Ти подобаєшся мені: що таке краса з точки зору біології та філософії

Автор/джерело -  © Алла Кутсай, Ольга Курна, Inspired 

Що біологія і філософія знає про красу? Чому ми хочемо мати найкращий вигляд в очах коханого? Біологія та філософія трактують поняття краси по-своєму.

БІОЛОГІЯ

Основним чинником виникнення нових видів називають принцип природного добору – «виживає найбільш пристосований». Однак навіть батько теорії Чарлз Дарвін у своїй праці «Походження людини» (з англ. «The Descent of Man» – прим. ред.) звертав увагу на наявність іншого механізму, що зумовлював появу деяких найхарактерніших ознак, за якими ми ці види впізнаємо, – статевого відбору. Саме йому тваринний світ завдячує своєю строкатістю й вигадливістю.

«Шукайте жінку»

Статевий відбір може як допомагати, так і слугувати перешкодою для природного, тому що його мета не загартувати організм до зовнішніх умов. Його мета – догодити самицям.

Зоолог Майкл Раян у своїй книзі «Потяг до прекрасного: еволюція зваблення» (з англ. «A Taste for the Beautiful: The Evolution of Attraction» – ред.) описує самиць як «біологічних ляльковиків, що змушують самців співати те, чого жадає їхній розум». Розкішний хвіст павича – лише один із сили-силенної доказів того, що забаганки самиць впливали на хід еволюції. У більшості ссавців та інших тварин самці не відіграють настільки важливої ролі у збереженні свого виплодку, як самиці, тож, як кажуть, леді замовляють музику.

Згідно з гіпотезою утікання, запропонованою статистиком та біологом Рональдом Фішером на початку XX століття, хвости павичів імовірно колись були куцими й непримітними, але в результаті мутації одного гена пави стали обирати собі трішки хвостатіших. Є також концепція гандикапу, запропонована ізраїльським біологом Амоцом Загаві у 1975 році: такі «надмірності» мають заважати виживанню, адже з довгим хвостом павич вразливіший до нападу хижака; крім того, всі ці ознаки «дорогі» в питанні використання ресурсів організмом. Але ті, хто виживає з такою розвинутою ознакою, мусять мати особливо хороші гени. Це наче додаткове навантаження, яке «рекламує» генетичні якості самця. Отже, нові покоління павичів успадковували дедалі габаритніші пір’яні віяла, а нові покоління пав прагнули злуки з власниками так само гарних хвостів, які були в їхніх татусів. Діяв механізм позитивного зворотного зв’язку, і з часом пишний хвіст став нормою.

Еволюційний психолог Лінда Мілі у своїй книзі «Статеві розбіжності: стратегії розвитку та еволюції» (з англ. «Sex Differences: Developmental and Evolutionary Strategies» – прим. ред.) наводить приклад загравання самців з естетичними вподобаннями самиць, що завершився тріумфом жіночої свободи вибору. Самець птахів родини наметникових, яких можна зустріти в Австралії та Новій Гвінеї, годинами невтомно будує гніздечко й прикрашає його усіляким пістрявим начинням – мушлі, ягідки, квіточки, листочки, камінці – для того, щоби до нього прийшла самиця й, оцінивши його старання і мистецький хист, дозволила йому зробити своє нехитре діло.

Вона може прийти і спокійно собі піти, залишивши горе-дизайнера ні з чим, якщо гніздо їй не до смаку. Щоб надати їй таку небажану для нього можливість, самець будує «намет» гнізда таким чином, щоб вона могла втекти, якщо схоче. Навіщо він це робить? Лінда Мілі пояснює, що свого часу самиці одностайно «бойкотували» намети, які нагадували пастку, що стимулювало самців серйозно поставитися до цієї примхи і змінити свою поведінкову модель.

Натомість левицям такої солідарності досягти не вдалося, зауважує Мілі, тож вони паруються з левами, поведінка яких не вирізняється ані галантністю, ані милосердям. Відвоювавши у суперника прайд, лев знищує його потомство. Варто було одній левиці погодитися з таким станом речей, і це змінило правила гри. Згідно з «гіпотезою сексуального сина» в еволюційній біології, яку теж висунув Фішер, левиця обирала батьком своїх дітей лева, чиї сини з великою ймовірністю матимуть репродуктивний успіх. Жорстокість самців передавалася наступним поколінням так само, як і прихильність самок до убивць. І оскільки толерантні самиці продовжували розмножуватися, поки інші цього уникали, таких, як вони, стало більше, а «хороших хлопців» менше.

Еволюція і жінки

Самиці не лише змушують самців вдаватися до маскараду та шоу, а й час від часу самі нагадують про те, які вони жадані.

Психологи з університету Нью-Мексико навіть перевірили цю гіпотезу на стриптизерках. Їхнє дослідження показало, що під час овуляції танцівниці отримують десь на 15 доларів більше чайових, ніж зазвичай.Через відсутність очевидних видимих проявів овуляції у жінок у порівнянні з набряканнями, що спостерігаються в багатьох самиць приматів, фізіологи вважали, що у людей цей процес прихований. Але вчені Кембриджського університету на чолі з С. Робертсом підтвердили, що у період овуляції жінки гарнішають в очах чоловіків. У їхньому дослідженні мовиться, що викид гормонів лютеотропіну, естрадіолу, простагландину призводить до розширення судин, через що щічки стають рум’янішими, губи й очі – виразнішими, дещо округлюються груди і приємніше пахне шкіра. А все тому, що жіноче тіло хоче збільшити свою відносну цінність у період, коли ймовірність зачаття найвища.

Nature or nurture?

Дослідження департаменту психології Гарвардського університету, опубліковане 2015 року в журналі Current Biology, продемонструвало, що середовище відіграє дещо важливішу роль у формуванні наших естетичних вподобань, аніж спадковість.

Є думка, що у більшості культур ідеальна жіноча фігура має нагадувати пісочний годинник, а чоловіків – літеру V. Утім, науковці Лондонського Університету Брунеля під керівництвом Ізабелли Скотт розширили географію естетичних досліджень, які раніше були зосереджені переважно на представниках західних культур. Вони долучили людей із дуже різних за рівнем економічного розвитку громад з Південної Америки, Африки, Азії та Росії, і виявили чимало розбіжностей.Група вчених на чолі з Лаурою Жермін проаналізували ДНК 547 монозиготних близнюків (сформованих у результаті поділу заплідненого яйця (зиготи) навпіл) і 214 дизиготних (різнояйцевих) в Австралії. Учасники розглянули близько сотні чоловічих і жіночих облич та оцінили їх за шкалою привабливості. Близнюки погоджувались у трохи менш ніж половині випадків, причому оцінки монозиготних збігалися більше, ніж дизиготних, з чого, здавалося б, випливає, що гени таки мають основний вплив. Згодом вчені підрахували цей показник у відсотках і з’ясували, що насправді різницю у тому, що на думку двійнят є привабливим, на 78 % визначало оточення. Адже хоча близнюки й росли разом, та інформація, яку вони споживали, і їхні перші романтичні стосунки відрізнялися. Вподобання значною мірою формувалися завдяки досвіду.

Як з’ясувалося, мужність чоловіків і фемінність жінок, якими ми їх собі сьогодні уявляємо на Заході, цінують не всюди, а здебільшого у великих містах. Дослідники також припустили, що урбанізація сприяє виявленню взаємозалежності між рисами обличчя і поведінкою, оскільки мешканці мегаполісів мають змогу спостерігати велику кількість людей зі строкатою зовнішністю. Додайте також до цього рівняння засоби масової інформації, які нав’язують стандарти краси й відповідні очікування. От і маємо: прогрес та зростання чисельності населення зробили нас перебірливими.

Естетична гнучкість

Ізраїльсько-американський професор психології та поведінкової економіки Ден Аріелі у старшій школі дістав тяжкі опіки через вибух горючих матеріалів під час одного заходу. Одужання тривало три роки. Повернувшись до нормального життя, він дуже довго утримувався від побачень, побоюючись, що шрами значно зменшили його шанси на успіх у протилежної статі. Це спонукало його до вивчення ієрархії привабливості. Разом із колегами із Дюкського університету він проаналізував рейтинги сайту «Hot or Not» (з англ. «сексі чи ні» – ред.), де вам пропонують оцінити людей за шкалою привабливості від 0 до 10 за умови, що ви дозволите іншим оцінювати й вас. Тож у користувачів є можливість побачити, кого вважають «гарячими штучками» люди з різними балами. Чи бачать, скажімо, «п’ятірки» красу якось інакше у порівнянні з «дев’ятками»? Аріелі та його команда дійшли висновку, що ні. Після цього вони організували експериментальний спід-дейтинг (з англ. speed dating – побачення на швидкість – ред.) і побачили, що найбільше візуальною привабливістю візаві переймалися люди, які самі були гарні, бо в «десятки» найбільше шансів із «десяткою». Для середньостатистичної людини зовнішність не була аж такою важливою, бо очевидну недосконалість частково компенсували доброта і почуття гумору.

Аріелі зробив висновок, що особистий контакт змушує нас адаптувати свої смаки, адже тут йдеться про те, чи буде наш інтерес взаємним, що є визначальним для стосунків. При створенні довготривалого зв’язку частіше спрацьовує принцип «яке брело, таке і стріло», ніж «протилежності притягуються». Наше уявлення про красиве може суттєво розширитися, коли ми не хочемо залишитися самотніми. Воно виходить за межі того, що можна побачити очима, і змушує нас, мов художників, додавати мазки до портрета людини, з якою вирішили бути. Як кажуть італійці, «красиве – не те, що красиве, а те, що мені подобається».

ФІЛОСОФІЯ

Філософи також не могли пройти повз поняття краси та прекрасного. Навіть більше, філософія породила цілу галузь, яка досліджує ці поняття, – естетику.

Разом з тим, знак «дорівнює» між красивим візуально та прекрасним як поняттям влаштовував хіба що перших філософів. Мабуть, тому що їхні думки тоді більше були зайняті запитаннями «Звідки походить наш світ?», «З чого він складається?» і «Що цим світом керує?». Але вже Сократ (IV ст. до н. е.), у вченні якого відбувається поворот філософії від питань про природу і світ до людини, по-справжньому проблематизує поняття прекрасного.

Безперечно, до Сократа ці питання теж порушувались, зокрема софістами, які були античним варіантом домашніх вчителів-репетиторів з риторики, права та філософії. Загалом їхнє розуміння зводилося до простої формули: прекрасним є те, що приємне для зору і слуху.

Сократ розширює цю думку та виводить розуміння прекрасного на новий, дійсно філософський рівень. Філософ критикує суб’єктивне розуміння прекрасного у софістів. Він наголошує, що є об’єктивно прекрасні речі, і їхня краса – не в суб’єктивному емпіричному сприйнятті, а в їхній сутності, в меті існування. Саме з цього моменту можна говорити про початок філософського дискурсу про прекрасне.

За більш ніж дві з половиною тисячі років існування філософії виникло дуже багато відповідей на запитання «Що таке прекрасне?». В одному всі вони схожі – краса пов’язана не лише із зовнішніми, але і з внутрішніми характеристиками об’єкта.

Платон (IV-III ст. до н. е.) вважає прекрасне втіленням самої ідеї прекрасного. Тобто у світі ейдосів (що є справжнім буттям, а наше існування на Землі тільки його бліда копія) існує одна ідея прекрасного. Вона втілюється в різних предметах, істотах та явищах і робить їх прекрасними. Так Платон вписує це поняття у власну філософську систему, звільняючи його від ситуативності та випадковості, притаманних уявленням софістів. Платон, однак, скептично ставився до митців. У своєму діалозі про ідеальний державний устрій «Держава» він пропонував, зокрема, заборонити деякі типи музичних ладів (наприклад, іонійський, бо він розслабляє дух) і поетів, які дають «поганий приклад» населенню.

Треба сказати, що творчі професії, як-от скульптори, музиканти, художники (поети, все ж таки, займали трохи вищу позицію в суспільстві) в Стародавній Греції взагалі не могли похвалитися поважним до себе ставленням – їх часто порівнювали з ремісниками. Набагато почесніше було займатися військовою справою чи політикою.

Платон також називав процес творчості примітивним наслідуванням природи, яка сама є наслідуванням ідеального взірця, прообразу, що існує в світі ейдосів, тож творчість не наближає нас до осягнення сутності прекрасного. Єдиний шлях осягнути його – розумне, раціональне пізнання світу. А це вже переводить естетику в площину розуму, а не чуттєвості, для якої характерна ірраціональність.

Далі – Середні віки. Хоча в цілому вони постають як аскетична доба, що заперечувала чуттєві задоволення, місце для прекрасного тут знайшлося. Церковна музика і спів, естетика іконопису – вкрай необхідні, щоб підсилити враження від проповіді або молитви. А значить прекрасне постає помічником на шляху людини до Бога.

Аврелій Августин (IV ст.) зазначає, що церковний спів впливав на нього більше за ті самі слова, але промовлені без музичного супроводу. Отже, ще один підхід до прекрасного через призму філософії говорить, що воно поставлене на службу Богові і саме через божественне начало набуває краси. Навіть найпримітивніші, незугарні ікони раннього середньовіччя із зображенням Діви Марії чи інших святих із непропорційними рисами обличчя та частинами тіла оцінювалися за тим, «хто» був намальований, а не «як». Приходячи в церкву, люди думали, що з очей ікони на них дивиться сам Бог, а все інше не мало значення. Це перегукується з ідеями Платона, але вже у християнському, монотеїстичному ключі.

Цікавого розвитку поняття прекрасного набуває в епоху Відродження. Мислителі цього періоду все ще є носіями релігійної парадигми мислення. Але на зміну аскетизму приходить оспівування краси та чуттєвості, які не вважаються більше гріховними. Панує ідея, що створене Богом не може бути гріховними. Ми створені чуттєвими, тілесними істотами, а значить і наша чуттєвість має божественну природу.

Ренесансний погляд на прекрасне демонструє поезія Петрарки. Лаура – головна героїня, кохана Петрарки, постає прекрасною в усьому: і тілом, і розумом, і душею. Основа цієї краси – божественна, але на відміну від середньовічних ідей, слугує вона не тільки богопізнанню, але і життєвому задоволенню.

Важливим моментом у розвитку естетичного дискурсу є розділення розумного та чуттєвого. Це відбулося в епоху Німецького Просвітництва (XVIII – початок ХІХ століття). Александр Баумґартен у 1735 році вперше вживає термін «естетика», який згодом у двох томах його «Естетики» (1750-1758 рр.) перетвориться на окрему «філософську науку про чуттєве пізнання». У своїх роботах він критично розділяє розумне та чуттєве сприйняття. Саме це розділення лежить в основі нашого сьогоднішнього інтуїтивного розуміння, що прекрасне – це питання чуттєвості, а раціональне – сфера розуму. Хоча сам Баумґартен виокремлює естетику мислення – про загальну ерудицію і про тренування процесу мислення. Метою естетики постає вдосконалення чуттєвого пізнання, яке шліфує наше раціональне розуміння світу. У цьому випадку ми можемо говорити, що естетика в добу просвітництва – це скоріше процес пізнання, а не характеристика предмета чи явища.

Категорія прекрасного набуває нових значень у філософській системі ще одного німецького мислителя Іммануїла Канта. У книзі «Критика здатності судження» (1790 р.) він говорить про поняття естетичного, яке містить не тільки прекрасне, а й відчуття піднесеного. Прекрасне – це предмети чи явища, що мають довершену форму, наприклад квіти: вони подобаються всім і викликають приємні емоції. Водночас піднесене може бути безформним і спричиняти бурю емоцій: від замилування і екстазу до страху. Прикладами цього стану Кант називає споглядання водоспаду і зачудування єгипетськими пірамідами чи собором святого Петра в Римі.

Твердженням, що естетичне не завжди має досконалу форму та викликає приємні емоції, Кант близький до того переосмислення категорії прекрасного, яке відбулось у середині XX століття. Спочатку структуралісти (структуралізм – методологічний підхід у гуманітарних науках, за якого все у світі може бути зведене до набору структур – прим. ред.) забирають предметність із поняття прекрасного. Італійський письменник і семіотик (ті, хто критично переосмислюють ідеї структуралістів – прим. ред.) Умберто Еко стверджував, що світ – це сукупність знаків і символів, поєднання яких створює для нас сенси, і саме ці сенси формують у нас відчуття прекрасного.

Згодом постмодерна філософія взагалі переосмислює бінарність прекрасне-потворне – потворне стає повноправним предметом естетики. Кантівське «піднесене» також зазнає концептуального розвитку і стає центральним в естетичній теорії французького постмодерніста Жана Ліотара.

Предмет сучасної естетики значно розширюється і виходить далеко за межі мистецтва. У цьому виявляється деяке повернення (звісно, на новому рівні) до поняття естетики, як її розумів Баумґартен, до естетики як теорії чуттєвого сприйняття дійсності. Ці процеси узгоджуються з тими радикальними змінами в мистецтві XX століття: майже кожна мистецька практика має для свого обґрунтування окрему теорію, а кожен художник є автором нової мистецької практики.

Відвідавши виставку в PinchukArtCentre, ми можемо переконатися, що прекрасне промовляє до нас не так через чуттєві образи (красиву картину чи довершену скульптуру), як через закладені смисли, розказану історію. Форма в сучасному мистецтві є часто провокативною, виступає як підсилювач чи провідник до ідеї. На перший план виходить уже не майстерність художника, а думка, «повідомлення», яке він хоче вмістити у свій витвір. Отже, ми знову повертаємося до поєднання розумного і чуттєвого як способу пізнання.

Історичний аналіз філософського дискурсу про прекрасне дає нам змогу виокремити три основні моменти: по-перше, прекрасне – поняття завжди ширше, ніж просто красиве; по-друге, красиве – це про одиничність і випадковість, натомість прекрасне – це системна абстрактна ідея; по-третє, прекрасне – частина пізнавального процесу, і як би ми не намагалися відокремити чуттєве від раціонального, людство постійно повертається до спільних коренів мисленнєвого та чуттєвого. Прекрасне – важлива частина пізнавального процесу, невіддільна від розуму, і саме ця комбінація робить нас людьми, на відміну від комп’ютерів – алгоритмічних механізмів, позбавлених чуттєвості.