Разом з рублем у «відкритий космос» вирушили ті, кого Кремль вмовляв піти у Митний союз

Автор/джерело -  © Олег Панфілов, Радіо Свобода 

У перший день вересня президент Таджикистану Емомалі Рахмон зробив незвичайну заяву – він закликав населення країни зробити дворічний запас продуктів.

Рахмон додав, що «цього року геополітична обстановка у світі, падіння курсів національних валют і занадто холодний осінньо-зимовий період можуть негативно позначитися на житті жителів країни».

Здається, ще жодна країна пострадянського простору не закликала своїх громадян до тривалих запасів продовольства. Таджикистан – один із найбільш старанних партнерів Росії – потрапив у ситуацію, з якої немає виходу. Попереду лише затяжна криза. На черзі – інші країни.

Після того, як 20 серпня на 38 відсотків обвалилася казахстанська валюта, тенге, можна було очікувати падіння слабших, що не мають значних внутрішніх ресурсів. Як і очікувалося, слідом за тенге на місцевих біржах обвалилися білоруський рубль, киргизький сом, вірменський драм і таджицький сомоні. В тій чи іншій мірі похитнулася фортеця валют інших пострадянських країн, але менш болісно. Разом із російським рублем у «відкритий космос» вирушили ті країни, які Кремль довго вмовляв об’єднатися в Митний союз.

Хтось раніше, хтось пізніше, вступивши в Євразійський економічний союз (так по-новому вирішили обізвати об’єднання батьки-засновники – Путін, Назарбаєв і Лукашенко), стикнулися з ланцюговою реакцією, яку політологи ще називають «принципом доміно». Вони підписали собі смертний вирок, а як тільки рубль почав агонізувати, то слідом конвульсії трапилися у білоруського рубля і казахстанського тенге. У травні ЄврАзЕС став октетом («п’ятіркою»), коли слідом за Вірменією членом погодився стати Киргизстан. Єреван таке ж рішення ухвалив ще в грудні 2014 року.

Ще один кандидат – Таджикистан, який тупцює біля прочинених дверей, але його появі в ЄврАзЕС навряд чи будуть раді як сам Таджикистан, так і ветерани-інтегратори. Таджикистан зараз – найзлиденніша країна на пострадянському просторі, якою вже двадцять третій рік керує колишній директор найбіднішого радянського радгоспу імені Леніна Емомалі Рахмон (Рахмонов).

Таджикистан багатий ресурсами – водою і корисними копалинами, тут більше 5 мільйонів дорослого працездатного населення, але в той же час тут високий рівень корупції та відсутність будь-яких сучасних економічних проектів, насамперед, інвестиційних. По суті, Таджикистан став просто територією, на яку поклав око Кремль, розмістивши там військову базу, але не пропонуючи натомість нічого, що могло б змінити країну на краще.

Чи стане Таджикистан зі своїм мізерним потенціалом членом ЄврАзЕС – справа навіть не часу, а місяців. І пов’язано це не з розвитком нового утворення, про яке так довго мріяв Путін, скільки з процесом його розпаду. Ланцюгова реакція – «принцип доміно» – в політиці відома більше 60 років. У 1954 році Державний секретар США Джон Даллес переконував конгресменів використати військову силу в Індокитаї, інакше в країнах Південно-Східної Азії до влади прийдуть комуністи. Тобто, поступившись в одній країні, можна буде втратити інші країни, одну за одною.

«Принцип доміно» став крилатою фразою, що позначає провал в стратегії – в політиці чи економіці. Наочно – в кінокомедії «Операция Ы»: вирвіть зі стопки горщиків нижній, і все завалиться. У пострадянській політиці «принцип доміно» – улюблена розвага номенклатури, яка голосно називає себе «елітою».

Для вибудовування нової імперії у вигляді Митного союзу або ЄврАзЕС Кремль застосовував кілька прийомів, які надавали снаги партнерам і робили їх поступливими. Когось шантажували російськомовним населенням – у Казахстані та Киргизстані, когось трубопроводами або транспортними комунікаціями – у Білорусі й частково в Казахстані. Вірменія взагалі виявилася імперським анклавом на Південному Кавказі, яку з «материком» не пов’язує нічого, крім гірської дороги через Грузію.

Найчастіше цілком дієвою політикою з боку Кремля була підтримка місцевого президента, якому давали карт-бланш на будь-яку форму поведінки, аж до переслідування політичних опонентів, арештів і позасудових страт. Найнадійнішими партнерами є старожили, «вічні» президенти, їх зараз троє – Лукашенко, Назарбаєв і Рахмон. Але ідеологічно до них близькі і Саргсян, і Атамбаєв: з’явись така можливість, вони б просиділи в кріслах стільки, скільки потрібно Кремлю.

Зазвичай країни, які об’єднуються в які-небудь організації, дотримуються однакових принципів – в галузі розвитку демократії, дотримання прав людини та безпеки. Так створювалися Євросоюз і НАТО, такими ж принципами керувалися ініціатори створення Ради Європи та ОБСЄ. Щоправда, коли в 1973 році створювалася ОБСЄ (первинна назва НБСЄ, Нарада з безпеки і співробітництва в Європі), Радянський Союз хоча і підписав Гельсінську угоду, але традиційно її не виконував – ні в галузі свободи слова, ні в галузі демократії взагалі. Відтоді СРСР, а потім і Росія, постійно були під обстрілом критики за переслідування політичної опозиції, придушення свободи слова та свободи вираження думок.

Росія зараз є членом тільки двох організацій – РЄ та ОБСЄ, друга – формальна, оскільки всі рішення ухвалюються консенсусом, тобто, Росія може блокувати всі рішення, якщо навіть за них проголосують всі інші члени. З Парламентської асамблеї РЄ (ПАРЄ) Росія вигнана з ганьбою, її членство призупинене до кінця 2015 року. ПАРЄ у червні визнала Росію країною-агресором, у відповідь Кремль почав істеричну кампанію, наголошуючи, що вийде з усіх європейських структур, включаючи Міжнародний суд ООН. Приблизно така ж історія сталася з вигнанням Росії з G8.

Росія стала ізгоєм, особливо після введення санкцій ЄС, США, Канади, Австралії, Японії та інших країн, включаючи маленьку Грузію. Спроби прилаштуватися до азіатського ринку ні до чого не призводять – економіка Росії руйнується на очах, авторитет Кремля вже не приваблює навіть диктаторські режими, за рідкісним винятком – Венесуела, Нікарагуа, КНДР і невизнані території, які зображують із себе держави.

ЄврАзЕС – мертвонароджена дитина Путіна і виконувачів обов’язків акушерів – Назарбаєва і Лукашенка. Їх раніше об’єднував радянський концтабір, де під червоними прапорами і гімном о 6 годині ранку предки Назарбаєва, Лукашенка, Саргсяна, Атамбаєва і Рахмона виходили на зарядку, чистили зуби крейдяним порошком і були щасливі, як бувають щасливі мешканці зоопарку перед черговим годуванням. Але у випадку з ЄврАзЕС всі прекрасно знали, що з цієї затії нічого не вийде. Виявилося, що країни вже нічого не об’єднує, крім населення, що говорить російською мовою. Але і в цьому випадку населення не питали – на яких принципах вони готові жити разом.

Багато хто припускав, що ЄврАзЕС не зможе протягнути і року, зараз вже з’явилися всі передумови, якщо ця організація формально і буде існувати, реально від неї немає і не буде ніякого глузду. Лукашенко почав зближення із Заходом, у Назарбаєва власна економічна політика, Саргсян так і залишиться в анклаві, а Атамбаєв слідуватиме всьому, що робитиме Казахстан, дві країни прив’язані одна до одної. І тільки Емомалі Рахмон залишиться при своїх – він і раніше нікому не був потрібний, а тепер і поготів.

Заклик до населення робити дворічні запаси – це від відчаю, Кремль обманював Душанбе 15 років. Відчайдушним був і останній крик з Кремля до пострадянських країн – відмовитися від долара і євро і прив’язатися до рубля. Таке міг сказати тільки божевільний, який не знає, що таке «принцип доміно».