«У холі сучасного концтабору в Донецьку висять дві картини з Леніним» – Станіслав Асєєв

Автор/джерело -  © Станіслав Асєєв, Радіо Свобода 

У холі сучасного концтабору – просто перед спуском до підвалу – висять дві картини з Леніним: Ілліч ніби як супроводжує тих, кого змотаних скотчем тягнуть до місцевого підземелля чи то у карцер, чи на тортури.

Невивчений Ленін, або до чого тут Мінськ

Так вже заведено, що в одному з найжорстокіших місць окупованого Донбасу, а можливо – і сучасної Європи, у таємній в’язниці «Ізоляції» в’язні пересуваються з мішками або пакетами на головах. Як особливе «заохочення» тим, хто вже довгий час підстрибує при кожному відчиненні камерних дверей та миттєво надягає пакета на голову, той пакет чи мішок дозволяють зняти. Як правило, це відбувається через декілька місяців чи пів року.

І ось тоді можна побачити майже сюрреалістичну картину: виявляється, що у холі сучасного концтабору – просто перед спуском до підвалу – висять дві картини з Леніним: Ілліч ніби як супроводжує тих, кого змотаних скотчем тягнуть до місцевого підземелля чи то у карцер, чи на тортури. Більше того, влітку полонених виводять у душ на вулиці, поруч із яким також розміщено бюст вождя пролетаріату – вірогідно, ще з радянських часів. Але й на цьому фантасмагорія з Леніним тут не закінчується: керує всім цим «різноманіттям» воєнних злочинів, зґвалтувань та принижень людської гідності людина з позивним «Ленін»…

У гонитві за «миром»

За останні місяці «мирних ініціатив» української сторони не покидає відчуття, що ми так і не зняли той пакет з голови. Не зняли всією країною, адже Ленін «Ізоляції» – це відповідь на те, чим насправді є ця війна. І справа навіть не в тому, що казати про амністію (загальну чи часткову) та вибори при діючому концтаборі – повний абсурд.

У гонитві за «миром» ми вже давно навчились перестрибувати усі ці підвали, наче атлет – високі жердини. Справа у тому, що донецький Ленін чітко говорить, що політика у війні на Донбасі – лише модальність, поза якою ховається те, що за своєю суттю не може мати спільного знаменника між сторонами.

Безперечно, локальний конфлікт на Донбасі (якщо вже добирати дипломатичні формулювання) – не є першим чи останнім локальним конфліктом у світі. Але специфіка української ситуації в тому, що мова йде не про політичні розбіжності, а про метафізичні, ціннісні, що обумовлює 6 років марних намагань домовитись із Росією про те, що не можливо обговорювати в принципі.

Наприклад, конфлікт у Північній Ірландії хоч і мав релігійний і політичний вимір, але проходив в одній системі цінностей західного світу, завдяки чому не в останню чергу було знайдено політичне вирішення цієї проблеми.

На Донбасі ж ситуація принципово інша: впроваджена там концепція «русского мира» з концтабором, Леніним та підвалами за своєю суттю протиставляє себе усьому західному, вбачаючи у ньому головну загрозу для існування Росії та її «месіанства» з «особливою духовністю».

Можна багато іронізувати над таким способом життя та поглядом на світ, але факт залишається фактом: заручники, гармати, зруйновані будинки та долі, нескінченні «домовились домовлятись» – все це витік російської думки про те, що Захід – ворог, а держави України поза Росією не існує і існувати не може.

Росія прагне вплинути на Україну через «ЛДНР»

І будь-які «кроки вперед» у переговорах в Мінську насправді – лише кроки до реалізації цієї концепції. Іншими словами, Росія здатна домовлятись щодо полонених, відкриття нових КПВВ, розмінування та іншого доти, доки вважатиме, що зможе політично вплинути на Україну через так звані «ЛДНР».

Саме тому навіть зараз бойовики блокують будь-які питання на переговорах в Мінську, допоки не буде вирішене питання з постановою парламенту щодо виборів. Бо саме ця постанова наразі перешкоджає «політичному врегулюванню конфлікту», а простіше – потраплянню наскрізь кримінального анклаву ОРДЛО у політичний кровотік нашої країни.

Перевдягаючи своїх дикунів із ОРДЛО в костюми для Мінська​

Зі свого боку Україна й досі спить мирним сном. Цей сон – про мир, якого ніколи не буде, допоки існує Росія у тому вигляді, в якому на неї вказує Ленін біля сходинок до підвалу. Ленін, який буквально кричить всі ці роки про те, що Росія – незмінна, що вона ніколи не була – мабуть, і не буде інакшою, лише перевдягаючи своїх дикунів із ОРДЛО в костюми для Мінська, змінюючи картинку 1937 року в Донецьку на декілька годин перемов. Думати, що війна на Донбасі – це про питання «чого хочуть люди» – не розуміти ситуацію зовсім.

Бо ця війна – навіть не сукупність питань про амністію і воєнних злочинців; не про тисячі «ополченців», яких тримають у тюрмах самі ж бойовики; чи про десятки тисяч могил вбитих «героїв Новоросії» чи їхніх дітей у шинелях військових ліцеїв, де викладають «історію «ЛНР» із прадавніх часів».

Все це – політичне ніщо для Росії, і Ленін в «Ізоляції» кричить всім нам не про це. Він говорить лише про одне: слово «мир» в окупації може йти тільки в сукупності з «трудом» і «маєм». Така вже Росія. І такий вже цей Мінськ…