Фокусники з Нью-Йорка

Автор/джерело -  © Юрій Лапаєв, Український тиждень 

Боротьба й загострення на всіх фронтах – таким став серпень останніми роками. У 2014-му він виявився поворотним в історії війни після першого масованого заходу на українську територію російських військ.

Тоді це втручання РФ допомогло зупинити успішне просування ЗСУ і врятувало самопроголошені «республіки», ставши передумовою підписання сумно­звісних мінських домовленостей. Кінець літа 2015 року нехай і поступався попередньому в інтенсивності, але аж ніяк не в тривозі: спроби захоплення Мар’їнки, обстріли Авдіївки, теракти та вибухи. А ще постійне очікування повномасштабного наступу, яке підкріплювалося теоріями про сухопутний коридор до Криму та черговий «злив» Маріуполя. Приблизно так само минув кінець літа й торік, хоча його й розбавив позитив параду та святкування, що відбулося порівняно тихо.

За ці три роки країні, може, і не зовсім вдалося зробити українську армію надсучасною та непереможною. Залишається багато проблем, є що розвивати й удосконалювати. Але теперішній стан українського війська зробив подальше просування агресора занадто дорогим. Навіть для сучасної Росії, яка не звертає уваги на втрати своїх солдатів на Донбасі та в Сирії, відвертий силовий варіант може стати катастрофою. Саме тому пріоритет нині зміщується на інформаційно-психологічні операції, які мають на меті розхитати країну зсередини або посварити Україну з міжнародними партнерами. Зіпсувати День Незалежності в будь-який спосіб — це один із проявів політики Кремля, який послідовно заперечує право України на самостійність.

Днями в американських ЗМІ з’явилася інформація про нібито участь України в розробці ракетної програми КНДР. Таке припущення висловив Майкл Еллеман, експерт із ракетних технологій Міжнародного інституту стратегічних досліджень, на основі аналізу причин, чому ізольована країна змогла так стрімко просунутися у своїх розробках. Ще торік ракети «Мусудан» середньої та проміжної дальності одна за одною падали після невдалих випробувань, аж раптом цього літа з’являються нові міжконтинентальні балістичні ракети (МБР) «Хвасон-12» та «Хвасон-14», які показують непогані результати. Причина такого успіху — заміна двигуна. Раніше корейці використовували радянські 4Д10 виробництва заводу ім. Ісає­ва, які отримали від РФ на початку 1990-х років. Сам собою двигун якісний, але розрахований на мешу потужність і не був спроектований для роботи в поєднанні з іншими, як це намагалися зробити інженери Північної Кореї. Після серії невдач у Пхеньяна з’являється новий двигун, який за фото приблизно ідентифікують як РД-250.

Проектна документація для нього в радянські часи містилася на двох заводах: тепер російському «Энергомаше» та українському «Південмаші». Модельний ряд РД-250 розроблявся для військових потреб — саме такі двигуни встановлені на відомій модифікації МБР Р-36М «Сатана». Але згодом вони використовувалися й у мирних космічних програмах «Циклон». За словами виконувача обов’язків директора Державного космічного агентства України Юрія Радченка, усі такі двигуни, які виготовлялися в Україні за програмою «Циклон», були передані російській стороні, адже не використовувалися в українській космічній галузі.

Він повідомив, що двигуни поставлялися виключно у складі готового виробу-ракети, і до припинення проекту в 2001 році було передано 233 ракети типу «Циклон-2» та «Циклон-3». Після цього, за даними Радченка, «Південмаш» двигунів РД-250 не виробляв. Водночас посадовець підкреслив, що крім власне двигуна для нормального функціонування потрібна ще й технологія виробництва спеціального пального, яку Україна не передавала ані КНДР, ані третім країнам, а сьогодні її офіційно мають лише Росія та Китай. Продаж частин або креслень жорстко регламентований Режимом контролю ракетних технологій, вимагає ліцензування та відстежується навіть у разі поставок через треті країни. Тут варто згадати, що у 2011 році на «Південмаші» вже затримали двох громадян Північної Кореї, які намагалися вкрасти деякі українські ракетні технології. Тоді вони дістали вісім років ув’язнення, про інцидент офіційно повідомили Раду Безпеки ООН.

Інший цікавий факт, на який звертає увагу автор звіту, — це використання корейцями однокамерної модифікації двигуна замість стандартної двокамерної комплектації РД-250. На думку Еллемана, це вимагало від інженерів Пхеньяна створення нової модифікації турбонасоса, який подає паливо до камери згорання. Своєю чергою, це потребує специфічних навичок і відповідних технологічних потужностей на виробництві, яких Північна Корея наразі не має. І тому Пхеньяну знадобилися консультації експертів, які мають досвід роботи саме з РД-250. Тобто працівників «Энергомаша» або «Південмашу». Крім того, досі не знати, чому Пхеньян отримав саме однокамерну версію замість потужнішої двокамерної. Точна кількість наявних сьогодні й працездатних двигунів невідома. За повідомленнями ЗМІ, після завершення програми «Циклон» певна кількість таких двигунів зберігалася на сховищах російського та українського підприємств, що теоретично відкриває можливість для незаконного придбання або викрадення кількох одиниць. Доставка одного двигуна вагою понад 700 кг і завдовжки 2 м можлива навіть неспеціалізованим автомобільним або залізничним транспортом. Та й то, як повідомлялося в статті, найзручніший маршрут мав би пролягати територією Росії, у якої, до речі, спільний кордон із КНДР і багаторічна історія військової співпраці.

У своєму звіті Еллеман зазначає, що не має припущень стосовно участі ні української влади, ні керівництва «Південмашу» в цій афері. Водночас підкреслює, що незадовільна економічна ситуація в Україні та РФ могла привабити злочинців і контрабандистів з усього світу для виконання цього замовлення для Пхеньяна. Фактично звіт пропонує дві версії походження двигунів: викрадені з України або викрадені з РФ. Майже одночасно з публікацією звіту, більш-менш збалансованого, вийшла стаття у відомому американському виданні The New York Times, у якій українське походження двигунів робиться основною версією, що вигулькує вже в заголовку, а можлива участь Росії майже замовчується. Пізніше цю ідею підхопили й решта мас-медіа. Втім, для таких обвинувачень у звіті бракує об’єктивної інформації. Поки що все базується на припущеннях і розрахунках замість реальних фактів.

І тут виникає багато запитань. Чому випробування двигунів і перші фото ракет з’явилися ще у вересні торік, а звіт і стаття тільки зараз? Чому автори наполягають на обізнаності американських розвідувальних служб, а в наведеному матеріалі немає жодних об’єктивних доказів? Чому скандал спалахнув саме тоді, коли були ухвалені чергові санкції проти РФ (які, до речі, стосуються також Ірану та КНДР)? Чому Україну обвинувачують в допомозі КНДР саме тоді, коли в США нарешті реально почали обговорювати надання летального озброєння нашій країні?

Навіть якщо не шукати скрізь «руку Кремля», усе здається дивним збігом обставин. Стаття The New York Times, звичайно, може бути лише випадковою помилкою журналістів, а не вкиданням потрібної інформації. Доказів участі російських спецслужб ані в передачі двигунів, ані в замовленні публікації поки що немає. Проте зрозуміло, кому такий скандал може бути найбільш вигідним, адже він здатен одночасно вплинути і на авторитет України, як відповідального й надійного постачальника, і на її відносини зі Сполученими Штатами. Поставки двигунів до ракет, які націлені на США, навряд чи сприятимуть дружбі з Вашингтоном. Українська сторона вже відчула це на собі після скандалів із нібито передачею комплексів радіотехнічної розвідки «Кольчуга» Іраку й так само вигаданою поставкою танків Судану. Тоді РФ намагалася максимально поширити інформацію, звинувачуючи Україну в брудних оборудках. Метою Москви було псування іміджу України на світовому ринку озброєнь — так РФ позбавлялася конкурентів.

Нині вкрай важливо зробити все, щоб повірили нам замість Росії. Гучна медіа-кампанія зі спростуванням, прозоре й незалежне розслідування, бажано міжнародне, — гарний вихід із цієї ситуації.