«Бродник», або Майже мирний портрет капітана-філософа з передової

Автор/джерело -  © Надія ДІДЕНКО, “Вечірня Полтава” 

Коли говорить «Бродник», важко зрозуміти, чи жартує він, чи всерйоз. Видає капітана хіба що веселий блиск прищурених блакитних очей. Навіть про війну він розповідає із гумором. Проте не на диктофон. Коли вмикається «рекордер», перепрошує: «Давайте про щось хороше, тільки не про війну».

За вісім місяців, які 43-й окремий мотопіхотний батальйон воює на позиціях між Артемівськом та Кодемою, війна не могла хлопцям не набриднути. Тим паче, що більшість цих чоловіків зброю до рук брала востаннє в армії. У кращому разі. А щодо «Бродника», це було років 20 тому, коли, як сам жартує, на кордоні між Охтиркою та Котельвою шукав у приціл автомата привид імперіалізму. Зараз дніпропетровець Юрій Фоменко у приціл бачить зовсім іншого привида — російського войовничого фашизму. І мріє якомога швидше розлучитися зі зброєю.

— Знаєте, мені раніше раз на рік сон снився: ніби мене з армії ніяк не можуть звільнити, — зізнається командир опорника з позивним «Бродник». — Мабуть, то віщий сон був. Коли почалася війна, закрив бізнес — і пішов захищати Батьківщину від російського окупанта. Бо бізнес можна відновити, а нову Батьківщину важко знайти.

Додає: - Головне, щоб українці зрозуміли, що сталося, бо якщо ні, то війна знову прийде в наш дім і через півроку, й через рік.

«…батько ніколи в житті не хотів передати своєму сину шаблю»

«Бродник» не любить розповідати про мужність і героїзм на війні. Тут це на кожному кроці. Тут це річ звична, як
дихати, жити, любити. Пан Юрій — капітан-філософ, і на багато речей він дивиться очима філософа, а не військового. Тому розмова з ним викликає легкий, проте приємний «присмак» дежавю: говорити з ним — все одно, що Григорія Сковороду читати. Чи слухати.

— Журналісти знімають фільми про патріотизм, про війну, перемоги, але в ментальності (я зараз говоритиму про кіровоградсько-черкаську ментальність, та думаю, що дніпропетровська й полтавська нічим від них не відрізняються) батько ніколи в житті не хотів передати своєму сину шаблю, — розмірковує пан Юрій. — Він хотів передати книжку, навчити грамоти дитину. І щоб його дитина, маючи гострий розум, звела між собою ворогів (нехай вони чубляться, шаблюками махають), а зброю брала до рук тільки в крайньому разі. А нас кудись кидають: ату, побігли! Ми герої чужих війн — і тоді, і зараз. Та сама Гайдамаччина, описана Тарасом Шевченком: підставили і кинули, підставила Катерина ІІ. От і «Новоросія» — та ж історія. Нехай з того боку (киває в бік захопленої терористами Горлівки. — Авт.) почитають поему «Гайдамаки». Нічого ж не змінюється: їх підставлять — і кинуть.

— А як ставитеся до того, що хлопці не хочуть в армію йти? — ставлю незручне запитання.

— Тоді війна прийде до них. Війна могла б вже бути на пів-України, а могла б і до Карпат дійти, якби свого часу хлопці без повісток у військкомати не пішли. У мене є боєць, він із Макіївки. Розповідав: коли у Криму негаразди почалися, люди у Макіївці вишиковувалися в черги біля військкомату — записуватися в українську армію. Що треба було зробити, я не знаю, кого потрібно запитати, щоб територію, де люди стояли в чергах, прагнучи захистити Україну, віддали. Думка більшості — ставити паркан між ними і нами, і доки не опам’ятаються, не приймати його. Бо консенсусу не буде: дуже вже багато людей загинуло…

Прапорами іноземних держав «Бродник» і його бійці успішно тролять місцевих. Натякають, що НАТО вже поруч.

Про тролінг 80-го рівня

Б’є без промаху, цілить прямо в мішень — це про секретну зброю бійців на передовій. Маю на увазі гумор, бо тільки ним і можна якось боротися із зазомбованими і заляканими жахіттями про «бендерівців» місцевими жителями. Жарти — на рівні фолу і бешкету,
80-й рівень тролінгу. Чого тільки варті прапори НАТО, Канади, США, Ізраїлю на позиціях батальйону! Місцевим бійці розповідають, що то прапори дружніх держав, які фінансують українську армію. Місцеві слухають, вірять і вважають, що у них під будинками вже стоять війська НАТО. А наші хлопці цей міф ще й підтримують, одягаючи то форму бундесверу, то кепки канадських вояків.

— Ми тут розповідаємо, що крупний ізраїльський бізнес кинув оком на місцеве сільпо, хочуть викупити, — говорить невгамовний капітан.

— І як?

— Знаєте, дехто вірить, — сміється пан Юрій. А далі додає: — Нас навчав Ігор Щупак, директор інституту «Ткума», що з місцевим населенням потрібно працювати. По-різному працювати. Одні розуміють, а іншим через «тарілочки» супутникового телебачення «залили» таке, що вони бояться свого сусіда. Для них «бандерівщина» вже на сусідній вулиці. А взагалі, стосунки з місцевими залежать від культури підрозділу, який знаходиться на конкретній території. Коли ми сюди заїхали, ставлення місцевого населення було таке: половина — проти нас, половина — ніяк і лише кілька — із симпатією до України і війська. Через 8 місяців: половина — за нас, половина — ніяк. І залишилися одиниці тих, хто проти. Це ті, хто смажив пиріжки на референдум за «ДНР» та насильно звозив на нього людей, а тому розуміють, що цього факту з біографії вже ніде не дінеш.

Отець Василь із Дніпропетровська — практично капелан у бійців 43-го батальйону

Як священик із Горлівки Безлера вигнав

Щодо винятково російського населення на Донбасі у «Бродника» свої аргументи. Говорить, що національний склад кожного села можна вивчати за прізвищами на стелах монументів загиблим воїнам. У Кодемі рівно половина перелічених загиблих земляків — це В’ялий, Макогон і Цибуля. Решта — Литовченки, Фастовецькі. Натомість місцевий священик стверджує, що це «велике російське село». При згадці про священика і у відповідь на моє запитання: «А з батюшкою у вас як?» — пан Юрій парирує: «Давайте не будемо про це говорити». За хвилю додає, що не може позбутися того відчуття, що священики Московського патріархату проходили централізовану підготовку у ФСБ.

— Я боюсь когось образити, але певна закономірність прослідковується, — говорить Юрій Фоменко. — Голова сільської ради прийме будь-яку владу, яка залишить його головою сільради. Місцевий фермер — український націоналюга, батюшка — випускник школи розвідки ФСБ. Ну, а як так, коли вісім місяців стоять солдати, а батюшка жодного разу не навідався. Були протестанти, буддисти, навіть ребе приїздив. Про священиків Київського патріархату я взагалі мовчу: отець Василь із Дніпропетровська — практично наш капелан. Може нарубати дров, почитати молитву. Одягає бронежилет — і йде наперед, сповідує хлопців. А на цій горі («Бродник» вказує на узвишшя, пристріляне снайпером. — Авт.) він читав молитву. Підозрюю, що оригінал Євангелія від Матвія тільки в нього, бо там 30 відсотків тексту про москалів (сміється). І закінчив він словами в бік Горлівки: «Безлер, біс, сатана, згинь, іди звідти!». Отець поїхав, яке ж наше здивування було, коли наступного дня стало відомо, що Безлер таки поїхав із Горлівки!..

З народним депутатом ВР Андрієм Денисенко

Чому посада Диканського сільського голови найбажаніша в Україні

Про Скороводу я не випадково згадувала. Завдяки Григорію Савичу у Юрія Фоменка особливо ніжне ставлення до Полтавщини. Дуже вже він любить мандрівного філософа, а відтак — і Полтавщину, як батьківщину відомого мудреця. Розповідає, що намагається побувати скрізь, де бував Сковорода.

У пана Юрка є власний блог. Перепитую, чи є у нього час писати на передовій. «Ні, на війні не пишу. Всі записи у блозі старі», — говорить «Бродник». Видавати свій блог він не збирається, називає його своєрідним діалогом із читачами: люди читають, коментують, хтось пише свої історії чи спостереження. І скромно додає, що записи таки друкують українські ЗМІ. При цьому сміється: «Я найвідоміший письменник в Україні — немає такого села, де б мені не виправляли помилок».

А ще пан Юрій небайдужий до Диканьки. Ще при першій зустрічі зізнається у притаманній йому жартівливій манері, що вищої посади в Україні, аніж Диканський сільський голова, просто не існує. Перепитую, чому. «Основу заклав ще Гоголь: сніданок, який плавно переходить в обід, обід — у вечерю. Дівчата у Диканьці такі, що шукати у ліжку граблями не треба. Ну і вареники такі, що син після другого заснув», — хитро посміхається «Бродник».

Бойова подруга Соня зі своїми кошенятами

Про Жору, Соню та «котопарк» на передовій

Коли Юрій Фоменко просить не говорити про війну, ми говоримо про щось хороше — про тварин. Це розрада для «Бродника». Бійці на передовій вже збилися з ліку, скільки у них котів та собак у господарстві. Проте у кожної тварини є своя історія. Так, на нижньому блокпосту живе пес Жора. «Бродник» розповідає, що собака у Дніпропетровську тричі кидався під авто. От господар віддав його на війну — може, виживе.

— Тепер Жора охороняє свої 250 метрів по радіусу, чесно заробляє на шматок хліба, — з гумором розповідає про одного з улюб-ленців капітан. — Жора — породистий дворняга, уже в чині старшого сержанта. Звання отримав за дуже мужній вчинок: укусив за протектор колеса на автомобілі полковника СБУ, коли той проїздив повз блокпост. Ще є киця Соня, вона зараз у Дніпропетровську, де привела на світ п’ятеро кошенят. Чудова кішечка, ходила за мною скрізь. Її снайпер ледь не застрелив, бо у кота вночі очі світяться, а снайпери реагують на будь-які вогні. До речі, кошенят нагуляла від «зальотного» рудого донецького парубка. Ходить тут сепаратист, від нього всі наші кішки понароджували, а він зник після того, як нашкодив.

Є на передовій і своя турботлива «єврейська бабуся». Так бійці називають стару кішку, якій дали кличку Циля. Прибилася вона до батальйону пізньої осені. І була в такому стані, що якби не підібрали, то загинула б. Хлопці тварину виходили. А та, як тільки отямилася, почала чужим малим кошенятам носити ящірок, як справжня турботлива одеська бабуня. Запитую у «Бродника», що ж вони роблять із усім цим своїм бойовим «котопарком». Роздають добрим людям та й хлопці везуть додому бойових подруг і друзів.

«Їм нікуди йти — землю свою з собою не заберуть»

Із жалем і співчуттям пан Юрій спостерігає за фермерами, які під обстрілами ворога вперто підживлюють буйну озимину на мальовничих пагорбах Кодеми. У вчорашнього агронома крається серце. Говорить, що, як закінчиться війна, буде займатися бджільництвом.

— Добре слово хочу сказати за фермерів. Скільки підірвано тракторів, скільки людей постраждало, а вони все одно сіють хліб у цій буферній зоні, — говорить Юрій Фоменко. — Практично намагаються витримати технологію. І сподіваються на врожай. Вони надіються на те, що фронт не відійде, їх не кинуть, не продадуть. Я такого навіть у страшному сні не міг уявити. І себе не можу уявити на їхньому місці. А в них вся земля у буферній зоні. Сівба починається — міни шукають, а потім сіють, потім знову шукають. Скільки підірвано дорогущої техніки, яку брали в кредити! Державі потрібно продумати якусь підтримку, бо вони кинуті сам на сам із війною. Бо фермери — реально учасники бойових дій. От кому-кому, а їм потрібно цей статус присвоювати. Вони живуть, працюють на цій землі, і їм нікуди йти. Нам хоч крок назад можна зробити, а їм нікуди йти — землю свою з собою не заберуть. Потрібно схилити перед ними голову, бо це і є патріотизм…