Українська багатопартійність: вожді з гарніром

Автор/джерело -  © Борис Бахтєєв, Український тиждень 

Що є основою, фундаментом європейської демократії? Відповідь є однозначною: багатопартійна система. Політичні партії як стабільні в часі масові об’єднання політично активних однодумців.

Україна от уже двадцять три роки декларує шлях до європейської демократії. Нині постало завдання майбутнього членства в Євросоюзі, “побудови Європи в Україні”, як це сформулював президент в інтерв’ю 21 вересня. Які ж у нас справи з багатопартійністю? Що було й що стало?

З формального погляду, все гаразд. Політичні партії або, радше, протопартії почали з’являтися ще тоді, коли з формального погляду СРСР не припинив свого існування. До речі, зайвий доказ того, що Радсоюз був штучним утворенням і тримався докупи лише завдяки тоталітарній репресивній машині: в Україні, як і в інших радянських республіках, окрім Росії, не виникла, а чи не набула популярності, жодна партія загальносоюзного масштабу; жодна партія, альтернативна КПРС, не розглядала існування України в межах СРСР.

Від 1998 року в парламентських виборах беруть участь списки політичних партій. Від 2005 року ту чи іншу партію представляють найвищі державні керівники. Ті або інші партії підтримують тих або інших кандидатів на президентських виборах. Але... Де нині переможці пропорційної частини парламентських виборів 1998 року? Де НДП? Де “Громада”? Де НРУ? Де СДПУ(о)? Де Партія зелених України? На далекому маргінесі — от де вони всі, туди ж прямує ще одна партія-переможець тих виборів — КПУ, причому прямує незалежно від майбутнього судового вироку.

Гаразд, то ще був перехідний період, початковий етап формування в Україні багатопартійної системи. Далі в партійній історії України було багато цікавого. Були рейдерські захоплення партій — як от тієї ж таки СДПУ(о), яку замість Василя Онопенка очолив Віктор Медведчук, а ще ДемПУ, на чолі якої замість Володимира Яворівського з’явилася Ганна Антоньєва. Наслідком в обох випадках була різка зміна не лише політики, а й ідеології цих партій за збереження на їхніх фасадах респектабельних вивісок — і подальша маргіналізація, миттєва або більш розтягнута в часі, але неухильна.

Було чимало випадків, коли до маргіналізації призводила зміна лідера, як сталося з СПУ. Натомість КПУ, що декларує себе як “єдину справжню партію”, демонструє аж ніяк не типову для багатопартійних демократій незмінність лідера за умов постійного погіршення електоральних результатів.

Визначною рисою української політичної реальності став феномен “тушок” - політиків, що змінюють партії з неймовірною легкістю, причому партії, що офіційно сповідують несумісні між собою, протилежні ідеї. Формально подібним, але змістовно відмінним є феномен, коли політики протягом порівняно невеликого часу змінюють кілька партій, не змінюючи власних ідеологічних настанов — натомість найближчими, найвідповіднішими до цих їхніх настанов виявляються щоразу різні політичні сили: цей феномен можна назвати феноменом “партій-тушок”.

Протягом двадцяти трьох років траплялися спроби запровадити штучну двопартійність — від НДП та “Громади” часів Леоніда Кучми до спроб Юлії Тимошенко “спростити” український політичний ландшафт до протистояння між блоком власного імені та Партією регіонів, поглинувши або маргіналізувавши для того всі решту партій демократичного спрямування й не гребуючи в цих своїх намаганнях ситуативними союзами з тією самою Партією регіонів.

1991 року Леонід Кравчук став Президентом, не представляючи жодної політичної партії. Так, чимало партій його підтримували — ідеологічно вони варіювалися від “комуністів-реформаторів” до націонал-демократів: перші підтримували відмову Кравчука від радикальних реформ і його “центризм”, другі — його “розбудову держави”. Що зайвого разу засвідчує: тогочасні партії за природою своєю були радше громадськими організаціями, що не мали системного погляду на державну політику й виявляли зацікавленість кожна до окремих її секторів. В опозиції до Кравчука були, з одного боку, комуністи, з іншого — Рух; саме вони того часу були найближчими до справжніх політичних партій.

Менше з тим, організаційного зв’язку Президента та політичних партій, взаємних зобов’язань між ними під час президентства Кравчука так і не виникло.

1994 року Леонід Кучма прийшов до президентської влади, так само не представляючи жодної партії й не маючи усталених зв’язків із жодною з них. Президент так і залишався надпартійним і надсуспільним “батьком народу”. Як і Кравчука, Кучму підтримували різні номенклатурні партії, а також Рух; більшість націонал-демократичних партій були до нього в опозиції.

Під час президентства Кучми картина змінилася. Намагаючись здобути джерела фінансування, партії укладали джентльменські угоди з народжуваним тоді олігархатом — у побуті це йменували словом “продавалися”. Роки президентства Кучми були, з одного боку, часом, коли політичні партії набирали потужності, й політична система з формального погляду дедалі більше нагадувала багатопартійну; із іншого боку, в цих партіях бізнесова складова дедалі помітніше затуляла й витісняла політичну та ідеологічну. Саме на кучмівські часи припадає поява феномену лідерських партій, а фактично бізнес-корпорацій із яскраво вираженим головним менеджером.

Кучма ініціював кілька проектів “президентських” партій, від НДП до блоку “За єдину Україну” (“За ЄдУ”), але сам до кінця свого президентства так і залишався позапартійним і не мав формалізованих зобов’язань перед жодною з партій.

До президентських виборів 2004 року партійна система України пройшла у своєму розвитку значний шлях; поява пропорційної частини парламентських виборів 2008 року прискорила цей процес. Із іншого боку, до самого кінця президентства Кучми участю в парламентських виборах роль партій і закінчувалася: Україна залишалася президентською (а фактично суперпрезидентською) республікою, призначення на найвищі державні посади здійснював особисто Леонід Кучма, й партійний чинник не відігравав при цьому практично ніякої ролі.

Ще з іншого боку, потужний протестний рух 2000 — 2004 років привів до того, що в суспільстві зріс попит на справжні політичні партії, в основу яких покладено ідеологічні принципи, а не кланово-бізнесові або інші меркантильні інтереси. Саме такими видавалися політичні сили, що тоді очолили цей рух, - передусім блок “Наша Україна” та партія “Батьківщина”.

Тож головні опоненти на президентських виборах 2004 - 2005 років, по-перше, йшли на вибори як лідери своїх політичних сил, а по-друге, були виразниками протистояння між “справжніми” та “кланово-бізнесовими” партіями. Помаранчева революція винесла на верхівку влади Віктора Ющенка — виразника концепції “справжніх” партій. Утім, уже за п’ять років його опонент Віктор Янукович узяв реванш. І не останньою його причиною був факт: чимало громадян зневірилися в тому, що різниця між “справжніми” та “бізнесово-корпоративними” партіями є такою принциповою, якою вона здавалася 2004 року. “Справжні” партії, як виявилося, несли в собі чимало спільних рис зі своїми антиподами й на очах перетворювалися на бізнесово-номенклатурні.

На повний зріст, власне, постала проблема, що почала привертати до себе увагу ще за часів президентства Кучми: без участі великого бізнесу партії не мають коштів на повноцінну, а тим паче потужну, політичну діяльність — натомість участь великого бізнесу підпорядковує діяльність партій своїм корисливим інтересам. Попри те, що проблема ця давно зайшла у глухий кут, розв’язання її й досі не видно.

Прийшовши на президентську посаду на хвилі революції гідності, Петро Порошенко не запропонував у царині багатопартійної демократії нічого нового. Ба більше: він просто скомпілював усі кроки його попередників. Ішов на вибори він, як свого часу Кравчук та Кучма, як фактично позапартійний: партія “Солідарність”, яку очолював тоді ще кандидат у президенти, перебувала на далекому маргінесі, й її назва в контексті виборів навіть практично не фігурувала. Як і Кравчук та Кучма, спирався Порошенко на розрізнені політичні сили, а здебільшого на партійно невизначену масу громадян, саме до них апелював і саме їхньої підтримки шукав.

Уже перебуваючи на посаді президента, Порошенко сформував політичну силу практично з нуля — адже, попри всі юридичні формальності, вважати “Блок Петра Порошенка” за новий етап в історії партії “Солідарність” просто смішно: це є новий і абсолютно новий політичний проект. Що ж до “Блоку Петра Порошенка”, то навіть акустично він перегукується з “Блоком Юлії Тимошенко” й є таким самим суто лідерським утворенням, у якому вертикальні стосунки важать незрівнянно більше за горизонтальні. Того ж самого часу персональний склад і виборчі списки БПП дуже сильно нагадують ющенківську “Нашу Україну” часів Помаранчевої революції — не лише за персональним складом, а й за строкатістю та аморфністю.

Відкривши нову сторінку своєї історії, Україна поки що не знайшла на тій сторінці геть нічого стосовно розбудови багатопартійної демократії. Так, роль чистих “бізнесово-корпоративних” партій на даний момент драматично знизилася. Натомість роль суто лідерських партій, схоже, має всі шанси зрости. Пререгляньмо список політичних сил, що на даний момент є лідерами передвиборчої гонки. Про “Блок Петра Порошенка” вже було згадано. “Батьківщина” Юлії Тимошенко є хрестоматійним прикладом. Радикальна партія Олега Ляшка? Зверніть увагу на саму назву: не “Радикальна партія України”, а саме “Олега Ляшка” - ніби якась приватна. “Громадянська позиція”? Що являє вона собою без Анатолія Гриценка — чи багато хто може сказати? “Сильна Україна”? А що вона таке без Сергія Тігіпка — й це плюс до того, що вона ще й є типовим прикладом “бізнес-партії”? “Самопоміч”? Авторський проект Андрія Садового. Навіть горезвісна КПУ після демаршу нардепів із її фракції остаточно перетворилася на “Партію Петра Симоненка”.

“Яскравий лідер та партійна біомаса” - оце й є станом на сьогодні навіть не найпопулярніший, а практично єдиний партійний рецепт на українській політичній кухні. “Вождь із гарніром”.

Єдиним винятком видається “Народний фронт” - бо, по-перше, Арсеній Яценюк не тягне на харизматичного лідера, а по-друге, поки що стосунки у партійній верхівці видаються більш чи менш рівноправними й колегіальними. Тільки дивним якимось є цей виняток. От скажіть: що його об’єднує — таке, що принципово відрізняє його від усіх інших політичних сил? Якими є притаманні лише йому особливості його ідеології, його програми? У чому полягає його родзинка, його політична індивідуальність? А от із відповідями на ці запитання якраз і велика проблема.

У тім-то й річ, що “Народний фронт” - це уламок “Батьківщини”. Уламок лідерської партії, що розчарувався в лідері або не зійшовся з ним характерами. Зрештою, розпочав цей уламок автономне плавання з того, що хотів був пристати до іншого лідера, але надто вже демонстративна персоніфікація назви створеної цим лідером політичної сили відлякала. Обнадійливе, до речі, саме по собі явище.

Отже, в Україні остаточно запанувала доба лідерських партій. Дуже дивна, як із погляду країн Європи, доба. Чим засадничо відрізняються партії демократичного спрямування, якою є різниця в їхніх офіційно задекларованих ідеологіях та програмних настановах — бодай незначна різниця? Різниця ця є єдиною: в них різні лідери. Причому виходить цікава річ: навіть ті партії, які не є стовідсотково лідерськими, типово лідерськими (як от нинішній “Народний фронт”), не мусять систематизувати та деталізувати свою ідеологію; цілком достатньо виявляється того, що їхній лідер (їхні лідери) - “не той”, “інший”. Через лідерські партії відбувається ерозія багатопартійної системи, універсальна підміна бази, на якій відбувається створення та розбудова партій у країнах усталеної демократії. А партії, які видавалися потенційно “нелідерськими”, “справжніми”, дотепер завжди програвали, здавали свої позиції й утрачали свою політичну самостійність.

Пригадується от що. Останніх років горбачовської Перебудови пропагандисти КПРС, що перебувала в занепаді, висунули теорію “авангардних партій”. Мовляв, партії бувають двох типів — авангардні, як от КПРС, та парламентські, як от партії у країнах Заходу. Звісно ж, “авангардні партії” тоталітарних держав не є партіями як такими. Так от, “лідерські” партії за суттю своєю тяжіють до “авангардної” моделі й із невідворотністю перетворюються на об’єднання номенклатури, у яких ідеї та світогляд — ніщо, тоді як відданість лідерові та лояльність до нього — все. От саме звідси — й масова втеча депутатів із фракцій цих партій у разі програшу лідера, й маргіналізація таких партій у разі зміни керівника.

І річ же в тім, що останнім часом в Україні було кілька моментів, коли здавалося: от-от з’явиться потужна партія, що не є лише підтанцьовкою в лідера. Не враховуватимемо Партію регіонів: це була типова бізнесова корпорація, хай і з кількома центрами ухвалення рішень. І навіть не бізнесова корпорація, а кримінальне угруповання. До того ж, Віктор Янукович дедалі більше зміцнював роль “сім’ї” в партії, штовхаючи її до суто лідерської з собою на чолі. Це й стало однією з причин, що “трест лопнув”.

Не враховуватимемо й “Нашу Україну”. Розпочала свій шлях вона як блок — причому блок дуже дивний, із наявністю індивідуального членства. Фактично ж вона, як і свого часу Народний Рух України, була громадянським рухом — і, як і раніше НРУ, перетворення на партію не витримала, й маргіналізувалася навіть стрімкіше за Рух. І це — природний процес, те саме свого часу сталося з польською “Солідарністю”, литовським “Саюдісом” тощо. Громадянський рух — це як потяг Київ — Львів: коли він на київському пероні, всі поруч, усі їдуть разом. Тільки хтось має вийти в Тернополі, хтось у Хмельницькому, хтось у Вінниці, а хтось уже в Козятині планує пересісти й рушити в іншому напрямку. Надто хистка основа для партії.

“УДАР Віталія Кличка”. Попри наявність у назві імені лідера й попри харизматичність самого Кличка, УДАР якщо й був лідерською партію, то вельми нетиповою. Можливо, Кличко був її координатором, але далеко не альфою й омегою — й, головне, не претендував на таку роль. У партії було чимало яскравих самодостатніх політиків, саме вони, а не лідер — що аж ніяк не типово для лідерських партій — представляли її в численних телевізійних ток-шоу та інших ЗМІ. Причому представляли самі по собі, без постійних посилань на “лідер сказав” та “лідер вважає”. Але УДАР злився під Порошенка й як самостійна політична сила, принаймні на даний момент, припинив своє існування.

“Батьківщина”. Останніх місяців, коли наростали протестні настрої в керівництві партії, був хай і не надто ймовірний, але шанс, що Юлію Тимошенко відправлять на почесне головування, й у партії з’явиться новий лідер зі свіжими ідеями та свіжими підходами. Завершилося все традиційно — розколом.

“Народний фронт”, який видається справжнім об’єднанням однодумців, і де Арсеній Яценюк... не те щоб не тягнув на одноосібного лідера — просто це не його амплуа, не його спосіб самореалізації? Каменем спотикання є вже згадана відсутність ідеологічної індивідуальності, відсутність свого партійного Я. “Народний фронт” так і залишається такою собі “Антибатьківщиною”, “Командою Тимошенко без Тимошенко” - а цього дуже замало.

Інших променів світла наприкінці партійного тунелю не видно. Із погляду багатопартійності Україна залишається типовою пострадянською країною. Тим часом допоки в нас не з’явиться справжня, а не пострадянська, демократія, в Україні не запанують європейські політичні реалії. Хоч би яку довершену демократичну конструкцію будували, а без надійного фундаменту справжньої багатопартійності, а не багатолідерності, ця конструкція не стане стійкою й міцною, вона завжди демонструватиме тенденції до повернення в пострадянське минуле. Точкою зламу став би прецедент, коли лідер потужної партії пішов би з посади — причому не внаслідок інтриг або рейдерських атак, як свого часу Онопенко та Яворівський, а в демократичний спосіб, - і партія від того ані не змінила би своєї ідеології, ані не втратила би своєї потужності й впливовості. Наразі ймовірності таких прецедентів не видно.