Комбат Юрій Береза: «Генералу Литвину порадив би застрелитись»

Автор/джерело -  © Галина ОСТАПОВЕЦЬ, «Країна» 

Якби Путін не ввів свою армію, Донбас уже був би під контролем українських військових, переконаний командир батальйону «Дніпро» Юрій Береза.

Юрій Береза не відмовився б від пропозиції очолити Міністерство оборони. Запевняє, що “на крило поставить його за три місяці”

ЧЕРЕЗ ЗАТОРИ В ЦЕНТРІ КИЄВА НА ІНТЕРВ’Ю ДО КОМАНДИРА БАТАЛЬЙОНУ "ДНІПРО" ЮРІЯ БЕРЕЗИ СПІЗНЮЮСЯ НА ГОДИНУ. ВЕСЬ ЧАС ВІН ЧЕКАЄ НА ВУЛИЦІ ШОВКОВИЧНІЙ, БІЛЯ ОФІСА СВОГО ДРУГА.

– Я вже на всіх дівчат із дітьми кидаюся, – жартує Юрій, коли бачить мене.

На зустріч приходжу з 5-річною донькою. Береза неголений, на ногах берці, одягнутий у військову форму. На лівому шевроні надпис "Укроп". На правому – "Дніпро". Через плече – шкіряна сумка. Перші 10 хвилин розмовляємо в сусідньому парку. Перехожі час від часу зиркають на Березу. Запитую, як почувається.

– Не можу знайти п’ятьох чоловік зі свого батальйону. Це не дає спокійно жити. Треба на днів п’ять лягти під крапельницю. А так навіть на добу не можу цього собі дозволити. На війні отримав поранення у спину, мав три контузії. Першу – коли міна розірвалася між мною, Семенченком (Семен Семенченко, комбат батальйону "Донбас". – "Країна") і кількома солдатами. Але ви цього не пишіть. Це я так, пожалівся. Загалом усе добре. Графік такий: Дніпропетровськ – Київ – Донецьк. Сплю в літаках, машинах, потягах. Стало достатньо 50 хвилин сну на добу. Раніше здавалося, що організм не має кінця запасу міцності. А зараз буває стоїш-стоїш – опа, і вирубився. Востаннє нормально відпочивав, може, ще під час Майдану. Від початку війни перестав бачити сни.

На пішохідному переході на вулиці Липській Береза затуляє доньку від машин.

– Боюся я вашого Києва, – каже.

- Ви родом зі Сходу, але чудово розмовляєте українською.

– Я – кадровий військовий. Коли повернувся зі служби в Росії, думав, що створюватиму українську армію. В одного діда з "Просвіти" запитав, як почати думати українською? Він каже: "Почни читати". І я почав.

Пам’ятаю, 1994 року приїхало до нас у військову частину керівництво з Києва. Питають: "Почему не на государственной мове?" Я за тиждень переклав усі статути українською. Коли вони приїхали наступного разу, здивувалися цьому. Але говорили російською. Я відповів, що не розумію їх, нехай викликають перекладача. Яка там була істерика!

В училищі в Дніпропетровську моє прізвище завжди говорили російською – Бєрьоза. Я поправляв: Береза. То тепер однокашники з училища по російському телебаченню розповідають, що я був керівником націоналістичного підпілля ще в радянські часи.

Заходимо до офіса, сідаємо на кухні. Юрій Береза дістає із сумки три мобільні телефони, кладе їх на стіл. В двох із них по дві сім-карти. Каже, чекає на важливий дзвінок із Кабміну. У Києві Береза також хоче вирішити питання забезпечення водою чотирьох районів Донецької області – Добропільського, Олександрівського, Червоноармійського і Великоновосілківського. Це 320 тисяч жителів. Райони з травня під контролем української армії.

– Займаюся навіть такими речами, – сміється. – Але є Саша Стоматолог (Олександр Янукович, син колишнього президента. – "Країна"), який робить усе, щоб води не було. Для соціального вибуху.

- В Іловайському котлі ви звинуватили міністра оборони Гелетея й керівника Генштабу Муженка.

– У нас нема антитерористичної операції, а є реальна агресія. АТО могло бути на початку конфлікту – у березні-квітні. Потім прийшли російські найманці і вбили тих мрійників, які воювали за якусь самостійність ДНР чи ЛНР. З кінця квітня на території Донецької та Луганської областей практично на всіх керівних посадах були призначенці з Росії. Це люди, які мали злочинне минуле міліціонера або військового. 22 серпня проти України почалася відкрита агресія. Під Іловайськ та Новоазовськ із боку Донецька зайшли дві бригадні групи. Це від 8 до 20 тисяч російських військових.

Одночасно міністр оборони і генералітет Генштабу доповідали президенту про звільнення чергового села, містечка, міста. Чим більше ставало звільнених сіл і міст, тим більше я боявся.

- Але українці раділи. Всі думали, що війна от-от закінчиться.

– А я боявся. Війська-то заходили. Ми не йшли з зачисткою. Тобто не міняли владу, не заарештовували міліціонерів, які співпрацювали з сепаратистами. Генералітет разом із міністром оборони так захопився встановлювати прапори, що забули про одну військову істину: ніколи не лізь у кишку, бо потрапиш у котел. Іловайськ і був тою кишкою, куди ми зайшли.

Було зрозуміло, що лізти і звільняти Іловайськ – нерозумно. Але я, як командир батальйону, не міг не виконати наказу. Якщо почну сумніватися в наказах міністра, мені треба писати рапорт і ніколи більше не займатися військовою справою. Команди віддавав нам Аваков. Та я не можу його звинуватити, бо армійський генералітет переконав Авакова: усе під контролем.

Іловайський котел – результат бездарного керівництва сектором "Д" генерала Литвина (Петро Литвин, генерал-лейтенант, командир 8-го армійського корпусу Сухопутних військ ЗСУ. – "Країна"). Він просто втік, а солдати – за ним. Драпали так, що не можу вам передати. При тому, що росіяни по них навіть не стріляли.

Ну, втекли, то й втекли. Але він не доповів начальнику ­Генерального штабу, що його позиція оголена. Тому генералу Литвину раджу застрелитися. Так само і його брату – керівнику прикордонної служби (Микола Литвин. – "Країна"). Литвини од держави мали все: один – голова Верховної Ради, ці два – генерали. Переконаний, що вони не відмовилися від жодної пільги. А в складний час Україну зрадили.

В Іловайську я був присутній на всіх переговорах із керівництвом Міністерства оборони й Генерального штабу. Вони вмовляли генерала Хомчака (Руслан Хомчак – командир оперативного командування "Південь". – "Країна"), щоб він переконав добровольчі батальйони залишитися. А я ставив ультиматум, що треба відходити, бо ми в оточенні. Якби Литвин, Муженко, Гелетей доповіли про це президенту, то параду на День Незалежності в Києві не було б. Це був "пир во время чумы".

Хочу справедливого суду для обох генералів Литвинів, Муженка і Гелетея. На зустрічі з президентом казав: "Або ви зробите все, щоб була дана правова оцінка діям цих посадових осіб, або вони сядуть на кіл. І ми поряд із ними, якщо нічого не зробимо". Я їм цього не пробачу, бо втрати надто великі (Семен Семенченко каже про тисячу загиблих в Іловайському котлі. – "Країна"). Маю надію ще багатьох познаходити. До Іловайська на кожного втраченого мною бійця втрата Росії була 1015 чоловік. Усі посадки, де ми проходили, всіяні росіянами. Їхні тіла навіть не забирають і не прикопують. Для мене, як для військового – це великий шок. Двоє моїх бійців зробили засаду росіянам, спаливши 300 чоловік. З допомогою двох АГСів. Це було 24 серпня. Ми давали можливість забрати їхні тіла, але ніхто не забирав. Лежать там у черв’яках.

- Думаєте, братів Литвинів покарають? У них надзвичайно впливові друзі.

– Якщо система влади не спрацює – я їм не заздрю. Їх покарає український народ. І я цю справу не замну. Чому маємо такі втрати під Іловайськом? Бо нас там розстрілювали, як у тирі.

Ми мали 23 їхніх полонених. Добу вели перемовини з російськими офіцерами, вони дали слово честі, що ми вийдемо і дійдемо до Старобешева. Віддамо там їхніх. Росіяни вели ці переговори і знали, що так не буде.

Ми розсадили полонених по своїх машинах. По одному між наших двох. Російські офіцери про це знали, бо ми їх попередили. Спершу мали вийти о четвертій ранку, потім – о п’ятій, о шостій. Усі перебували в одному місці. Розуміли: ще трохи і нас накриють мінометами. Але о 8.20 нам дозволили виходити.

- Очікували, що по вас стрілятимуть?

– Ні. Вони ж давали слово честі офіцера. Нам не багато лишалося, щоб повністю вийти. Пройшли перший блокпост. Виходило дві колони по 400–500 чоловік у кожній. У першій – танки, БМП. І тут раптово по нас почали стріляти з танків, в упор. Наші танкісти вискакували й ховалися під гусениці. Я їх бив, садив назад у танки, вони йшли далі. Навіщо я це робив – не знаю. Ми відстрілювались. Скільки це тривало – не знаю. Зо 3 години йшли на прорив. Там мене й поранило в спину, і третій раз контузило. Здаватися не хотів. У мене граната була під бронежилетом. Якби захопили, вирвав би чеку.

Зі мною з оточення прорвалися 14 чоловік. Ми вийшли в Комсомольськ (містечко за 40 км від Іловайська. – "Країна"). Запитав, скільки ще прорвалися. Відповіли, що це всі. І я почав ридати. Була така істерика, що хотів застрелитись. А реально більшість хлопців батальйону вийшли. Втрати "Дніпра" там були найменші. Ніколи не забуду запах горілої, гнилої людської плоті. Такий солодкуватий. Він стояв усюди, де проходили. Після Іловайська написав заяву про звільнення з посади комбата. Вважав себе також винним у тому, що сталося. Хоч не я віддавав ці накази. Але заяву не підписали.

- Виходить, зрада на фронті поширена?

– Зрада починається ще з Кравчука, Кучми, Ющенка і Януковича. В тому, що сталося, звинувачую всіх міністрів оборони. Жоден із них не модернізував армію. На Гриценка я покладав надії, хотів навіть повернутися до війська. І що він зробив? Нічого! Нуль. Ми воюємо шість місяців. За цей час жодне українське підприємство не перейшло на воєнний режим роботи.

- Де ще прорахувалося Міністерство оборони і Генштаб?

– Наша армія програє російській, бо виросла з радянської. Росіяни чітко знають, як діятимуть наші, куди підуть, що робитимуть. Чому вони не можуть перемогти добровольчі батальйони? Бо ми – і не міліціонери, і не військові. Нас неможливо прорахувати. Тому всі перемовини Путіна починаються з того, що Україна повинна розформувати добровольчі батальйони. Бо якщо нам дадуть техніку – ми ж можемо і в Кремлі не зупинитися.

- Чому стався перелом, адже певний час перевага була на боці української армії?

– Стратегічно не працював Генштаб. Міністерство оборони не прорахувало всіх ризиків. Усе починається з розвідки. Потім, якщо треба, розвідка з боєм, далі – бій. А до цього треба доставити зброю. Насправді воюємо за принципом "я дерусь потому, что я дерусь".

- Путін піде далі, на Маріуполь?

– Якщо Путін піде на Маріуполь, то це буде його крах. У добровольчих загонів є план "Х". Не хочу нікого лякати, але Чечня їм здасться дєтскім лєпєтом.

Путін ввів свої війська, бо ми реально могли вибити терористів з України. Ми сильно тиснули. Тиждень-два – і війна закінчилася б. Принаймні ми контролювали б усю територію Донбасу.

- Що з Донбасом буде далі?

– От хай зиму посидять без їжі. Прозріння настає швидко. Під Іловайськом місцеві просили нас не йти назад. Підійшов 70-річний дід і каже: "Юрко, я в марте за 50 гривень и бутылку водки ложился под украинские танки, чтобы они не шли на границу. Какой я был дебил". Інфраструктура на Донбасі знищена, поля, господарства – теж. Подивіться на Крим без України. На Донбасі буде значно гірше.

- Як ставитесь до закону про особливий статус окупованої частини Донбасу?

– Він виконуватиметься тоді, коли там буде українська влада і український прапор. Якщо не буде – нехай їдять вугольок. Моя розвідка на Луганщині й Донеччині каже, що бойовики зараз воюють між собою. Вони, як криси, поїдять один одного.

- Ви йдете в парламент, щоб щось змінити?

– Більшість, хто лізе у Верховну Раду, думають, що будуть договорняки. Зі мною договорняків не буде. ­Будуть зламані челюсті. Всі ці педерасти думають, що на гроші Фірташа чи Льовочкіна крутитимуть своє кіно. Кіна не буде. Або не буде цієї Верховної Ради.

- Готові очолити Міноборони?

– Звичайно. Для мене навіть нема принципової різниці – чи це Міністерство оборони, чи внутрішніх справ, чи навіть міністерство війни, яке забезпечуватиме ці два міністерства. Таке теж має бути. Хіба не абсурд – платити зараз якісь мита за бронежилети? Тому жінки на заході України проносять їх на собі, щоб послати своїм чоловікам на Донбас. Хіба це не театр абсурду?

- Комбат "Донбасу" Семен Семенченко теж балотується у Верховну Раду.

– Попередньо ми домовлялися, що на вибори підемо в одній політичній силі. Я його трохи не зрозумів, коли він пішов окремо.

- Як рідні ставляться до вашої служби?

– У Росії маю велику рідню, похресників. Зараз із ними втратив зв’язок. Але до цього просив у двоюрідних сестер, щоб не пускали дітей у військо. Якщо вб’ю свою рідну кров, для мене це буде велика трагедія.

Двоюрідна сестра дзвонила ще у квітні й казала: "Ты – командир карательного батальйона "Днепр", который стрелял в спину нашим дедам еще в 1943 году". Відповідаю їй: "Мій батько народився 1947-го. Що ти мелеш?". А вона: "Зря по телевизору не скажут".

Дружина підтримує. Вона була зі мною на обох Майданах. Через тиждень після початку київського ми поїхали в Дніпропетровськ і влаштували там свій. Я був його комендантом 60 чи то 70 діб. Насправді ситуація в Дніпропетровську була розхитана ще більше, ніж у Донецьку. Вілкул (Олександр Вілкул, попередній губернатор Дніпропетровщини. – "Країна") і компашка дуже налаштували народ боротися проти фашистів. Але в потрібному місці зібралася потрібна команда. Спочатку я не сприймав ні Корбана, ні Філатова (Геннадій Корбан і Борис Філатов – заступники губернатора Дніпропетровщини. – "Країна"). У нас із ними були певні конфлікти. Але хлопці почали робити реальні речі для України та армії, фінансуючи її за власний кошт.

- На допомогу від Америки і Заходу ще варто сподіватися?

– Не дадуть вони нічого, доки наші депутати їздитимуть машинами по 100, 200, 300 тисяч євро. В мене, он, "Део" 2003 року. Прекрасна машина. Правда, після всіх замахів доводиться їздити на різних.

Наприкінці розмови донька дарує Юрієві Березі малюнок. На аркуші зображений усміхнений зелений чоловік. Навколо нього – червоні квітки, зелена трава і Сонце. Береза усміхається, дякує за малюнок, обіцяє повісити в своєму кабінеті в Дніпропетровську.

* * *

Юрій Береза не відмовився б від пропозиції очолити Міністерство оборони. Запевняє, що “на крило поставить його за три місяці”. Фото - Тарас ПОДОЛЯН

Юрій БЕРЕЗА, 44 роки, командир добровольчого батальйону ”Дніпро”. Народився на Донеччині в сім’ї шахтаря. Родина переїхала до Дніпропетровської області. Після школи вступив до Дніпропетровського вищого зенітно-ракетного командного училища. 1991-го за розподілом поїхав на півострів Камчатка. Написав 27 рапортів про переведення в Україну. Повернувся 93-го. Наступні 10 років служив у Збройних силах України. Був командиром взводу, роти, заступником командира батальйону, начальником штабу у батальйоні. Подав у відставку з посади помічника начальника оперативного відділу Харківської бригади 2003 року. Має звання майора, присвоєне 1997-го. ”Звільнився зі Збройних сил тому, що з 1999 року за посади і звання треба було платити. Я не захотів”.

Після армії був директором Дніпропетровського міського комунального підприємства інженерного захисту території міста. З 2011-го є заступником начальника ВП ДП ”Укрводшлях”.

Серед улюблених письменників – Василь Шкляр, брати Капранови, Лариса Денисенко, Ірена Карпа. ”Колись спеціально тримав і годував бичка, щоб передплатити журнал ”Юность”, ”Комсомольскую правду”, ”Литературную газету”, ”Юный техник”. Виписував на 400–500 рублів. А батьки заробляли по 100”.

Одружений, має двох дітей і 2-річного онука. Комбат батальйону ”Дніпро” Юрій Береза рідко буває в Києві. Більшість часу проводить у Дніпропетровську, де базується штаб національного спротиву, що він очолює. А також у зоні АТО, де воює зі своїм батальйоном ”Дніпро”