Парвус, Ленін, Троцький і Голодомор

Автор/джерело -  © Анатолій Костюк 

Організація жовтневого перевороту 1917 року — передумова тоталітарного режиму, терору, голодомору 1921–1923 рр.

Лейба Бронштейн (Троцький)

Частина друга

Першу частину читати тут

Л. Троцький і десант із США

Біографія Льва Троцького (Лейби Бронштей­на) до моменту прибуття в США така:

Народився в родині багатого землевласника із середовища єврейських колоністів 25 жовтня (7 листопада) 1879 р., у селі Яновка Єлисаветградського повіту Херсонської губернії. [Єлисаветград — повітове місто Херсонської губ. У 1861 р. там проживало 8 073 євр. (4 синагоги і 15 будинків молитви). Згідно з переписом 1897 р. жит. 61 488, євр. 23 967. У 1905р. відбувся по­гром після оголошення маніфесту 17 жовтня]. Його батько навчився читати тільки на старість, а сам Троцький так і не здобув вищої освіти. Мови дитинства — українська і російська, ідиш він так і не опанував. Учився в реальному училищі в Одесі і Миколаєві, де був першим учнем у всіх дисциплінах.

У 1896 р. у Миколаєві ввійшов у гурток, чле­ни якого вивчали наукову і популярну літера­туру. Спочатку співчував ідеям народників і відкидав марксизм, вважаючи його сухим і да­леким від людини вченням. Вже в цей період проявилося багато рис його особистості — гос­трий розум, полемічність, енергійність, само­впевненість, честолюбство, схильність до лідерства.

Разом з іншими членами гуртка Бронштейн викладав політичну грамоту робітникам, брав активну участь у написанні прокламацій, ви­данні газети, виступав як оратор на мітингах, висуваючи вимоги економічного характеру.

У січні 1898 р. разом з однодумцями його арештували. Під час слідства Бронштейн вив­чав за Євангеліями німецьку мову, праці Марк­са. Згодом став фанатичним прихильником йо­го вчення, ознайомився з роботами Леніна. Був засуджений до чотирирічного заслання в Східний Сибір.

Перебуваючи під слідством у Бутирській в’язниці, одружився зі соратницею по революційній діяльності Олександрою Соколовською. З осені 1900 р. молода родина перебуває на засланні в Іркутській губернії. Бронштейн працював прикажчиком у сибірського купця-мільйонера, потім співробітником в іркутській газеті “Східний огляд”, де публікував літера­турно-критичні статті і нариси про сибірське життя. Тут уперше виявилися його неабиякі письменницькі здібності. 1902 р. за згодою дру­жини, залишивши її з двома маленькими доньками, Зіною і Ніною, втік за кордон. При втечі він використав фальшивий паспорт на прізвіще наглядача одеської в’язниці — Троцького.

1903 р. у Парижі Троцький знову оженився із Наталею Сєдовою, яка стала його вірною су­путницею і поділила всі злети і падіння.

Влітку 1903 р. Троцький брав участь у ІІ З’їзді російської соціал-демократії.

У жовтні 1905-го став заступником голови, потім головою Петербурзької ради робітничих депутатів. У грудні, разом із радою, був заарештований.

1907-го Троцький був засуджений до вічного поселення в Сибір із позбавленням усіх ци­вільних прав, але по дорозі до місця поселення знову втік.

1908–1912 рр. він видавав у Відні газету “Правда” (цю назву пізніше запозичив Ленін). У 1912 р. намагався створити “серпневий блок” соціал-демократів; був військовим кореспондентом “Київської думки” на Балканах, а після початку Першої світової війни — у Франції (ця робота дала йому деякий військо­вий досвід). Займав різко антивоєнну позицію, критикуючи уряди усіх воюючих сторін.

1916-го був висланий із Франції. За офіційною версією — за участь у Циммервальській конференції, а також через його за­пальні статті, написані для російськомовної газети “Наше слово”, що видавалася в Парижі. У вересні 1916 р. Троцький був чемно перепроваджений французькою поліцією через кордон в Іспанію.

Через кілька днів мадридська поліція заарештувала інтернаціоналіста і помістила його в “камеру першого класу”. Згодом його перевезли в Кадис, потім у Барселону, щоб зре­штою посадити на борт пароплава “Монсеррат” Іспанської трансатлантичної компанії. Троцький разом з родиною перетнув Атланти­ку і 13 січня 1917 р. висадився в Нью-Йорку, де продовжував виступати зі своїми статтями. Інші троцькісти також перепливли через Ат­лантику в західному напрямку. Одна група троцькістів відразу ж набула значного впливу в Мексиці і написала Конституцію Керетаро для революційного уряду Венустіано Каррансі в 1917 р., надавши тим самим Мексиці сумнівну честь мати перший у світі уряд, що прийняв конституцію радянського типу [2].

Відомо, що до моменту падіння царського режиму емігранти-революціонери були скон­центровані не тільки в Швейцарії, а й у Сполучених Штатах Америки.

У Нью-Йорку перебували такі відомі євреї-революціонери, як Володарський (Коген), Урицький (Радомисльський) [З жовтня 1917р. — член Військово-революційного партійного центру із керівництва повстанням і Петроградським Військово-революційним комітетом. З березня 1918 р. — голова Петро­градської Надзвичайної Комісії. Убитий есером в 1918 р.] і багато інших. Вони успішно вели пропаганду проти російського уряду, уважно стежили за перебігом війни і готувалися до участі в Російській революції.

Троцький пробув у Нью-Йорку три місяці (січень–березень 1917 р.). Цікаво, як він ви­жив у капіталістичній Америці, адже знав тільки німецьку і російську мови? Судячи з ав­тобіографії “Моє життя”, його “єдиною про­фесією в Нью-Йорку була професія рево­люціонера”. Іншими словами, Троцький час від часу писав статті для російського соціалістичного журналу “Новий світ”, що ви­давався в Нью-Йорку.

Доходи в 1917 році становили 12 доларів у тиждень і “ще якісь гонорари за лекції” [3]. Тому його дохід від “Нового світу” становив 144 долари і, припустимо, було ще 100 доларів — гонорари за лекції. Разом 244 долари. З цих грошей слід було платити за нью-йоркську квартиру⁴.

Зовсім незрозумілим є походження суми 10 тис. доларів, яку вилучили в Троцького ка­надські офіційні особи в квітні 1917 р. в Галіфаксі. Троцький заявляє, що ті, хто гово­рить про наявність у нього інших джерел дохо­ду — “наклепники”, що поширюють “дурні ви­гадки” і “неправди”; але такі витрати Троцький міг робити, хіба що отримавши виграші від іподрому на Ямайці. Очевидно, Троцький явно мав приховане джерело доходів, і цей факт не бажав визнавати.

“Вільям Б. Томпсон, який перебував у Петро­граді з липня по листопад минулого року, особи­сто дав більшовикам 1.000.000 доларів для по­ширення їхньої доктрини в Німеччині й Австрії ”(Вашингтон Пост. — 1918. — 2 лютого).

26 березня 1917 року пароплав “Кристіаніафіорд” покинув Нью-Йорк, Троцький відпли­вав на його борту з американським паспортом. Він був у компанії інших революціонерів-троцькістів, фінансистів з Уолл-Стріт, амери­канських комуністів і інших зацікавлених осіб, лише деякі з них ступили на борт для законно­го бізнесу. Ця строката суміш пасажирів була описана американським комуністом Лінколь­ном Стеффенсом так:

“Список пасажирів — довгий і таємничий. Троцький був у третьому класі з групою рево­люціонерів; у моїй каюті був японський революціонер. Було багато голландців, які поспіша­ли додому з Яви — єдині невинні люди на борту. Інші були кур’єрами, двоє прямували з Уолл-Стріт до Німеччини”⁵.

Група Троцького була знята з пароплава “Кристіаніафіорд” відповідно до офіційних вказівок, отриманих 29 березня 1917 р. черго­вим морським офіцером у Галіфаксі (провінція Нова Шотландія, Канада) через телеграф із Лондона. У телеграмі повідомлялося, що на “Кристіаніафіорді” перебуває група Троцького, яку слід “зняти і затримати до одержання вказівок”. Причина затримки вказана у до­повіді чергового морського офіцера в Галіфаксі: “це російські соціалісти, мета яких — почати революцію проти існуючого російського уряду”. Дружина Троцького, двоє його синів і п’ятеро інших осіб, названих “росіянами соціалістами”, були також зняті з пароплава й інтерновані. Їх імена за канадсь­ким досьє такі: Nіckіta Muchіn, Leіba Fіsheleff, Konstantіn Romanchanco, Gregor Theodnovskі [Г. Чудновський (1894–1918) став керівником штурму Зимового палацу, а потім військовим комісаром Києва], Gerchon Melіntchanskyі [Г. Мельничанський (1886–1937) став членом Московського військово-революційного коміте­ту], Leon Bronsteіn Trotsky.

1 квітня 1917 р. черговий морський офіцер, капітан О. Мейкінс, направив конфіденційний меморандум командиру з’єднання в Галіфаксі про те, що він “перевірив усіх російських пасажирів” на борту пароплава “Кристіаніафіорд” і знайшов шістьох чоловік у другому класі: “Усі вони загальновизнані соціалісти, і хоча вони відверто заявляють про бажання допомогти новому російському уряду, все ж цілком можуть бути в союзі з німецькими соціалістами в Америці і, цілком ймовірно, бу­дуть великою перешкодою уряду Росії саме в цей час”. Капітан Мейкінс додав, що він має намір зняти групу, а також дружину і двох синів Троцького, щоб інтернувати їх у Галіфаксі. Копію цього звіту направили з Галіфаксу начальнику Генерального штабу в Оттаву 2 квітня 1917 року⁴.

Отже, можемо вибудувати таку послідовність подій: Троцький виїхав з Нью-Йорка в Петро­град із паспортом, виданим завдяки втручанню Вудро Вільсона* і з оголошеним наміром “про­сувати революцію”.

Однак тлумачити наміри Троцького треба обережно. Він — майстер подвійної гри. Офіційні документи чітко демонструють його суперечливі дії. Наприклад, 23 березня 1918 р. відділ у справах Далекого Сходу Державного департаменту одержав два суперечливих повідомлення. Одне, датоване 20 березня, бу­ло надіслане з Москви і покликалося на російську газету “Російське слово”. У цьому повідомленні був фрагмент інтерв’ю з Троцьким, де він заявляв, що будь-який союз зі США неможливий: “Радянська Росія не може встати поряд ... з капіталістичною Америкою, тому що це було б зрадництвом... Можливо, американці, спонукувані своїм антагонізмом до Японії, прагнуть такого зближення з нами, але в будь-якому випадку не може бути і мови про наш який-небудь союз із буржуазною нацією”⁶.

З іншого боку, єдиний відомий прямий зв’язок між Троцьким і міжнародними банками простежувався через його родича Абрама Животовського, який був приватним банкіром у Києві — до російської революції й у Стокгольмі — після неї. Хоча Животовський мав ан­тибільшовицькі погляди, у 1918 р. у валютних операціях він діяв фактично в інтересах Рад. Абрам Львович (Лейбович) Животовський (1868 р. н.) — дядько Л. Троцького по материній лінії. Відомий біржовий спекулянт, мільйонер; з 1912 р. — член спеціального консорціуму “Російсько-Азіатський банк”.

У 1915 р. створив Петроградське торгово-транспортне акціонерне товариство, одним з його постачальників була фірма “Америкен Ме­тал Компані”, фінансові розрахунки проводи­лись через Нью-Йоркський “Нейшнл Сіті Бенк”. Ще три брати А. Животовського відомі як підприємці і біржові ділки, що осіли після рево­люції в різних країнах і “намагалися налагодити контакти між Радянською республікою і ко­мерційними колами Заходу”⁷.

Сталінські показові суди 1930-их рр., зокре­ма суд у 1938 р. “над антирадянським право-троцькістським блоком”, частково проясню­ють участь Троцького в перевороті. На Заході ці судові процеси вважали пародіями, їх не сприймали серйозно, тому що головним пунк­том сталінського звинувачення було те, що троцькісти є платними агентами міжнародного капіталізму.

Ентоні Саттон викриває єврейську змову добіркою документів, які зберігаються у десят­ковому файлі (861.00/5339) Державного де­партаменту США. Центральний документ “Більшовизм і іудаїзм” датований 13 листопа­да 1918 року*.

У документі згадані Американський єврейський комітет, паризька фірма “Брати Лазар”, банк Гінзбурга, сіоністська організація “Поалей”, а також 31 прізвище провідних більшовиків-євреїв.

Зрозуміло, що і Парвус, і Троцький, і Ленін ретельно зберігали у таємниці свої закордонні зв’язки та фінансування. Обвинувачення, які звучали влітку 1917 р. про зв’язки більшовиків з Німеччиною, вони називали новою “справою Бейліса” і взаємно захищали один одного від “обурливого наклепу”.**

В автобіографії Троцький заперечує навіть саму наявність конфіскованих у нього 10 тис. доларів; він приховував, що їхав у Росію з американським паспортом і, прикидаючись наївним, зауважує про інцидент у Галіфаксі:

“Потрібно сказати, що закулісна механіка на­шого арешту і нашого звільнення мені і зараз не цілком зрозуміла”⁸.

Прибувши у травні 1917 р. у Росію, Троцький зайняв позицію різкої критики Тимчасо­вого уряду, а в липні вступив у складі “міжрайонців” у партію більшовиків.

Дослідження Е. Саттона, що вийшло 1974 р. в американському видавництві “Арлінгтон Хаус”, надзвичайно важливе. На підставі роз­секречених урядових архівів США, Канади і Великобританії він критикує владні кола країн за егоїстичну політику, яка суперечить інтересам свого народу.

Проф. Е. Саттон документально доводить: “Без фінансової, дипломатичної і політичної підтримки для Троцького і Леніна, яку надали зацікавлені в революції союзники — капіталісти з Уолл-стріт, більшовики не могли б зробити переворот”.

Отже, згадані німецькі фінанси, які пройш­ли через структури Парвуса, мали вирішальне значення. Тому можна говорити про маштабний вплив світового капіталу на результат революції-перевороту в Росії, а отже, і на після­революційні події.

Міжнародну популярність Е. Саттон здобув завдяки тритомному науковому дослідженню “Західна технологія і радянський економічний розвиток (у 1917–1930, 1930–1945 і 1945– 1965 рр.)”, а також книзі “Національне само­губство: військова допомога Радянському Со­юзу”. Головна мета цих робіт — показати, як західна технічна допомога Радянському Союзу допомогла створити військовий апарат, що став загрозою некомуністичному світу.

Цікавий збіг обставин, що ще за рік до рево­люції, 14 лютого 1916 року (коли Парвус вже здійснював свій план-меморандум), у Нью-Йорку відбулася закрита конференція емігрантів-революціонерів, у якій “взяло участь 62 особи, з них 50 — ветерани рево­люції 1905 р”., а інші — знову прийняті члени-співробітники. Учасники конференції — люди інтелігентних професій чи “професійні рево­люціонери”. Серед делегатів було багато євреїв. Матеріальну підтримку ця група отримувала від банкіра Якова Шиффа, про що неодноразово зазначали учасники конфе­ренції⁹.

Мине трохи більше року, і з США відпли­вуть пароплави з емігрантами, які поверталися в Росію після лютневого перевороту. Більшість пасажирів цих пароплавів — євреї, ті, що свого часу втікали з Росії (списки пасажирів зберег­лися в архівах). Поверталися і “політичні емігранти”, хоча між ними було чимало просто дезертирів, що тікали з Росії, щоб ухилитися від військового обов’язку. Обставини зробили цих дезертирів “жертвами царизму”, і вони як переможці їхали в Росію, щоб взяти участь у революції.

Після прибуття в Росію, вони розсіялися по її території і відразу ж почали активно діяти. У Петрограді осіло 265 прибулих з США євреїв (як справжніх політичних емігрантів, так і про­сто дезертирів, які “примазалися” до своїх од­ноплемінників), про що свідчив у 1919 р. перед комісією Сенату США методистський свяще­ник, доктор Джордж А. Симонс. Він багато років був настоятелем Методистської церкви в Петрограді. У документах (протоколах пока­зань) 439 і 469, 65 сесії Сенату США записано: “Серед агітаторів були сотні євреїв з Даунтау-на [нижньої частини. — В. К.] східної окраїни Нью-Йорка, а в 1918 р. урядовий апарат у Петрограді складався з 16 росіян і 371 єврея, при­чому 265 з цієї кількості прибули з Нью-Йор­ка”⁴.

За два роки до своєї смерті Троцький заяв­ляв: “Ви отримаєте революцію, жахливу рево­люцію. Який курс вона обере, буде багато в чому залежати від того, що пан Рокфеллер накаже зробити пану Хейгу. Пан Рокфеллер є символом американського правлячого класу, а пан Хейг [політик від штату Нью-Джерсі] є символом його політичних знарядь” (Лев Троцький, “Нью-Йорк Таймс”. — 1938. — 13 грудня).

Троцький закликав царських генералів зміцнювати Червону армію, саме Троцький спонукав американських офіційних осіб кон­тролювати революційну Росію і виступати в інтересах Рад, саме він спочатку придушив вільнодумний елемент російської революції, а потім робітників і селян.

“Більшовицький переворот — союз політиків-революціонерів і політиків-фінансистів, що об’єдналися проти істинно рево­люційних вільнодумних елементів Росії” [Voline (V. M. Eichenbaum). Nineteen-Seventeen: The Russian Revolution Betrayed (New York: Libertarian Book Club, n.d.)]. Можемо пригадати й тезу Леніна: “Політика — це концентрований вираз економіки!”, або, як в народі кажуть: “Коли гроші говорять — правда мовчить”.

Грабуй — награбоване, непокірних рабів — знищуй

Не слід думати, що за кордоном збагачував­ся лише Парвус.

1935 р. у напівзабутому кремлівському сейфі покійного Якова Свердлова (Шварцбаума)* були виявлені золоті монети царського карбування на суму 108.525 карбованців, 705 золотих виробів із дорогоцінними каменями і закордонні паспорти, 7 чистих і 7 заповнених (Куди хотів тікати Свердлов? // “Джерело”. — 1994. — № 1. — С. 34). Найвищі більшовицькі лідери дбали про своє майбутнє на випадок краху існуючого режиму.

“У ВЧК, тов. Уншліхту. Прошу повідомити про причини арешту гр. Шелехеса Якова Савелійовича і чи можливо його звільнити до суду на поруки партійних товаришів чи перевести з місця утримання, тобто ВЧК, у Бутирську в’язницю. Голова СНК В. Ульянов (Ленін).”

Збагачувалися й інші революціонери. На за­кордонні рахунки декого з них стали надходи­ти величезні, просто фантастичні суми грошей. Ленін захвилювався, коли йому доповіли про те, що газета “Нью-Йорк Таймс” звідкись дізналась про суми, які надійшли на його раху­нок і рахунки деяких його однопартійців тільки за один рік.

Як це було, можемо детальніше прочитати в книзі І. Буніча¹.

Арештований і звинувачений у розкрадан­нях оцінювач Гохрана Яків Шелехес, ювелір і годинникар. З нього ЧК швидко почало виби­вати потрібні свідчення. Доповіли Леніну, а він відразу ж спробував витягти Шелехеса з лап ЧК. 8 серпня 1921 р. він шле секретну записку Уншлихту — заступнику Дзержинського і без­посередньому начальнику Бокія.

Арешт Шелехеса викликав справжній пере­полох у лавах більшовиків-ленінців. Але ВЧК, можливо, вперше з моменту свого ство­рення, зробила вигляд, що не чує криків переляканих вождів. На ленінській записці Уншлихт написав резолюцію: “Тов. Бокій, надішліть мені терміново довідку”. На цій же записці Бокій написав Леніну ціле послання, нагадуючи, що останній раніше сам наказав почати слідство. Бокій виражав здивування, чому ж Ленін тепер, коли винуватець розкра­дань викритий, арештований і називає спіль­ників, робить на нього, Бокія, неприкритий тиск для того, щоб вивести Шелехеса з-під удару.

Бокій з відвертим підтекстом запитував, чи між Леніним і Шелехесом існують якісь невідомі йому, Бокію, стосунки, що Ленін так гаряче за нього клопоче? Наприкінці листа Бокій переконливо просить Леніна дозволити йому не звертати уваги на всякі клопотання і утиски у справі про Гохран: “Звільнення до су­ду, через наслідок, не вважаю можливим”.

Розлючений Ленін намагається вплинути на знахабнілих виконавців через самого голо­ву ВЧК Фелікса Дзержинського. Але Дзержинський і Бокій — це стара і загартована ко­манда. Випускник єзуїтського коледжу, чудо­во розуміючи, чого від нього хочуть, все ж п’є з Леніна кров: “Але Ви ж самі наказали, Воло­димир Ілліч... І чому Ви так упевнені, що цей Шелехес невинний?” Одержавши від Дзер-жинського запевнення, що показання Шелехеса вмруть (разом з ним) у ЧК, Ленін розуміє, що спільника не врятувати, що ЧК уже давно збирає матеріали на нього самого. У сум’ятті він пише відповідь Бокію, намагаючись, не ду­же вдало, пояснити свою участь у клопотаннях за Шелехеса: “9 серпня 1921 р. Тов. Бокій! У листі про Шелехеса (Якова Савелійовича) Ви говорите: “За нього клопочуть аж до Леніна” і просите дозволити Вам не звертати ніякої уваги на всякі клопотання й утиски у справі про Гохран. Не можу дозволити цього. Запит, посланий мною, — це ні “турботи”, ні “утиск”, ні “клопотання”. Я зобов’язаний просити, оскільки мені вказують на сумніви в правиль­ності. Ви зобов’язані мені, власне кажучи, відповісти: “Чи докази серйозні, і які саме. Я проти “звільнення”, проти “пом’якшення” і т. д. і т. п. Саме так, власне кажучи, Ви мені і по­винні відповісти. Клопотання і “турботи” мо­жете відхилити; “утиск” є незаконна дія. Але, повторюю, Ваша думка про те, що від Голови СНК є клопотанням, турботами й утиском, помилкове.
Голова СНК В. Ульянов (Ленін)”

Все ж було відомо, що Володимир Ілліч ще в квітні 1921 р. надіслав записку:

“Абсолютно секретно. Т. Уншліхту і Бокію! Це неподобство, а не робота! Так працювати не можна. Полюбуйтеся, що там пишуть. Негайно знайдіть, якщо буде потрібно, разом з Нар-комфіном і тов. Баша витік (інформації). Через таємність паперу прошу негайно мені поверну­ти його разом із долученою вашою думкою. Го­лова СНК Ленін”.

“Долученою” була вирізка з газети “Нью-Йорк Таймс” із уже зробленим (особисто Леніним, судячи з почерку, перекладом): “Ме­тою лідерів “робітників” більшовицької Росії, очевидно, є маніакальне бажання стати други­ми Гарун-аль-Рашидами з тією лише різницею, що легендарний каліф тримав свої скарби в підвалах свого палацу в Багдаді тоді, коли більшовики, навпаки, воліють зберігати свої(особисті) багатства в банках Європи і Амери­ки. Тільки за минулий рік, як нам стало відо­мо, на рахунки більшовицьких лідерів надійшло:

Від Троцького — 11 мільйонів доларів в один тільки банк США і 90 мільйонів швейц. франків у Швейцарський банк.

Від Зінов’єва — 80 мільйонів швейц. франків у Швейцарський банк.

Від Урицького — 85 мільйонів швейц. франків у Швейцарський банк.

Від Дзержинського — 80 мільйонів швейц. франків.

Від Ганецького — 60 мільйонів швейц. франків і 10 мільйонів доларів США.

Від Леніна — 75 мільйонів швейц. франків.

Звідки такі фантастичні суми грошей надійшли на особисті рахунки цих чесних борців за справедливість у закордонні банки, і це тільки за один рік?

Здається, що “світову революцію” пра­вильніше було б назвати “світовою фінансовою революцією”, вся ідея якої в тому, щоб зібра­ти на особистих рахунках двох десятків людей всі гроші світу” [¹ с. 93].

Від приходу до влади більшовиків, 10 листо­пада 1917 року, спекулянтів, тобто підприємців, оголосили ворогами народу. Ленін видає чітку вказівку: “спекулянты... расстреливаются на месте преступления”. І на будинках, на парканах, на стовпах — скрізь забіліли накази: “Конфискация всего иму­щества и расстрел ждет тех, кто вздума­ет обойти существующие и изданные со­ветской властью законы об обмене, прода­же и купле”. Зіставте це з документом, згідно з яким Парвус на день раніше (9 листо­пада 1917 р.) отримує 15 млн. марок для політичної пропаганди в Росії (politishe pro­paganda in Rusland den Betrag von funfzehn Million Mark)!

Але Росія (і особливо українське населен­ня) — країна аграрна, і більшість населення, це її годувальники — багатомільйонна армія се­лян — не могли не бути пограбовані і не роз­давлені. Крім золотих речей у схованках се­лян, які постійно викликали роздратування Ілліча і не давали йому спокою, селяни ще во­лоділи і могутнім еквівалентом золота — хлібом. А без хлібної монополії вождь світо­вого пролетаріату просто не знав, що йому робити далі, “як більшовикам вдасться втри­мати владу”. І хоча в цей період можливість утримати владу виглядала дуже сумнівно, за­лишати не пограбованим настільки великий відсоток захопленого населення було абсолютно неможливо.

Енергія масового божевілля, випромінюва­на Леніним, підказала оптимальні рішення. “Наша важнейшая задача — это задача натра­вить сначала крестьян на помещиков, а затем, и даже не затем, а в то же самое время натра­вить рабочих на крестьян!”. — декларував вождь.

Треба було не просто взаємно нацькувати різні категорії населення, що завуальованою мовою більшовиків називалося класовою бо­ротьбою, а під шумок цієї боротьби очистити до нитки всі сторони, що брали участь у цій “боротьбі”. Тому що питання, як не крути, ста­вилося цілком відверто: позбавити селянина права продавати своє зерно і просто захопити його від імені держави, не заплативши, зро­зуміло, ні копійки. Зробити це можна було тільки одним способом — силоміць, тому що ніхто і не припускав, що селяни так просто — даремно, віддадуть свій хліб. Швидко почали формувати продовольчі реквізиційні загони для конфіскації хліба (й інших цінностей) у сільського населення. Але на селі справа не пішла так гладко, як у містах. Селяни негайно почали чинити лютий опір. 245 великих се­лянських повстань спалахнуло в 1918 році тільки в 20 районах центральної Росії. У селах спалахнули справжні бої. Суть ленінського плану полягала в забезпеченні за будь-яку ціну “хлібної монополії”, тому що без неї неможли­во було перетворити в рабів двохсотмільйонне населення величезної країни.

“Объявить всех, имеющих излишек хлеба и не вывозящих его на ссыпные пункты, врагами на­рода, предавать их революционному суду с тем, чтобы виновные приговаривались к тюремному заключению на срок не менее 10 лет, изгонялись навсегда из общины, а все их имущество подвер­галось конфискации...” Но не “менее 10 лет с конфискацией” всего имущества — это было только началом. Спустя некоторое время, в ярости от сопротивления повальным грабе­жам, Ленин будет отдавать направо и налево приказы следующего содержания: “Прекрасный план. Доработайте его с т. Дзержинским. За­маскируйтесь под “зеленых” (а позднее мы на них это и свалим!), проскачите 10-20 верст и перевешайте всех кулаков, священников и поме­щиков. Премия 100 000 рублей (видимо, с собст­венного лицевого счета. — И. Б.) за каждого по­вешенного” [¹ c. 24].

Розбій у селах був страшнішим, ніж у містах. Селянські будинки обшуковували. Разом із хлібом конфісковували будь-які цінності, що вдавалося знайти в нехитрій обстановці сільських хат. Не лише гроші, — відбиралися навіть дешеві жіночі прикраси з “дутого” золо­та, оклади ікон, різний дріб’язок, куплений свого часу на повітових ярмарках. Хліб, як пра­вило, не йшов далі від повітового центру, де недбало зберігався і здебільшого пропадав і гнив. Озвірілі селяни із дрюччям і вилами йшли на кулемети.

Але перспектива катастрофи не могла бути компенсована тільки масовими убивствами. Приймалися й інші міри.

Спочатку все робилося по-дилетантськи. До багатого колись заручника, що тремтів, очіку­ючи розстрілу, приходили з пропозицією про продаж нерухомості іншій особі, як правило, іноземному підданому. Оформлялися відповідні документи, скріплені підписами сторін і особистими печатками. Те, що ця неру­хомість (заводи, магазини, пароплави, залізниці, видавництва й ін.) уже націоналізо­вана, ніхто не згадував, а заручник-смертник, зрозуміло, ніяких зайвих питань не задавав, якщо йому обіцяли життя за продаж уже націоналізованого майна. Потім заручника розстрілювали, усі документи про нього вилу­чалися, і він пропадав безвісти. Усі права на майно переходили до іншої особи.

Так більшовики планували, говорячи сучас­ною мовою, ввійти в ринок через приватизацію чужого майна. Якщо білим вдалося перемогти, то вони насамперед були б зацікавлені в найш­видшому налагодженні господарського життя. Який-небудь приватний завод тільки вітали. Власником заводу виявлявся нікому раніше не відомий пан N. Але усі пам’ятали, що цей завод належав купцю Парамонову. Пан N. показував купчу, відповідно до якої купець Парамонов продав йому завод ще в 1916 році. Чому про це ніхто не знав? Комерційна таємниця. Справа в тім, що колишній власник потрапив у дуже скрутне фінансове становище і не хотів розго­лосу. А де він зараз? Невідомо.

Пан N. заявляє, що після підписання угоди він виїхав з Росії і не бачив купця Парамонова з 1916 року. Відомо, який це був час. Куди усіх розкидало. “Є, однак, дані, що Парамонов був схоплений і убитий більшовиками з усією ро­диною”.

Окупаційний режим, встановлений Лені­ним у завойованій країні, якщо і відрізнявся від гітлерівського, то значно більшою жор­стокістю [¹ с. 78]. Ось наказ комендатури з посиланням на рішення ВЦВК від 11 червня 1921 року: “1. Граждан, отказывающихся на­звать свое имя, расстреливают на месте без суда. 2.Селянам, у которых скрывается ору­жие, объявлять приговор о взятии заложников и расстреливать таковых в случае несдачи оружия. 3. Семья, в доме которой укрылся бан­дит (то есть ограбленный до нитки крестья­нин, осмелившийся сопротивляться. — И. Б.), подлежит аресту и высылке, имущество ее конфисковывается, старший работник в этой семье расстреливается на месте без суда. 4. Семьи, укрывшие членов семьи или имущество бандитов, рассматривать как бандитские, и старшего работника этой семьи расстрели­вать без суда. 5. В случае бегства семьи банди­та... оставленные дома сжигать. 6. Настоя­щий приказ проводить в жизнь сурово и беспо­щадно”.

Отже, Російська імперія завойована. Що ж робити далі? Яку державу будувати? З’ясува­лося, що ніхто про це детально і не думав, оскільки завоювати Росію і не сподівалися. До голови нічого не приходило, крім старої як світ “соціалістичної” схеми Платона, розроб­леної 2000 років тому, ПРАВИТЕЛІ — ВАРТА — РАБИ. Варта стоїть між правителями і раба­ми, у варти є шанси стати правителями, або ра­бами, залежно від службової запопадливості. Для виховання вартових необхідні міфи. Раби нічого не повинні знати про правителів. У Платона це “Ідеальна держава”. Античний філософ при цьому правильно вказував, що соціалізм неможливо побудувати в жодному іншому суспільстві, крім рабовласницького [¹ с.78].

Зрозуміло, що про реальний розмах і деталі фінансування революції, ми можемо довіда­тись небагато. Адже навіть з Німеччини фінан­сування революціонерів було організовано по декількох каналах.

Наприклад, як вказує у своїй книзі відомий історик В. Катков [10, влітку 1916 р. кайзер до­ручає канцлеру “почати рішучіші кроки для проникнення в Росію при сприянні «банкірів, євреїв і так далі”. У відповідь канцлер “запев­няє кайзера, що Міністерство закордонних справ поводиться відповідно до його вказівок, але що, на жаль, “багатообіцяюча особистість” — банкір Дмитро Рубінштейн — арештований у Петрограді під час єврейського погрому” (тобто за незаконні фінансові операції).

Виявити точну картину фінансування рево­люції історики, мабуть, не зможуть ніколи, то­му що всі її учасники були вкрай зацікавлені в нерозголошенні інформації. Ф. Кахен (Cahen), німецький співробітник у Копенгагені, при­четний до плану Парвуса, заявив у спогадах, що дещо “так і залишиться таємницею, тому що в паперах міністерства нічого знайти не вдасться” [¹⁰ c. 284, 262, 128.]. До того ж бага­то німецьких архівів втрачено.

Це ускладнюється тим, що в таких “делікат­них” справах велась подвійна бухгалтерія, особливо в тих російських банках, що у своїй діяльності були занадто тісно пов’язані з німецьким капіталом.

Надзвичайно важко або й неможливо повністю розібратись у всіх фінансових таємницях, які спочатку деякий час захищає Закон — це ж “комерційна таємниця”, а потім зникають. І. Буніч вважає: “Ще ніким не напи­сана фінансова історія світу, оскільки фінансові таємниці, на відміну від державних і військових, не розкриваються в ході історії, а стають ще більш непроникними”.

Воістину, вбиває грішника його ж зло!

Зло безбожному смерть заподіє, і винними будуть усі, хто ненавидить праведного.
Псалом 33:22.

Кінець отців перевороту — це ще не кінець мук народу...

Із тогочасної Росії, у складі якої була Ук­раїна, почалось нівелювання істинних христи­янських цінностей. Почався процес руйнуван­ня духовності, стимулювання порушення Бо­жих заповідей новими керівниками: можна вбивати, забирати чуже, лжесвідчити, доноси­ти... і не боятися кари. Якщо Бога немає, то чо­го Його боятися, Божественна Істина — це ви­мисли духовенства, християнську Любов, доброзичливість, замінено на ненависть, класову ворожнечу.

І тоталітарна влада демонструвала це усьому світові, здійснювала такі масштабні гоніння на священнослужителів, які перевершили гоніння на християн у перших століттях. Але, це було XVII–XIX століть тому, в часи існу­вання рабства!

Все ж християни зберігали в ці часи жорсто­ких випробувань чистоту і незламність віри. Це важко описати словами. Арешти, звірячі ка­тування, їх кидали в вогонь, топили в ополон­ках, криницях і громадських нужниках, труїли, розпилювали дворучною пилкою, ховали жив­цем, розпинали на хресті, здирали шкіру з рук і ніг... Конфісковували всі цінності. Мета одна: знищити будь-яку релігію і замінити її безбож­ництвом.

Апостоли Христа несли добру звістку — Євангелію усім народам, світу. А тут маємо встановлення на царювання антихриста. Апос­тол Павло говорив про це як про царювання антихриста (Друге послання до солунян 2:7-8). “Бо вже діється таємниця беззаконня; тільки той, хто тримає тепер, буде трима­ти, аж поки не буде усунений він із середини. І тоді-то з’явиться той беззаконник, що йо­го Господь Ісус заб’є Духом уст Своїх і зни­щить з’явленням приходу Свого”.

Із швидкоплинним часом гроші, влада, жит­тя і все інше спливло, і від Парвуса, і від Леніна (обоє померли в 1924 р.).

Про смерть Парвуса (Гельфанда) повідомив 20 грудня 1924 р. заснований ним же берлінський журнал “Dіe Glocke”. Від Бер­лінського крематорію в останню дорогу його рештки проводжала невелика групка сорат­ників... Де розташована могила Парвуса, нині ніхто не знає.

Вождь Ленін (Ульянов-Бланк) помер 21 січня 1924 року, не доживши до свого 54-річчя. Його забальзамоване тіло лежить в мавзолеї на Красній площі.

Партія і її бойовий загін ВЧК розкололися на два табори, групуючись навколо двох мо­гутніх фігур — Троцького і Сталіна. Вони уо­соблювали дві протилежні тенденції: втекти з багатством за кордон або залишитися, щоб до­будовувати соціалістичну державу, з якої ви­чавлені далеко ще не всі можливості.

Відомо, що лідер першого табору, Троцький, жив у Мексиці на своїй віллі. Він зізнавався, що щоденно чекав чорного ангела смерті. І він прийшов. Троцький був смертельно поранений сокирою-льодорубом 20 серпня 1940 року. Вбивця — Рамон Меркадер, агент НКВС. Меркадер відсидів 20 років в мексиканській тюрмі, згодом був нагороджений урядом СРСР (таємно) найвищою нагородою СРСР. Тіло Троцького поховане у дворі своєї вілли.

Життя триває. Давно немає видатного ляльковода Парвуса і його головних ляльок-виконавців. Кілька поколінь співвітчизників пережили наслідки перевороту. Замість вигаданої тези “диктатура пролетаріату”, якою прикри­вались неблаговидні справи “геніальних мислителів”, нині знову маємо стару тезу — “дик­татура капіталу”. І все зрозуміло.

Але в суспільстві повинна діяти ще одна диктатура — це диктатура справедливості. Кожній людині, яка робить добро, — відплата добром і навпаки: за зло — справедлива пока­ра.

Для згуртування української нації надзви­чайно важливе духовне відродження. Вшану­вання багатомільйонних жертв голодоморів і репресій кількох поколінь співвітчизників, про яких більше ніж півстоліття мовчав тоталітар­ний режим.

Нам необхідне повне усвідомлення того, що відбулось з попередніми поколіннями ук­раїнців. Це не можливо без правдивого, всебічного дослідження історичних фактів, хто б їх не висвітлював раніше і нині. Головне — повна і всебічна об’єктивність. Ми повинні позбутися фальсифікацій і кривотлумачень нашої історії, як це зробили інші європейські нації. Саме тому пропоную заснувати “Інсти­тут Національної Пам’яті України”(ІНПУ).

Нині, після перемоги демократичних сил, це питання слід ставити ширше. ІНПУ, спираю­чись на ґрунтовні дослідження вчених, істо­риків, архівістів, юристів, соціологів, кримі­налістів тощо, очолить процес оновлення на­ціональної самосвідомості. Об’єктом його до­слідження, на основі Конституції України, по­винні стати:

- неспростовні факти багатомільйонних жертв народу України;

- обов’язок переслідувати злочинців як ви­раження волі народу. Кожна протиправна, зло­чинна діяльність щодо громадян України по­винна бути досліджена і засуджена;

- порушення прав і злочини проти людини не можуть в державі зберігатися в таємниці, їх не можна забувати. Це було б також злочином перед минулими, нинішніми і прийдешніми поколіннями українців.

В Інституті і його регіональних філіалах потрібно зібрати і накопичувати докумен­тальні відомості про події в Україні, починаю­чи від 1917 року. Вести їх облік та використо­вувати матеріали архівів, зокрема Служби без­пеки України й інших держав, про злочини на території України, включаючи:

- злочини, вчинені комуністичними діячами;

- злочини, вчинені нацистами;

злочини, пов’язані з мотивами політичних репресій;

злочини діяльності органів НКВС;

охорону відомостей про постраждалих осіб, оскільки є спроби приховати або й знищи­ти їх;

інші злочини проти мирного життя і лю­дяності;

публічне висвітлення і роз’яснення діяль­ності Інституту Національної Пам’яті.

Діяльність Інституту сприятиме ширшому викриттю, осмисленню, осуду наймас-штабніших в Європі злочинів проти громадян України в мирний час. Комісія накопичення документів при Інституті спиратиметься на до­кументальні дослідження; забезпечить збере­ження і охорону відомостей про багато­мільйонні жертви співвітчизників. Це повинно сприяти усвідомленню, покаянню, взаєморо­зумінню і примиренню усіх громадян в Ук­раїні.

Вірю, що ця діяльність врешті забезпечить та прискорить незворотність процесу ДУХОВ­НОГО ОНОВЛЕННЯ НАЦІЇ.



* 28-й президент США (1913–21рр.). Запровадив низку ліберальних законів. Ще до вступу США в Першу світову війну (квітень 1917 р.) висунув ідею створення післявоєнного союзу держав.

*СВЕРДЛОВ Яків Михайлович (Шварцбаум Янкель Мойсейович) (1885–1919), російський політичний діяч. Учасник революції 1905–1907 років. У 1917 р. член Партійного центру із керівництва збройним повстанням у Петрограді, член ВРК. З 8(21) листопада 1917 р. голова ВЦІК (залишався і секретарем ЦК партії).

* Текст має форму звіту, у якому сказано, що революція в Росії була задумана у “лютому 1916 р.” [а як же план Парвуса, поданий 9.03.1915 р. в МЗС Німеччини? — В. К.], і що “було встановлено, що нижчевказані особи і підприємства брали участь у цій руйнівній справі: 1. Якоб Шифф. 2. Фірма Кун, Леб і Ко. (Керівники: Якоб Шифф, Фелікс Варбург, Отто X. Кан, Мортимер Л. Шифф, Джером Дж. Ханауер ) 3. Гугенгейм. 4. Макс Брейтунг. 5. Ісаак Зелігман — всі євреї”. Ще одна цитата звіту: “Якоб Шифф фактично зробив публічну заяву, що саме через його фінансовий вплив російська революція була успішно завершена, а навесні 1917 р. Якоб Шифф почав фінансувати Троцького, єврея, для завер¬шення соціальної революції в Росії”.
Російський текст цього документа був надрукований [напевно, вперше. — В. К.] у Ростові-на-Дону в газеті білих “У Москву!” (23.9.1919). Текст представлений як “документ, складений вищим комісаром французького уряду і послом при Федеральному уряді у Вашингтоні”, і має позначення: «618-6, № 912 — Розв. відд. 2».

* Справа Бейліса, судовий процес (Київ, 1913) над євреєм М. Бейлісом через безпідставне звинувачення в ритуальному убивстві російського хлопчика. Організований царським урядом і чорносотенцями. Викликав протест передової громадськості в Росії і за кордоном; суд присяжних виправдав Бейліса.

Література

1. Буніч І. Золото партії. — К.: А.С.К., СПб.: Облик, 1998.

2. www.km.ru

3. Joseph Nedava. Trotsky and the Jews (Philadelphia: Jewish Publication Society of America, 1972). — p. 163

4. Саттон Э. Уолл-Стрит и большевицкая револю­ция. — М.: Русская идея, 1998.

5. Lincoln Steffens. Autobiography (New York: Harcourt, Brace, 1931). — p. 764.

6. U.S. State Decimal File, 861.00/1351

7. Островський А. В. Про родичів Л. Д. Троцького по материнській лінії // Альманах “Із глибини часів.” — 1995. — № 4.

8. Троцький Л. Моя жизнь. Опыт автобиографии. — Берлин, 1930. — Т. 2. — С. 19; Т. 1. — С. 318, 323.

9. Дикий А. Евреи в России и в СССР. Исторический очерк. — Новосибирск: Благовест, 1994.

10. Катков Г. Февральская революция. — Париж. — 1984.