Світ ловив його та не впіймав

Автор/джерело -  © Юрій Фоменко, «Земля Мамаїв» 

Є люди, котрі все життя тікають від себе, а є такі, котрі все життя шукають себе. Є і ті, що нескінченно то тікають, то шукають, знаходячись у невпинному пошуку.

Покоління хвілософів розгадували загадку вічного руху співіснування в людині Душі і Розуму. Будували пояснення і самі ж їх спростовували.

Спробуйте щось пояснити, коли кричить Душа Розуму – “Я тебе не хочу знати”, а Розум у відповідь –“Я тебе не хочу чути”. І тоді таке утворюється блуканіє сомнєній, що вроді людина і є, а в середині неї ніякої устроєності і прєднамєрєна злость.

Тиха течія Ворскли змушувала перейматись роздумами про життя. Річка з’являлась і губилась серед мальовничого лісу, обвиваючи стрічкою високу гору зі старим монастирем на вершині. Повз дерев’яний місток пливли відображення берегів. Душа і Розум, заховавшись тут від Cвіту, не мали між собою непорозумінь.

Чверть століття тому на цьому місті, постеливши шинель, я любив лежати дивлячись в небо. Заглиблюватись в думки про буття і майбутнє.

… от і майбутнє… Я витягую з автівки ліжник і стелю його під кронами кленів на тому ж місці. Дивлюсь в небо, заглиблююсь в думки про насущне і минуле. Оцінюючи плинність часу, підсвідомо починаю побоюватись майбутнього. Вже за плечима шлях, на котрому зібраний якийсь досвід. От тільки кількість досвіду зворотньо пропорційна залишку часу...

Десь тут безперечно закопаний хвілосовський камінь. Не дарма у цім саду Григорій Савич Сковорода любив занурювався в світ роздумів над вічними питаннями.

З боку Лебедина збиралися хмари. Запах дощу в повітрі хилив путника з Дніпровських порогів до сну. Заплющувались очі. Ще чутно спів птахів і шелест листя на кленах. А посеред Ворскли вже відкривається важкий занавіс сцени, де розпочинається вистава сомнєній ума й душі.

На лісовій галявині, біля банкомата штучного зеленого кольору, я побачив себе, натискаючого комбінації цифр. Під супровід скрипінь термінал викинув купюру, придбавши сутності новенькій банкноті. На ній поряд з цифрою п’ятсот красувався портрет чоловіка середніх років. Григорій Савич? Боже... Світ ловив його та не піймав. Яка помста? Світ так розлютився, що намалював його на банкноті. Світ намагався порівнятися з ним опустивши його до себе.

Галявину залило сонячне світло. Кружляли в танку заграви. Закінчивши танок забрали ліс і банкомат. На то місць залишився книжковий ярмарок. Навколо книги на прилавках і зазивання продавців: “Класика!”, “Жіночі романи!”, “Детективи!”, “Дитяча література!”, “Підручники!”,.. Тисячі книг старих і нових. Мій погляд зустрічається з поглядом худенької літньої жіночки.

- Візьміть пане ці книги.
- Чому ви думаєте, що вони мені потрібні?
- Я рідко помиляюсь.

На прилавках лежало повне зібрання Григорія Сковороди.

- Що просите?
- Що дасте...
- По нужді продаєте?
- По нужді. Міняю хвілософа на тепло.

Я протягнув в руці купюру. Зміняв глибину пізнань на “папірець-еквівалент”. Притиснув книги до грудей. …і знову повернулися заграви. Танок вогнів у воді. Вони кружляли й підійматися в небо, прихопивши з собою ярмарок.

Я вже глядач. З під кленів, пильную дійства.

На сцені “жебраки” з різних служб. З протягнутими руками і переконливими поглядами звертались до жінки, що несла гроші за тепло.

Не донесла… Пішла гуляти її купюра між “жебраками”, а потім далі. Була у Харкові й Переяславі, на берегах Неви і за Карпатами, столицю не оминула. Господарів міняла. Жила у гаманцях, кишенях і конвертах.

Таке волнєніє крутилось у ві сні, що холод проймав. Аж раптом стало тихо й темно. Посеред Ворскли багатий зал. При тусклім світлі над столом чотири пани в карти грають. Святий отець, банкір, службовець і купець. Посеред столу на сукні моя купюра, що за книги заплатив.

Купець: - Здавайте карти.

Службовець: - Здаю.

Батюшка: - Що там у нас?

Банкір: - П’ятсот, з портретом філософа.

Купець: - Добігався, а говорив, що світ його ловив та не впіймав.

Службовець: - Світ піймає всіх. Хіба дурних не зловить.

Батюшка: - Він не дурний. Насіяв смути в душі, що й досі упорядочить не можем.

Лягали карти на сукно. Все менш ставало світла. Чотири пани грали. Розсудливо, холоднокровно, без запалу. Просто щоб вбити час і збудувати свої маленькі світи.

Купець: - Мені хтось говорив, що пан філософ любив вино і сир голландський.

Батюшка: - А хто його не любить?

Службовець: - Жив при дворі.

Банкір: - Дружив з генералом.

Батюшка: - Та й пішки не ходив.

Банкір: - Піар велика справа. Якого треба такого і зроблять. А що він написав крім того, що його ловили?

Службовець: - А хто читав?

Батюшка: - “Смутьянін”. Трактував не так як людям треба святі книжки.

Службовець: - Ще жоден єретик не переміг. Ото ж і познущалися над ним. Лежить он на столі. Він то писав, та не для нас.

Банкір: - Урок. Учив весь світ, а світ його впіймав й намалював. Світ то є бізнес, включаючи народження і смерть.

Лягали карти на сукно. Вирішувались справи. Гравці продавши совість, купляли гріх. Не розуміючи, що у Храм Душі до олтаря не під’їжджають, а підходять. У диспуті шукали вади і гріхи, щоб якось прирівняти мудреця до себе.

А він лежав посередині столу й мовчки їх ловив…

Пориви вітру і грім не дали додивитись сон. Каплі дощу рясними крапками замалювали відображення у річці.

З Лебедина прийшла гроза. І злива мила Світ...