Класика популізму

Автор/джерело -  © Любомир Шавалюк, Український тиждень 

Про переваги й недоліки директивного підвищення соціальних стандартів.

30 серпня в черговому випуску передачі «10 хвилин із прем’єр-міністром» Арсеній Яценюк повідомив, що від 1 вересня в Україні підвищать соціальні виплати. Мінімальна зарплата виросте на 13,1%, до 1378 грн за місяць, мінімальна пенсія — на 13,2%, до 1074 грн. Таким чином, поліпшення соцстандартів, заплановане на 1 грудня, проводять на три місяці швидше. Наскільки виваженим є такий крок влади?

Хороші новини

Звичайно, додаткова сотня-друга гривень на місяць у кишені представника найбідніших верств населення ніколи не зайва. Тим більше, що підвищення виплат, за словами прем’єра, торкнеться близько 12 млн українців. За останні півтора року реальний рівень доходів наших громадян помітно впав, а найбільш уразливі з них де-факто опинилися за межею бідності.

Тому зростання мінімальних зарплат і пенсій для найбідніших — це немов ковток повітря для потопаючого. Соціальні стандарти в Україні не підвищували від 1 грудня 2013 року, тобто 22 місяці (заради справедливості варто сказати, що ситуація в економіці була відповідною і не давала владі можливості чинити інакше). Такої довгої перерви не було навіть під час кризи 2008–2009 років. Отож-бо людей можна зрозуміти, а дії уряду виправдати. Але, на жаль, на цьому переваги збільшення соціальних виплат закінчуються.

Зарплатний тягар

Головним контраргументом проти підвищення соціальних виплат є те, що їх рівень в Україні зростає і без цього. За даними Держстату, середньомісячна зарплата загалом по країні в липні становила 4390 грн, що на 24% більше, ніж торік (при тому що економіка наразі падає). Якщо подивитися на винагороду в традиційно державних галузях, то вона також стала вищою (див. «Підпільне зростання»). За останній рік від липня до липня середня зарплата в секторі держуправління, оборони та обов’язкового соціального страхування зросла на 15%, в освіті — на 11%, в охороні здоров’я та наданні соціальної допомоги — на 11%. Роботодавці (зокрема й держава) ставляться з розумінням до скорочення реальних доходів населення й ідуть назустріч українцям, у міру можливості підвищуючи зарплати або збільшуючи доходи своїх працівників за допомогою премій, доплат тощо.

Але, по-перше, такі підвищення відбуваються лише там, де цьому сприяє фінансове становище бізнесу. Адже з огляду на ситуацію в економіці багато роботодавців просто не мають ресурсу для збільшення зарплат. Піднявши їх, цим підприємцям доведеться зазнавати збитків і врешті-решт закрити бізнес. По-друге, якби ситуація в економіці раптово погіршилася (значні ризики щодо цього збереглися дотепер), то доплати й премії можна було б скасувати, зробивши крок назад і зберігши таким чином бізнес на плаву. Натомість підвищення мінімальних зарплат і пенсій, яке ініціює влада, змушує більшість роботодавців (і успішніших, і тих, у кого справи йдуть не настільки гладко) пересувати вгору всю сітку зарплат. Такий крок штовхає на збитки або в тінь підприємства, які в теперішніх умовах відверто виживають, що врешті-решт підсилить падіння економіки. Адже цим бізнесу відрізають шлях до відступу в разі погіршення економічної кон’юнктури.

Про те, що принаймні частині підприємств складно виплачувати навіть той рівень заробітків, який існував дотепер, свідчить офіційна статистика. Так, заборгованість із зарплат на 1 серпня становила 1,96 млрд грн, що на 49% більше, ніж на 1 січня цього року й у 2,6 раза, ніж на початок 2014-го. Якщо підняти оклади й пенсії перед тим, як економіка почне відновлюватися, то навантаження на бізнес тільки збільшиться. У результаті дістанемо або дальше зростання заборгованості із зарплат, або пришвидшення падіння ВВП (через те що підприємства закриватимуть), або збільшення тіньового сектору економіки (адже бізнес зумисне заощаджуватиме на податках, щоб виплачувати зароблене). Жоден із варіантів не є прийнятним для сталого економічного розвитку. Невже прем’єр цього не розуміє? У зазначеному виступі він заявив: «Підприємство, яке ухиляється від виплати заробітної платні, має понести як адміністративну, так і кримінальну відповідальність». Значить або таки не розуміє, або вдається до популізму, який може мати руйнівні наслідки для народного господарства.

Соціальна неспроможність

Припустімо, що уряд і справді піклується про українців і хоче компенсувати частину реальних доходів, утрачену за останні півтора року. Але що зумовило цю втрату? Визначальними були два фактори: знецінення гривні, через яке зросли ціни на імпортні споживчі товари та на ввезені сировину й матеріали в собівартості українських товаровиробників, а також підвищення вартості житлово-комунальних послуг.

Поза сумнівом, знецінення гривні відбулося через економічні дисбаланси, накопичені Україною впродовж років, якщо не десятиліть. Щоправда, на сьогодні курс національної валюти, а з ним і реальні доходи українців могли бути трішки інші, якби тактика стримування факторів девальвації була ближча до оптимальної. Але це не принципово, адже макроекономічні дисбаланси ліквідовано. Значно важливіше те, що підвищення мінімальних зарплат і пенсій за відсутності економічного зростання знову починає утворювати дисбаланси, борючись із наслідками яких, влада нібито і вдалася до цього кроку. Чортове колесо популізму розкрутили знову, а значить нові дисбаланси врешті-решт призведуть до чергового витка девальвації. Як кажуть у народі, за що боролися, на те й… Наразі не напоролись, але нізащо не уникнемо цього згодом.

Із тарифами окрема історія. Коли їх підвищували, влада не раз чітко заявляла, що буде розроблено нові системи субсидій та адресної соціальної допомоги, які повністю компенсують втрати малозабезпечених. Нині ми бачимо передчасне підвищення мінімальних зарплат і пенсій, адресоване передусім найбіднішим. Чи означає це, що розробка зазначених систем допомоги вразливим верствам населення провалилася і що влада, намагаючись зменшити соціальну напруженість серед найбідніших, вдалася до давно відомого й часто використовуваного методу — підняття соціальних виплат?

Звичайно, для підвищення зарплат і пенсій особ­ливого розуму не треба, але ця практика лише рівномірно, без розбору бореться із симптомами проб­леми (несправедливого розподілу доходів), але не долає її. Водночас розробка ефективних систем соціальної допомоги могла би влучити в сам її корінь, допомігши спрямувати матеріальний ресурс держави туди, де він справді потрібен. У такому контексті підвищення соціальних стандартів — це констатація урядом власного безсилля в реформуванні соціальної сфери. А якщо влада визнає фіаско в цьому аспекті реформ, то чи може вона його уникнути в трансформації країни загалом? Питання риторичне. В усякому разі цей крок — перша ластівка провалу реформ нинішнім урядом (ідеться про Кабмін загалом, на тлі якого окремі, вельми ефективні міністри є світлими плямами, що, однак, не змінюють загальної картин), що замість складної, методичної праці на далекоглядну перспективу вибирає старі, заяложені популістські методи роботи для досягнення швидких результатів ціною стратегічних втрат. Перша ластівка, як відомо, весни не приносить, але тенденцію показує дуже добре. Хотілося б помилятися…

Зарплатна інфляція

Ще один аргумент суто економічний. У нас понад півтора року говорять про те, як залучити в Україну іноземних інвесторів. Однією з головних конкурентних переваг на сьогодні називають рівень оплати праці, який через знецінення гривні став найнижчим у Європі й значно меншим, ніж у країнах Азії, які стрімко розвиваються. Але ж це цілком ситуативні показники. Якщо проаналізувати тривалу статистику, то можна дійти висновку, що оплата праці — наш недолік, а не конкурентна перевага. Так, за період 2000–2013 років реальний ВВП України зріс на 60,8%, тобто в середньому на 3,7% за рік. При цьому мінімальна зарплата збільшилась у 13,5 раза (на 22,2% щорічно), середньомісячна — у 12,2 раза. Як за майже незмінної зайнятості (близько 20 млн осіб з урахуванням окупованих територій) можна пояснити такий розрив? Дуже просто: уряд щоразу збільшує мінімальні зарплати й пенсії, і це збільшення постійно на 85% іде в пісок, тобто перетворюється на інфляцію (внаслідок якої зрештою погіршується платіжний баланс, що провокує падіння курсу гривні, врівноважуючи через кризу «доброзичливі ініціативи» уряду). Чи може в таких умовах іноземний капіталіст планувати тривалий інвестиційний проект в Україні? Ні, не може, адже зовсім скоро після початку роботи підприємства зарплати піднімуться до такого рівня, за якого інвестиційна привабливість нового проекту виявиться більш ніж сумнівною. Власне, підвищення мінімальних окладів та пенсій урядом від 1 вересня — це чіткий сигнал для глобальних інвесторів, що нинішня влада не збирається відмовлятися від практик минулого і що рівень зарплат, як уже звично для України, через популізм від влади може перестати бути нашою конкурентною перевагою вже через рік-два. Це відбудеться з усіма наслідками для платіжного балансу, платоспроможності країни та макроекономічної рівноваги.

Постійне зростання зарплат і пенсій немов якийсь фатум для України. Влада нагадує кота, який не може наздогнати свій хвіст і лише виснажує організм гонитвою. Намагаючись у найкращих традиціях популізму компенсувати українцям утрати доходів від кризи, вона заганяє економіку в нову кризу. Це замкнуте коло зберігається десятиліттями. Нинішня ситуація має багато спільного з періодом гіперінфляції 1993–1994 років. Тоді уряд також намагався підтримати соціальні стандарти на високих, близьких до радянського рівнях. Щоправда, у той час робили акцент на субсидуванні збиткових державних підприємств, які платили людям зарплати за виробництво нікому не потрібних і неконкурентоспроможних на ринку товарів та послуг. І робили це на гроші, надруковані Нацбанком. Цього разу в умовах приблизно такого самого за глибиною (але не за причинами) економічного спаду уряд просто підвищує зарплати й пенсії. Примітно те, що тепер і НБУ перебуває не на боці Кабміну, адже провадить жорстку монетарну політику й на відміну від минулого року намагається обмежити друк грошей. Нацбанк бореться з інфляцією й відкрито про це заявляє, регулярно пояснюючи свої кроки. У той самий час уряд діє у протилежному напрямку, розкручуючи спіраль зарплати — ціни. Що з цього вийде? Поза сумнівом, нічого хорошого для економіки.

10 «ярдів»

Здавалось би, сума, необхідна для виплати підвищених зарплат і пенсій протягом трьох місяців раніше, ніж планувалося від початку, не така вже й велика в масштабах економіки. Лише 10 млрд грн, або близько 0,5% річного ВВП. Однак на це можна глянути по-іншому. По-перше, таке підвищення поповнить бюджет тих, хто отримує близьку до мінімальної зарплату й пенсію, на 350–500 грн за три осінні місяці, а освітян, медиків, працівників культури — на одну-півтори тисячі гривень. Чи суттєво це вплине на їхню платоспроможність з огляду на те, що одна тільки платіжка за житлово-комунальні послуги взимку забиратиме з їхньої кишені по 1–2 тис. грн за місяць? Ні. Анонсоване прем’єром підвищення соціальних стандартів — це крихти, які лише апетит наганяють, але ніяк не вгамовують голод.

По-друге, ситуація в народному господарстві досить хистка. Низка економічних показників указує на те, що ми перестали падати. Але поки що й не зростаємо. У такому разі за умов відсутності (незавершеності) реформ стимулювання сукупного попиту, імовірно, трансформується не в економічне зростання, а в інфляцію або у збільшення девальваційного тиску на гривню.

По-третє, є певні сумніви стосовно реальної наявності закладеного ресурсу обсягом 10 млрд грн у бюджеті. Так, на єдиному казначейському рахунку станом на початок вересня була рекордна сума 45,9 млрд грн. Але більша частина із цих коштів — позичені, якими ми повинні розрахуватися за борги минулих періодів. А ось із власними ресурсами не все так добре. Якщо в першій половині року бюджет був профіцитним кілька місяців, то зараз ситуація змінилася (див. «Тимчасовий профіцит»). За січень — липень профіцит зведеного кошторису становив 15,4 млрд грн, але був зумовлений виключно тим, що місцеві бюджети не вибирали гроші, розподілені для них у межах реформи з децентралізації. Через те що держбюджет був дефіцитним упродовж останніх трьох місяців, за січень — липень сума кумулятивного дефіциту становила 2,3 млрд грн і, очевидно, вона лише збільшуватиметься до кінця року. Звичайно, у програмі МВФ загальний дефіцит сектору державного управління на поточний рік закладено на рівні 82,7 млрд грн, тобто держава нібито ще може здійснювати додаткові витрати. Але ж саме суворий контроль бюджетних видатків був у країні одним із головних факторів фінансової стабілізації, що допомогла стримати гривню від подальшого знецінення. Різка дочасна зміна фіскальної політики з жорсткої на м’яку, причому через відверто популістський інструмент, може справити негативний вплив на економічну рівновагу.

Особливо привертає увагу той факт, що оголошення про підвищення зарплат і пенсій було зроблено через три дні після досягнення угоди із приватними кредиторами про реструктуризацію частини зовнішнього державного боргу. Виходить, уряд затіяв епопею з переговорами, лише щоб профінансувати свій популізм? Мабуть, не цього чекало від влади громадянське суспільство, яке має ще дати такому її кроку належну оцінку.

Конструктивна альтернатива

Водночас хіба в нас у країні так усе добре, що нам більше немає куди витрачати бюджетні гроші? Хіба ми маємо достатнє матеріальне забезпечення на фронті? Хіба нас влаштовує якість наших доріг? Хіба немає інших проектів, які стимулювали б економічний розвиток у настільки скрутні для країни часи? Знову-таки доводиться констатувати, що для всіх доступних альтернатив витрачання бюджетних коштів потрібна продумана важка праця. Натомість підвищення соціальних стандартів потребує лише розчерку пера. Очевидно, наш уряд, принаймні прем’єр, шукає легких (а не довготривало ефективних) шляхів, які в підсумку відомо куди ведуть.

Навіть якщо бюджет тимчасово має певний надлишковий ресурс, то його слід використовувати на більш конструктивні напрями. Зрештою, можна витратити його й на зарплати, але не тим, хто уже працює, а теперішнім безробітним, найнятим для будівництва, скажімо, доріг. Чи для встановлення нормального рівня окладів у держсекторі, який дасть змогу залучати туди кваліфікованих людей. Монетарний ефект для економіки був би той самий, а от структурний значно вищий, адже якісна робота, виконана згаданими категоріями громадян, мала б для країни неабияке значення на перспективу. Та й окрім зарплат є куди витрачати бюджетні кошти. Наприклад, зараз активно обговорюють податкову реформу, якій присвятили ціле останнє засідання Національної ради реформ. Майже всім очевидно, що для запуску радикальної зміни податкової системи, яка максимально сприяла б економічному зростанню в майбутньому, потрібні скорочення держвитрат або фінансова подушка на перший рік після її запровадження. Невже не можна гроші, акумульовані на рахунках уряду, використати для того, щоб забезпечити фінансові тили за запровадження радикальної податкової реформи? Невже урядові бракує ширшого світогляду, щоб подивитися на наявні кошти в такому, стратегічному для держави, ракурсі? І не обмежуватися традиційними в минулому сценаріями витрачання грошей: фінансуванням популізму й розпилюванням бюджету.

Короткозора політика

От і виходить, що підвищення зарплат і пенсій — це суто політичний крок у найкращих традиціях популізму, спрямований на те, щоб перед виборами створити для українців видимість, нібито проведені реформи дали економічний результат. Адже фактично додаткові гроші, які отримають українці внаслідок цього кроку, суттєво їхнє фінансове становище не покращать. Зате виявлять занадто велику, скажімо так, гнучкість нинішньої влади в питаннях, які стосуються виборів.

Можливо, з огляду на передачу більшої кількості ресурсів та повноважень на місця в межах децентралізації місцеві вибори варті того, щоб боротися за перемогу в них навіть такими способами. Імовірно, українці навіть позитивно оцінять такий крок, зважаючи на масове голосування за популістів торік, за гречку в Чернігові цього року та глибоку економічну кризу, яка серйозно вдарила по кишенях. Але чи варто так жорстко тестувати громадянське суспільство на зрілість? Чи потрібно настільки відверто проявляти політичну короткозорість? Адже якщо цей уряд пішов на популізм перед місцевими виборами, то чи уникне він цього перед, скажімо, парламентськими, на яких ставки значно вищі? І чи зважатиме він на ціну, яку внаслідок цього доведеться заплатити економіці?

У завершальній частині свого виступу Яценюк сказав: «Це той рідкісний випадок, коли уряд турбується не про підвищення політичних рейтингів, а про підвищення заробітних плат, пенсій і соціальних стандартів. Прем’єр-міністр, моя партія та уряд не йдуть на вибори. Ми взяли всю повноту відповідальності за стан справ у країні, і ми будемо нести цю відповідальність». Очевидно, прем’єр лукавив, адже підняття соціальних стандартів у населення асоціюється не тільки з урядом, а з владою загалом, тим більше що остання впродовж останніх року-півтора діяла досить злагоджено в межах коаліції. Арсеній Петрович цілком міг піти на такий крок в інтересах БПП, якщо йому гарантували збереження прем’єрського крісла на певний період.

Що стосується особистих та партійних інтересів Яценюка, то нинішній рейтинг його політсили — ось реальний показник відповідальності, про яку казав прем’єр. Те, що повернення цього рейтингу до більш-менш адекватного рівня потребує часу й титанічних зусиль, сумнівів не викликає. А от чи вдасться «Народному фронтові» відновити втрачені позиції за допомогою популізму, велике питання. Складається таке враження, що в голови партії окрім цього заяложеного методу інших засобів підвищити свій рейтинг не залишилося. І якщо раптом наступного року відбудуться дострокові парламентські вибори, про які останнім часом усерйоз заговорили політики й політологи, то очільникові Кабміну не залишиться нічого, як регулярно піднімати зарплати й пенсії, заганяючи економіку в глухий кут, або смиренно спостерігати за тим, як щодень стрімкіше його політична сила наближається до небуття.