Межа гнучкості

Автор/джерело -  © Алла Лазарева, Український тиждень 

3 березня в другій половині дня в Парижі відбудеться черговий раунд переговорів міністрів закордонних справ України, Франції, Німеччини та Росії. Тема зустрічі — ситуація на Сході України та мінські домовленості. Чи варто сподіватися проривів та суттєвих змін? Навряд. Ані загальний міжнародний контекст, ані ситуація в Україні відповідних передумов не демонструють.

Мінськ-2 виявився тим глухим кутом, з якого не просто вийти не лише Україні, але й Франції з Німеччиною, які свого часу, трохи більше, ніж рік тому, поквапилися накинути Києву цей, за багатьма критеріями, помилковий документ. “Якщо Мінськ-1 ще можна виправдати, бо треба було якось зупиняти ескалацію військових дій, Мінськ-2 був наслідком надмірної української поступливості, - вважає один з українських дипломатів, який не побажав бути названим. - Путін не був у сильній позиції, але Мінськ-2 дозволив йому захопити Дебальцево та пересунути лінію розподілу підконтрольних територій на вигідніші для Кремля позиції. Київ поспішив погодитися на такі контравернсійні умови, як пункт 11 угоди від 12 лютого 2015 : “про особливі повноваження Донбасу”. Це потягло за собою зобов”язання стосовно змін у Конституції, що не мусить, взагалі-то, фігурувати в подібних документах, бо є прерогативою суверенної держави. Нині французька та німецька дипломатія перестали наполягати на конституційних змінах, домагаючись натомість від Києва Закону про вибори на окупованих територіях. Закон, може, і вдалося б прийняти. Але як виконувати, коли на Донбасі досі перебувають декілька тисяч російських військ та велика кількість російської зброї?”

Спочатку Конституція — потім вибори, спочатку вибори, пізніше - Конституція... Західні партнери крутять вимогами до України, як циган сонцем, в той час, як Росія систематично саботує всі провідні вимоги мінських угод. Жодні нові обставини не обіцяють, що Кремль раптово змінить поведінку. Але Парижу, як і Берліну, потрібний результат. Бодай для власного електорату. В умовах, коли Брюсель та Вашингтон не надто переймаються війною на українському Сході, вакуум трансатлантичної солідарності з Україною за фактом працює на інтереси Москви, дозволяючи Путіну заповнювати порожнечу власними амбіціями.

Кремль випробує європейські нерви на міцність в Алеппо та під Маріуполем, дестабіліує ситуацію що в Україні, що в Сирії, а також, опосередковано, на території ЄС. “Путін хоче контролювати ситуацію за чужі гроші, - зазначила в одній зі статей для “Гардіан” французький політичний журналіст Наталі Нугаред. - І в Україні, і в Сирії, російський лідер домагається домінуючих позицій, розраховуючи, що витрати візьмуть на себе Київ, Брюсель, інші західні столиці, але не він.”

Тимчасове припинення вогню на території Сирії, про яке домовилися Росія та Штати напередодні нового раунду переговорів за нормандським форматом по Україні, стало не зайвим додатковим козирем у рукаві Лаврова. Москва таки змусила зважати на себе, кров”ю просуваючи право сильного, всупереч стандартам міжнародного права. Французькому міністру Жану-Марку Еро та його німецькому колезі Франку-Вальтеру Штайнмайєру доведеться робити в Парижі прийнятну міну при поганій грі. Україні ж критично необхідно, врешті, навчитися казати “ні” - зокрема, й тим, кого вважає своїми партнерами та друзями.

Симптоматичними є слова німецького міністра закордонних справ про перспективу ухвалення Закону про вибори як про “вирішальний фактор успіху” переговорів у Парижі. Успіх — у чому саме, а точніше — для кого конкретно? Хіба не повне виведення російських військ та зброї, а також — відновлення контролю над кордоном між Україною та Росією з боку Києва були б правдивими передумовами відновлення спокою, як і прописано у тих же мінських домовленостях? Не може бути, аби міністр настільки не володів інформацією. Все він прекрасно знає. Але тисне там, де, на його думку, існує шанс видобути видимість дії для внутрішнього політичного вжитку.

Аналогічна ситуація — з новим французьким міністром закордонних справ. Колишній прем’єр Жан-Марк Еро перебуває на посаді менше місяця. Те, що свій перший зарубіжний візит у статусі очільника зовнішньо-політичного відомства він здійснив саме до Києва, могло б додати трохи оптимізму, якби не знаття, що пан Еро — суто технічний міністр в перспективі зовсім близьких президентських виборів. Команда Олланда вважає нормандський формат по Україні одним з своїх не так щоб численних зовнішньополітичних досягнень. Тут також чекають результатів. Простих, ясних, досяжних. Акцент на “факторі політичної стабільності Київа”, що його ставить новий міністр закордонних справ, слід розшифровувати саме за таким кодом. Дійсно, Клімкіну та його команді не позаздриш...

Але — не все так погано в європейському домі, бо Україна, попри все, має об’єктивних та, може бути, ще не ідентифікованих союзників. Нехай — тактичних. Перебирати не випадає. Мова про тих політиків з табору правих, хто публічно засуджує лінію колишнього президента Саркозі на тісне союзництво з Москвою та відверто постає проти неї. Один з таких — колишній міністр заморських територій, республіканець Ерве Марітон, - до речі, віце-президент групи дружби “Франція- Росія” у Національній Асамблеї. “Діалог з Росією потрібний, - написав він у недавній статті в “Монді”, - але — не з лежачої позиції.” Він жорстко засудив Путіна за “суміш авторитаризму, антиамериканізму та антилібералізму”, а разом з тим — усіх тих французьких правих, які вважають перспективною “в ім”я державних інтересів, співпрацю з тираном, руки якого — по лікоть у крові власного народу”.

Нині пан Марітон веде активну боротьбу, в середовищі партії “Республіканці”, проти висування кандидатом у президенти Ніколя Саркозі. Знайомство з подібними політиками може стати для української дипломатії тим цікавішим, що в той же час проросійське лоббі веде свою наполегливу гру за скасування санкцій. Тривожно прочиталися, зокрема, слова французького міністра сільського господарства Стефана Ле Фолля. “Росія згідна зняти обмеження на ввезення яловичини з ЄС, але не з усіх країн, а тільки з окремих, - зауважив він у інтерв”ю часопису “Круа”. - З такою перспективою поки що згідні не всі держави-члени ЄС”. Дуже цікаво, а в обмін на що Москва погоджується знімати санкції? Про це міністр промовчав, але сам факт переговорів окреслює контекст, в якому відбуватимуться переговори 3 березня.

Чи вдасться міністру Павлу Клімкіну переконати своїх західних візаві у тому, що війна в Україні іде насправді з прицілом на Захід? Що ані французам, ані німціям вже не відгородитися від протистояння з Росією комфортом, що його збудували попередні покоління європейців? Чи усвідомив він сам, що мир за будь-яку ціну веде до неприпустимих поступок та, врешті решт, до глобальної поразки, ціна якої — не лише марно втрачені життя, але й відсутність миру? Досі Київ не виявляв політичної волі до чесних висновків щодо двох років війни, що звуться АТО. Ставку на власну військову, економічну, політичну потужність не зроблено. А слабка країна, як давно доведено історією, за замовчуванням не може мати сильної зовнішньої політики.

То чого чекати від переговорів 3 березня? Розмов, розмов, розмов. В інтересах іміджу одних та комерційних сподівань інших. Українська дипломатія мала б відчути в цей день потужний запит на непоступливість. Якщо не від Банкової, то від активної частини громадськості, яка давно живе з владою країни в паралельних реальностях.