Правду і тільки

Автор/джерело -  © Наталка Мурахевич 

Кажімо собі правду. Хоча б собі. Ми ж постійно себе обманюємо. Так, за звичкою. Найкраще в цьому житті ми вміємо вигадувати собі відмазки.

"Він мене кохає, просто зараз дуже зайнятий, тому два тижні не телефонує". "Він розлучиться з дружиною, просто потрібно почекати, поки діти виростуть". "Так, мені не подобаються ні моя робота, ні сума заробітку, але ж я мушу терпіти це все заради стабільності". "Звісно, у мене 25 зайвих кілограмів, але ось із наступного понеділка я почну бігати і рахувати калорії і тоді"… "І взагалі – варто лиш опинитися у потрібний час у потрібному місці!" "Приїде ж і по мене принц на коні". "Ні, ну якщо вже не принц, то хоча би "КамАЗ" із цукерками на моїй вулиці колись та й перекинеться"…

І ще сто тисяч маленьких обманів, аби залишатися у затишному коконі власної безвідповідальності.

А в житті при всій його складності – все просто. Не телефонує – значить, не хоче телефонувати. Не розлучається – значить, не хоче і не буде. Не приносить задоволення робота рік-два-три-десять – це не твоя робота. А кілограми – твої. І нікуди вони не подінуться, поки ти їх не подінеш. А чудодійних дієт не існує. І стабільності не існує. І "колись" не існує. І щасливі збіги обставин не збігаються просто так. Поки ти їх не збіжиш. Своїми власними зусиллями, думками, мріями… І найбільше – саме зусиллями. Не обов’язково надлюдськими, але – докладеними у правильному напрямку. А "КамАЗ" із цукерками – це так, бонус.

Ні, не потрібно думати, що існує єдино можливе "правильно" і єдиний "правильний" ідеал. Насправді іноді комусь просто подобається страждати. Подобається гратися в нещасного. Подобається бути бідолашною маленькою конячкою, яка везе важку непосильну ношу і при цьому її ще й поганяють. Подобається чекати з моря погоди, чийогось телефонного дзвінка чи розлучення, наступного понеділка, принца, "КамАЗа". ПОДОБАЄТЬСЯ!

Наталка Мурахевич

Тоді необхідно визнати – я люблю себе зі своїми стражданнями. І це мій вибір – страждати там, бути запасним аеродромом чи безсмертним поні на роботі… І зад свій я обожнюю, він монументально прекрасний! Не хочу і не буду я з ним розлучатися і всі мої казочки про "наступний понеділок" – просто казочки. Гидка мені ваша спаржа, хай її гусінь їсть, а я люблю картоплю з салом. Просто заведено боротися із зайвою вагою, всі жіночі журнали про це пишуть, не визнавати ж, що в мені нічого зайвого нема. І чому не визнавати? Це мій зад, з чого б це він мав бути мені зайвий? А хто думає інакше – хай мене в нього і поцілує.

Все, що в тебе є – це твій вибір. Саме цього ти достойна. Саме цього насправді ХОЧЕШ. Усе "не таке" й усі "не такі" – це те, що тобі подобається. Тому – кажи собі правду й або насолоджуйся цим усім, або вибирай щось інакше, когось інакшого і станеш кимось інакшим. А там і "КамАЗ" на твою вуличку, нібито й не призначену для проїзду такого транспорту, заверне.

Ну так, правда – це не завше солодко і приємно. Це іноді як гидкі гіркі ліки чи як уколи.

Кажи собі правду! Адже ти цього варта.