Есе про справжнє кохання

Автор/джерело -  © Дмитро Сепетий 

Кохання з першого погляду - це романтичний міф, який найчастіше вводить в оману, породжує невиправдані ілюзії і, як наслідок, розчарування. Справжнє кохання - це коли ти бачив людину два, десять, сто, тисячу разів з різних боків, - і від цього не виникло розчарування, а почуття зміцніло.

У березнi 2006 р. в Запорізькій державній інженерній академії відбулося традиційне (щомісячне) засідання дискусійного філософського клубу, в якому приймають участь викладачі, студенти та зацікавлена в філософії громадськість. Тема цього засідання "Філософія любові". Після доповіді, в процесі відповідей доповідача на запитання та виступів інших учасників клубу у мене виникли деякі думки і план виступу, що, як мені здавалося, обіцяв бути досить цікавим. На жаль, я не отримав слова, - чи то надто багато було бажаючих виступити (після кількох попередніх засідань клубу з не дуже цікавими темами бажаючих поговорити про кохання було таки справді чимало) і черга до мене так і не дійшла, чи мою підняту для виступу руку так і не помітили (сидів я, правда, не на самому видному місці). Я подумав, що, можливо, буде інша нагода це оприлюднити. Тож, прийшовши додому, сів за комп’ютер і став набирати

ТЕКСТ НЕВИГОЛОШЕНОГО ВИСТУПУ

Шановні друзі!

У відповідях основного доповідача на питання з аудиторії прозвучала теза про кохання з першого погляду, яке неможливо зрозуміти і яке безпомилково обирає одну людину з трьох мільярдів. Я побудую свій виступ на антитезі: кохання з першого погляду - це романтичний міф, який найчастіше вводить в оману, породжує невиправдані ілюзії і, як наслідок, розчарування.

Людина, що перебуває під впливом цього міфу, мріє про диво, коли раптом вона зустріне свою половинку, призначену їй Богом, одну-єдину на цілий світ, на яку безпомильно вкаже серце. Але "серце" часто обманює. В якийсь момент ця людина зустрічає когось, хто чимось її приваблює, і бачить в ньому того, кого хоче побачити. Вона закохується і бачить не реальну людину, а свою власну мрію. Проте, проходить час, романтика розвіюється, і після цього дуже часто настає розчарування. І люди задаються питаннями: куди поділося кохання? і чи було це справжнє кохання? і як відрізнити справжнє кохання від несправжнього? Або згадують цинічне прислів’я: "Любов зла, полюбиш і козла."

Можливо, розібратися в цій проблемі допоможе притча.

Колись одного мудреця запитали:

- Чи знаєш ти ліки від кохання з першого погляду?

- Знаю, - відповів мудрець. - Треба уважно придивитися вдруге.

Справжнє кохання - це не закоханість з першого чи другого погляду.

Справжнє кохання - це коли ти бачив людину два, десять, сто, тисячу разів з різних боків, - і від цього не виникло розчарування, а почуття зміцніло.

Таке почуття може зрости лише на грунті спільних інтересів, цінностей, духовної близькості, взаємоповаги, - постійних складових наших щоденних взаємин, - це не диво, яке ні з того ні з цього впало нам на голову з неба. (При цьому, до речі, саме собою відпадає питання про сумісність любові і свободи, яке задавав хтось з аудиторії.)

Варто згадати слова Антюана Сент-Екзюпері:

«Любити - це не дивитися один на одного. Любити - це разом дивитися в одному напрямі».

Тож тим, хто вірить у справжнє кохання, не варто надто довіряти міфу про кохання з першого погляду та імпульсам закоханості. А натомість - уважніше приглядатися, ставлячи перед собою питання:

Чи це та людина, з якою я зможу прожити у згоді й взаєморозумінні все життя?

Якщо Ви шукатимете і знайдете саме таку людину, і якщо вона оцінить Вас так само, - не з першого погляду, а з глибшим знайомством, - то почуття не забариться. І воно зможе витримати випробування часом. Це і буде справжнє кохання.

ВАРІАЦІЯ НА ЦЮ Ж ТЕМУ

На днях мені на очі випадково потрапила книжечка однієї сучасної української письменниці, в анотації до якої зміст описувався приблизно так: у своїх відносинах з чоловіками героїня щоразу намагається зрозуміти: чи це кохання, чи пристрасть?

Ця анотація доволі характеристична. Згідно з поширеними в західній культурі романтичними уявденнями про кохання ситуація виглядає приблизно так: існує таке особливе почуття, як кохання ("справжнє" кохання), яке якісно відрізняється від інших почуттів, що можуть виникати у стосунках між чоловіком і жінкою, - пристрасті, закоханості, "несправжнього" кохання. Отже, вся проблема полягає в тому, щоб визначити, до якої категорії належить те почуття, яке ми відчуваємо: кохання чи пристрасть (справжнє чи несправжнє кохання тощо).

На моє переконання, така постановка проблеми є хибною і не веде до бажаної цілі (справжнього кохання). Типовий романтичний образ кохання - це і є образ особливого роду пристрасті, що виникає між чоловіком і жінкою. Проблема в іншому: чи може ця пристрасть бути основою для міцних, тривалих (в ідеалі - на все життя) почуттів і стосунків? Саме таких почуттів і стосунків звичайно шукають, коли ставлять питання: кохання чи пристрасть? справжнє чи несправжнє?

Але що потрібно для міцності, тривалості цих почуттів і стосунків? На мою думку, на це питання можна відповісти без звертання до питання про таємничу природу почуття кохання і його відмінність від інших почуттів. Потрібно дві прості умови: 1) взаємоповага і 2) близькість цінностей, добра сумісність житєвих цілей і перспектив.

Відповідно, тим, хто прагне знайти справжнє кохання, кохання на все життя, не варто марнувати зусилля й час в пошуках відповіді на питання: чи те почуття, яке я відчуваю до цієї людини, є справжнім коханням чи чимось іншим? Краще спробувати тверезо оцінити людину з усіма її недоліками й чеснотами і дати відповідь на інше питання: чи це та людина, з якою я зможу прожити у згоді й взаєморозумінні все життя?

ФОРМУЛА КОХАННЯ

Ми дуже часто чуємо, що кохання – щось надзвичайно таємниче, що приходить незрозуміло звідки. Насправді ж усе досить просто.

В українській мові є слова “любов” і “кохання”. Любов – більш широке поняття: можна говорити про любов до Вітчизни, мистецтва, науки, материнську любов, братерську любов, любов-кохання.

Що таке любов взагалі? Ось як пояснює це Хосе Ортега-і-Гассет: “...любов не постріл, а постійна еманація, духовне випромінення, що йде від люблячого до любимого... Поміркуйте про те, що означає любити мистецтво чи вітчизну: це означає жодної миті не сумніватися в їх праві ні існування; це означає усвідомлювати і щомиті підтверджувати їх право на існування... Любити щось – значить невпинно наполягати на його існуванні; відкидати такий устрій світу, за якого цього об’єкта могло б не бути… Любов – це споконвічне дарування життя, творення й плекання в душі предмета любові. Любов… – це самодостатня емоційна діяльність, спрямована на будь-який об’єкт, одушевлений або неодушевлений. …любов не просто "стан", але діяльність в напрямку любимого. Я маю на увазі не поривання тіла й духу, що викликаються любов’ю, а те, що в самій природі любові міститься потреба людини долати межі свого "я" в прагненні до того, що вона любити. І за тридев’ять земель від об’єкта ... якщо тільки ми любимо, ми будемо огортати його на відстані теплим, життєдайним потоком… Тепер вже не видається таким неймовірним припущення, що між "любов’ю до науки" та "любов’ю до жінки" є щось спільне. Ця емоційна діяльність, цей наш теплий, життєдайний інтерес до чогось може так само бути спрямованим до жінки, ділянки землі (вітчизни) або роду людської діяльності – спорту, науки тощо…”^[1]

Від любові взагалі перейдемо до любові до людини. Еріх Фромм вживає поняття “братерської любові”, що означає “відповідальність, турботу, повагу, знання якоїсь іншої людської істоти, бажання продовжити її життя”. Це – “найбільш фундаментальний тип любові, що утворює основу усіх типів любові”^[2] (зрозуміло, любові між людьми), у тому числі кохання.

Кохання – це специфічний різновид любові до людини. В багатьох інших мовах (таких як російська чи англійська) немає спеціального слова, аналогічного українському “кохання”. Щоб виділити цей різновид любові з-поміж інших різновидів, інколи вживають словосполучення “статева любов” (половая любовь, sexual love). Справді, специфіка кохання, серед інших різновидів любові, полягає в тому, що кохання – це любов статева, пов’язана з інтимними відносинами або їх очікуванням, передбаченням їх можливості.

Виходячи з того, що кохання – це статева любов, формулу кохання можна визначити дуже просто: кохання = любов + статева. Тобто, кохання – це любов до людини, що набуває певної специфіки й підсилення під впливом статевого потягу, його сублімованих форм (наприклад, жіноча привабливість для гетеросексуального чоловіка), інтимних відносин або їх очікування, засвоєних нами романтичних уявлень та очікувань, що культивуються в європейських літературі й мистецтві і теж являють собою сублімацію сексуальності.

Уявлення про кохання як про щось, що або є, або його немає, – це міф, що формується романтичною культурою, – романтичний стереотип, який має мало спільного з дійсністю. Насправді, кохання – обидва складники, які його утворюють – присутні, більшою або меншою мірою, у будь-яких відносинах між, наприклад, гетеросексуальними чоловіком і жінкою, які хоч трохи симпатизують один одному як люди, і хоч трохи приваблюють один одного як чоловік і жінка. Міра кохання залежить від сили кожного з двох складників.

Відповідно, наявність і міра любові та/або кохання визначається для мене двома групами питань:

1) Любов до людини: Наскільки високо я ціную когось як добру, розумну, цікаву і т.д. (усі людські якості, які я ціную) людину? Наскільки вона є для мене духовно близькою? Наскільки сильно ми зв’язані спільними переживаннями? Наскільки багато вона значить у моєму житті? Наскільки вагомою (можливо, невід’ємною?) частиною мого життя вона стала?

2) Сексуальний аспект: Наскільки часто й серйозно я думаю про неї як про привабливу жінку, з якою у мене, можливо, могли б скластися романтичні й інтимні стосунки, яка, можливо, могла б стати моєю дружиною? Або, якщо такі стосунки вже склалися: наскільки вагомим є їх місце в моєму емоційному житті?

В коханні немає ніякої містики. Усе, що потрібно для нього – це любити людину (як людину) і дивитися на неї як на бажану в інтимному плані. (Ніяке найсором’язливіше кохання не обходиться без думок про це.) І взаємність, якщо пощастить.

Якщо чоловік любить жінку або жінка любить чоловіка як людину, то це майже ніколи не буває лише любов’ю до людини: в цьому почутті завжди присутній, більшою або меншою мірою, сексуальний момент, – питання лише в тому, наскільки сильно він розвинений і впливає на їх взаємини. Уявімо, наприклад, чоловіка і жінку, які добре одне одного знають, об’єднані спільною справою (можливо, працюють разом), високо цінують одне одного. Їхні взаємини можна назвати любов’ю до людини. Припустимо, що кожен або один із них одружений, що вони обидва серйозні люди, налаштовані на сімейні цінності, – і тому жоден з них не думає всерйоз про можливість “роману”. Чи буде в такому випадку їх взаємна симпатія лише любов’ю до людини? Мабуть, їм обом зручніше сприймати це саме так. А проте, в цих відносинах майже напевно буде ще щось. Навряд чи вони можуть зовсім не думати один про одного не лише як про друзів, але й як про чоловіка й жінку. Навряд чи їм в голову ніколи не приходять думки про те, що могло б бути якби... (наприклад, якби він і вона не були вже одружені). І ці думки, мабуть, матимуть деяку привабливість. Якщо чоловік звертає увагу на жіночі форми – а чоловік не може на них не звертати уваги, – то він вже сприймає жінку як інтимно бажану. Можна не надавати усьому цьому значення, не сприймати це всерйоз, але це є. Якби вони не були одружені, то їх відносини легко могли б розвинутися у кохання, – в них для цього нічого не бракує.

Хоча саме сексуальна привабливість перетворює просто любов до людини на кохання, її непотрібно спеціально шукати. Вона майже завжди присутня: для гетеросексуала сексуально привабливою може бути майже будь-яка зріла особа протилежної статі (крім випадків явної потворності), якщо він налаштований її так сприймати (а не дивиться на неї упереджено, крізь призму стереотипних зразків, що панують в його оточенні і культурі). Не слід шукати кохання за сексуальною привабливістю. Краще налаштовувати себе на те, що якщо Ви любите людину відповідної статі як людину, особистість, то і з сексуальною привабливістю й задоволенням все буде в порядку (зрозуміло, за виключенням випадків імпотенції або фрігідності).

Певну (інколи велику) роль у виникненні й розвитку почуттів закоханості й кохання відіграють романтичні уявлення та очікування, що культивуються в європейських літературі й мистецтві. Людина, начитавшись романів і віршів про кохання і надивившись мелодрам, може багато мріяти про такі відносини, а потім на когось перенести ці мрії. Скоріше за все, вона незабаром розчарується. Романтичні стереотипи та очікування нереалістичні і не можуть бути основою для міцних, тривалих відносин (кохання на все життя). Вони орієнтують на те, що не має суттєвого значення для сімейного життя. Важливо усвідомлювати і налаштовувати себе на те, що сімейне життя – це повсякденність, спільне розв’язання різноманітних проблем, піклування про дітей та їх виховання; для романтики в ньому знайдеться небагато місця. Інакше, ймовірно, що зіткнення завищених романтичних очікувань з повсякденністю може виявитися руйнівним для сім’ї. З іншого боку, деякий елемент романтики у відносинах між чоловіком і жінкою бажаний, він робить ці відносини багатшими, емоційно більш насиченими. Романтики не слід очікувати, але по-можливості її слід створювати.

ЛЮБОВ І ДУХОВНА БЛИЗЬКІСТЬ

З дискусії:

– Ви говорите, що для “справжньої” любові головним є духовна близькість, взаємоповага, взаєморозуміння. Але можна навести чимало прикладів, коли люди, що в духовному й інтелектуальному плані не мають майже нічого спільного, перебувають зовсім на різних рівнях духовного розвитку, тим не менше, багато років живуть разом, піклуються один про одного, – люблять одне одного.

– Справді, якщо під словом “любов” розуміти сильну прив’язаність між людьми, то вона, мабуть, можлива і без духовної близькості.

Зрештою, людина може – у цьому смислі – любити собаку чи кішку: піклуватися про неї, переживати, коли вона хвора. Смерть домашньої тварини може бути для хазяїна справжньою трагедією. В минулому році у нас у дворі будинку жила собачка – дуже мила, прив’язлива істота: якщо її приласкати, погратися з нею, то вона, щойно побачивши тебе, буде бігти назустріч, стрибати з радощів, штовхаючи тебе передніми лапами; буде бігти за тобою, куди б ти не йшов... Ну як таке творіння можливо не любити? Чоловіки можуть собі уявити істоту, що за характером схожа на цю собачку, але має людську жіночу будову тіла, і до того ж ще вміє розмовляти, готує їжу, пре одяг, прибирає в хаті, задовольняє в ліжку…

Якщо можна любити собаку – зовсім без інтелектуальної й духовної близькості – то чому не можна без них любити жінку чи чоловіка?

Можливо, в багатьох випадках сильна прив’язаність між чоловіком і жінкою, які багато років живуть разом, справді має місце без духовної близькості. Причини такої прив’язаності: по-перше, поряд знаходиться жива істота, що рятує від самотності; по-друге, у людини є потреба про когось піклуватися і отримувати емоційну віддачу – вдячність, ласку, піклування у відповідь; зрештою, сексуальне задоволення теж відіграє не останню роль.

Якщо є лише це, але немає духовної близькості, взаємоповаги, взаєморозуміння, то чи це любов чи щось інше? Як назвете, так і буде, – справа не у словах. Але, на мою думку, це все одно – стосунки “другого сорту”.

[1] Х.Ортега-и-Гассет. Этюды о любви
[2] Э.Фромм. Искусство любить