Анатомія корупції

Автор/джерело -  © Павло Казарін, Радіо Свобода 

Інфантильне суспільство чекає чудес. Добрих чарівників, п’ятсот ескімо та негайної перемоги правди та чесноти. Але реальність належить тільки тим, хто її одомашнює.

Пам’ятаєте, як довго в Києві не могли знайти кандидата на міністра охорони здоров’я? Не в останню чергу це було пов’язано зі специфікою відомства. У деяких міністерствах корупція розмазана тонким шаром на бутерброді, а в деяких вона концентрована. Українське МОЗ ‒ із останніх. Охочих реформувати таку галузь було небагато.

Одна справа – якщо на корупційній схемі заробляє п’ятсот людей по сто тисяч на місяць. І зовсім інша – якщо в списку двадцять прізвищ, кожен з яких годується на десятки мільйонів. У першому випадку боротися зі схемою простіше. У другому – просто небезпечно.

Бо чим розмитіші інтереси, тим складніше організуватися для їх відстоювання. Розмір докладання зусиль прямо пропорційний вашому бонусу. Якщо обиватель втрачає регулярно, але порівняно небагато ‒ на барикади він не піде. Якщо корупціонер заробляє на вас статки ‒ він захищатиме схему до останнього.

Уся історія людства складається з цього протистояння. З одного боку, є вільний ринок, що діє на кожного, але розсіяно й по дотичній. А протистоїть йому група інтересів, що нечисленна, але мотивована й тому сильна. І кожна група інтересів заробляє саме на тому, що діє проти ринку та колективного інтересу.

У результаті від корупції програють усі, але потроху. А виграють деякі, але багато.

Обиватель любить скаржитися на корупцію. І вимагає її перемогти. Але питання дуже просте ‒ а що особисто він готовий інвестувати в цей процес? Скільки сил він готовий витратити на те, щоб перемогти ті самі групи інтересів, які на ньому паразитують?

Це схоже на історії про деолігархізацію. Українські «містери твістери» доклали чимало зусиль, щоб піднятися соціальними сходами. Вони пройшли через найжорстокіший природний відбір 1990-х. Закопували в лісопосадках, їздили на «розбірки», вчилися тиснути менш зубастих та амбітних. Щоб забрати в них вплив і ресурси, потрібно бути готовим докласти зусиль не менше, ніж доклали вони, щоб цей вплив отримати.

Навіть більше. Все, що є сьогодні в Україні ‒ це спадщина олігополії. Навколо кожного ресурсу виросла своя фінансово-промислова група. Для захисту активу вона створювала ЗМІ, політичні партії, систему ешелонованого лобізму. Вся українська вольниця, якою так пишається країна ‒ це лише підсумок олігархічної системи. Конкурентні вибори, конкурентні медіа, конкуренція порядків денних ‒ усе це результат того, що в країні не було монополії на гроші.

Можна, звісно, сказати, що боротьбою з корупцією та монополіями має займатися держава. Тим більше, що в нормальних умовах вона ‒ оператор громадських інтересів. А в спотворених реаліях ‒ оператор інтересів окремих каст.

Але в тому й річ, що перш ніж покладатися на державу, її потрібно ще приватизувати. А український обиватель навіть ринкову зарплату не готовий платити тим, хто має його захищати від дракона. А потім дивується, що ці зарплати «ланселотам» платять самі дракони.

Звісно, можна послатися на цифри. Сказати, що боротьби з корупцією очікують мільйони. Але в тому й річ, що просте число учасників у політичних процесах мало що значить. Важлива не кількість, а організованість структури.

Неорганізоване не має суб’єктності. Організоване має. Влада завжди належить організованій меншості. Щоб претендувати на владу ‒ потрібно організуватися. Або примкнути до тих, хто вже це зробив.

Інфантильне суспільство чекає чудес. Добрих чарівників, п’ятсот ескімо та негайної перемоги правди та чесноти. Але реальність належить тільки тим, хто її одомашнює.

Тільки й усього.