Російський слід у міжнародному моніторингу

Автор/джерело -  © Богдан Буткевич, Український тиждень 

Кількісна присутність росіян у місії ОБСЄ не є критичною, значно більше її роботі заважають обмеження з боку контрольованих РФ терористів.

В Україні наразі в моді тренд нищівної критики ОБСЄ та злих жартів на тему «сліпих спостерігачів», які часто геть не бачать порушень з боку російсько-сепаратистських військ, зате навіть піщинку в оці знайдуть з українського. Й у цьому є чимала частка істини. Так само частка істини й у тому, що серед представників Моніторингової місії ОБСЄ в Україні є громадяни РФ, які займають відверто антиукраїнську позицію. Ось тільки і їхня кількість, і їхній вплив на роботу цієї організації дуже перебільшені в українській масовій свідомості. Як і пояснення достатньо неефективної роботи місії російським слідом. Насправді нерідка «сліпота» міжнародних спостерігачів пояснюється кількома дуже простими причинами: недопуском їх на окуповану територію, відсутністю гарантії їхньої безпеки з боку бойовиків та величезною кількістю бюрократичних протоколів, які мають виконати обе­ес’єшники перед тим, як оголосити якісь висновки від імені своєї організації. До того ж відносини між Росією та Організацією з безпеки і співробітництва в Європі зіпсувалися вже давно, відколи Кремль остаточно взяв курс на побудову «керованої демократії» в середині 2000‑х. А російсько-українська війна тільки остаточно оформила цей процес.

За інформацією прес-служби, місія ОБСЄ в Україні на сьогодні налічує лише 819 членів, 516 з яких — іноземні представники. Найбільша кількість спостерігачів зі США — 50 осіб. Ще 30 членів місії з Румунії. І тільки по 26 спостерігачів із Росії, Польщі та Фінляндії. Також до місії ОБСЄ окрім спостерігачів належать 64 інші іноземні працівники, серед яких голова місії, заступник голови, радники, аналітики, прес-секретар місії тощо. Росіян там немає. 239 членів місії — українці, які є помічниками, радниками та обіймають інші адміністративні посади.

Щоправда, керівництво організації нещодавно заявило про наміри збільшити кількість учасників місії приблизно до тисячі осіб, але навряд чи питома вага громадян РФ від цього збільшиться. Особливо якщо враховувати останні підпали машин Організації в Донецьку, які свідчать про те, що керівництво бандитських бантустанів за вказівкою з Кремля взяло курс на вичавлювання будь-якої міжнародної присутності в окупованих територіях України. У принципі, це звична тактика для РФ: так само, наприклад, усе відбувалося на окупованих територіях Грузії.

Отже, як бачимо, росіяни становлять лише 3% загальної кількості обеес’єшників, що працюють сьогодні в Україні. Головною проблемою є те, що українська сторона співпрацює з Організацією без обмежень, пускаючи її представників майже всюди, тоді як російсько-сепаратистські бандформування пускають їх виключно туди, де все заздалегідь підготовлено та влаштована потрібна «показуха». Спроби міжнародних працівників поїхати кудись на території окупованих районів Донецької та Луганської областей без попереднього узгодження з керівництвом проросійських формувань смертельно ризиковані: бойовики без будь-якого попередження та зайвих вагань відкривають вогонь на ураження. Відповідно обеес’єшники бачать лише те, що їм дають змогу побачити, бо якщо їм не гарантують безпеки, вони, за своїми офіційними правилами, не мають права наражати на небезпеку співробітників.

Другий фактор, який впливає на кут їхнього зору, — потреба виконувати протокол необхідних доказів перед публікацією будь-яких висновків від імені Організації. Найсвіжіший приклад — нещодавно, лише через трохи більш як тиждень після відповідного обстрілу, ОБСЄ визнало, що проти ЗСУ застосовували фосфорні бомби біля Станиці Луганської. Відповідний звіт наглядової місії на офіційному сайті Організації з’явився з дуже великим запізненням. І це при тому, що бійці 128-ї гірськопіхотної бригади, проти яких застосували заборонені у всьому світі боєприпаси, буквально через кілька годин після обстрілу надали світлини, на яких видно білі сліди у вирвах і вщент спалену техніку з характерним білим нальотом. Однак офіційно визнати факт використання фосфору ОБСЄ змогла тільки після ретельного вивчення фото та власних перевірок.

І це ще хороший приклад. Найчастіше й до такого справа просто не доходить, адже, знову ж таки за правилами, відсутність чітких гарантій безпеки не дає можливості спостерігачам кудись їхати, а отже, і робити якісь висновки.

Але ж, спитає наполегливий скептик, може, вплив Росії наявний вище, на рівні центрального керівництва? У цьому сенсі досить цікаво відстежити відносини між ОБСЄ та Росією. Точніше, навіть не так — те, як себе поводила РФ у складі цієї організації. Де вона перебуває, нагадаємо, з 1992 року, а якщо вважати її як правонаступницю СРСР, то ще з часів розрядки 1970-х. До того ж і досі російська мова є однією з офіційних мов Організації. У Парламентській асамблеї Росія представлена 15 з 320 делегатів, хоча зараз вони тимчасово не мають права голосу. Здавалося б, ось воно — те саме російське лобі. Але все не так просто й однозначно. Насправді відносини між ОБСЄ та РФ зіпсовані вже давно.

Наріжним каменем стали дві речі: вибори в РФ та окупаційна поведінка російських військ у Грузії та Молдові, тобто Абхазії та Придністров’ї. За оцінкою російської газети «Коммерсантъ», відкритий конфлікт між Росією та ОБСЄ розпочався ще 3 липня 2004 року, коли в Москві було прийнято заяву країн СНД, що в різкому тоні звинувачувала Організацію з безпеки і співробітництва в Європі у «практиці подвійних стандартів» і «небажанні враховувати реалії та особливості окремих держав», що стосувалося якраз Абхазії.

Ситуація і далі погіршувалася. У 2005-му Парламентська асамблея прийняла ще одну резолюцію щодо Абхазії, яку російська влада розцінила як критичну стосовно РФ. Також Кремлю не сподобалися висновки моніторингу президентських виборів 2004 року в Росії, де, нагадаємо, Владіміра Путіна обрали на другий термін. Ще однією точкою біфуркації стала Молдова. Далекого 1999-го на Стамбульському саміті ОБСЄ РФ зобов’язалася вивести свій військовий контингент з окупованої території Молдови до кінця 2002 року. Однак всупереч постійним деклараціям Росія й досі не зробила жодного кроку в цьому напрямку. Влітку 2011-го Парламентська асамблея закликала нашого північного сусіда завершити виведення військ із Придністров’я, посилаючись на зобов’язання в рамках ОБСЄ, що знову ж таки викликало тільки шквал негативу з боку Москви.

Якщо хтось думає, що шантажувати Європу своїм виходом з ОБСЄ Росія почала лише торік, то він глибоко помиляється. Вперше про це російський міністр іноземних справ Сєрґєй Лавров заявив ще 2006 року на засіданні Ради міністрів закордонних справ ОБСЄ. А 2007-го його заступник Ґрушко повідомив про зменшення внесків Росії до бюджету Організації через незгоду з її політикою та висновками щодо РФ. Звернемо увагу на цей факт і нагадаємо, що кількість спостерігачів, які може мати країна в місіях ОБСЄ, безпосередньо залежить від частки у фінансуванні Організації. Саме тому американських представників значно більше, ніж російських, а кількість росіян в українській місії дорівнює кількості поляків та фінів.

Так само з 2007 року спостерігачів Організації перестали допускати на російські вибори. Щоправда, під час «мєдвєдєвської відлиги» обеес’єшників запросили для спостереження за виборами до Держдуми 2011-го, але висновки, як і слід було очікувати, дуже не сподобалися російській владі, через що ОБСЄ була піддана нищівній критиці й більше нікуди не запрошується.

Експерти з міжнародних питань, з яким поспілкувався Тиждень, стверджують, що ніякого централізованого впливу чи лобі в ОБСЄ Росія не має. Хоча, зрозуміло, цей вплив є на рівні країн-членів, які симпатизують РФ або мають із нею тісні економічні зв’язки. Мова йде про Сербію, Італію, Францію, Угорщину тощо. Власне, останні голосування в ОБСЄ, які різко засуджують Росію, визнають її окупантом та забирають у неї право голосу, дуже чітко показуючи розстановку сил в Організації.

Як підсумок можна визнати той факт, що ОБСЄ та її місія в Україні не дуже якісно виконують свої функції, але це пов’язано не з російським впливом, який сьогодні зведений до мінімуму, а із загальною неефективністю нинішньої системи міжнародної безпеки та з необхідністю її реформування.