Лише наївний політик або зловмисник може вимагати виконання Мінських угод повністю

Автор/джерело -  © Павло Казарін, Радіо Свобода 

Будь-яка політика передбачає лицемірство. Особливо, якщо йдеться про дипломатію.

Будь-який український політик змушений говорити про безальтернативність Мінських угод. Про те, що вони ‒ це шлях до миру на Донбасі. Про те, що переговори та консультації в «мінському форматі» неминучі та необхідні.

В реальності ж у Києва немає іншого вибору, окрім як імітувати виконання Мінських угод. Саме імітувати, тому що їх пряме виконання перетворить Донбас на контрольований Росією анклав. Цей сценарій досить недвозначно пророкують пункти про амністію, особливий статус регіону та контроль над кордоном, який має відновитися лише після проведення місцевих виборів.

Київ прекрасно розумів, що буквальне виконання Мінських угод спричинить кризу. Обов’язково ‒ політичну. Ймовірно ‒ кризу української державності як такої. Ілюзій не було ‒ другі Мінські угоди укладалися в лютому 2015 року, коли Україна була ослаблена, а Росія могла нав’язувати свій порядок денний. І тому Київ вирішив перетворити від початку невигідну для себе угоду на виверт. Прийом ‒ для збереження міжнародних санкцій проти Росії.

Для цього Україна щоразу наполягала на тому, що Москва не виконує перший пункт угод. Той самий, який передбачає повне припинення вогню вздовж лінії зіткнення. Київ наполягав, що доти, поки цей пункт не виконується, про реалізацію наступних домовленостей не може йтися. І, треба віддати належне, ця тактика працювала останні чотири з половиною роки.

Росія залишалася під санкціями. Війна перейшла в позиційну стадію. Кількість втрат ‒ у порівнянні з цифрами 2014 року ‒ скоротилася. І це той максимум, на який Україна могла розраховувати.

У цьому й полягає необхідне лицемірство. Втілення Мінських угод ‒ які укладалися під тиском і покликані були утримати Україну в імперському стійлі ‒ за ступенем ефективності для Києва нагадує постріл у ногу. Відмова від них в односторонньому порядку загрожує скасуванням санкцій проти Росії. Єдиний вихід ‒ підтримувати статус-кво: «Ми б і раді, але Росія не виконує перший пункт про припинення вогню. А тому санкції мають зберігатися».

І якщо український політик наполягає на тому, що «Мінськ» потрібно втілити в життя в повному обсязі ‒ він або наївний, або зловмисник. Або він не розуміє механіку роботи цього механізму. Або він просто намагається втілити в життя російський сценарій.

У цю ж скарбничку наївності ‒ всі розмови про пошук нових форматів. Нормандський, Будапештський або будь-який іще ‒ це все не має жодного сенсу. Мир на Донбасі не настає зовсім не тому, що за переговорним столом сидять не ті дипломати. Він не настає лише тому, що на це немає волі Росії. Тієї самої, яка й розв’язала нинішню війну.

Точно так само немає сенсу шукати нові формати заради посилення санкцій проти Москви. Тому що, якби в ЄС було прагнення посилити тиск на Кремль ‒ вони б зробили це в межах «Мінська». Замість цього ми бачимо бажання багатьох європейських держав пом’якшити санкції ‒ і знову заробляти на російському ринку. І єдина опція, яка є в розпорядженні Києва ‒ це домагатися підтримки наявного статус-кво.

Українські політики та дипломати приречені говорити про безальтернативність Мінських угод. Але в тому й річ, що головна цінність «Мінська» в тому, що його реалізація так й не почалася. І поки угоди стоять на паузі ‒ Росія зазнає збитків від санкцій, а Україна зберігає свій суверенітет.