Ніна Басиста: “Намагаюся слухати своє серце”

Автор/джерело -  © Лариса Підгірна для порталу «Аратта. Вікно в Україну» 

Є у Старому Місті по-справжньому магічне місце. Місце, де у затінку старої дзвіниці застигли у роздумах давні Боги – Коша, Світовид, Велес; спочивають підібгавши кам’яні лапи старовинні леви, наче стережуть вхід до Браму Часу...

Навколо гуркотить, вирує, біжить, сміється і сумує життя. І лише тут все зупиняється і завмирає. Саме тут, у Вірменському дворику, за філіжанкою жолудевої кави та окрайцем домашнього духмяного хліба зустрілися ми з самобутньою художницею Ніною Басистою, котру, одного разу, творчі пошуки привели до Кам’янця-Подільського.

- Ніно, чи бачили Ви себе художником на початку творчого шляху? Чи мріяли про виставки й творчий успіх?

- Коли я почала малювати – найменше про що я думала – це про авторські виставки, презентації або якесь визнання. Взагалі не сподівалася, що доведеться цим займатися. До того ж, на початку розлучатися із картинами психологічно досить важко. Адже картини – як діти. Кожного разу, коли малюю наступну – викладаю в рядочок перед собою попередні роботи, і саме вони надихають і підтримують мене…

- А як все почалося, Ніно? Що стало поштовхом, мотивацією? Адже, якщо не помиляюся, хист до малювання Ви у собі виявили не так давно?

- Ідеї найперших робіт, як і саме бажання малювати, виникли після відвідин понищеного «чорними» археологами Трипільського поселення. Я просто прийшла додому і замалювала на чому було ті лінії і знаки, які побачила на старовинних трипільських черепках. Далі було жагуче бажання малювати. Тими фарбами, які були під рукою, не шукаючи чогось особливого. Часто то був картон від старої паперової коробки, чи шматок фанери. Замальовувала якісь фрагменти символів, лінії… А потім почала малювати повноцінні картини.

Сюжети деяких картин приходять до мене уві сні, як от картина – «Сон. Слухай своє серце». Палаюча ватра зі сну і невидима перепона, що відділяла мене від дивної жінки у старовинному одязі, яка наказала мені слухати своє серце – все це перетворилося у сюжет. Однак, можливо, якби я не потрапила тоді на те старе Трипільське поселення - то так би і не усвідомила, що саме прагну малювати.

З того часу трипільські символи наче взяли мене в свій полон.

- На Вашу думку, Ніно, той незбагненний містичний зв’язок на генетичному рівні між сучасними українцями та стародавніми трипільцями зберігся і до сьогодні?

- Не можу стверджувати напевне, але гадаю, маємо бути більш духовно чутливіші до вібрацій нашої душі й думок; до натхнення, яке спонукає нас бачити, чути і відчувати більше, ніж бачать, чують і відчувають наші фізичні органи чуття. Що ж до містичного зв’язку – то не раз помічала, як в селах, прикрашаючи свої оселі, сучасні українці підсвідомо використовують ті ж символи, що і давні трипільці.

Так, наприклад, в одному селищі я помітила на стінах будинків різноманітні хвилясті лінії та візерунки, котрі означали різні рівні підняття води у місцевій річці під час весняних повеней… Виявилося, мешканці села малювали їх тому, що так здавна заведено! Ну а солярні та місячні символи є традиційними у старих оселях і до нині. Їх не переставали зображувати, навіть коли у хатах з’явилася електрична лампочка. Так давній солярний знак Сонця поєднався із технічним прогресом.

«Сон. Слухай своє серце» - Ніна Басиста.

- Ніно, Ваші роботи виконані в унікальній техніці – олійною пастеллю на поверхні, вкритій дрібними керамічними крихтами, а людські постаті мають досить химерний, незвичний вигляд. Композиції наповнені трипільськими символами, котрі так і просяться прочитати їх, наче стародавні, забуті ієрогліфи… Комусь Ваші картини нагадують «механічне» письмо у стилі медіумів. Тож, можливо, вони є певним посланням для тих, хто їх споглядає?

- У мене, справді, все виражається в лініях і знаках, геометричних фігурах. Техніка сформувалася у процесі роботи, коли хотілося максимально наблизити вигляд поверхні картини до поверхні трипільської кераміки, в яку я просто закохана.

Щодо символів – то вони взяті з реальних археологічних знахідок – трипільських посудин. Вони самі лягають у контекст сюжету на картині. Варто лише помічати і запам’ятовувати їх, коли буваю у музеях. Я не маю альбомчика для замальовок, тому не роблю попередніх ескізів… Малюю одразу, не витираючи; рухаюся, як веде натхнення. Підкоряючись велінню тієї жінки зі сну, намагаюся слухати своє серце, та бачити підсвідомістю. Малюю доти, доки відчуваю зв’язок. Іноді він переривається і хочу-не хочу - мушу відкласти роботу, поки знову той містичний зв’язок не відновиться. Тоді й завершую картину.

Однак, я - не професійний художник, не вчилася спеціально, і спочатку ставилася до своїх робіт, як до чогось трохи недолугого. Та після виставки, яка весною відбулася тут, у Вірменському дворику, коли побачила реакцію людей, і те, як кожен з відвідувачів виставки знаходив у картинах щось для себе - то зрозуміла, що маю не просто малювати «в шухляду», а навчитися відпускати свої картини у світ. І якщо люди знаходять у них певний меседж для себе – то так і має бути. І це - чудово!

«Мати Коша» - Ніна Басиста.

«Дотик Істини. Дотик Пізнання» - Ніна Басиста.

«Зустріч через зв’язок часу» - Ніна Басиста.