Українське військо і країна-агресор Росія

Автор/джерело -  © Ігор Лосєв, Радіо Свобода 

Життя, а точніше війна, змусила нарешті повністю змінити ставлення українського суспільства до війська і всієї оборонної сфери.

Сформувалося розуміння необхідності докорінного реформування армії і флоту, посилення їхніх можливостей. Однак йдеться про необхідність робити висновки не лише з безвідрадного стану Збройних cил України у матеріально-технічному, організаційному, управлінському аспектах, але й в морально-політичному, де руйнація виявилася мало не найбільшою. Деморалізація, брак чітких національно-політичних орієнтирів, нерозуміння того, навіщо Україні армія, де її вороги і де союзники, що має захищати українське військо, – все це величезною мірою психологічно обеззброювало українських військових.

Отже на часі крім усіх інших різновидів модернізації Збройних cил України – модернізація морально-політична. Українські солдати, матроси, офіцери и генерали повинні добре знати, до якої саме держави і нації вони належать, чиї інтереси захищають, хто їхні попередники в історії.

Тривалий час Москва, користуючись об’єктивним фактом перебування більшості українських земель протягом значного періоду в складі Московського царства, Петербурзької імперії і Радянського Союзу, нав’язувала українській еліті, в тому числі військовій, комплекс такого собі додатку до російського центру, коли українську історію (зокрема воєнну) треба було розглядати як частину, окремий місцевий випадок російської історії, українську мілітарну систему як підсистему російської. Пропагандисти Чорноморського флоту Росії у Севастополі спокушали українських колег із ВМСУ геополітично прозорим гаслом: «Ходити нарізно, воювати разом». Проти кого воювати? Зрозуміло, проти клятого Заходу. Таким чином Москва заявляла, що Україна за визначенням не може мати ніяких геополітичних інтересів, відмінних від інтересів Росії. Важкі втрати від національно нігілістичної політики Кравчука, Кучми, Ющенка, не кажучи вже про відверту зраду Януковича, дала найбільш кричущі результати (і найбільш наочні!) саме у знаково-символічній сфері, що є надзвичайно важливою, адже ця сфера виховує військовослужбовця постійно, впливаючи не тільки на свідомість а й на несвідоме в його внутрішньому світі.

Знаково-символічна сфера українського війська дотепер несе на собі виразні риси абсурдизму, поєднання непоєднуваного, ідеологічної шизофренії тощо. Деякі приклади – біля Військового ліцею імені Івана Богуна в Києві стоїть чомусь не пам’ятник героїчному українському полковнику часів Визвольної війни XVII століття, а пам’ятник російському генералісимусу – завойовнику і керівнику багатьох каральних акцій (геноцид Ногайського народу, придушення повстання Пугачова, кривава різанина у передмісті Варшави, депортація греків із Криму і так далі) Олександру Суворову...

Своє чи чуже?

Є приклади зовсім феноменальні. На одному з телеканалів України, вшановуючи українських військових, що повернулися із зони АТО, показали вхід до військової частини на Львівщині (!), де на табличці було написано: «Львівська Самаро-Ульянівська (!) бригада». Яке відношення ці російські міста Самара і Ульянівськ (Симбірськ) мають до української армії? До чого це і для чого? Напевно, щоб підкреслити наступність українського війська щодо російсько-радянського...

Але допоки ЗСУ будуть вести свій родовід не від Київської Русі, не від Галицько-Волинської держави, не від Держави Війська Запорозького, не від армії УНР, УГА і УПА, а від російської і радянської армій, користі не буде і ніякі реформи не допоможуть. Треба шанувати свій рід і плем’я, а не бути уламком чужої, ворожої держави, що ненавидить Україну. В історії були десятки українських полководців і флотоводців, імена яких мають носити армійські і морські формування України.

Уся система виховної роботи в ЗСУ всі ці роки була організована на хибних основах, виховуючи радше російсько-радянський, ніж український патріотизм. То був культ російської і радянської військової традиції. Влада країни цілком толерантно ставилася до прозоро агентурних російських структур, що діяли в лавах ЗСУ, приміром, так званий Союз десантників імені генерала Маргелова, до якого входили і понині входять деякі українські генерали і офіцери. Штаб-квартира цієї організації в Москві, це така собі «парасолькова» структура, що мала полегшити Кремлю встановлення свого контролю над військовими елітами нових незалежних держав. А в Севастополі утворили філію Морських зборів, організації зі штаб-квартирою в Санкт-Петербурзі. До цих зборів залучили і українських адміралів і офіцерів. Потім це дало свої для України цілком отруйні плоди...

Українських військових на 24-му році Незалежності треба нарешті почати виховувати на українських цінностях і традиціях, звертаючись до власних джерел, у тому числі у формі звернення військовослужбовців один до одного. Члени фракції КПУ у Верховній Раді стояли насмерть, щоб не допустити відмови від партійного звернення «товариш» у Збройних силах України, хоча для українців природним є «пан», «пане полковнику», «пане генерале»...

Чиї однострої?

Для військових будь-якої держави надзвичайно важливим знаковим явищем є військова форма. Вона – такий же символ нації і країни, як прапор, герб і гімн. То що ж символізують радянські за кроєм мундири українських генералів і офіцерів, що важко відрізнити з першого погляду від одностроїв країни-агресора , тобто Росії? Якби не шеврони і емблеми, то це взагалі було б надскладне завдання. Форма має викликати у військового почуття гордості за свою армію і державу. Що є українського в одностроях Збройних сил України? Українського там не більше, ніж у прапорі колишньої УРСР... Зрозуміло, що радянські генерали, які перейшли на службу в ЗСУ, довго не хотіли відриватися від звичного, проте за ці роки зросло нове покоління офіцерського корпусу України.

Військовий однострій – це лаконічне втілення всієї національної історії, тому його важко переплутати з будь-яким іншим, тому він є легко впізнаваним. Приміром, польські однострої ніколи не сплутаєш із також своєрідними угорськими чи чеськими, фінськими чи іспанськими. Польська форма нагадує полякам про звитяжні сторінки їхнього минулого, про те, що видатний єврейський діяч Владімір (Зеєв) Жаботинський у розмові з класиком польської літератури Елізою Ожешко назвав «високим трагізмом польської історії». Про що нагадують українцям однострої ЗСУ, про багатовікове перебування під п’ятою Російської імперії і Радянського Союзу?

Можуть сказати, що це питання зараз не на часі. На жаль, воно, як і ЗСУ, 23 роки Незалежності було не на часі, для верхівки на Печерських пагорбах Києва навіть Україна була не часі... Проте нині українським військовим історикам і українським модельєрам треба було б приділити увагу цій проблемі і створити для захисників Вітчизни гідну військову форму, де були б мотиви і козацької України, і армії УНР, УГА та УПА. Армія, що, будучи геть зрадженою і зруйнованою високопосадовими іудами, знайшла в собі сили продемонструвати героїзм, честь і відданість країні, заслуговує на таку увагу і повагу нації.