Щастя є чи було?

Автор/джерело -  © Наталка Мурахевич 

Був час - мій рибьонок щоранку, прокидаючись, оголошував день, який настає, найгіршим днем свого життя. А потім, за якийсь рік, – кожен день уже став зватися «найщасливішим». Об’єктивно – що змінилося? Самі лиш суб’єктивні зміни.

От я й думаю – від чого залежить відчуття щастя?

От чому люди переважно називають щастям те, що уже минуло? День, коли зустрів свою долю (нічим особливим же той день не вирізнявся), день весілля (вибух у божевільні, не інакше). Ще ось дні, коли народились діти…

В мене з цим взагалі прикол. Одного такого дня я мало не вмерла, а ось другого… Словом, вичитала я, що найбільше щастя у своєму житті жінка відчуває, щойно народивши дитину. Якісь там гормони, фізика-хімія… Словом, щастя – неминуче. Добре, думаю, почекаємо! От народила я, акушерка дівчинку важить-міряє, а я лежу, чекаю приходу найбільшого щастя в житті. Має ж настати, обіцяли! А змучена за дві доби, спати хочеться дико! Окрім цього і якогось дивного полегшення – жодних відчуттів. Ще й лікар, запримітивши мій дивний стан, підійшов і питає – ти чого чекаєш, телефонуй рідним, повідомляй новини! Я схопила телефон і про щастя забула. Може, воно й приходило потім, коли я спала…

Ясна річ, народити дитину – це щастя. Але ж хотілося відчути щось таке… Відчути!

Словник визначає «щастя» як «стан цілковитого задоволення життям, відчуття глибокого вдоволення та безмежної радості». Що заважає відчувати хоча б мить глибоке вдоволення і безмежну радість?

От озираєшся назад і думаєш, – а я ж був тоді щасливий, просто не помічав. Чому не помічав? Був же щасливий? Ну чому не відчував??? Чому не відчуваєш тепер? Точно таке ж життя тоді і тепер, – той самий список справ на сьогодні і завтра. Так само п’єш увечері чай, а зранку каву, та сама метушня тоді й тепер, і так само не знав тоді й не знаєш тепер, що відповісти на запитання: «Чи ти щасливий?». А на запитання, чи був щасливий тоді, відповідь уже є. І через 10-20 років постфактум обов’язково визнаєш, що був щасливий зараз. Але просто не знав про це. Чому так?

Озираються всі назад і визнають, – у дитячому садочку були щасливі, в школі були щасливі, а вже в юності які щасливі були! Амнезія якась Позабували усе погане. Пам’ятається, мовляв, лише хороше. Ні, воно то й добре, що хороше! Просто я хочу не пам’ятати, а відчувати! Ось так нахабно – хочу зараз щастя пригорщами зачерпувати, а не констатувати його наявність постфактум! Не подобається мені перспектива називати щастям те, що було, а я й не помітила! Хочу помічати щастя зараз. Але не завжди помічаю Чому? Щастя мале чи навпаки – велике настільки, що зблизька не роздивишся, тільки з відстані? Чи в мене поріг чуттєвості низький? Щось збилося у відчуттях? Чи просто недовіра якась – оце і є щастя? Оце ось найбільше задоволення від життя? А чому таке просте? Чому без позолоти, фанфар і крил?

Високі ж у людей вимоги до щастя!

А воно собі то квіточкою розцвіте, то просто спить, посопуючи носиком. Або прилетить листівкою, озветься голосом у телефоні, притулиться, доторкнеться, помолиться за мене.

Щастя – воно є, було і буде!