Хресна дорога Юрія Кравченка

Автор/джерело -  © Ольга Загульська. 

На особливу увагу в історії зі смертю Юрія Кравченка заслуговує аспект доведення до самогубства.

Одна із останніх фотографій Юрія Кравченка. Об'єктив фотокора знайшов його у штабі кандидата в Президенти Віктора Януковича.

Заступник міністра ВС Петро Коляда моральний тиск на колишнього керівника відомства визнав ще в день його загибелі, назвавши серед вірогідних її мотивів інформацію, яку масовано поширювали ЗМІ, починаючи з дня сенсаційного виступу Ющенка.

Хода по колу

Підштовхування до прірви

На особливу увагу в історії зі смертю Юрія Кравченка заслуговує аспект доведення до самогубства.

Заступник міністра ВС Петро Коляда моральний тиск на колишнього керівника відомства визнав ще в день його загибелі, назвавши серед вірогідних її мотивів інформацію, яку масовано поширювали ЗМІ, починаючи з дня сенсаційного виступу Ющенка. Тоді ж міліцейський очільник поставив питання про дослідження та оцінку цього факту. 25 квітня він знову повторив: “Знаючи його характер, .... я своїм знайомим з числа наших співробітників, я говорив, що він цього не витримає, того, що в пресі твориться - він покінчить життя самогубством”. Проте слідство вирішило, що людей, котрі підштовхували генерала до зведення порахунків з життям, не було. Хоча, як випливає з інтерв’ю заступника Генпрокурора Віктора Шокіна газеті “Сєгодня” за 12.04.05, в першій декаді квітня такий варіант розвитку подій не виключали. Тобто питання начебто розглядали. Залишається тільки дивуватися сліпоті та глухоті слідчих, котрі за суцільною вогневою завісою обвинувачень ні одного виконавця пальби на ураження Кравченка так і не побачили.

Звертає на себе увагу й та обставина, що хвиля претензій на адресу генерала, як і інтерес до його смерті спали протягом кількох тижнів. Хоча, з огляду на резонанс, на своєму найвищому гребені мали б триматись досить довго.

Загадкова трагедія, а тим більше ключового свідка по гучній справі, завжди збурює тривале обговорення чи дискусію, а не глушить її. І для новопризначених керівників силових структур - це шанс утримати навколо своїх персон увагу українців і показати обіцяний на Майдані максимально прозорий підхід до розслідування суспільно значущих подій. Тим більше, що сам Президент слово дав. Однак, відкритість обмежилась загальними фразами про результати експертиз і запевненнями в самогубстві, що різко дисонувало зі “справою Гонгадзе”, по якій Ющенко був мало не головним ньюзмейкером стосовно деталей й здобутків. Уже запровадивши практику телевізійних запрошень на допити фігурантів по інших карних справах, жодної особи, яку слухали в зв’язку зі смертю Кравченка, нам так і не назвали. Не чули ми й аргументів на користь того чи іншого слідчого висновку, як і роз’яснень, чому очевидний морально-психологічний терор проти Юрія Кравченка не вкладається в зміст “поняття доведення до самогубства”.

Оскільки потужна інформаційна атака тривала лише кілька днів до і після нещасного випадку, очевидно, що сходження обвинувачувальної лавини було навмисно спровоковане, чітко регламентоване в часі і мало цільове призначення. Від гучної канонади з приводу затримання начебто безпосередніх учасників злочину і спричинених нею звукових хвиль очікували морально-психологічної контузії генерала, як засобу подавлення його волі, формування відчуття беззахисності й безвиході. Останні, мали стати тими інструменями, які “наситять” навколишнє повітря суїцидними настроями. Інакше - принизливе затримання, скуті кайданками руки, відповідна картинка на телебаченні і фото в друкованих ЗМІ, злорадні коментарі журналістів та політиків, переміщення у “воронках” із заґратованими вікнами, камера, допити...

З іншого боку, чим не засіб для обґрунтування самогубства? Що й зробив Святослав Піскун в інтерв’ю “УМ” від 5.05.05: “Уявіть собі: генерал з його амбіціями, з його іскрометним характером, високим зростом - і сидить у камері? Він не міг цього допустити і сам собі дав оцінку”. Удар нижче пояса ніщо порівняно з тими больовими точками, на які брутально, й з усієї сили натискали - людська гідність та офіцерська честь. Попри те, що рік назад тодішній Генпрокурор стосовно екс-колеги з МВС говорив протилежне: “Ніде в матеріалах, якими володіла Генеральна прокуратура не було даних, які б хоч якось вказували на причетність до убивства (Гонгадзе. - Авт.) колишнього міністра МВС Юрія Кравченка” (“2000”, 25.06.04).

У цих рядках фактично йдеться про те, що слідство не мало щонайменших матеріальних натяків на участь генерала в злочині. Взагалі, навіть не було підстав, щоб розглядати його як свідка. Адже єдиним “доказом” його провини були “плівки Мельниченка”. На той час, утім, як й досі, за юридичною суттю, не більше ніж наклеп.

Тож, якщо й чатувала на когось небезпека 4 березня 2005 р. в кабінеті слідчого на Різницькій, то не на Кравченка. Підстав, щоб колишній міністр обірвав собі дорогу до нього, не було. Проте можна було не сумніватися в тому, що він скаже на допиті. Позиція була озвучена ще під час виступу у ВР в 2000 р.: “Леонід Кучма жодних доручень щодо Гонгадзе мені не давав”. З того часу вона не мінялася. А це означає, що зведений каркас слідчої версії, навіть значно підсилений затриманням підозрюваних, візит генерала або б зламав, або, хоча б, підрізав. Тому зробили все, аби свідчень соратника Кучми прокуратура не мала. Їй досить показів самого Леоніда Даниловича, яких до теперішньої версії ні пришити, ні прив’язати.

Підготовка до березневих подій, як завжди, розпочалась у медійному середовищі. Пресі належало розпушувати ґрунт, у який невдовзі вкинуть явні чи неявні зерна провини Президента Кучми і керівника МВС періоду зникнення Гонгадзе. Адже журналістам дозволено те, в чому собі змушені відмовляти офіційні особи, щонайменше ті, котрі хоча б мінімально дбають про репутацію законослухняних. Питання тільки в тому, чи репортери лише інформують, хай і жорстко та безоглядно, чи самостійно або на замовлення використовують інформацію замість зброї.

Наступ на екс-міністра, прихильна до нової влади преса, розпочала в другій половині лютого. “УМ” за 18.02.05 настирливо запитувала, чи здатний Генпрокурор Піскун притягнути до відповідальності в “справі Гонгадзе” Леоніда Кучму, що автоматично ставило поряд з ним, Кравченка. Та ж проблема не давала спокою Вікторії Сюмар (ІМІ, 25.02.05). Головне питання в розслідуванні, на її думку, будуть чи ні долучені до справи “плівки Мельниченка”, а відтак, як підозрювані - Кучма та Кравченко.

2 березня естафету морального тиску (хочеться думати, що мимоволі) підхопила газета “Сєгодня”. З посиланням на співробітників спецслужб вона оприлюднила, отриману 28 лютого (в день затримання підозрюваних у вбивстві журналіста), інформацію з подробицями його загибелі. Олексій Пукач, незадовго до того, оголошений у розшук за знищення документів, які стосувалися стеження за Георгієм, тепер фігурував як виконавець злочину.

Іменем Пукача, уже вбивці, Кравченкові сигналізували, що збудовано місток до аналогічного звинувачення і йому. “Є така особа”, що віддала “злочинний наказ” Пукачу скоїти вбивство, - вихвалявся на прес-конференції Піскун своїми здобутками. Стосовно імен замовників його підлеглі теж недаремно працюють.

Ще більше на серйозність намірів мав вказати арешт затриманих співробітників “наружки”. 3 березня Печерський районний суд Києва санкціонував його, а отже, начебто, підтвердив ґрунтовну доказову базу їхньої провини, яка, як запевняв Піскун, була у слідства. Неабиякого страху мала нагнати й імітація пошуку, із залученням армії та антитерористичної “Альфи”, речових доказів. Тобто прапорців, що обмежують поле маневрів Кравченка, ставало щораз більше. Коли було прийняте остаточне рішення закрити останній вихід, зараз сказати важко. Можна припускати, що в проміжку між 1-м та 3-м березня він ще був. У двох варіантах. Або ж у вигляді гарантій свідчень, яких потребує слідство, або ж у вигляді самогубства з почестями. Ні одного, ні другого Кравченко не прийняв. 4 березня гільйотина впала.

Далі її стримувати не було змоги. Наступного дня в екс-міністра день народження. Свято могло зібрати і протримати, на деякий час на дачі, багато людей. В інших місцях також варто було очікувати велелюддя, передусім на Трухановому острові, де генерал постійно грав у теніс. Відтак з “самогубством” могли виникнути неабиякі проблеми. Відкладати його теж не виходило. Воно мало статися, поки Леонід Кучма в Карлових Варах. Період лікування збігав 7 березня.

На момент повернення додому проти Леоніда Даниловича, на весь голос вже мала свідчити прощальна записка Юрія Федоровича, позаяк інших документів, які можна було б прикріпити до справи, як і приводу, щоб повторно викликати його на допит, не було. Мертвий Кравченко і підстрелений його передсмертним посланням Кучма, до вже затриманих виконавців злочину, хоча би ілюзорно, додавали організатора та замовника, тобто тих складових, без яких передача “справи Гонгадзе” до суду виглядала юридично неповноцінною, позбавляла довершеності “картину історії розправи політичного режиму Леоніда Кучми над опозиційним журналістом”, яку в ефірі ТРК “Ера”, вранці 4 березня, намалював віце-прем’єр з гуманітарних питань Микола Томенко. “Скоро ми взнаємо прізвища не тільки виконавців, а й замовників та організаторів цього злочину. Недаремно Леонід Кучма не повертається в Україну - напевно, розуміє, що під час розгляду цієї справи ниточки розслідування можуть привести і до нього”, - відкрив він суть її перспективи.

Окрім того, з дня на день очікували приїзду в Україну Миколи Мельниченка та Олександра Єльяшкевича. Їхні свідчення, за словами Томенка, мали стати вагомим внеском у демонстрацію “аморальності колишньої влади по відношенню до власних громадян”. З допомогою втікачів сподівались “побачити виключний список людей, які в тій чи іншій мірі причетні до смерті Гонгадзе”. 6-7 березня гуманітарний віце-прем’єр зустрічався з обома у Варшаві і обговорював можливість виступити свідками в суді, а також залучення до справи матеріалів та документів, що були в розпорядженні екс-майора. Скидається на те, що готувався грандіозний Нюрнберг-2. Якщо виходити з обіцянок Президента в Страсбурзі, дійство мало розпочатися не пізніше, ніж наприкінці березня. Бо вже на початку квітня Віктор Ющенко не тільки повинен був особисто доповісти Джорджу Бушу про остаточну і безповоротну перемогу над “кучмізмом”, а значить, ефективно вкладені в “справу Гонгадзе” кошти і недаремно покладені на її алтар людські жертви, а й додати до трофейної колекції борця за демократію у всьому світі, п’ять років очікуваний, скальп свого попередника.

Убезпечити голову Леоніда Кучми від націленого в неї томагавка під силу було тільки Юрію Кравченку. Лише його слова здатні були знівелювати обвинувачення Миколи Мельниченка, як і обнулити його “плівки”. Тому генерала не стало. Проте відкрились можливості від його імені, як і від імені безвісти зниклого Пукача, беззастережно звинувачувати другого українського Президента. Або ж формувалась обставина непереборної сили, аби “справу Гонгадзе ”зупинити судом над виконавцями злочину.

Відхід екс-очільника міліцейського відомства в потойбічний світ, усував перешкоди для узаконення, підслуханої в президентському кабінеті, інформації, виправдовував її долучення до матеріалів слідства та використання, як повноцінної в судовому розгляді, і, нарешті, завершував “справу Гонгадзе” винесенням вироку замовнику. Мовляв, раз нема Кравченка, нічого іншого, як замінити його покази записами Мельниченка, не залишається. Незаконність їхнього одержання відступає перед необхідністю покарати всіх винуватих. “...На той час у нього не було вибору - майор дізнався про злочинну діяльність Кучми і просто виконував свій громадянський обов’язок”, - вигороджував несанкціоноване прослуховування Олександр Турчинов. За рік ми дізналися, що з тих же мотивів голова СБУ виписав таку ж індульгенцію й собі. Якщо якийсь пересічний майор купається в променях світової слави за негідні та незаконні дії, чому б не випробувати долю керівництву Служби безпеки?

На запитання кореспондента “УМ”, чи відправить “Мельниченко-свідок Кучму за ґрати?”, Турчинов сказав: “Я не можу цього виключати”. Обтічна форма відповіді зовсім не означає, що голова СБУ насправді мав сумніви. Їх він висловив про людське око. Що думає й сподівається насправді, передав фразою “ми не зупинимося, поки на лаву підсудних разом з виконавцями не сядуть замовники”. Хто ті замовники, довго думати не треба. Звісно, ті, за ким значиться, встановлена Мельниченком, злочинна діяльність.

Відтак СБУ, як повідомив Турчинов 4 березня 2005 р., почала форсувати питання легалізації всіх матеріалів Мельниченка, маючи намір разом з показами екс-майора використати їх як докази по “справі Гонгадзе”. Оскільки той їх так і не дав, 20 липня Олександр Валентинович заявив про бажання провести судово-фоноскопічну експертизу плівок силами Служби безпеки. 16 серпня стало відомо, що Генпрокуратура ініціативу підтримала і дала відповідне доручення Експертній службі СБУ. Наявні вже експертні висновки “Бек Тек” для представлення в суді (зокрема в частині розмови між Кучмою і Литвином, якою спекулювали найбільше) були непридатні. Як пояснив в інтерв’ю “КПвУ” за 22.04.05 Святослав Піскун, “там міститься дуже неконкретне формулювання, не вказаний точний фрагмент запису, який аналізується”. Найбільше, на що можна розраховувати, - “засвітку” скандальних фактів, але аж ніяк на гарантоване покарання винуватих. Навіть якщо ігнорувати вимогу закону про необхідність проведення досліджень за участю вітчизняних спеціалістів.

Суд над “злочинним режимом” тим не менше не відбувся. Забачивши кров колишнього міністра, багаторічний номінант на Героя України зі страху пополотнів, і, притримуючи штанята, що вмить наповнились надлишками відваги, кинувся шукати прихистку в Бориса Березовського, резонно прикинувши, що в Україні, втім, як і в США, його груди замість дорогоцінного металу також може прикрасити безжалісний свинець. Панічна втеча Мельниченка зі Сполучених Штатів дає підстави думати, що замовлення на вбивство Юрія Кравченка поступило саме з цієї країни. Не виключено, що звідти й безпосередні виконавці злочину. Для українських чи навіть російських кілерів на території держави, яка ревно оберігає життя своїх громадян і життя осіб до них прирівняних, а тим більше взятих через особливу цінність під пильну охорону, Мельниченко був недосяжний. Якщо когось і боявся, то тільки своїх господарів.

Знаючи суть і призначення “касетного скандалу” і його необхідного елемента - знешкодження українського журналіста, екс-майор припустив, що і його ресурс у цій грі вже спрацьований. Як і Кравченкові, йому до суду по “справі Гонгадзе” призначено не дожити. “Він вирішив, що буде наступним”, - передав його побоювання Олександр Турчинов в інтерв’ю “УМ” від 16.03.05. Щоб дійти такого висновку, досить було тих кілька звилин, які зовсім недоречно ускладнювали в цілому рівну мозкову оболонку екс-охоронця. Адже сказати правди на суді він не може, а гарантій, що запросто пройде неправда, теж нема. Чи такі вже всесильні організатори злочину, навіть коли візьмуть процес під повний контроль? Як не як, а міжнародного рівня справа. Про закриті ж судові слухання, на яких зійде будь-яка ахінея, тоді не йшлося, навпаки, Ющенко з зали ПАРЄ на весь світ обіцяв: “Я несу повну моральну відповідальність (за доведення розслідування до суду. - Авт.). ... І ви побачите публічний розгляд справи в суді”. Навіть у найприємнішому сні тоді Мельниченкові не снилося, що акт правосуддя в країні розтоптаного “помаранчевими” черевиками тоталітаризму та бандитизму вдасться перетворити в жорстоке насильство над людською гідністю та людським розумом.

Тож заманити колишнього державного охоронця на Батьківщину не вдалося ні фанатичними заклинаннями Олександра Турчинова, ні гарантіями безпеки від Президента Віктора Ющенка, ні власноруч підписаною Генпрокурором Святославом Піскуном, постановою про закриття карної справи проти нього. Відтак звинувачувати Кучму не було чим. Остання міжнародна, за участю вітчизняних спеціалістів, експертиза (чого вимагає закон) автентичності магнітофонних записів не підтвердила. Навіть, якщо називати її сфальшованою попереднім злочинним режимом, іншої, яка б вписувалася в українське правове поле, не було. Окрім того, хто б не проводив експертизу, всі аналізували лише копії, що також юридично унеможливлювало використання їхніх результатів, як доказів у кримінальній справі. Порятувати ситуацію могли лише особисті свідчення екс-майора. Як сказав Турчинов, “Мельниченко на сьогодні є головним свідком у цій справі. ...власне свідчення самого Мельниченка мають навіть більше значення, ніж записані ним розмови”(“УМ”, 16.03.05).

Вбивство без небіжчиків

Судити невинуватих - завжди ризик. Навіть, якщо довго готувати суспільну думку до того, що вони не варті ні співчуття, ні дотримання законності. Коли на лаві підсудних Президент, резонанс світового масштабу неминучий. А заразом глибоке аналітичне осмислення всього, що відбувається. Завжди знайдуться ті, хто стосовно офіційної версії скаже: “Король голий!” Ця думка ввійде в історію і рано чи пізно заставить повернутися до першоджерел і переоцінити висновки. Не було б біди, якби була впевненість, що момент істини не настане в найближчі роки. Оскільки гарантії нема, то з судами над тими, хто здатен захищатися, краще не зачіпатися. Якщо й можливий суд, то тільки заочний або посмертний.

Власне тому в 2005 р. попри вимогу Григорія Омельченка Генпрокуратура, зіславшись на відсутність даних про причетність Леоніда Кучми до злочину, відмовилась його арештувати. З цієї ж причини не затримали Кравченка. Для відкритого судового розгляду обидва були зайві. Якби тоді їх планували ув’язнити, можна не сумніватися, привід знайшовся б. Історія з Євгеном Кушнарьовим і Борисом Колесниковим, у цьому сенсі, більш ніж показова.

Безпечніше непідсудних знешкодити, або хоча б нейтралізувати. І зробити це тоді, коли в громадському сприйнятті, вони прив’язані до злочину, коли не встигли навести вагомих аргументів на користь своєї невинуватості. Спосіб вибирають залежно від ситуації. Вона диктує, яким чином забезпечити неможливість реабілітації приречених ходити з тавром душогубців.

Вірогідно, що в березні минулого року Леонідові Кучмі, аби не руйнувати офіційної версії “справи Гонгадзе”, досить було знаходитись поза межами України. Події, які відбувалися впродовж 1-4 березня, а головне зміст передсмертного послання Кравченка, мали б його спонукати таку можливість шукати. Хоча би з остраху розділити долю свого колишнього міністра. Щоб не мав він сумнівів й в тому, що ще раз пройде через горнило принизливих допитів. Ще один фактор - залякування ймовірним ув’язненням. “Святослав Піскун зобов’яний негайно порушити карну справу проти Кучми, взяти в суді санкцію на його арешт і оголосити його в міжнародний розшук по лінії Інтерполу і затримати там, де він зараз знаходиться, за кордоном”, - закликав Григорій Омельченко за день до смерті Кравченка. А після неї звинувачення висував Володимир Полохало: “В політтехнологічному сенсі це (смерть Кравченка. - Авт.) вигідно в першу чергу колишньому авторитарному режиму, який сьогодні намагається вийти сухим з води і мінімізувати ризики, пов’язані з розслідуванням тих злочинів, до яких так чи інакше були причетні вищі посадові особи держави”. Застовбурив перспективу покарання й тодішній голова РНБО Петро Порошенко. Журналістам він пообіцяв: “У справі Гонгадзе не буде жодної людини поза законом, не буде нікого, хто матиме імунітет”.

Сподіватись на притулок на Заході Леонід Данилович, звичайно, не міг. А ось потрапити в Росію можна було спробувати. Масивною інформаційною атакою його до такого кроку завзято схиляли. І високопосадовці, і журналісти, і всі, кому не ліньки. Варто згадати, що весь політ Президента додому супроводжувався припущеннями, а нерідко й запевненнями, що він приземлиться в сусідній державі.

Не можна виключати, що такий варіант на всяк випадок існував і для Юрія Кравченка. Надто вже напередодні трагічної події ввижався він журналістам у Росії, а ще більше, закидаючи причетність до вбивства журналіста, і, попереджаючи про можливий у зв’язку з цим арешт, вони підштовхували його туди виїхати. Зокрема, 1 березня “Інтерфакс-Україна”, наступного дня - “Ізвестія” та кілька центральних російських каналів. Такі солідні ЗМІ не могли не знати, що екс-міністр в Україні, адже він був на очах і вів звичний спосіб життя. Отже, їхні повідомлення були свідомою провокацією.

Ненав’язливе “запрошення” і Кучми, і Кравченка до сусідньої держави в разі, якби його прийняли, вбило б не гірше за зброю. Переховування на чужій території, яке трактували б не інакше, як намагання уникнути кримінальної відповідальності, навіть без особливої пропаганди - вагомий аргумент на користь винуватості. А скільки було б резонансу, якби обох їх вдалось затримати при спробі втечі?! Який піар можна було б розгорнути навколо невдалої спроби втечі?! Не кажучи вже про те, що вона створювала правові підстави для ув’язнення, яких так бракувало, щоб пред’явити обвинувачення безпосередньо по “справі Гонгадзе”.

Леонід Данилович на приманку не клюнув, можна навіть сказати, не сприйняв її, як таку. Без-будь яких вагань приземлився в Борисполі. Несподівано для багатьох прийшов на похорон Кравченка. Неприйнятий міліцейською аудиторією, сам підійшов до представників ЗМІ.

Однією з причин невдоволення офіцерів ВС Кучмою називали відсутність його реакції на телефонний дзвінок екс-міністра ввечері, перед нещасним випадком. Почуття покинутості і зради напередодні допиту в ГПУ, начебто й породило бажання покінчити життя самогубством. Ад’ютант генерала, Станіслав Сорока, факт цього сеансу зв’язку ні підтвердив, ні спростував. Достеменно він знає лише про спробу водія генерала вийти на Володимира Литвина. Що хотів сказати Кравченко спікерові, можна тільки здогадуватися. Швидше за все запевнити, що наговорювати на нього не буде, а якщо таку інформацію поширюватимуть, то він до неї не причетний.

Завдання залишити цілими овець, наситивши при цьому вовків (не посягнувши на життя Кучми, навічно закріпити його провину), вирішував ще один штучно спровокований скандал. Григорій Омельченко, а за ним інші, стали поширювати інформацію про начебто досягнуті, після другого туру президентських виборів, домовленості між Леонідом Даниловичем і Віктором Андрійовичем, освячені політиками західних держав, котрі брали участь у примиренні "помаранчевого" та "біло-блакитного" таборів, про виведення першого з-під судової відповідальності в обмін на “здачу” прем’єра Януковича і Генпрокурора Васильєва. Українцям настирливо нав’язували думку (а голова фракції СПУ Василь Цушко робить це й досі), що Кучму не чіпають по “справі Гонгадзе” тільки тому, що тепер свою частину угоди виконує Ющенко, тобто забезпечує своєму недавньому “батькові” кримінальну недоторканість.

Звісно, перемовини між минулим і майбутнім Президентами тоді були, і чинний глава держави дійсно пішов на невиправдані асиметричні поступки. Однак, гарантій він не вимагав і ніхто їх йому не давав. Свідченням є вся пост-революційна історія. Досі ніяких конкретних юридично бездоганних звинувачень Леонідові Кучмі, передусім у “справі Гонгадзе”, не висунули. І не тому, що його оберігає Президент третій, а тому, що попри всі титанічні зусилля нічого гідного гучного судового розгляду так і не нашкребли. Тобто завчасно турбуватись про спокій на пенсії йому було нічого. Як і не було потреби брати на себе якісь зобов’язання команді Ющенка. Адже внутрішньополітичні процеси насправді тоді ніякої ролі не грали. Кому бути нашим керманичем, визначили давно і не в Україні. Єдине, що вимагалося від “помарачеввих”, не припиняти дискотеку на Майдані, що вони успішно і з задоволенням робили, не обтяжуючи себе діалогами з опонентами та поступками на їхню користь. Варто тільки згадати зухвалу та безпардонну манеру телевізійних дебатів. На прихід у коридори найпримітнішої будівлі на Банковій душевні чи не дуже бесіди з Кучмою ніякого впливу не мали. Їх гарантував броньований геополітичний дах.

Під його склепінням у перші місяці правління, в припадку помсти за довгу і складну дорогу до влади, ще з більшою несамовитістю, ніж під час президентських перегонів, планомірно шельмувалося і витоптувалося все, що містило хоча би натяк на незадоволені, колись, амбіції. Українська історія розпочалась у день інавгурації Президента Ющенка. Крапка. Все інше безповоротно залишилося в минулому. Домовленості, якщо вони були, також. “Ми можемо перемогти, коли доведемо, що в Україні працює закон - незалежно, чи президент це або бізнесмен. ...По всіх фактах порушення закону ми вчинятимемо по закону - чи це стосується Кучми, Криворіжсталі або інших”, - розкрив юридичні перспективи свого попередника Віктор Андрійович у Страсбурзі.

Сама ж історія про таємні переговори і досягнуті під час них угоди була зорієнтована на мультивбивчий ефект. Щодо самого Леоніда Кучми - подвійний. По-перше, залишала його для нащадків в образі жорстокого тирана, що віддав наказ на вбивство людини, возвеличуючи тим самим місію Ющенка, як рятівника нації від тиранії. По-друге, в умовах запланованого судилища залишала Леоніда Даниловича наодинці. Підтримка політичної сили, яка й без секретів Григорія Омельченка, мала глибоку образу на Кучму за поступки Ющенку під час президентських перегонів, гарантовано зводилася до нуля, що відкривало дорогу повному беззаконню на процесі.

Для самого Віктора Андрійовича вона була неабияким заохоченням до безумовного покарання Леоніда Даниловича. Будь-якою ціною. Якщо цього не станеться, вся провина буде на ньому. Також подвійна. По-перше, винуваті не понесли заслуженого покарання. По-друге, вберіг їх від такої участі Ющенко, із вдячності за сприяння власному кар’єрному зростанню. Такий собі різновид безготівкових корупційних діянь.

Одночасно розпушувався ґрунт для відсторонення від слідства у “справі Гонгадзе” Святослава Піскуна, як і взагалі очищення від нього Генпрокуратури. Свою частину брудної роботи він уже виконав. Як “професіонал і людина честі”, за сподіваннями Ющенка, дорогу з “захисту честі громадян і виконання вимог, які громадяни поставили перед владою і президентом”, виступом на прес-конференції, 2 березня він вже завершив. Далі належало йти іншим. Того, хто зрадив хоча б раз, у попутники, як відомо, не беруть. Тож Григорій Омельченко ставить питання руба: негайна відставка Генпрокурора разом з відкриттям проти нього карної справи, мінімум, за злочинну халатність. У протилежному випадку, можна буде достеменно говорити про згаданий вище зговір між Ющенком і Кучмою.

Наступного дня на підмогу нардепові поспіли учасники акції “За професійну і чесну прокуратуру!” Їхні апетити керівником ГПУ не обмежились. Гнівне око охопило ні мало, ні багато, а всіх членів колегії Генеральної прокуратури. Їх також у повному складі забажали побачити на лаві підсудних за злочини, скоєні в попередні роки. Попри справедливе обґрунтування вимог, а саме, несумісність публічного і передчасного оголошення затриманих осіб вбивцями, а злочину розкритим з цивілізованою процедурою розслідування, зухвале порушення принципу презумпції невинуватості й створення, в такий спосіб, загроз для законного судового процесу та притягнення винних до відповідальності, хоча б тільки через очевидне порушення їхніх процесуальних прав, заява мало нагадує порив сумління. По-перше, тому що була оприлюднена вже вранці 5 березня. Терміни об’єднання прагнучих справедливості явно замалі, щоб засвідчувати спонтанність процесу. По-друге, серед підписантів, окрім компанії “Агєєв, Бережний та партнери”, що загалом сприймається як закономірне, опинилась жовта та чорна “Пора” і невідомий до того, Громадський комітет національної безпеки України.

Третє, і найголовніше. Всіх обурених занапастив глибокий провал у пам’яті. Станом на 4 березня вже забули, що далекому від норм та традицій юриспуденції виступові Піскуна, 2 березня, передувало аналогічне за змістом і лексиконом звернення Ющенка. Мало того, що до гаранта Конституції жодних претензій, саме до нього апелюють і саме від нього очікують торжества законності.

Припустимо, тоді ще не знали, що Генпрокурора до неправових дій схиляв Президент. У цьому Віктор Андрійович зізнався аж 4.05.05 в інтерв’ю телеканалу “УТ-1”: “...якщо я з першого дня відкрию публічно цю справу, а ті люди, які біля мене, після мене вийдуть і це публічно повторять, це вже формує певні імунітети, - якщо ти публічно засвітився, відступати тобі вже буде важко”. Але пасажі “в нас сьогодні є підстави стверджувати, що убивство Гії Гонгадзе розкрито”, “затримані конкретні вбивці Гії Гонгадзе”, “я тепер можу сказати своїм дітям, хто і як убив Гію Гонгадзе”, “сьогодні я можу сказати пані Лесі: я і моя команда обіцяли розкрити цю справу, і ми це зробили”, він, зібравши в президентському Секретаріаті пресу, видав ще 1 березня.

До історичного виступу Віктора Ющенка жодна офіційна особа не наважилась (навіть конфіденційно) підтверджувати чутки про затримання підозрюваних у вбивстві Георгія Гонгадзе. Пальма першості в оприлюдненні сенсаційної інформації мала належати Президентові. Що з того, що, за законом, оцінку доказам у справі можуть давати лише слідчий, прокурор і суд? Що з того, що для Лесі Гонгадзе, і Ющенко це чув з перших уст, “вбивця буде знайдений тоді, коли буде знайдена голова, а голову знайдуть, коли знайдуть убивцю”? Хіба буде прислухатися до мудрих слів жінки “написати можна усе, що завгодно (в матеріалах справи. - Авт.)” особа, поведінку якої на найвищій посаді, як в східних деспотіях, визначає не закон, а примха? Під інше визначення форма спілкування з конституційно незалежними органами влади, в якій домінують словесні звороти “я бажаю”, “я вимагаю”, “я не дозволю”, “вбивці визнали свою вину, і це добре”, не підпадає.

Чому імениті юристи відомої компанії пішли на безпрецедентний як для їхнього ремесла крок - в оцінці подій знехтували принципом рівності всіх перед законом? Під мікроскопом розглянули гріхи одного й наділи на очі світлонепроникну пов’язку, розглядаючи вчинки іншого. Хіба словами “виконавці - вбивці Георгія Гонгадзе затримані, справа розкрита” Піскун сказав щось інше, ніж Президент? Єдина новація його виступу в послужливому “завдання Президента виконано”. Моральним взірцем для Генпрокурора Гарант був і в іншому питанні: “Я вважаю, що з цього приводу (смерті високих державних діячів. - Авт.) дуже точно висловився Президент: люди самі дають собі оцінку. Вони більше знають про те, що скоїли, ніж знаємо ми. І вони не хочуть суду людського - вони хочуть суду Божого” (“УМ”, 5.05.05). За оцінкою подій, як бачимо, Ющенко і Піскун - аналоги дуету “Партія-Ленін”, які, як відомо, близнюки-браття.

Лаври духовної близькості Генпрокурора зразка 2005 року з першою особою держави, як бачимо, не дають спокою його наступникові Олександрові Медведьку. Генпрокуророві, аби говорити на всю Україну про те, що колишній керівник кримінальної розвідки МВС Олексій Пукач усвідомлював “невідворотність залучення до кримінальної відповідальності за фактом умисного вбивства Гонгадзе”, тобто фактично закріпити його провину в цьому злочині, такої дрібниці, як рішення суду, не треба. І нікуди ти від традицій “моєї України” Ющенка не дінешся.

У протилежному разі повториш участь Святослава Піскуна. Втім, за певних обставин, від посадового фіаско не рятує навіть сіамська єдність з Президентом. У березні 2005 р. форс-мажор продиктувала необхідність залучити до слідчого процесу матеріали, зібрані у “справі Гонгадзе” Тимчасовою слідчою комісією Верховної Ради. Їхня головна цінність полягала в тому, що там фігурували організатори і замовники злочину, тоді як в офіційного слідства - відомостей щодо них не було. Рокіровка даних вимагала рокіровки персон, які би їх гарантовано просували. Звідси й атака на Генпрокурора і на всю колегію Генпрокуратури. Під благородним приводом загрози втрати напрацювань депутатів та підозр в умисних діях, спрямованих на недопущення відкритого, справедливого і законного судового процесу над усіма причетними до злочину. Ватяні ж ноги нардепівської доказової бази - не перешкода. Вдавалось же якось цього рахітного монстра притримувати у вертикальному положенні понад чотири роки. Які можуть бути проблеми тепер, коли опорою йому є вся міць нової української влади?

Хмиз для жертовних вогнищ

Судячи з останньої прес-конференції Медведька, висновки з цієї історії, він зробив правильні. Інформація щонайменше на замовників знешкодження Георгія ось-ось буде. Відповідні слідчі дії проводять навіть на основі юридично неспроможних попередніх даних судово-фоноскопічних експертиз. Діють за принципом - на безриб’ї і рак риба. За відсутності неспростовних доказів їх збираються замінити результатами зіставлення дій зафіксованих у цифрових записах (дарма, що сумнівних, дарма, що в українському законодавстві нема норми про використання цифрових доказів) з фактичними подіями в Україні. Призначено і вже в роботі 16 нових експертиз. Для виступу у ВР запросили зарубіжних експертів, які досліджували “плівки” Мельниченка раніше. Без суду вирок винуватості винесено Олексію Пукачу. Йому ж інкриміновано ще один злочин - організацію і безпосередню участь у спостереженні, в травні-червні 2000 р., за журналістом, помічником Сергія Головатого Олексієм Подольським. Того ж року Подольського вивезли до лісу та побили. За записами екс-майора, про подію Кравченко доповідав Кучмі. Її обговорювали, сміючись.

Цю справу, треба думати, активізували на вимогу доповідачки Ради Європи Сабіне Лейтгойссер-Шнарренберг. Прибувши влітку для участі в судовому засіданні у справі Гонгадзе, з якого, спеціально для неї, зірвали печатку “цілком таємно”, вона зробила відповідний запит у МВС.

Європі завершення справи зниклого журналіста не досить. Європа, не без підказки США, звісно, хоче крові “режиму Кучми” в цілому. Одного Георгія для цього замало. Відтак мандат Лейтгойссер-Шнарренберг розширився до “розслідування злочинів, вірогідно скоєних високими посадовими особами в час правління Кучми в Україні”. Остаточна перемога “помаранчевих”, якої сподівались за результатами парламентських виборів, мала усі можливості для цього відкрити.

В успішному завершенні своєї місії, міністр юстиції в уряді Гельмута Коля, зробила ставку на Олександра Мороза, розсипаючи дифірамби про його послідовність. Саме він, на її думку, здатен компенсувати брак політичної волі на притягнення до відповідальності організаторів та замовників вбивства Гонгадзе. Від Мороза ще в липні очікували ініціативи проведення відповідних парламентських слухань. Коли ж він став спікером, сам Бог велів.

Тобто сценарій вистави, перша публічна дія якої була призначена на сьогодні, 15 вересня, написали ще в липні. А до цієї дати розігрівати публіку належало поновленим судовим процесом над обвинуваченими у вбивстві журналіста. Та сталося несподіване. В останні дні серпня Леся Гонгадзе спочатку “Німецькій хвилі”, а потім іншим ЗМІ заявила, що більше не хоче брати участі в театралізованому судилищі, яке має завершитись відправленням на довгі роки за ґрати чергових цапів-відбувайлів. Адже відповіді на головне запитання, де голова сина, вона так і не одержала, як і не розвіялись сумніви щодо належності йому стопи, яка є частиною трупа в морзі на Оранжерейній. Ця подія сама по собі мала ефект розірваної бомби. А проанонсоване адвокатом Андрієм Федуром на 10-12 вересня оприлюднення мотивації рішення, звісно, загрожувало повторною і набагато гучнішою детонацією. Відтак судові засідання поновились у тиші і непомітно. Виступ Мельниченка, мабуть, має надати їм нового імпульсу, як і знівелювати неприємний казус від Лесі Гонгадзе та Андрія Федура.

Як не парадоксально, але умови для нього склались саме за наявних владних розкладів. Олександр Мороз, що патронує Мельниченка, - голова ВР і палає бажанням, чи то покарати Кучму й Литвина, чи то відбілитись самому за багаторічну розкрутку колишнього майора та його плівок. Мовляв, недаремно їх рекламував. А швидше, одержати подвійне задоволення. Американці попри розвал виплеканої і вигодуваної ними “помаранчевої коаліції”, теж не задарма, мабуть, бейджик “демократа” до імені спікера причепили. “Регіонали”, щоб не провокувати тріщини в коаліції, відмовчуються, тим більше, що зуб на Леоніда Даниловича за два роки в них так і не стесався. А “НУ” та “БЮТ” сам Бог велів зустрічати втікача аплодисментами. Перші - за вже одержану владу, а другі - в надії, що його господар на президентських виборах і їм посприяє. Це тільки для відведення очей вони звіт Медведька в стінах парламенту не підтримали. І то, в опозиційному запалі.

Рідна ж Служба безпеки червоний килим під ноги Мельниченка давно вже розстелила. 28 серпня заступник голови відомства Іван Герасимович повідомив, що у них не виявлено жодних ознак роботи іноземних спецслужб при підготовці касетного скандалу. Ніхто ним, виявляється, не управляв. Пересічний держохоронець у цій справі - сам собі і швець, і жнець і на дуді гравець, в сенсі - на звичайних диктофонах. Тобто, про державну зраду не може бути й мови. Тільки подвиг в ім’я Вітчизни й демократії. Аби співробітники, офіцери, генерали, ветерани та пенсіонери управління держохорони знову не просили Президента сприяти розслідуванню його звитяг: зловживання службовим становищем, розголошення державної таємниці, дезертирство, лжепатріотизм тощо. Невдовзі дізнаємось, чи Мельниченка у ВР тільки хвалитимуть, чи й ставитимуть у приклад іншим вхожим у кабінети перших осіб України. Хочуть світової слави, можуть і собі кусок секретної інформації при нагоді урвати. Тим більше, що існує, так зване, прецедентне право, за яким, що можна одним, дозволено й іншим.

Працюючи останні дні на посаді міністра юстиції, Сергій Головатий теж встиг, вкотре, дорогу перед Мельниченком попідмітати. Він повторно звернувся до Генпрокурора Медведька з вимогою відкрити карну справу за фактом “неефективного розслідування зникнення журналіста Георгія Гонгадзе посадовими особами Генеральної прокуратури України”. Під неефективністю мається на увазі відсутність на лаві підсудних організаторів та замовників злочину, єдиним “свідком” “злодіянь” яких, є екс-майор.

Усіх їх підганяє Сабіне Лейтгойссер-Шнарренберг. 2007-й рік, коли збігає термін її мандату, не за горами. До цього часу треба підготувати звіт, який позитивну оцінку одержить тільки тоді, коли записи Мельниченка будуть долучені до справи Гонгадзе, а організатори і замовники вбивства журналіста понесуть покарання. Отож, і зовнішні і внутрішні чинники на стороні колишнього члена президентської охоронної світи.

Проте тактику, з огляду на гіркий досвід періоду грудня 2005 р.-лютого 2006 р., довелось змінити. Тоді, випустивши екс-майора з експромтом на люди, мали протилежний результат. Виступами на прес-конференціях та участю в телепередачах він скомпрометував себе настільки, що його базікання нічого іншого, ніж скепсису, сміху та відрази не викликало. Звісно, що з таким реноме йти до суду не випадало. Інші обставини теж не сприяли.

Тепер Мельниченко прибув на Батьківщину, в чому запевняє Олександр Мороз, без будь-якого понту. Треба думати, сидів на одній з конспіративних квартир СБУ, і, щоб вкотре не перетворювати свої одкровення на посміховисько, вчив слова до виступу у ВР. А заразом, від сторонніх вух беріг таємницю сюрпризу, який уже проанонсували соціалісти. От же і заява спікера: “Можливо це питання (інформація Мельниченка. - Авт.) буде сприйнята як надсенсація, хоча я не думаю, що буде щось наднове”.

Чи розуміють ПР та КПУ, в яку брудну антиукраїнську оборудку, проголосувавши за звіт Генпрокурора у ВР, вони дали себе втягнути? Головний герой дня Микола Мельниченко. А виступ Медведька був лише приводом відкрити йому двері до парламенту і тлом, на якому той штовхав промову. Все це може покласти початок новим гонінням на Леоніда Кучму і тепер вже на Володимира Литвина. Якби ж то в ім’я справедливості та торжества правосуддя. Але ж ні. Завдання полягає в тому, щоб засудивши невинуватих, навіки сховати злочини винних. Співвітчизників готують у жертву ненаситній, на людські життя, іншій державі, яка і без того нахабно хазяйнує в нашому домі. Бездумно і сумирно, впускаючи негідника в приміщення зали, куди українці вибирають найдостойніших. І тільки задля того, щоб 15 вересня 2006 р. знову вийти на коло, хода по якому розпочалась 1 березня 2005 року. З тими самими наслідками - імітованим самогубством, доведенням до самогубства або з нещасними випадками зі смертельним фіналом. Інакше бути не може, бо і недавній спікер і недавній Президент, як у свій час Юрій Кравченко, висловили готовність свідчити в суді, в суді, в якому на них ніхто не чекає.

Далі буде...
”