Декомунізація = дерусифікація України

Автор/джерело -  © Ігор Лосєв , Український тиждень 

Комунізація України протягом 70 років здійснювалася жорстко й послідовно: перейменовувалися сотні міст і містечок, районів і сіл на честь червонопрапорних діячів, тисячі заводів здобували ті ж таки імена лєнінсько-сталінських поплічників, десятки тисяч пам’ят­ників, погрудь, меморіальних дощок «прикрашали» практично всі населені пункти совдепії.

Коли під час і після її розпаду стався лєнінопад, обурені совки заволали: «Як можна?! Це ж наша історія!». Інтелігентніші міщани запитували: «Хіба немає важливіших справ? Кому ці боввани заважають?». Насправді йшлося про потужний знаково-символічний шар громадського побуту, який десятиліттями випромінював величезний ідеологічний заряд.

Якби всі ці пам’ятники, назви й символи ні на що не впливали, то комуністи так ретельно їх не встановлювали б і не поширювали б. Впливали. І досі впливають там, де їх залишили. Але комунізація в Україні накладалася на ґрунтовні результати попередньої 250-річної русифікації. Після 1917 року в нашій країні ці два процеси відбувалися синхронно, взаємно підтримуючи й посилюючи один одного. Цьому не зашкодило навіть проведення такої ідеологічної спецоперації, як «українізація», що мала на меті зовсім не розквіт української культури (це стало несподіваним для Москви наслідком), а розширення соціальної бази комуністичного панування в Україні. У масштабах усього СРСР ішлося про так звану коренізацію кадрів, адже в лавах Комуністичної партії корінне населення радянських республік було представлено вкрай слабо. Воно погано сприймало комуно-радянські засади, свідченням чого був той факт, що комуністам довелося три роки воювати в так званих національних окраїнах. Щодо України, то Лев Троцький скаржився, що щороку центр відправляє туди озброєну експедицію і вона повертається назад «із побитою пикою».

Натомість у центрі Росії, в областях, що нині охоплюються туристичним «Золотим кільцем», себто в регіоні, котрий історично був і лишається етнічним ядром російської нації, спостерігався процес, який партійні історики охарактеризували як «тріумфальноє шествіє совєтской власті». Себто там комунізм зустріли цілком доброзичливо, що змушує ще раз замислитися про співвідношення російського й радянського…

У національних окраїнах чужий і ворожий комунізм треба було представити місцевому окупованому населенню в бодай трохи прийнятній для нього формі, залучити більше місцевих до партійної політики, сформувати потужну п’яту колону. Ось для чого була потрібна коренізація… Однак дуже важливим для російських комуністів було не переграти з національними шатами своєї ідеології, не завдати шкоди інтересам російсько-імперського центру, гегемонії всього російського культурно-політичного комплексу. Провідники більшовиків чітко уявляли зв’язок радянського та російського. Про це свідчить, зокрема, такий промовистий факт: у 1925 році в Кремлі Сталін зустрівся з українським партійним діячем Олександром Шумським і мав із ним розмову. Шумський Сталіну страшенно не сподобався, бо той відчув спорідненість поглядів Шумського з поглядами Миколи Хвильового, про що кремлівський начальник написав у листі «Тов. Кагановичу та іншим членам Політбюро ЦК КП(б)У» (від 26 квітня 1926 року). У листі йшлося про «шкідливість негайної українізації», збіг ідей Шумського з ідеями Хвильового, неприпустимість боротьби «проти російської культури та її найвищого досягнення (sic!) — лєнінізму». Отже, для більшовиків російська мова й російська культура були важливим чинником у боротьбі за контроль над національними окраїнами.

Коли «українізація» спровокувала потужне національно-культурне відродження в Україні, московський центр негайно її припинив, а активна участь у ній розглядалася як кримінал.

Посилення комунізації України під час Голодомору (жорстоке винищення національної інтелігенції під прапором протистояння «петлюрівщині», упослідження всіх некомуністичних кадрів тощо) спричинило й чергову хвилю русифікації, намагання обмежити українську мову, книговидання, пресу, освіту, настирливо запроваджуючи скрізь російське, що на той час уже стає ознакою політичної лояльності до керівного комуністичного режиму.

На цьому тлі відбувалися ліквідація і самоліквідація політичної української течії націонал-комунізму, що заважала тотальній русифікації України. Націонал-комуністи наївно вірили в можливість розбудови української національної (за формою і комуністичної за змістом) держави у складі Радянського Союзу. 13 травня 1933 року застрелився Микола Хвильовий. Заарештували Олександра Шумського. 7 липня 1933-го застрелився Микола Скрипник. Застрелився голова Раднаркому Панас Любченко. За влучним висловом Дмитра Павличка, то була «доба кремлівських Торквемад». Зрозуміло, погляди московських вождів на Україну й сутність Радянського Союзу принципово відрізнялися від поглядів українських націонал-комуністів. З певними застереженнями їх можна ототожнити з поглядами президента Російської Федерації Путіна, які він публічно висловив кілька років тому: «А що таке Радянський Союз? Та ж таки Росія, лише назва інша».

Як у Радянській Україні було практично неможливо відділити комунізацію від русифікації, а російське сприймалось як синонім радянського, так і в нинішній незалежній Україні не можна, небезпечно й шкідливо відділяти декомунізацію від дерусифікації. Адже це єдиний і неподільний комплекс. Якщо нині обмежитися тільки першим, декомунізацією, то можна лише очистити російсько-імперське ядро від комуно-радянських нашарувань, що прихильників «русского міра» цілком влаштує. Так кілька років тому сталося в Одесі за міського голови антикомуніста Едуарда Гурвіца, коли посунули пам’ятник матросам, учасникам повстання на панцернику «Потьомкін», щоб звільнити місце для пам’ятника російській імператриці німецького походження Єкатєріні ІІ (Софії Фредеріці Августі Саксен-Ангальт-Цербстській). Чи варто проводити декомунізацію в інтересах збереження та посилення русифікації?

Між іншим, не лише в самому СРСР ототожнювали російське й радянське. У ці ігри охоче грали на Заході, де СРСР називали Росією, а все населення СРСР — росіянами. Цікаво, що жодних протестів радянських дипломатів це не викликало. Їх таке ототожнення цілком влаштовувало, воно ніяк не суперечило реальній офіційній політиці тоді ще радянського Кремля…

Декомунізація без дерусифікації буде процесом вельми поверховим і декоративним.

Навіть після краху Радянського Союзу єднання радянського й російського триває. Наприклад, Владімір Путін кілька років тому провів спецоперацію з об’єднання Московського патріархату й Російської православної церкви за кордоном (РПЦЗ). Остання багато десятиліть була церквою прихильників Білого руху, переконаних і послідовних ворогів комунізму й радянської влади, ортодоксальних патріотів єдиної та неподільної Російської імперії. Офіцеру КГБ вдалося поєднати білу й червону ідеї на ґрунті російського імперського шовінізму, адже останній є близьким як білим, так і червоним. Приєднання РПЦЗ до Московського патріархату — це справді феноменальний союз чекістів із білогвардійцями. А на ґрунті спільної ненависті до самостійної соборної Української держави російські комуністи й російські монархісти зав­жди порозуміються… Ось чому в Україні боротьба проти перших не повинна перетворюватися на відкритий чи мовчазний «договорняк» із другими. Якщо Кіровоград поміняти на Єлисаветград, то засмутяться комуністи й зрадіють імперські шовіністи, а виграє «русскій мір»…

У Києві на вулиці Лисенка, неподалік книгарні «Є», міститься адміністративна будівля так званої Південно-Західної залізниці. До речі, вона південно-західна, якщо тільки на неї дивитися з Москви. А якщо з Києва, то вона центральна залізниця України. Біля входу два скульптурні зображення (вкрай символічні!): ударник комуністичної праці машиніст Кривоніс (з тієї самої компанії, що й Стаханов, Ізотов, Паша Ангеліна та ін.) і граф Вітте, російський імперський сановник (погруддя було встановлене в незалежній Україні!)… Таке собі зворушливе єднання радянсько-російського.

Кривоноса, можливо, приберуть за законом про декомунізацію. А графа Вітте? У нинішній Україні багато дивних і несумісних явищ. Що вже казати, коли в нас не війна, а АТО… Коли під час війни з Росією та після Майдану Адміністрація Порошенка посилює русифікацію в кадровій політиці та інформаційній сфері. Порядок у державі має розпочатися з порядку й елементарної логіки у високопосадових головах.