Наскільки спеціальними є спецслужби України у час війни із Росією?

Автор/джерело -  © Ігор Лосєв, Радіо Свобода 

Останнім часом терор російських спецслужб усередині України помітно посилився, змушуючи оглядачів замислитися над тим, чому українські органи безпеки програють у цій таємній війні, що, власне, з боку Москви ніколи не припинялася – і немає жодних підстав вважати, що припиниться колись у майбутньому.

Особливо цинічним і нахабним було вбивство майже в центрі Києва полковника ГУР (Головного управління розвідки) Міністерства оборони України полковника Шаповала, вбивство в зоні АТО полковника СБУ Возного, не менш викличними були замахи на життя бійців добровольчого чеченського батальна імені генерала Дудаєва Адама Осмаєва і Руслана Махаурі у Києві. І це лише деякі найбільш резонансні злочини, сліди яких ведуть на територію Росії. Теракти в Києві призвели до того, що керівництво футбольного клубу «Маріуполь» (у базовому місті якого відмовився грати ФК «Динамо-Київ») зажадало від керівництва київського «Динамо» гарантій безпеки маріупольських футболістів під час їхньої гри в столиці. Київ стає небезпечнішим від Маріуполя? Чи то смішно, чи то сумно…

Усі ці акції, здається, покликані продемонструвати українському суспільству всесилля і невразливість російських спецслужб, що діють на теренах України як у себе вдома, вільно і безперешкодно. Мовляв, жоден українець в будь-якому регіоні своєї країни, навіть у глибокому тилу, не може бути спокійним і впевненим у своїй безпеці. Справді, українські спецслужби наразі в цій таємній війні не перемагають. Чому?

Тут доведеться перейти до загальних і майже філософських питань. Насамперед, до ідеології і практики формування спецслужб в незалежній українській державі. Адже кожна держава має такі спецслужби і таке військо, які хоче мати влада, керівний клас цієї держави. На жаль, після 1991 року рішучих кроків зі створення саме українські відповідних структур оборони і безпеки не сталося. Бо влада Кравчука, Кучми, Ющенка (незважаючи на патріотичну риторику) і Януковича виходила з не завжди артикульованого, але практично втіленого гасла: «Ми будемо Україною, але трохи й Росією». У війську залишилися майже радянські однострої солдатів і офіцерів, радянські прапори військових частин, їхні радянські назви, культ сталінських маршалів і російських імперських генералів тощо. Дещо в останні роки під тиском «знизу» було змінено, але далеко не все. І сьогодні в Києві на Печерську на вході до військового ліцею імені Івана Богуна вас зустрічає не пам’ятник славетному українському полковнику, а російському генералісимусу Александру Суворову, герою багатьох агресивних війн Російської імперії…

Зі спецслужбами після 1991 року теж було не краще…

Стратегічна помилка?

Після краху СРСР були два можливі шляхи щодо створення національних спецслужб. Першим скористалися країни Балтії – Литва, Латвія, Естонія. Вони розігнали місцеві філії КГБ СРСР і на порожньому місці, з нуля створили свої національні спецслужби з нових людей без чекістського минулого і без радянських сентиментів. Звісно, їм дорікали браком досвіду і професіоналізму нових кадрів. Але напевно керівники Балтійських країн орієнтувалися на заклик першого посткомуністичного президента Чехії Вацлава Гавела: «Краще п’ять років помилок, ніж п’ятдесят років саботажу». Та й як свідчить історія багатьох спецслужб світу, досвід і професіоналізм набуваються у практичній роботі. Чимало засновників найпотужніших спецслужб якогось попереднього професійного досвіду не мали. Не було такого досвіду в Фелікса Дзержинського (хіба що конспіративно-підпільний), який заснував величезного монстра ЧК-ГПУ-НКВД-МГБ-КГБ-ФСБ, не мали попереднього досвіду шеф СС нацистської Німеччини Генріх Гіммлер і шеф СД Рейнгард Гейдріх, не мав його Аллен Даллес, спершу керівник нью-йоркського бюро щойно створеного Управління стратегічних служб, а потім один із засновників ЦРУ США, не мав його Іссер Харель, творець легендарної спецслужби Ізраїлю «Моссад». Не могли похвалитися попередньою службою в якихось безпекових структурах і творці СБ ОУН Микола Лебідь і Микола Арсенич, але Служба безпеки ОУН багато років успішно протистояла НКВД–МГБ-КГБ та Гестапо з СД, спецслужбам Польщі, Угорщини, Румунії. Без СБ ОУН визвольна боротьба українського народу на західних землях не була б такою активною і тривалою. Україна після 1991 року обрала другий шлях – перетворення республіканського уламку КГБ СРСР на українську національну спецслужбу.

Дехто сьогодні каже, що, мовляв, у КГБ УРСР були якісь національні сентименти і тому цю структуру нібито можна було докорінно змінити. Але, як казав шеф КГБ УРСР генерал-полковник Федорчук (на період керівництва котрого припав апогей переслідувань української інтелігенції): «Ми працюємо на Союз, ніякої України в нашій роботі немає». Тому викликає подив вираз відомого громадського діяча і колишнього політв’язня Семена Глузмана – «український КГБ». У чому полягала його «українськість»? В прив’язці до певної території? То за такою логікою Аушвіц-Біркенау (Освенцим) – «польський табір смерті»…

До речі, багатий досвід і професіоналізм співробітників СБУ в Криму і на Донбасі не завадив більшості з них перейти на бік агресора і брати активну участь в переслідуванні українських патріотів. Як сказав один із лідерів кримськотатарського народу Ахтем Чийгоз: «Нині в Криму ті, хто зрадив Україну, судять тих, хто її не зрадив».

Як зарадити справі?

На жаль, СБУ понад 20 років значною мірою використовувалася для «феодальних війн» із політичними опонентами влади (не України!) і бізнес- конкурентами, для «кришування» підприємницької діяльності та захисту сумнівних оборудок. Журналістський центр розслідувань дав цікавий сюжет на деяких телеканалах про те, що деякі офіцери СБУ їздять на елітних автах, абсолютно несумісних за вартістю з їхньою офіційною зарплатою. Чи не обтяжена ця спецслужба так званою непрофільною діяльністю? А варто було б зосередитися виключно на контррозвідці, антитерористичній роботі, захисті державного ладу, боротьбі проти п’ятої колони, проти сепаратизму і підривних проявів тощо.

Спецслужби України потребують докорінних реформ, а, можливо, навіть створення справді української національної структури безпеки без чекістського минулого. Самі по собі спецслужби України навряд чи зможуть виграти двобій з російським монстром без масової підтримки українського народу, бо народ – це мільйони очей і мільйони вух. Ця боротьба, як і на фронті, має стати всенародною і тоді вона буде переможною. Однак для цього народ має довіряти спецслужбам України, а такого довір’я, як і до всієї чинної влади, поки що не спостерігається. На жаль, діяльність влади і контрольованих нею спецслужб підстав для довір’я не дає.

Що вже казати, українська Служба зовнішньої розвідки три роки не мала очільника, бо Верховний головнокомандувач весь час (воєнний час!) шукав, як завжди, особисто віддану людину на цю посаду… Однак усі ці проблеми не є принципово нездоланними, аби була політична воля. А з нею влада постійно має проблеми. Не розуміючи, що без рішучого оновлення спецслужб матиме цих проблем значно більше.

P.S.: Стаття вже була написана, коли стався інцидент на артилерійських складах на Вінничині, однією з версій якого є теракт.