Росіянам треба боятися не України, а свого правителя

Автор/джерело -  © Олена Фанайлова, Радіо Свобода 

Останніми місяцями мимоволі доводиться спостерігати за палітрою емоцій із приводу України. У цій палітрі виразно помітна одна з головних фарб. Це страхи.

Їх підживлює пропаганда, яка спекулює на нестачі інформації. Оскільки я стала свідком початку східноукраїнської кризи в Харкові і два тижні жила в Києві на початку травня, картина українських страхів стала яснішою для мене; а російські страхи чудово видно вже давно.

Нагадаю, що перші страхи росіян із приводу Майдану були пов’язані із загрозою втрати стабільності. Уявлення про нестабільну Україну переносилося на Росію; у крайніх формах страхи сягали фантазій «Майдан під стінами Кремля», скинення Путіна, економічний колапс і загальний хаос аж до громадянської війни. Падіння курсу рубля, труднощі для бізнесу, можливість закриття кордонів, обмеження свободи пересувань – поширені страхи середнього класу. Наближення військ НАТО до російських кордонів у разі, якщо Україна піде до Євросоюзу (хоча в реальності до цього занадто далеко) – ще один аргумент (насправді – страх) російських майданоскептиків. Не кажу тут про психологічний комплекс вищовартості над українцями, за яким стоїть страх втрати ідентичності: як це молодший брат виявився успішнішим від старшого у справі скинення корумпованого правителя?

Одна з головних страшилок для росіян – це фашисти, бандерівці, «Правий сектор» і особисто Дмитро Ярош, візитівки якого опиняються в таких екзотичних місцях, що Ярош повинен би стати Бетменом для їхнього розповсюдження. «Правим сектором» російські засоби пропаганди називають усіх бійців самооборони і всіх прихильників незалежної України, вуличні акції яких ставали предметом сутичок на Сході України з початку квітня. В існування демонічних сил «Правого сектору», який розпалює війну, вірять і прихильники сепаратизму у Східній Україні. Але кривава історія Одеси – не підступи фашистів і «Правого сектора», це результат неконтрольованої дурості лідерів обох сторін і бездіяльності силовиків, плюс наявність бойових отруйних речовин в одеському Будинку профспілок. Жахливі фотографії звідти – вміла, цинічна фальсифікація, напівправда, інформаційне «вкидання», гра на нестачі інформації. Ось це по-справжньому страшно. Це зроблено для того, щоб страх і ненависть в обох суспільствах, російському та українському, виріс. Страх і ненависть ведуть до нестабільності. Нестабільними суспільствами легко маніпулювати. Риба добре ловиться в каламутній воді.

Для українського середнього класу страхи, пов’язані з проблемами економіки і особистими свободами, – постійне тло останніх місяців. Однак першим страхом для українців зараз є російське воєнне вторгнення в центр країни. Навіть найбільш психічно стійкі київські співрозмовники (за два тижні в Києві я зустрілася з цілком релевантною для невеликого соціологічного опитування кількістю людей) ставлять собі питання: коли ж Путін почне бомбити Київ? Джерело цього страху – російська військова присутність на Сході України, підтримка сепаратистів. Українці впевнені, що Росія веде проти них локальну війну прихованого типу (нідерландський військовий експерт Франк ван Каппен назвав її «гібридною війною»), і бояться її поширення.

Страх за власне фізичне життя, сім’ю і дітей – те, що відрізняє Україну від Росії. Навіть на мирних українських територіях війна – це реальність, а не картинка з телевізора. Для українців характерний страх того, що уряд слабкий, не контролює ситуації і «полишив» своє цивільне населення, не здатен забезпечити недоторканність людського життя, вирішити питання безпеки.

«Правого сектору» в Києві не бояться, його офіс розташований на початку Хрещатика, його емблематика – фрагмент звичайного міського життя, як і намети Майдану; обивателів радше дратує те, що люди, які залишаються на Майдані, – соціальні маргінали, які знайшли себе під час революційних подій, а тепер нагадують зібрання напівбомжів, від якого невідомо чого чекати.

Іще один важливий несвідомий страх і росіян, і українців, навіть тих, хто брав участь у подіях Майдану: конспірологічні ідеї про «світове закулісся», теорія американської і європейської змови. Нібито Майдан був спонсорований Заходом для подальшого контролю над Україною, виведення її з-під російського впливу. В українців Росія включена в конспірологічну мережу як потужна світова держава, Україна постає іграшкою Америки та Росії. Якщо сказати просто, цей тип страху належить до царини втрати власного контролю над своїм життям. Це відсутність довіри до самостійності «іншого» в росіян і самостійності як такої в українців, відмова визнати, що твої зусилля були не марні і повинні з часом привести до того типу суспільного договору, за який стояв Майдан. Але навіть якщо ти живеш у схемі загальної змови, це не підстава почуватися жертвою.

Продовжуючи зону конспірології і страхів: чому західні лідери не злякалися Путіна, коли він отримав добро на воєнні дії від Ради Федерації, чому вони не стали улещувати і задобрювати його, використовувати інші маніпуляції? Ймовірно, тому, що Путін для них – не чоловік-садист і навіть не голова ради директорів; його вважали одним із членів клубу політичного партнерства. Зараз видно, що європейські лідери бояться втратити економічні домовленості з Росією. Але страх – поганий порадник у переговорах.

Росіянам треба б боятися не України, а свого правителя. Політичні й військові механізми, за допомогою яких Крим «став нашим», роблять вкрай проблематичним політичне партнерство не тільки з Європою й Америкою, а й із усім світом. Це вкрай архаїчна модель геополітичної поведінки, яка загрожує новими рівнями нестабільності для жителів Росії. Саме цього бояться ті, кого агресивне більшість називає «п’ятою колоною», – вони просто більш далекоглядні. Чи бояться вони ізоляції всередині суспільства? Думаю, цей страх є. Але його легко переборює людина з досвідом життя в Радянському Союзі.

Страх, побоювання, невпевненість можуть стати на деякий час життєтворчим принципом і для окремої людини, і для суспільства: обирається охоронний режим, режим недовіри до партнера, закриті моделі поведінки. Страх закриває людям можливості думати і вирішувати. Ресурси звільнення, виходу з конфлікту слід було б шукати не в зоні страхів і залежностей, а в зоні раціональності і професійних знань.