Якщо Путін ризикне? Тоді бити без правил

Автор/джерело -  © Євген Якунов 

Авдіївка. Тривожно. І вже не так як раніше. Бо історія сьогодні роздала карти так, що кожний із світових гравців буде зайнятий власною партією. І можливо Путін спробує піти з козирів, вломившись на нашу землю всією армадою. Аби покінчити з нами одним ударом…

Чи готові ми до повномасштабного вторгнення? Чи маємо ми переможну стратегію у великій війні з Росією, якщо така почнеться? Чи є в нас чим здивувати путінських генералів?

Вітчизняні стратеги мовчать, політологи заперечують саму можливість великої війни. Політики переконують: військового рішення немає – чого лізти на рожен проти 12 тисяч самих лише атомних боєголовок?

Мабуть, дійсно, немає. Якщо підходити до війни, її цілей та інструментів з точки зору класичної стратегії. А більшість генералів у світі так і роблять – «завжди готуються до минулої війни».

«Як намагаються захистити свою територію слабкі країни? – писав Мартін ван Кревельд, ізраїльський історик голландського походження, який свого часу консультував Пентагон. – Купують за шалені гроші пару-трійку новітніх винищувачів, сотню грізних на вигляд танків – і це заспокоює суспільну думку: у нас найсучасніша зброя. Але ця зброя настільки коштовна, стільки на неї відірвано від соціального бюджету, що її очікує доля лінкорів Першої світової – вони здебільшого простоювали у портах, бо «цінність цих кораблів як з матеріальної, так і з символічної точки зору була настільки великою, що важко було уявити собі таку ціль, заради враження якої ними можна було ризикувати».

Та й скільки протримається десяток винищувачів в умовах панування у повітрі авіації потужного противника, а на землі – «Буків» і засобів електронної війни?

Не варто сподіватися на танки, пише Кревельд, треба братися, образно кажучи, за ніж.

«Дуже рідкісними є приклади, коли в боротьбі з ножами танки досягали перемог. Майже завжди ножі перемагали танки. Список армій з танками, які потерпіли невдачу у боротьбі проти людей з ножами, включає практично всі сучасні збройні сили».

Та ба, танки. Навіть ядерна зброя буває безсилою. За підрахунками Кревельда, жодна ядерна держава не здобула перемоги над слабшою, неядерною з часів Другої світової. Ані СРСР з Америкою в Кореї, ані Франція в Алжирі, ані вона ж, а потім США і Китай у В`єтнамі, ані СРСР в Афганістані… Та що казати, імперію Совка ядерна парасолька навіть від власного розпаду не врятувала! Лише війну Британії за Фолкленди та США у Перській затоці можна назвати певною мірою успішними. Але перша була, по суті, локальним конфліктом, а друга начеб-то й призвела до падіння режиму Саддама Хуссейна, але чи стала вона переможною для західного світу у довготривалій перспективі?

В усіх цих випадках, робить парадоксальний висновок історик, саме атомна зброя заважала досягти перемоги супердержавам. Бо за 70 років її існування, пише Кревельд, всі пошуки переможної стратегії ведення війни з її використанням заводили в невблаганний «кирдик». І застосування її виключно як «зброї апокаліпсісу» у війні з завідомо слабшими державами позбавлено будь-якого сенсу.

Натомість народи, які розуміли, що можуть бути в одну мить перетворені на радіоактивний попіл, уже не чіплялися за життя, приватну власність, якісь політичні інтереси. Вони вели й ведуть в таких умовах війну «за існування».

Чи перебуває сьогодні Україна в таких умовах? Це очевидно. Нам протистоїть ядерний монстр, лідер якої публічно заявляє, що такої держави як Україна не існує і ніколи не існувало, а його пропагандисти в один голос пропонують знищити всіх, хто не вважає себе росіянином, аби зачистити територію для російської арійської (як казав пан Ніконов) раси.

Тож кому, як не нам, прислухатися до слів мудрого голландця: «Війна заради виживання суспільства була найважливішою формою війни в усі часи. Зіткнувшись з цим видом війни, навіть найбільш фундаментальні поняття стратегії починають втрачати сенс.

Війна за існування може надихнути народ на подвиги звитяги й стійкості, які набагато перевершують те, на що довелося б піти, якби йшлося просто про те, аби «реалізувати політику», «розширити сферу впливу» або «захистити інтереси».

Така війна може надихнути людей на жертви, які неможливо уявити собі у «звичайний час»; іноді в таких випадках вигоди й збитки міняють знаки, і кожна нова понесена втрата потрапляє до графи «прибуток». Тисячі загиблих перевтілюються в легіони героїв, які йдуть поруч з тобою в атаку. Окуповані землі надихають на помсту і жагу реваншу.

І ще одне, як на мене найголовніше. «Той, хто бореться за існування, пише Кревельд, має одну перевагу. Злидні не знають правил, і вояк відчуває себе у праві порушувати правила війни і застосовувати необмежену силу, тоді як його супротивник, якій воює заради досягнення політичної мети, не може цього зробити, бо постраждає, як країна, як підняла руку на слабшого».

Тим, хто веде «війну за існування» Кревельд взагалі радить забути будь-які правила війни. Бо насправді, на його думку їх не існує і ніколи не було.

Згадайте, як дорікали Асаду за використання хімічної зброї проти опозиції? А бомбардування Алеппо російськими літаками хоч і призвело до незрівнянно масштабніших жертв, але цілком вписувалися в «дозволену зброю».

Заборона бойових газів – «це парадокс» –, пише автор книги «Трансформація війни», – бо ж газ являє собою відносно гуманну зброю: насправді, ті хто відчули на собі вплив газу у Першу світову, помирали набагато рідше, ніж ті, хто отримував рани від інших видів зброї». І з якихось незрозумілих причин ми й досі «вважаємо припустимим розривати супротивника на шматки артилерійським обстрілом або спалювати за допомогою напалму, але нам неприємно дивитися, як він помирає від задухи»…

На думку Кревельда, питання зовсім не в гуманізмі. Просто в сучасній високотехнологічній мобільній війні від хімічної зброї немає жодної користі. А от небезпека під час зберігання існує. До того ж хімічна зброя набагато дешевша за балістичні ракети й бомбардувальники, а отже є цілком доступною для «бідних» держав. Оце, насправді, й бентежить керманичів світу. Мем «заборонена зброя» просто не дає можливості урівняти шанси…

Цинічно? Багато що стає зрозумілішим, якщо подивитися в минуле. Кревельд дає шикарну ретроспективу «збройних заборон».

У давні часи під таку потрапило використання пращі. Тож Давид, перемігши в поєдинку Голіафа, був елементарним порушником конвенції. Грецька катапульта у 400 р. до н.е. взагалі вважалася зброєю масового ураження. Латеранский собор свого часу намагався накласти заборону на арбалети, бо вони – який жах – дірявили панцири шляхетних лицарів. Перших аркебузерів осліплювали й відрубали їм руки. Нобель, винайшовши динаміт, був глибоко переконаний, що його не можна застосовувати у війні через велику вбивчу силу. У 1907 р. на конференції в Гаазі оплесками зустріли ухвалу про заборону розривних снарядів вагою меншою за 400 грамів, скидання бомб з повітряних куль та торпедування з підводних човнів торговельних суден, «якщо їх команди не попередили і не дали змоги залишити корабель на рятівних шлюпках»…

Якщо ми дійсно прагнемо зустріти російську навалу у всеозброєнні, нам можливо не варто більше гратися в цнотливих дівчаток, а взятися дійсно за виготовлення якщо не ядерної бомби, то принаймні «брудної» бомби, аби розпорошити над ворожою територією радіоактивні речовини, відкопати старі, радянських часів архіви з рецептами хімічної зброї ( якщо хто не знав, то так званий київський інститут хлору у 60-і роки саме цим і займався). Розривні кулі? Годяться. Заборонені протипіхотні міни – самий раз. Але, звичайно, тільки на випадок «війни за існування». У кожної країни, пише ізраїльский історик, має бути в загашнику своя «зброя судного дня».

Готуючись до війни за виживання, пише Кревельд, варто переглянути й інші так звані правила війни. Наприклад, що стосується милосердя до полонених. Насправді, пише він, в жодній міжнародній конвенції не сказано, як має вчинити воїн, коли його ворог кинув зброю і підняв руки вгору. Все віддається на відкуп солдату: він може вистрелити, а може зберегти життя. Але полонений має знати, що, піднімаючи руки, він віддає себе в рабство. А раба можна продати, обміняти, чи примусити працювати безплатно (що й робили німецькі військовополонені в післявоєнному Києві, ми маємо знати – будівлі Верховної Ради і Кабміну відбудовано рабською працею полонених).

Єдине раціональне пояснення гуманного поводження з полоненими, це сигнал іншій стороні. Щоб з твоїми побратимами в полоні поводилися так само. Але коли йдеться про війну за існування, навіть ця мотивація відсувається на другий план.

Що ж до тортур над полоненими, то давайте послухаємо Трампа, який планує повернути в арсенал допитів «імітацію утоплення». Він розкаже, для чого це потрібно.

Боєць «армії за існування», пише Кревельд, не перейматиметься питаннями милосердя. «Навпаки спалах насилля ліпше за все може бути сприйнятий як найвищий вияв існування, як його торжество»!

Жодна конвенція не прописує, що власність військовополоненого не може стати власністю переможця. Жодні правила війни не забороняють експропріацію майна населення для забезпечення потреб армії. Наполеонівський принцип «Армія має годувати себе сама» діяв і діє. Грабунок мирного населення завжди вважався частиною військової справи, «воєнною удачею». Будь-яка армія, що понесе нам «світло руского міра» діятиме саме так, і ми, як країна, що бореться «за існування» маємо повне право чинити адекватно.

У війні «за існування» втрачається межа між комбатантами і некомбатантами (власне, її не було відтоді як французька революція оголосила всіх громадян республіки «націоналізованими». Рівні права жінок і виборчі права 18-річних передбачають, що вони мають захищати батьківщину. Тим більше, що неучасть жінок і літніх людей в спротиві, пише голандець, ніколи в історії не давала гарантії того, що до них не буде застосовано насилля, аж до знищення. Армія виживання – це школяр з коктейлем Молотова і пенсіонерка з вибухівкою у дамській сумочці.

Пішли у небуття шляхетні закони, за якими пам`ятки культури мали бути збережені «настільки, наскільки це дозволяли військові дії». Супердержава, яка прагне знищити народ в таких пам`ятниках завжди шукатиме політичну складову – або в символіці, або в тому, хто їх і з якої нагоди збудував. Рускій мір, загарбавши Україну, знищить всі культурні ознаки народу, а можливо й згноїть у катівнях українських музикантів ( як колись лорд Камберленд завойовуючи Шотландію, знищував усіх волинщиків, бо вважав їх музику зброєю війни)…

Але й буде зворотній ефект. Ті, хто поховався в схронах і молиться на прихід Путіна, має знати, що до того, як він дійде до Києва, тут буде знищено все, пов`язане з Росією, включаючи проросійські телеканали й редакції газет, будуть вигнані з храмів московські попи, віднайдені й знищені всі, хто зловживав свободою слова і прославляв Путіна. Жодного наказу з цього приводу не буде. Війна за виживання мало коли ведеться за наказом…

У війні «за існування» час завжди на боці слабшого. Якщо ядерний ведмідь не збив з ніг першим же ударом, він неминуче програє. Бо народ «який прагне вижити» вчиться в свого мучителя, переймає його тактику, копіює прийоми маскування й маневрування, вчиться аксіомам Сунь Цзи про те, що «війна – це завжди шлях обману» і заповітам Філіппа Македонського: «Там, де не пройде армія, пройде віслюк, навантажений золотом». І користається цим правилом зухваліше й цинічніше за своїх «вчителів», так само, як китайці зухвало користуються хитрощами європейської економіки, раз по раз переступаючи відому тільки європейцям межу моралі. Бо ж, як казали мудреці: «Надто часто правда служить прикриттям для сили».

А це значить, у війні за існування солдати воюватимуть, замасковані у чужі однострої, з чужими шевронами і йтимуть в атаку з чужими прапорами. І всі карти будуть сплутані і всі стратеги зганьблені.

І що найважливіше: жорстокість країни, що прагне вижити за будь-яку ціну, буде виправдана світовою спільнотою. Бо все ж таки війна – це боротьба рівних, в інакшому разі це бійня, геноцид, який не прощається ніколи.

Пробачте, якщо налякав. Мартін ван Кревельд писав не про нашу війну – більше про арабо-ізраїльську та інші сучасні війни. І не варто вже сьогодні братися виконувати його настанови. У нашому повсякденні ми маємо бути верхом толерантності та поваги. Але у такий вже ми час народилися, що, не дай Бог, доведеться вигризати цю толерантність і повагу зубами з горлянок ворога. І треба бути до цього готовим.