конституції, а громадянського суспільства, яке має примусити посадовців жити за Законом. Єдиним для всіх. Без жодного виключення. І коли ми, громадяни, цього досягнемо – будемо вирішувати, чи варто нам змінювати Конституцію, чи ні. І це буде справедливо.