Євромайдан: як все починалося

Автор/джерело -  © BBC 

21 листопада 2013 року, після того, як уряд Миколи Азарова оголосив, що Україна не підписуватиме угоду про асоціацію із Євросоюзом, розпочалися перші протести у Києві.

Перша сцена Революції Гідності

Пізно увечері того дня журналісти, громадські активісти, опозиційні політики зібралися на Майдані Незалежності.

Так починався Євромайдан, що переріс у криваві зіткнення демонстрантів і співробітників правоохоронних органів й завершився втечею екс-президента Віктора Януковича з країни.

Ті події згодом назвуть "Революцією Гідності", а на державному рівні вирішать відзначати 21 листопада як День Гідності і Свободи.

Про що думали і що відчували ті, хто приходив на Майдан у перші дні протестів, які емоції переважали тоді і якими вони є тепер?

ВВС Україна запитала про це кількох активістів Євромайдану.

Депутат парламенту, журналіст, один із організаторів Євромайдану Мустафа Найем:

Я думаю, небагато людей тоді розбиралося у деталях угоди про асоціацію України з ЄС.

Але важливо, що історія про наближення України до Європи, почавшись у 2005 році чи й раніше, наближалася, навіть протягом трьох років правління Віктора Януковича, якому не надто вірили, але він декларував і демонстрував це наближення. Здавалося, ще один крок - і все.

І це була не самоціль. Я думаю, це було намагання втечі від радянського, імперського минулого, від часів, коли країна була тісно пов’язана - політично, економічно - із Росією, сиділа на російській газовій голці. Мрія позбутися цього була дуже близькою, тому втратити її таким ось чином виглядало як примус, як наказ припинити мріяти.

Тому мої відчуття - у людей спрацювала історична емоція, а не якісь формальні речі - торгівля з ЄС чи втрата безвізового режиму.

Як на мене, історично важливо розуміти, що початок протесту ніяким чином не стосувався персони Віктора Януковича.

Це не був протест "проти". Це був протест "за" - за підписання угоди із Євросоюзом. Підтвердженням цьому є гасла, з якими вийшли люди на перші акції протесту.

Але Майдан дуже швидко еволюціонував. Після побиття студентів наприкінці листопада 2013 року було висунуто вимоги покарати винних, звільнити міністра внутрішніх справ. Тобто на другій стадії протестів, після нічного розгону не було розуміння, що Янукович має піти. Лише на третьому, четвертому етапах, після того, як сталися перші вбивства, потім масові розстріли - прийшло розуміння, що ця людина не може лишитися, вона неприйнятна.

Через чотири роки після тих подій ми можемо визнати, що "Янукович" як система, з тими "цінностями" і "поняттями" досі не зник з країни. Він лишається у багатьох сферах життя. І проти цієї системи боротьба триває - громадянська, політична, усе це боротьба проти неприйнятної системи цінностей, яку уособлював колишній президент.

Тому я точно знаю одне: Україна хотіла саме у той бік, у бік Європи, це підтверджують соціологічні опитування і в ті роки, і зараз, такі прагнення підтримувала дуже велика кількість людей. Тому я не поділяю думку тих, хто вважає, що якби не жорстокий розгін студентів, усе б заспокоїлося. Протести б і далі тривали, але, можливо, були б не такими брутальними і кривавими.

Бо це була втеча від неволі, втеча від політичної, економічної енергетичної залежності, яку нам нав’язували багато років.

Журналіст Віталій Портников:

Для мене Майдан чітко розділяється на два періоди: до побиття студентів у ніч на 30 листопада і після цієї дати.

Власне, події до побиття студентів я Майданом не вважаю. Це була акція зовсім іншого характеру, спрямована лише на підтримку європейської інтеграції України. Я з великим співчуттям ставився до цієї акції, організованої спочатку опозицією на Європейській площі, під гаслами захисту європейських цінностей і європейського вибору України. Однак я з великою пересторогою ставлюся до закликів, які тоді лунали, не приходити на Майдан з партійними прапорами і не висувати претензій до Віктора Януковича та до уряду. Бо я вважав, що це заганяє ситуацію у глухий кут.

Для мене європейський вибір країни тісно пов’язаний із політичною боротьбою, а не з якимись громадськими ініціативами.

Я був вкрай ошелешений, коли під час ефіру на Радіо Свобода протестувальники, яким нагадали, що в країні - вибіркове правосуддя ( на той час Юлія Тимошенко і Юрій Луценко були засуджені до позбавлення волі. - Ред.), сказали, що для них головне - жити, як у Європі, а політичні питання їх не цікавлять. Я вважав, що такі люди не є європейцями, вони є реальними союзниками режиму, встановленого Віктором Януковичем.

Після побиття молоді на Майдані у ніч на 30 листопада все змінилося. І навіть аполітичні люди, які закликали не приносити на Майдан партійних прапорів, змушені були усвідомити логіку політичної боротьби. Хтось від неї відмовився і пішов, хтось залишився, до них приєдналися інші. Із 1 грудня це вже був Майдан, який ми знаємо і який увійде в історію: реальне повстання за європейські цінності і проти кримінальної влади.

Я думаю, якби не було побиття студентів, якби не було такої жорстокої реакції влади на цю акцію, швидше за все, ніякого повстання не було, Україна за певний час збанкрутувала б, остаточно відмовилася б від асоціації з Євросоюзом і приєдналася б до ЄврАзЕС. За сценарієм, який пройшла Вірменія. У 2013 році, як і Віктор Янукович, керівники країни відмовилися від підписання угоди про асоціацію із ЄС.

Депутат парламенту, екс-командир батальйону спецпризначення "Донбас" Семен Семенченко:

Я думаю, що для більшості у листопаді ще не було зрозуміло, що ситуація може кардинально змінитися, що протести можуть перерости у настільки масові. Для мене особисто це також стало зрозуміло пізніше - 1 грудня, після жорстокого розгону акції студентів. Вже 2 грудня я приїхав з Донецька до Києва.

Я був учасником ще першого, "помаранчевого" Майдану, і був дуже розчарований його наслідками, тому спочатку не надто серйозно поставився до подій, що потім назвали Євромайданом, Революцією Гідності.

Не варто думати, що усіма людьми, котрі виходили на протести, рухало бажання мати угоду про асоціацію України із ЄС.

Як і я особисто, багато людей вийшли, бо те суспільство, та держава, у якій ми жили, була вкрай несправедливою, закон не був одним для всіх, людина без блату, без порушення закону не могла реалізувати себе.

Багато хто виходив через глибоке почуття несправедливості. І це почуття асоціювалося із владою Януковича.