Святослав Вакарчук: Успішний політик в Україні має бути «кіборгом»

Автор/джерело -  © Святослав Вакарчук, Радіо Свобода 

Ніщо так не деморалізує людей, як відчуття лицемірства з боку тих, хто постійно з трибун кричить про справедливість, а сам демонструє тотальну зневагу до неї.

Вибір йти чи не йти в політику – дуже не простий

Святослав Вакарчук

Перегляд фільму «Кіборги» надихнув мене на роздуми. Довго я носив їх в собі. Але врешті, вирішив поділитися з вами тут. Це не зовсім про фільм, але... вирішувати вам

Вибір йти чи не йти в політику – дуже не простий. Та це особистий вибір кожного.

Людина, яка йде в політику чи у виконавчі або судові органи влади, має бути прикладом. Це ніби записатися добровольцем на фронт. Не буває так, щоб ти йшов на війну і не жертвував комфортом, спокоєм сім’ї, власною безпекою. Люди йдуть захищати свою країну, усвідомлюючи ризики. Саме цим добровольці надихають інших.

Успішний політик в такій державі, як сьогоднішня Україна, має бути не просто добровольцем.

Успішний політик в Україні сьогодні має справді бути «кіборгом».

Він/вона має бути байдужим до спокус. Не боятися небезпеки. Бути стійким до стресів.

Він/вона має мати непорушні цінності, велику праведну мету та добре розуміння людської природи.

Він/вона має усвідомлювати, що людей з надвисокими моральними принципами у світі не так багато. Більшість – достатньо земні істоти. Їх треба сприймати такими, як вони є: з усіма комплексами, слабкостями та мотивами, як явними так і прихованими. Але, при цьому, самому ніколи не опускати власну «планку».

Разом з тим, всі дії політиків мають бути добре продуманими та розрахованими наперед.

Якщо ти мусиш перебудувати будинок, в якому сам же і живеш, а переїхати тобі немає куди, найгірше що можна зробити – почати з руйнування основного фундаменту, не створивши фундаменту перехідного... тебе просто поховає під уламками твого ж будинку.

Стратегія для політика

Стратегія для політика при владі, на мою думку, має бути така:

Власним прикладом та вчинками завойовуєш авторитет.

Згуртовуєш команду однодумців, користуючись цим авторитетом. Обережно, але впевнено проводиш зміни і в першу чергу ті, які дають швидкий результат. Позитивні зміни додають тобі все більше й більше прихильників. Коли таких прихильників стає відносна більшість – починаєш кардинальні фундаментальні зміни.

При цьому на кожну болючу реформу мусять бути знеболювачі.

По-перше, у вигляді необхідних політичних компромісів, щоправда, лише таких, які жодним чином не протирічать основній меті (на жаль, без вміння домовлятися не буває стійкого результату!).

По-друге, у створенні в людей розуміння того, що всі необхідні болісні зміни ти переживаєш разом з усім народом. Погані дороги, відсутність паркувань, неякісні житлові умови, громіздка неефективна бюрократія і таке інше – все це політик певною мірою має відчувати на собі, так, як і звичайні громадяни.

Ніщо так не деморалізує людей, як відчуття лицемірства з боку тих, хто постійно з трибун кричить про справедливість, а сам демонструє тотальну зневагу до неї.

Генерал наказує, але спить в окопах з солдатами.

Вчитель веде учнів на гору, але їсть вечерю за одним столом з ними.

Лікар лікує хворобу, але при цьому думає про те, як хворому полегшити біль.

Вчений задоволений відкриттям, але радіє слушним зауваженням від колег.

Батько думає про те, що буде з його дітьми коли його самого вже не буде на цьому світі.

Усі ці принципи мусять лягти в основу поведінки будь-якого політика, який претендує на місце в історії.

А якщо не претендує, то нехай забирається назад в «тил».

Бо на фронті з таких – ніякої користі. Лише зайву порцію каші з’їдають. Не місце таким політикам на «передовій»!