Серйозний, але хибний погляд на мир на Донбасі

Автор/джерело -  © Джон Е. Гербст, Atlantic Council  

Пропозиція про поступове послаблення санкцій до Росії, як стимул до припинення агресії - матиме негативний результат. І ось чому...

Міжнародна кризова група (МКГ) 28 квітня опублікувала доповідь, розроблену для сприяння врегулюванню переговорів щодо війни Москви проти України. МКГ має заслужену репутацію за свої зусилля щодо просування мирних рішень конфліктів у всьому світі, тому їхня спрямованість на Донбас є серйозною і заслуговує уважного вивчення.

Звіт МКГ правильно стверджує, що конфлікт не може бути вирішений Україною та Росією, і вважає, що російське нещастя щодо розпорядження безпеки після холодної війни має бути вирішено. Найцікавіше, що документ пропонує деякі кроки для нарощування імпульсу, включаючи ідею часткового зняття західних санкцій в обмін на часткове виконання Росією Мінських угод.

Якби ця пропозиція виходила з московського аналітичного центру, це було б інтригуючим. Якби це прийшло з російського МЗС чи Кремля, це було б приводом для оптимізму. Це було б показником того, що Москва розуміє необхідність припинити свою агресію в Україні. Але виходячи з добре оціненого західного аналітичного центру, він не віддзеркалює справжні мотиви Кремля, і це, мабуть, найбільша похибка, яка полягає в їхньому небажанні піддавати аналізу російські мотивації.

Натомість у доповіді описується "російський консенсус", який розглядає Захід як загрозу Росії та інтерпретує кожен крок країн, розташованих на її периферії щодо поліпшення відносин з НАТО, ЄС або США як частину західних посягань. Отже, Революція Гідності та втеча колишнього українського президента Януковича, російським консенсусом сприймається як проект США, а не як дії, керовані самими українцями. Для російського консенсусу це означає, що захоплення Криму та початок не надто прихованої війни на Донбасі є "оборонною" дією.

Це та сама картина, яку Кремль та його допоміжні представили стороннім людям, але це не вся картина. Починаючи з 1991 року, кремлівська політика була розроблена для того, щоб забезпечити сферу впливу, яка обмежує не тільки зовнішню політику сусідів, але і їх внутрішню політику. Цей підхід також є частиною більш широкої політики щодо послаблення ключових інституцій Заходу.

"Російський консенсус" - це фактично консенсус російського апарату безпеки - тих силовиків, які керували Росією з часу підполковника КДБ, підполковника Путіна в 1999 р., потім – президента, - його політика в Близькому Зарубіжжі. Завдяки цій політиці, Москва, вважає пріоритетом щодо сусідніх держав, надання підтримки сепаратистським проектам меншин. Москва робила це в Грузії, Молдові та Азербайджані, і ці дії розпочалися задовго до розмов про розширення НАТО. Захоплення Криму Москвою та її війна на Донбасі - це просто останні та найжахливіші приклади політики з створення заморожених конфліктів.

У звіті МКГ зазначається незадоволення Москви структурою безпеки, яка склалася після холодної війни в Європі, але не пояснює те, що Москва вважає заперечним. Ця позиція базується на невизнані положень двох документів, підписаних Москвою: Гельсінському заключного акту 1975 р., та Паризькій хартії 1990 р. У цих документах чітко зазначено, що відносини між державами повинні ґрунтуватися на принципах самовизначення, територіальної цілісності, праві кожна держава визначає власну політичну та економічну системи, а також обирає своїх союзників та торгових партнерів та неприйнятність вирішення міжнародних суперечок шляхом примусу та війни. Політикою заморожених конфліктів Москва намагається перешкодити країнам, що перебувають у сусідстві, користуватися цими основними правами.

На відміну від названих конфліктних точок, створених Москвою, вступ нових членів до НАТО та ЄС був зумовлений вибором нових суверенних держав шукати безпеки та процвітання, приєднавшись до цих інституцій. І було б наївно ігнорувати, що саме жорстка політика Москви проти відновлення суверенітету підштовхувала країни Балтії та інші народи до членства в НАТО.

Чому це потрібно враховувати? Тому що ці факти допомагають нам зрозуміти, що може працювати для досягнення справедливого миру на Донбасі, миру, який відповідає суверенітету, безпеці та територіальній цілісності всіх сторін, але особливо жертви – України. Без належного всебічного аналізу неможливо запропонувати правильні рішення.

Щоб спонукати Москву до миру на Донбасі, у звіті МКГ пропонується поетапне зняття санкцій та діалог щодо європейської безпеки. Цю пропозицію вперше було порушено Міністерством закордонних справ Німеччини ще декілька років тому. Обґрунтування доповіді МКГ полягає в тому, що це може допомогти переконати кремлівських політиків у тому, що Захід готовий до миру на умовах, прийнятних для "російського консенсусу".

У рамках аналізу звіту це подається як розумний ризик. Але якщо розширити картину і подивитися на політику Кремля з заморожених конфліктів, реальність має зовсім інакший вигляд. Президент Франції Саркозі допоміг домовитись про припинення вогню у війні, яку Москва спровокувала з Грузією у 2008 році. Поки було негайне напруження у відносинах з Росією, Захід не застосував Москви жодних санкцій та інших покарань. Менш ніж через рік, адміністрація Обами "перезавантажила" відносини з Росією. Москва тепер не дотримується умов припинення вогню, і її політика "прикордонності" продовжує посувати внутрішню лінію розмежування між Південною Осетією та Грузією на кілька метрів далі в Грузію щороку. Іншими словами, м’яка реакція Заходу на агресію Кремля не вдалася. Маючи на увазі конкретний грузинський приклад.

Очевидний урок полягає в тому, що поступки або хоча б передчасні поступки не матимуть результатом сприяння встановленню миру на сході України. Москва здійснює військові дії на Донбасі, щоб змусити Київ відмовитися від своїх планів щодо більшого економічного та політичного співробітництва із Заходом. Не слід забувати, що ця криза почалася, коли Москва заперечила проти торговельної угоди між Україною та Європейським Союзом. Кремль зупинився на Донбасі, тому, що українці успішно оборонялися, а російський народ не хоче, щоб їхні сини воювали в Україні, а західні санкції завдавали шкоди російській економіці, а західна зброя - зокрема, ракети "Джавелін" – чітко означали перспективу для ще більших втрат Росії.

Санкції стали критичним фактором, що стримував ескалацію Кремля. За даними Міжнародного валютного фонду, вони коштували Москві від 1 до 1,5 відсотків ВВП на рік; і це допомагає нам зрозуміти, чому Москва наполегливо, але безуспішно працює над тим, щоб їх зняти. Кремль продовжує сподіватися, що він може хоча б переконати Захід пом’ягшити санкції. Ось чому не корисно пропонувати навіть поступове, крок за кроком, скасування санкцій. Москва не реалізувала найголовніший елемент Мінських угод – це фактичне припинення вогню. Щодня з моменту підписання першої Мінської угоди у вересні 2014 року відбуваються багаторазові вогневі атаки.

Санкції повинні залишатися до кінця війни Кремля. І нічого доброго не буде, якщо обговорити навіть частковий їхній перегляд, поки не стане зрозуміло, що Москва хоче покінчити з цією політикою. При таких чітких сигналах розмова може також включати архітектуру безпеки Європи. Але будь-яке таке обговорення повинно проходити в рамках Заключного акту Гельсінкі та Паризької хартії, що визнає суверенітет та територіальну цілісність усіх націй континенту.

У звіті МКГ правильно сказано про важливість пропагандистських послуг для окупованих Донбасу. Але ця пропаганда не повинна відбуватися через так званих лідерів Луганської та Донецької народних республік або з ними. Вони є інструментами Москви, і аж ніяк не незалежними гравцями, а деякі з них - російські політичні агенти-оперативники та військові офіцери. Тоді настане час, коли Москва вирішить, врешті, припинити свою агресію на сході України. Можливо, нинішня пандемія та швидке падіння цін на нафту та газ наблизять цей день, але до цього зменшення тиску на Кремль було б серйозною помилкою.

Літературний переклад Сергія Дмитриченка