Дещо про нашу Церкву, мову, історію і хліб...

Автор/джерело -  © Аскольд Лозинський, Президент Світового Конгресу Українців 

Виступ Аскольда Лозинського, президента Світового Конгресу Українців на IV Всесвітньому форумі українців.

Вітаю український народ тут, на батьківщині, і в діяспорі з нагоди пятнадцятої річниці нашої вибореної століттями власною кров`ю незалежності! Нехай Гоподь Бог благословить наші почини, а його Пресвятая Богородиця тримає нас у своїй опіці!

На ІІІ Форумі на доручення Президента України я мав нагоду прозвітувати, що діяспора зробила для України. Хотів би почути на ІV Форумі від Президента та представників влади України про заслуги держави по відношенню до діяспори. Я не очікую допомоги для добре влаштованих громад на Заході. Залежить мені на вирозумінню, як і на політичній та матеріяльні допомозі біднішим громадам, зокрема бувшого СССР та його сателітів, а також новим громадам в країнах, де досі діяспора взагалі не діяла зорганізовано або була незначною.

Дозвольте зупинитися коротко при нових громадах новоприбулих „заробітчан” з України. Це велико число людей, деякі кажуть майже пять мільйонів. Сьогодні вони не тільки посли української нації і держави, але також володіють значним фінансовим капіталом, котрий передається в Україну. Я передбачаю що їх вклад в економію України лишень передачею грошей рідним становить понад пять відсотків загального вальового продукту України.

Їм потрібно договорів про працевлаштування та забезпечення прав робітника, захист від невільничої торгівлі, домовлення про визнання дипломів згідно Болонгської угоди, а також тісніші звязки з Україною для комунікації, повернення, а то і перевезення і поховання. Найважливіше вони заслуговують на пошану від влади своєї батьківщини, подібно як їх поважають країни нових поселень. Вони потребуть вирозуміння, що покинули рідних край не тому, що хотіли, а тому, що не було іншого виходу. Не зраджу таємниці коли скажу, що від перших років незалежності відносно мала кількість людей збагачується в Україні і що, за малими виїмками, ті що при владі стають багатими, а бідні залишаються бідними. Давайте робити так щоб менше виїждали з України та більше поверталися. Мабуть, для цього треба буде владі ділитися з народом.

Наші земляки українці Росії, Білорусі чи Польщі потребують допомоги з сторони української держави, матеряльної, а особливо політичної. Малі кроки в цьому напрямі пророблені з більш цивілізованою Польщею недавно у Павлокомі. Діло замирення наших народів розпочалось надмірно жертвенною українською стороною щодо Волині та цвинтару орлят у Львові. Нехай вважають нас надзвично ввічливими, бо вибачаємось, хоч в історії не окуповували чужі землі і не поневолювали других. Одначе Акція „Вісла”, від якої пройде 60 років в наступному році, залишається основною справою до полагодження.

Досі Сейм Польщі не осудив, та не розпочав серйозного процесу відшкодування за цей злочин. Але досі Україна не зайняла становища у цій справі. Відносини з Росією та Білоруссю, правда, складніші. Це в суті тоталітарні режими. В додатку так довго, як Україна залежна від Росії у завдоволенні енергетичних потреб, розмови не будуть між рівними партнерами. Росія це використовує майже на кожному кроці. А тим, котрі уболівають за росіянами в Україн,і поручаю шукати в Росії бодай одну цілоденну українську школу або традиційну споруду української церкви.

Брак зацікавлення владою України, зокрема біднійшою гілкою нашої діяспори, походить від основного питання, на яке навіть більш симпатичний до діяспори елемент влади не може дати відповіді, - чи Україна - це батьківщина української нація, чи тільки народу, який проживає на Україні. Хотілось би почути в цьому питанні від Премєр-міністра України, який для узгодження коаліції після березневих виборів проаналізував, що Україна - це держава, що постала щойно в 1991 року в наслідку референдуму різних етнічних груп на різних географічних територіях. А де ж наша тисячолітня історія? Де ж українська нація? Чому після пятнадцять років незалежности у засадничих питаннях у нас та у Вас такі різні погляди? Дозвольте сказати дещо про церкву, про мову, про нашу історію, а також про хліб.

В Україні влаштовані різні церкви та доми молитви. Одна церква Московського Патріярхату верховодить одначе своїми достатками, відзначеннями та пільгами. Вона фактично була фактурою сталінського режиму для впровадження атеїзму, ліквідації Української Автокефальної Православної та Української Греко-Католицької Церков. Вона прийняла верховенство сталінського синоду та відкрито покорилася політрукам. На чолі її стали відпоручники спецслужб. В уже незалежній Україні ця структура втручається у виборчі політичні процеси, закликає до відновлення союзу, відкрито поборює другі церкви. Українська влада залишили її у спадщині або віддала їй наші найбільші дорогоцінності, наприклад, - Києво-Печерську і Почаївську Лаври, допомогла у її розбудові, та навіть відзначує її ієрархів. Я не виступаю проти Російської Православної Церкви чи Української Православної Церкви МП, яка українська тільки по назві. Я виступаю проти діяльності представника Москви на території України. Від цього страждають УПЦ Київського Патріярхату, УАПЦ і УГКЦ. Недавно Митрополит УПЦ-МП зорганізував і других ієрархів та звернувся до Президента та народних депутатів України проти КП: „закликаємо Вас не потворствувати діям розкольників. Нехай Вас не зваблює ніхто словами порожніми, тому що за це приходить гнів Божий на синів противління, – тож не будьте їм спільниками.” Невпинні подібні звернення. А щодо УГКЦ, так хотілось бачити Президента України на місці Собору УГКЦ в Києві минулого літа, коли переносили резиденцію голови цієї многостраждальної церкви. Президента не було, щоб не конфліктувати з Московською Патріярхією, яка відкрито і активно поборювала це торжество.

На початку чвертьфіналу Україна-Італія за Світовий Кубок Футболу, капітан української збірної Андрій Шевченко відчитав заяву проти расизму в українській мові. Не знав, навчився хоч довго не проживає в Україні. В ефорії того виступу та успіхів української команди на площі, я прибув до Києва, де доза російсько-мовного реалізму обляла мене зимною водою. Російська у Верховній Раді, російські часописи, журнали, книжки, звукові та зореві записи, комп`ютерні гри, російська розговірна на вулиці, російська по крамницях і кіосках, бізнес виключно російськомовний і знов російська з Кабінету Міністрів. Російська мова в Україні пятнадцять років від дня незалежності - це не користування правом національної меншини, чи прямо неспроможність вивчити українську, – це зухвала заява, - "я не буду говорити по-українськи", та навіть політичний визов - незалежність і українська держава - не явища тимчасові. Як зрозуміти тоді сьогоднішнього Премєр-міністра, який у президентській виборчій кампанії в 2004 році користувався майже виключно російською мовою, і навіть сьогодні вже на позиції голови уряду інколи виступає недержавною мовою, а два віце премєр-міністри виступають виключно російською? Невже ж народ на Криму, в Донбасі чи в Харкові не спроможний зрозуміти українську за пятнадцять років? Російська мова на Україна - це не спосіб спілкування, це поборювання української мови і культури. Якщо хочете, користуйтеся нею вдома.

Історія – це не стисла наука. Її, на жаль, пишуть односторонно переможці. Ми ними не були до 1991 року. Недавно ВРУ відкинула відзначення річниці письменника Івана Багряного. Деякі у ВР навіть назвали Багряного зрадником народу. Діяспора відзначатиме цю постать як визначного літератора і національного діяча. Важливійше це зрозуміння подій в нашій історії.

Достойний Пане Президенте, Велика вітчизняна війна не була вітчизняною зовсім. Українці, котрі служили на совєтському фронті у Червоній Армії не боролись за свою вітчизну, а служили гарматним мясом для Сталіна. Вони були жертвами. Герої України служили в Українській Повстанській Армії. Вони досі не визнані нашою державою. Так хотілось бачити Президента України на чолі їхнього походу по Хрещатику минулого жовтня в день Святої Покрови... У висліді завершення війни та „побєди” український народ зазнав поновних сорокпять років московського поневолення, тюрем і лагерів. Руками тих „побєдителів” український народ зазнав Голодомор в 1932-33. Ви садите калину на підніжжях київських гір біля дніпровських круч, стараєтесь, щоби світ визнав цей геноцид нашого народу резолюціями парламентів других держав. Але сама Верховна Рада України не провела такої резолюції.

Чи резолюція про геноцид Голодомору або визнання ОУН-УПА прийметься за сьогоднішнього Голови ВР, мабуть, залежить від того, котре забарвлення „Спікера”: переможе „червоне” чи „помаранчеве.” Калина чи Знак на Михайлівській площі - це не пам`ятник і не меморіял-музей. Вони не навчають нове покоління і прихожих, що найбільшою жертвою знущання ХХ століття був український народ. Росія не тільки писала нашу історію триста п`яnдесять літ, вона її влаштовувала. Влаштувала нам Голодомор та закрила перед світом та власним населенням. Діяспорний письменник Василь Барка представив його страшний образ:

„Всюди на селі – пустош і розвалля...Чорно, чорно, як після переходу пекла. Тишина смерті.
Тільки від дитячого будинку чути стишені голоси. Ідучи мимо, Андрій побачив з десяток дітей, як вони після мисочки обідньої юшки, ступають до ліжок, ніби зовсім стародревні, хоч і дрібні скелетики. І така дідівська поважність в обличчах, запалих цілком і вкритих зморшками, крізь, які жодна усмішечка не засвітиться. Лобики важко нависають над погаслими очима і стемнілими лицями. Мов на могильних черепах, виступають зуби, обтягнуті довкола самою шкірою.

Животики болять і тому збір дитячий припадає на ліжках – рачками, підбиваючи коліна під груди, до ліктів, з опущеними вниз животиками, як мішечками: тоді легшає мука. Андрій знає, бо іноді сам так робить.”

Пане Президенте, пане Прем`єр-міністр, коли перебуватимете в Москві, - згадайте Андрія, згадайте дітей в будинку дитини. Москва забрали в них церкву, мову, історію та навіть хліб. Давайте захищати дітей українських в Україні та розкинених по цілому світу, давайте уможливите щоби в Україні церква дійсно займалась спасінням душ на славу Бога і користь нашої держави, давайте робити конкретні заходи щоб всі українці розмовляли нашою мовою, давайте щоб наш народ запізнав власну минувшину та щоб історію нашу влаштовували і писали ми, і заложіть такі основи щоб нашим хлібом годували ми не тільки ввесь наш народ, але також допомагали другим. Таке моє бачення. Вибачте але тут не можу поступитися.