Стратегія повернення Криму

Автор/джерело -  © Олексій Куроп’Ятник, «Дзеркало тижня» 

Сьогодні складно спрогнозувати — коли і як розпочнеться повернення Криму. Але вже нині мусимо перейматися запитанням, як його наблизити.

Окупація і анексія Криму стали завершальним етапом багаторічних зусиль РФ на тлі внутрішнього конфлікту, який виник у Криму ще напередодні розпаду СРСР, пройшов низку стадій і, врешті, призвів до окупації півострова та "гібридної" війни на Донбасі.

Якщо серйозно розглядати питання повернення Криму, то варто детальніше проаналізувати, які загрози існували в Криму за часів незалежності України, чи виникли нові та чи зникнуть вони в результаті зусиль Києва щодо повернення Криму.

"База" підтримки кримського сепаратизму, або Шах і мат у цейтноті

Сепаратизм у Криму мав штучне коріння: ідея автономії виникла в надрах Кримського обкому КПУ 1988 року, була підтримана ЦК КПУ та КПРС і мала на меті дистанціювати Крим від національно-визвольних процесів в Україні. Комуністи стали головними "натхненниками" сепаратизму, до яких долучилися проросійськи сили. Однак у 2000-х рр. місцеві носії ідей сепаратизму втратили свій вплив у Криму: за результатами виборів до ВР АРК 2010 року зі 100 місць комуністи отримали лише п’ять, партії "Союз" та "Русское единство" — тільки по три, фактично ставши маргінальними. Вже 2011 року проросійські політики визнавали, що ідеологічний ресурс сепаратизму в Криму майже вичерпався. Все це відбувалося на тлі потужних зусиль РФ створити інститути ідейного впливу "Русского мира", проте без помітного успіху. Час ідейного сепаратизму в Криму добігав кінця. Його поборниками залишалися переважно пенсіонери.

Окупація і анексія Криму 2014 року були останнім шансом Росії реалізувати ідею сепаратизму. Акцент було зроблено не на внутрішні політичні сили Криму, а на силовий сценарій із застосуванням військових та завезених російських "козаків". Причини ж масової державної зради "бізнесової" політичної сили — кримської організації Партії регіонів — не містили ідеологічної складової.

Таким чином, окупація і анексія Криму не були наслідком суперечностей між проукраїнською та сепаратистською політичними ідеологіями. Що ж очікувати в Криму в нових реаліях та чи розумно Україні робити ставку на ідеологічну складову стратегії повернення Криму?

На це запитання немає однозначної відповіді, оскільки ідеологічний компонент суспільства не був представлений у кримському парламенті та місцевих радах. Понад 10 років влада в Криму належала Партії регіонів, в якій політичну ідею витіснив "золотий телець".

А тим часом у Криму виросло нове українське покоління, яке не знало реалій СРСР і не поділяло радянських сентиментів пенсіонерів. Анексія Криму зняла питання проросійського сепаратизму, тож чи не настав час для "українського сепаратизму" в Криму, для посилення проукраїнської політичної ідеї на півострові? В Росії не виключали такого сценарію і завбачливо вдалися до його придушення в зародку: запроваджено кримінальне покарання за незгоду з фактом анексії Криму, розпочато гоніння на українську мову і культуру, на УПЦ КП, на все, в чому є дух України на півострові. У цьому двобої Росія зробила свій постріл, черга за Україною.

Стратегія "подвійного використання"

Якщо подивитися, як саме офіційна Москва використовувала кримський сепаратизм протягом останніх 23 років, вималюється цікава картинка: його використовували або як самостійну загрозу, або як важіль впливу для вирішення інших питань, або як комбінацію обох.

У 1988–1991 рр. це був важіль впливу для стримування УРСР від виходу зі складу СРСР; в 1991–1994-му — самостійний напрям для виходу Криму зі складу України; в 1992–1993-му — важіль впливу на Україну під час кризи у Придністров’ї, зокрема для недопущення гіпотетичної кооптації його до складу України; в 1996–1997 рр. — аргумент у питанні перебування ЧФ РФ при укладанні договору з РФ. На той час політична еліта поставила добросусідські відносини з Україною вище, ніж питання Криму.

У 2003-му, під час "кризи навколо Тузли", кримський сепаратизм був важелем впливу при визначенні умов розмежування кордонів в Азовському морі та Керченській протоці. Цього ж року кримський сепаратизм був аргументом для стримування України від курсу на вступ до НАТО та для зриву співробітництва з Бразилією в ракетно-космічній галузі.

Наприкінці 2004-го — по 2010 р., у період Помаранчевої революції, це був фактор впливу проти курсу України на вступ до ЄС і НАТО на тлі закінчення терміну перебування ЧФ РФ в Севастополі. В 2010–2013 рр. відбувалося посилення самостійної загрози анексії шляхом прив’язування питання базування ЧФ РФ до ціни на газ, інтегрування у владні структури та сектор безпеки своїх протеже, а також задля відмови від євроінтеграції.

Спецоперація з окупації та анексії 2014 р. означає, що в РФ політична еліта вже вважала за можливе поставити питання анексії вище за збереження добросусідських відносин з Україною. Та й після анексії Росія продовжує використовувати це питання для зриву євроатлантичної та євроінтеграційної політики України. А для визнання "нового статусу" Криму РФ створила і використовує новий аргумент — спецоперації на Донбасі, і також під прикриттям "сепаратизму".

Таким чином, конфронтація навколо Криму після його анексії не ліквідувала підґрунтя для використання його Москвою як важеля впливу на Україну, а, навпаки, тільки посилила його, що загрожує вже самому існуванню Української держави. Отже, стратегія України щодо повернення Криму має дати відповіді на такі загрози.

Ризики і загрози

"Мирна" анексія Криму все одно призвела до бойових дій, тільки вже на Донбасі — як продовження політики Росії в Криму. А тому вирішення ситуації на Донбасі нерозривно пов’язане з питанням повернення Криму.

Перспектива перетворення півострова на потужну російську військову базу створить на півдні України додаткове напруження, яке негативно позначиться на перспективах політичної стабілізації та економічного відродження України.

Розпочався процес міграції кримчан на материкову Україну (на сьогодні їх приблизно 14–
16 тис.), що, зважаючи на обмежені ресурси держави, створює значне навантаження у плані їх облаштування.

Окремо слід виділити проблему кримських татар. На них уже почалися гоніння з метою "видавити" з півострова як консолідовану групу, що найменш схильна до співпраці з окупаційною владою.

У ментальності народу України формується ставлення до росіян як до підступних і цинічних імперських агресорів, а в росіян до українців — як до фашистів і бандерівців, які запродалися американцям. Став реальністю розрив "братніх" відносин двох найбільших східнослов’янських народів, наслідки чого у стратегічній перспективі ще не зрозумілі.

Несприйняття "проекту Української держави"
та економічний розвиток

Упродовж усієї своєї історії в незалежній Україні півострів залишався середньорозвиненим регіоном із сезонною економікою. Розчарування кримчан підсилювалося невигідним для України порівнянням економічної ситуації з Росією, що спонукало частину жителів півострова пов’язувати сподівання на поліпшення свого життя з ідеєю єдності з Росією, підживлювало їхню "тугу" за "порядком" на тлі прогресуючої зневіри у здатність Києва навести лад у державі.

В СРСР Крим посідав особливе місце завдяки своєму географічному положенню та цілеспрямованій політиці ("всесоюзная здравница"), що позначалося на ментальності "острів’ян". Тоді застосовувалися неринкові методи організації туризму в Криму через профспілки. А нині розвиток цієї галузі, від якої так чи інакше залежить добробут майже 40% кримчан, фактично зупинено.

Економічному відродженню Криму заважали кримінальні угруповання, які в середині 90-х узяли під контроль органи державного управління АРК. Після "бандитського періоду" настав період тотальної корупції при виділенні землі. Офіційний Київ так і не спромігся знайти ефективну протиотруту політико-бізнесовому підкупу, попри короткий період суперечливих перемог часів прем’єрства В.Джарти. Київська влада завжди проводила курс на недопущення стратегічних інвесторів на півострів. Їхнє місце швидко займали "свої", а в 2000-х — представники сім’ї В.Януковича.

Росія планує перетворити Крим на "сіру" економічну зону для відмивання коштів за "сочинськими" схемами. При цьому представники Партії регіонів зберігають свої позиції у владних структурах Криму. Тому цілком природно, що безкомпромісна боротьба з корупцією в Україні матиме вплив на настрої жителів Криму. Залишається дочекатися, коли новий уряд України нарешті заходиться рішуче викорінювати цю головну загрозу для будь-якої демократичної країни.

"Правила гри" versus "поля гри"

Нездатність Києва вийти за рамки правового протистояння з Кримом ("правил гри") і змінити саму ситуацію, яка живить конфлікт ("поле гри"), мала фатальні наслідки для долі Криму.

Чого домагалася кримська політична еліта? Чіткого й недвозначного визнання Києвом особливого статусу півострова. Попри спротив, особливо помітний у 1994–1995 рр., офіційний Київ не намагався скасувати автономність Криму: Україна вважалась унітарною державою, проте через Кримську автономію де-факто була федерацією. Українська еліта виявилася неготовою протистояти маніпулятивному впливові Росії і зрозуміти необхідність змінити тактику щодо Криму.

Російська окупація Криму змінила ситуацію з окресленими вище проблемами докорінно. РФ обіцяє зберегти особливий статус півострова як автономії. Але де-факто йдеться не про кримськотатарську, а російську автономію — якою вона реально і була в складі України. Виникає парадокс: російська автономія у складі Росії.

А що ж може запропонувати нова, постреволюційна Україна?

Особливий статус на неокупованій території: Україна наразі не має ресурсів, які можна порівняти з російськими. Однак питання в тому, чи справді РФ готова інвестувати заявлені кошти в умовах блокади Криму. Україна на період окупації може запроваджувати економічні стимули заохочення кримчан на неокупованій території. Основний акцент має бути зроблено на переміщених особах, кримських підприємцях. Ідеться про спеціальні економічні умови для них, виділення для конкретних проектів відповідної території (в Херсонській області), створення виконавчого органу на нових засадах.

Кримськотатарський фактор. Воля кримських татар до спротиву окупації є одним з ключових факторів стратегії повернення Криму. На початку квітня Меджліс ухвалив тимчасове рішення увійти в окупаційну владу. Цей крок загрожував розколом кримськотатарського народу. Нині це рішення скасовано.

А що може запропонувати стратегія України? Статус автономії і гарантовану національну квоту в органах самоврядування. У всякому разі модель політичної організації Криму має закладатися вже нині. І в такий спосіб, щоб не пригнічувати волі до спротиву ні в кримськотатарського народу, ні в представників інших народів, що живуть у Криму.

Крим має залишитися автономією, але якою? 20 березня ВР України визнала кримськотатарський народ корінним народом України. Тепер кримські татари, у перспективі звільнення Криму, матимуть можливість реалізувати ідею національної автономії. Це має стимулювати їхнє прагнення звільнитися від окупації. Та чи стимулює цей крок інші 85% населення, переважно слов’янського, яке вже мало де-факто російську автономію? А можливо, звільнений Крим зможе стати домівкою для двох національних автономій одночасно?

Застосування Росією в Криму "чеченської технології" (зростаюча присутність на півострові чеченців Р.Кадирова, його поради не чинити спротив росіянам, плани масово скупити нерухомість на південному узбережжі й побудувати там курорт, розміщення в північному Криму) є тиском на кримських татар. І на це також треба реагувати.

Досить потужним гуртуючим фактором для кримськотатарського народу є релігія, що каталізує зміцнення політичної волі. Різні країни ісламського світу підтримували іслам у Криму, і Україна ліберально ставилася до цього. Росія займає цілком протилежну позицію. Відтак можна прогнозувати, що підтримці кримського ісламу з-за кордону чинитимуться неабиякі перешкоди. Тиск на іслам уже розпочався. Стратегія України має враховувати і цей делікатний фактор.

Сила "фантомних загроз". Вступ України до "агресивного блоку" НАТО та образ влади в Києві після Майдану як "фашистсько-бандерівської" російська пропаганда використовує для залякування російськомовних жителів Криму (і Донбасу). Резонно очікувати, що стратегія України міститиме контрзаходи на цьому напрямі, проте насправді — це фантомні загрози, які існують тільки в уяві.

Російська мова: "радикальний" характер спроб деяких українських політиків вирішити питання мови не виправдав себе. Настав час змінювати тактику, проявляти креатив. Скажімо, визнати російську мову, якою розмовляють в Україні, зокрема в Криму, українським варіантом російської. Можливо, потрібно науково це обґрунтувати, укласти словник (за прикладом американського словника англійської мови Вебстера), внести зміни до Конституції... Пропозиція контроверсійна, але Україна повинна щось запропонувати у мовному питанні під час звільнення Криму від окупації.

Економічна блокада — стратегія повернення чи casus belli? Економічна блокада Криму є потужним засобом впливу як на країну-агресора, так і на місцеве населення, на лояльність якого розраховує окупант. Витрати на утримання Криму для російського бюджету стають дедалі відчутнішими — спочатку йшлося про обсяги інвестицій у 29 млрд дол., пізніше про 18 млрд, і процес протверезіння триває. Ще невідомо, чи входять у цю суму витрати на перетворення півострова на військову базу, спроможну впливати на весь регіон Чорного моря...

Кроки України та її союзників щодо економічного блокування Криму — а саме: транспортної інфраструктури, водопостачання, підвищення ціни на електроенергію, блокування земельного кадастру — виявились явно неочікуваними для окупантів. Однак тут виникає щонайменше два ризики, які стратегія повернення має враховувати.

Відмова України від економічної блокади Криму може бути предметом тиску РФ на керівництво України в ув’язці з диверсійно-терористичною війною на Донбасі та на півдні. Отже, стратегія повернення має передбачати, що заходи економічного примусу з боку Києва можуть призводити до поширення воєнного протистояння.

Зрозуміло, що економічна блокада викликає негативні емоції в населення Криму, в тому числі й проукраїнського. Лояльні громадяни готові з розумінням ставитися до таких кроків України, але тут надто тонка грань, якої не слід переступати, аби повернення Криму не виглядало як реокупація.

Стратегія має передбачати збереження й нарощування кількості симпатиків повернення Криму. Водночас тиск повинен бути достатньо потужним, щоб спонукати РФ добровільно відмовитися від Криму з економічних причин або ж — від збройного захисту Криму при спробі України повернути півострів до свого складу за гіпотетичних, з позиції сьогодення, умов — наприклад, у разі краху політичного режиму В.Путіна…