Голодомор і пам’ять

Автор/джерело -  © Григорій Грабович 

Щоб збагнути Голодомор, треба залучити не тільки розум. На мить треба перебороти ту анестезію, яка раціоналізаціями та ілюзіями захищає нас від дійсности, пробудити приспану уяву та зуміти побачити серце темряви.

Бо тільки уява, джерело не лише творчости, а й людяности, допоможе адекватно збагнути справжні виміри цього жаху.

В Освєнцимі уяву розворушують сам табір смерти і його музейні експонати, оці страшні вітрини, де зсипано рештки майна незліченних жертв: окуляри і протези, дитячі черевички, людське волосся. В Яд Вашемі також є музей і велика святиня скорботи, де серед іншого звучить постійне читання імен загиблих. У нас такого немає – ні музею, де можна зберігати пам’ять і озвучувати скорботу, ні експонатів, ні загальновідомого історичного наративу тих подій, ні навіть попереднього реєстру загиблих. Донедавна в колективній національній свідомості (тобто у вітчизняному соціюмі, не йдется про книжки науковців або діяльність діяспори) не було і пам’яті про голодомор – принаймні так воно виглядало на поверхні.

Але є уява. Роберт Конквест на самому початку передмови до «Жнив скорботи» зауважує, що число жертв у голодоморі можна порахувати так: на кожний знак (!) його тексту припадало б десь двадцятеро людей. Ця множинність якось до кінця не зрозуміла: краще мати пряме відношення (1=1). Отже розгорнімо в уяві цей образ, пристосуймо його до тих приблизно 7 мільйонів жертв. (Як відомо, демографічно реконструйовані цифри коливаються від найнижчої, 4–5 мільйонів, до 10.) Щоб збагнути ці величини, треба їх якось конкретизувати, бо для буденної свідомости вони незбагненні: що таке сім мільйонів людей? У 1933 році це одна четвертина сільського населення України, тобто більше, ніж тодішнє населення Швеції, або Норвегії та Данії разом узятих. Але це також не конкретизація: що нам каже наша уява про населення однієї чи й двох скандинавських країн? Хіба те, що якби вони раптом знелюдніли, навряд чи світ цього не помітив би. Отож уявімо собі сторінку «Критики», яку оце тепер читаємо, таким собі полем завбільшки два гектари (або картою такого поля), де кожний знак, кожна літера – це труп (дитини чи дорослої людини); їх поховано щільно – не в нормальному розташувані могил. (В дійсності їх для більшої щільности переважно згортали в багатоверствові ями – «всіх панів до ’дної ями, / буржуїв за буржуями, / будем, будем бить, / будем, будем бить», писав у відчаї й нестямі поет у цьому ж 1933 році у чи не найстрашнішому вірші української літератури XX століття.) І кожний рядок у колонці – це приблизно 30 трупів. А кожний абзац – хутір або ціле село. І кожна шпальта – приблизно 10.000 літер-душ – це вже велике селище міського типу. Одне слово, кожна шпальта – це чимале кладовище. І щоб нарахувати до семи мільйонів, треба 700 таких шпальт – трохи більше, ніж два річники «Критики».

Це про числа. Але то були не анонімні числа, а люди, і кожна особа, дитина чи дорослий, чоловік чи жінка, мала ім’я, особистість і власну історію. Скільки разів вичерпано в іменах тих жертв увесь репертуар української ономастики?
У Вашинґтоні є пам’ятник американським солдатам, які полягли у В’єтнамській війні. Дуже не традиційний, він спочатку викликав спротив, але згодом став обов’язковим об’єктом для кожного, хто відвідує Вашинґтон – байдуже, втратив він когось на цій війні чи ні. На стіні з чорної гранітної плити викарбувано імена всіх загиблих. Спочатку відносно невисока (десь пів метра), вона потроху зростає (відвідувач спускається по трохи похилій траншеї) до висоти кілька метрів і тоді, за кількадесят метрів, знову зменшується, коли він піднімається траншеєю. Завжди хтось торкається тих імен, щоб хоч так наблизитися до тіні загиблого, часто можна бачити, як родичі роблять відбиток чийогось імені на папері; і кожен, хто входить, бачить своє тьмяне віддзеркалення на чорній лискучій стіні. Імен там чимало – десь 50.000. Але це в 150 разів менше, ніж жертв голодомору. Якби спорудили таку саму стіну з їхніми іменами, вона була б кількадесят кварталів завдовжки і кілька поверхів углиб. А коли читати імена загиблих, як це роблять у Яд Вашемі і як це робили в Нью-Йорку на поминальних відправах після 11 вересня 2001 року, то цілодобове читання тривало би не менш як сім місяців. Але імен здебільшого немає: знаємо їх може одне на сто загиблих, а може – одне на тисячу.

Так виглядали кладовища по Україні під час голодомору. Замерзлі тіла перед похороненням в Харкові.

А ще є вигляд тої смерти – голодної, повільної. І обставини «остаточного вирішення» селянського питання, тобто обставини, стратегія і тактика тої «великої селянської війни», що її так успішно провів Совєтський Союз проти свого селянства. І хоч би як опирався наш «здоровий» інстинкт, прагнучи зберегти психічний спокій (кому потрібні ці сцени жаху? чи не слід залишити смерть мертвим, а життя живим?), цей жах і ці смерті, і брутальність катів, і божевілля, і канібалізм, усе те також треба собі уявити, бодай на мить – бо без цього воно перетворюється на абстракцію, стає ще прозорішою тінню і забувається. Але всі ці люди колись жили, і те що їм забрало життя, було так само конкретне, як і вони: масове вбивство, державний терор, геноцид. Розмір злочину уявнюється передусім демографічними даними, а його імплементація документальними слідами. Фактуру злочину передає жменька літературних творів, уцілілі спогади й свідчення, документи та фотографії і трохи фільмового матеріялу. Всього цього тільки жменя – бо докази голодомору планомірно нищили, саму згадку про нього карали, а збирання пам’яті, де воно було можливе, відбувалося без інституційної бази. Легко уявити, що якби Совєтський Союз процвітав, а не розпався, все могло б забутися.
Проте в непам’ять голод 1932–1933 років так і не пішов. І увага, яку привернула до цієї трагедії її 70-та річниця, стає запорукою дальшої пам’яті.

1

Як багато чого в українській історії, голод 1932–1933 років потребує ширшої, багатопланової контекстуалізації та постійного й вдумливого осмислення (і «Критика» вміщеними тут статтями також прилучається до цього). Україна як нація тільки встановлюється, і її історія, зокрема власне бачення своєї історії, не мають іще «нормальних» «громадянських прав» у контексті «світової думки» (хоч як би ми тлумачили ці абстракції). Більшість із тих, хто визначає цю думку, як і раніше мало знають про Україну; для декого вона та її історія або посутньо периферійні й не варті уваги, або сенсовні тільки в якомусь ширшому, наприклад, імперському контексті; це стосується навіть і такої масштабної трагедії, як український голод. Зрештою, масові трагедії та злочини – річ не унікальна, і «світова думка» реаґує на них по-різному; нерідко байдуже. (На наших очах геноцидні дії нещодавно відбувалися в Камбоджі, в Африці, в Іраку проти курдів, у колишній Юґославії – і в кожному випадку «світ» і його «думка» реаґували мляво, принаймні запізнено. А чи багато хто пам’ятає про геноцид, який індонезійське військо скоїло у Східному Тиморі тільки чотири роки тому?) Тож хибно буде бачити тут змову, зумисне антиукраїнську. Звісно, маючи бажання, можна знайти потрібні докази на користь саме такої версії – адже стереотипи, зверхність, невігластво, інтелектуальна та моральна інерція таки існують, і спрямовані вони можуть бути проти різних народів, у тому числі й українців; але партикуляризм і параноїдальне мислення самі собою не адекватні та контрпродуктивні.

Проте, як зазначають і Андреа Ґраціозі, й Ален Безансон, це не міняє факту, що глухість Заходу щодо цієї трагедії якось особливо промовиста й болюча. З одного боку, більшість західних істориків почала придивлятися до цієї події тільки після розпаду СССР. Але, зрештою, не варто дивуватися навіть і тому, що вони могли вихваляти колективізацію і взагалі трактувати Совєтський Союз як іще одну велику державу, хай із певними особливостями, але все-таки як інші, нормальну: наука, як і будь-яка інтелектуальна діяльність, має свої фази, моди, ажіотажі й моменти суцільного осліплення чи oглухнення. З іншого боку, йдется про широкі інтелектуальні процеси, схеми політичної коректности, особливо помітні у Франції, але й у інших країнах Заходу також.

Безансон уважає підґрунтям такого не-бачення ідеологічний схематизм: нацистський терор і геноцид витіснили їх большевицький варіянт поза межі уваги деяких інтелектуалів, солідарних із лівицею. Спрацьовувала також звичайна совєтська дезінформація та пропаґанда, підтримувана переконаними комуністами з-поза совєтської зони. В кожному разі навколо українського голодомору існувала (і подекуди ще далі існує) не лише інерція незнання, але й відрух активного заперечення самого факту голодомору. На найзагальнішому рівні це тепер пов’язується з ім’ям Волтера Дюранті, про якого навіть пересічно поінформований читач уже чимало знає. Проте він далеко не одинокий і не останній.

Пятдесятиліття голоду відзначалося на еміґрації і, річ ясна, тільки там і могло відзначатися. Роковини, як про це писав Франк Сисин у праці «Український голод 1932–1933: роль української діяспори в дослідженні і в публічній дискусії»¹, спричинили здійснення чотирьох лише почасти скоординованих проєктів: за сприянням Торонтонського комітету відзначення голодомору вийшов фільм «Жнива розпачу» (продюсери Славко Новицький і Юрій Луговий; 1984); 1986 року за підтримки Українського народного союзу і за наукового спонсорства Українського наукового інституту Гарвардського університету з’явилася згадана вже праця Роберта Конквеста; 1985 року створено державну комісію Конґресу США для вивчення українського голодомору (її очолив Джеймс Мейс); а 1988-го – міжнародну комісію для вивчення голодомору. В той же час як дослідники й організатори конференцій про голодомор виступали українські канадські науковці Роман Сербин і Богдан Кравченко².

Сисинова праця, в якій детально обговорено проблематику голодомору, зокрема ту «відсіч», яку давали совєтські чинники (аж до намагань залякувати дирекцію і працівників того ж Українського наукового інституту), прикметна зокрема тим, що лягає в контекст наукового та порівняльного обговорення геноциду як центрального феномена XX сторіччя з особливим наголошенням власне синдрому та політичних і психологічних вимірів його заперечування. Генрі Р. Гутенбах в уміщеній там-таки статті стверджує: «Заперечення стало інтеґральною частиною геноциду; не брати цього аспекту під увагу значить не розуміти одного з головних складників динаміки екстермінації», – і потім розвиває свою думку на прикладі геноцидів вірмен на початку століття та євреїв, ромів і хорватських сербів під час Другої світової війни³.

Хоча чимало вже з’ясовано (зокрема щодо діяльности Дюранті), ґрунтовне дослідження загального перебігу та конкретних прикладів заперечування голодомору ще попереду. Коли мова про Захід, то почасти воно опрацьовано у книжці Конквеста, у каталозі гарвардської виставки з 1986 року⁴, у статті Марка Царинника зі збірника за редакцією Сербина і Кравченка⁵. Процес, одначе, триває і не замикається 30-ми роками. У 1987 році, як відповідь на вищезгадані заходи української діяспори, у видавництві комуністичної партії Канади появилася книжка канадського журналіста Дaґласа Татла під промовистою назвою «Омана, голод і фашизм: міт українського геноциду від Гітлера до Гарварду»⁶. Рік пізніше нью-йоркська газета «The Village Voice» надрукувала статтю Джефа Коплона під назвою «У пошуках совєтського голокосту: голод 55-літньої давнини живить правицю»⁷. Спільною для обох статтей є теза, що голодомору не було (може, був голод, але не в тих розмірах, які йому приписують, і з причин неурожаю) і заходи навколо цього – це діяльність колаборантів із нацизмом і фашизмом; Конквест – поганий науковець на службі тих же українських колаборантів-націоналістів-антикомуністів. На відміну від Татла, у статті Коплона цитовано деяких дослідників (Моше Левіна, Роберту Менінґ), що також відкидають Конквестову працю й тезу про голодомор як геноцид⁸.

Активісти з с. Удачне Донецької області з конфіскованими колосками біля сільради. 1932 р.

Але то журналісти (у випадку Татла ще й неприховані апологети совєтизму). Цікавіше (і сумніше), коли заходить про подібну діяльність науковців та інтелектуалів... яка, власне, триває до сьогодні. Судячи з публікацій в інтернеті⁹, дискусія між тими, що доводять факт голодомору і тими, що його заперечують, не вгаває. На весну 2002 року вона відбувалася на «H-Russia on line E-Mail list» і потім тривала на інших форумах (див. www.artukraine. com). Серед заперечників були Марк Тауґер, Ґровер Фур, Арч Ґеті; у відповідь писали Джеймс Мейс, Тарас Кузьо, Богдан Кравченко та інші. Новий етап дискусії відбувся в травні-червні 2003 року з новими учасниками – Дейвідом Марплзом та іншими. Наявність професійних кваліфікацій і навіть (хоч далеко на завжди) коректного тону не забезпечує перед інтелектуальною та моральною сліпотою – і до того ще повернемося. Наразі відзначимо, що у віртуальному просторі час також стає віртуальним, і хтозна-колишні події та дискусії відчитуються як учорашні.

Вітчизняний контекст також дає цікавий варіянт віртуального часу – й особливого різновиду заперечення голодомору. Напередодні 1983 року Україна таки відзначала велику дату, але, ясна річ, не пов’язану з голодомором: вона урочисто відсвяткувала 1500-ліття своєї столиці. (Відгомін урочистостей я міг побачити на власні очі, вперше побувавши в Україні з нагоди IX міжнародного з’їзду славістів.) У Києві дотепер переповідають леґенди про те, як сановитий український академік торгувався зі своїм московським, зрозуміло, ще сановитішим колеґою-академіком і виторгував цю круглу дату: як не дає Москва дві тисячі років, ну, то бодай півтори. От тільки запитати: а що ж сталося 483 року? І саме 483-го, а не 473-го, 493-го або 583-го? Aдже що ми взагалі знаємо про пяте чи шосте століття нашої ери і звідки така впевненість щодо точної дати заснування Києва? Надмірно напружувати ані розум, ані уяву не треба. Омелян Пріцак зразу оголосив тоді причину: фіктивна дата «заснування» Києва маскує конкретну, пятдесятилітню, річницю голодомору. І сама підстанова типово совєтська: замість пам’яті, жалоби й покути – посилена амнезія у вигляді бутафорного тріюмфалізму і (враховуючи лейтмотив тих святкувань) іще одна спроба закріпити «споконвічну єдність» українців і росіян.

Тепер із державною позицією нібито все гаразд: президент і Верховна Рада офіційно окреслюють голодомор як геноцид і закликають світову спільноту це також визнати. Бракує тільки бодай якихось конкретних заходів – зокрема інституційних, програмових, на державному рівні і з державними ресурсами – для належного дослідження голодомору та його контексту і для гідного збереження пам’яті. За патетичними офіційними заявами знову видніють вуха бутафорії: як нещодавно зауважив кардинал Ґузар, на (буцімто всенаціональному) реквіємі, що відбувся 23 листопада перед Михайлівським собором, не було майже жодного представника держави.

Діти померлі з голоду, але були випадки, коли людей закопували живцем.

2

Для декого найголовнішим і найпроблематичнішим моментом голодомору є власне його концепційний контекст, тобто питання, чи відповідає він формально та юридично дефініції геноциду. Питання про те, чи був він узагалі, а чи то було якесь стихійне лихо, вже не стоїть: переважна більшість поінформованих і порядних людей і широке коло інституцій, речників отієї «світової думки», вже без вагань визнають: в 1932–1933 роках штучний голод в Україні був. Але для декого масове вбивство – це ще не геноцид; застосовувати таке означення до голоду 1932–1933 років видається їм чимось некоректним, сливе підтасуванням. Це вже, очевидно, не є тим запереченням, про яке щойно була мова, але є тут певна стриманість, яка вряди-годи переходить у застереження чи й у de facto заперечення. Подекуди вона моделює мислення тих заперечників, про яких ішлося повище (звісно, не таких, як Татл і Коплон, але декого зі згаданих науковців напевно). І що важливіше, вона характеризує людей, які ніяк не бачать себе в ролі заперечників, а навпаки, мислять себе співчутливцями (хоча буцімто об’єктивнішими).

За добрий приклад того може правити конференція, яка, згідно з планом, має відбуватися якраз тепер, коли я це пишу, 19–20 грудня, в німецькому місті Люнебурзі за участі німецьких та українських науковців; її назва «Чи був голодомор у 1932–1933 роках геноцидом?» ставить справу нібито гранично чітко. В інтернетному прес-релізі до конференції «Німецька хвиля» поставила це запитання одному з учасників, працівникові Науково-гуманітарного центру з досліджень історії та культури Центральної та Східної Европи доктору Вільфриду Їльґе: «У дискусіях про голодомор в Україні щоразу частіше звучить слово “геноцид”. На Вашу думку, наскільки є виправданим уживання цього терміна?». Відповідь доктора Їльґе класична у своїй академічно-дипломатичній коректності:

Чого я не можу стверджувати, так це того, що це був геноцид, спрямований спеціяльно проти українського народу. Тобто, чи хотіли большевики, центр навмисно винищити українську націю? Я вам відповім досить обережно: щоби таке стверджувати, мені бракує інформаційних джерел. Факти голоду було тоді зафіксовано і в Казахстані, і в місцях проживання німців Поволжя. Хоча безсумнівним є те, що голодомор в Україні набув особливо брутальних форм і спричинив дуже серйозні демографічні наслідки. В кожному разі, це проблема надто глибока й комплексна, щоб її можна було сформулювати в одній тезі.

Для повної корекности «Німецька хвиля» також надала слово українському учаснику, професорові Станіславу Кульчицькому. Для нього
те, що це геноцид – абсолютно точно. Але це складно довести. Документально можна підтвердити лише техніку організації голоду.

Техніка була дуже проста: забирали все продовольство і залишали селян у січні 1933 року до липня, тобто до наступного врожаю, ні з чим.

Причому це був геноцид і за національною, і за класовою ознакою. За класовою ознакою: оскільки удару було завдано селянству. І за національною: бо це були саме українські селяни, громадяни Української РСР. Українська Республіка, принаймні формально, була державою. І щоб не дати можливости розвинутися можливому сепаратизму, Сталін, як це він часто робив, застосував превентивні репресії проти селян в Україні та на Кубані. І хоча Кубань належала до Російської Федерації, але її населення, згідно з переписом 1926 року, на дві третини було українським.

Арґумент Кульчицького мав би переконувати, але щось сумніваюся, що німецьких колеґ він переконає. Як видно із ключових топосів, що їх висловлює Їльґе («спрямований спеціяльно...», «навмисно винищити...», «бракує інформаційних джерел...» тощо – і це, зрозуміло, є топоси, які постійно резонують навколо цього питання), планка інтенційности та доказовости поставлена так, що переконливости не осягнути. Адже не залишилося совєтських документів на рівні графіку поїздів до крематоріїв Освєнцима або матеріялів Ванзейської конференції, де гітлерівське керівництво постановило остаточно знищити євреїв¹⁰. Проте, як показують уміщена тут стаття Тері Мартина і праці Юрія Шаповала (зокрема його «Командири великого голоду», Київ, 2001), існує документація – і то чимала – про наявність планування, про спрямованість голодомору. І в цьому контексті обережно-перестрахувальний тон згаданої конференції, не кажучи вже про різні форми заперечування, побудовані на цьому критерії, виглядають зовсім по-іншому.

А по могилах нишпорили канібали... Ось вона, ілюстрація радянського більшовизму із архівів НКВС.

Суть справи, одначе, не в цьому, а у глибшому і заразом ширшому і гуманнішому розумінні самого питання.

Поняття геноциду має свою історію і свою історичну зумовленість, але без осмислення контексту, в якому воно постало – а зокрема, без осмислення тієї гами явищ масового вбивства, до яких воно за дедалі певнішим світовим консенсусом застосовується, – воно може перетворитися на схему. Тому істотнішим від первісної юридичної фіксації поняття є динаміка його розвитку, його еволюція протягом цілого геноцидного XX століття і його функція на майбутнє. Розмову про геноцид треба попередити двома констатаціями. По-перше, існує величезна література про геноцид: це результат копіткої праці, зокрема за останні десять років, поважних науковців і дослідницьких центрів – і стисло переповісти цей масив навряд чи можна; найбільше, що можна зробити, – це дати кілька основних штрихів саме стосовно питання голодомору. По-друге, як можна збагнути, стан обговорення цього питання в Україні ще дуже попередній (іноді з явними зсувами в демагогію) і тим-то ще більше потребує орієнтирів.

Сам термін «геноцид» у 1944 році запропонував польсько-єврейський юрист Рафаель Лемкін, щоб описати масове і плановане знищення цілих національних, расових або релігійних груп під час Другої світової війни режимами осі¹¹. 9 грудня 1948 року ООН ухвалила конвенцію про геноцид, де сказано, що «геноцид означає такі дії, що чиняться з наміром знищити, цілком або частково, яку-небудь національну, етнічну, расову або релігійну групу як таку: а) вбивство членів такої групи; б) заподіяння серйозних тілесних пошкоджень або розумового розладу членам такої групи; в) навмисне створення для якої-небудь групи таких життєвих умов, що розраховані на цілковите або часткове фізичне винищення її; г) заходи, розраховані на запобігання дітородінню у середовищі такої групи; ґ) насильна передача дітей з однієї групи людей в іншу». Дослідники постійно наголошують, що на вимогу Совєтського Союзу (та Великої Британії, яка до цього тоді долучилася) знято згадку про те, що жертвами геноциду можна вважати «політичні та інші групи» – зрозуміло, що сталінському Союзові це не було на руку. І це спотворило самий сенс цієї конвенції. Як зазначає Ерик Вайц, за такого підходу «якби червоні кхмери стали перед міжнародним трибуналом і були оскаржені в геноциді (а це їм закидають усі, хто пише про цей злочин. – Г.Г.), то таке звинувачення проти них можна було б висунути тільки за переслідування в’єтнамців, мусульман та інших меншин Камбоджі, а не за масові репресії, скеровані проти міських жителів і освіченої еліти»¹².

Другий момент у конвенції, який спричиняє постійну критику, це вказівка на інтенційність – намір, запланованість геноциду. Як указують дослідники та спеціялісти, наявність такого задуму буває важко довести, адже геноцидні режими повсякчас приховують і свої дії, і свої мотивації¹³. Краще вже, як доводить Гелен Файн, концентрувати увагу на послідовності дії¹⁴. Тимчасом Ізраель Чарні доводить, що компонент інтенційности взагалі недоречний: адже яке значення для сотень тисяч або мільйонів жертв має той чи той нюанс мотивації вбивць? Такі тонкощі дефініцій ведуть тільки до замкнутого «дефініціоналізму» і до «встановлювання ієрархій на різні види масової смерти»¹⁵.

Немає сумніву, що парадигматичним у мислені про геноцид є голокост євреїв від рук нацистів. І немає сумніву, що у своєму масштабі, плануванні, нещадності, всеохопності (нацистам ішлося про знищення всіх євреїв будь-де), застосуванні всіх важелів держави (індустріяльних, бюрократичних, комунікативних, навіть наукових) цей геноцид є особливим¹⁶. Але знаменним є те, що серед найретельніших і найвідданіших дослідників цього жаху є й такі, які наголошують, що голокост не має притлумлювати, применшувати інші геноциди, а навпаки, помогти їх осмислювати. Наприклад, у статті «Особливий випадок геноциду», яка, до речі, йде зараз після статті про «Український геноцид» (тобто голодомор) у другому томі «Енциклопедії геноциду», Алан Розенбаум пише про небажану конкуренцію, яку іноді зумовлює порівняльне обговорення геноцидів (передусім у громадських чи суто політичних контекстах):

Обстоювати особливість одного типу геноциду всупереч переконливим історичним арґументам, що свідчать про те, що кожний геноцид має низку особливих прикмет, спонукає сумне видовище позовів і контрпозовів, що оголошують моральну вищість одного геноциду супроти іншого. Прикладом такого спазму конкурентних жертв є намагання деяких властей применшити даний геноцид, приписуючи йому менший рівень значущости, наприклад, «масакри», і в такий спосіб заперечуючи його схожість до відомих випадків геноциду¹⁷.

Однак найпромовистіше і, гадаю, найпереконливіше, з найбільшою моральною послідовністю, поставився до цілого явища, до цілої гами геноцидів уже згаданий Ізраель Чарні, виконавчий директор Інституту досліджень голокосту і геноциду в Єрусалимі, автор численних праць про геноцид і головний редактор цитованої вже багатотомової «Енцикопедії геноциду». Його арґумент вартий повнішого цитування:

Дефініція геноциду, яку приймаємо в законі і в праці професійних суспільствознавців, мусить відповідати реаліям життя, щоб не виникало ситуації, коли тисячі або й мільйони безборонних жертв масового вбивства якось «не вписуються» в означення жертв геноциду. Якщо є якась суперечність між масою загиблих людей і нашими юридично-науковими дефініціями, то саме ці дефініції мусять пристосовуватися і мінятися.

Дефініція геноциду також мусить бути суголосна зі щоденним мововжитком нормально мислячих людей, які, бачачи масу вбитих, природньо хочуть застосувати до такої події одиноке слово, яке є в людській мові для такої події. І тому масове вбивство двадцяти мільйонів совєтських громадян, що його вчинив Сталін, масакри сто тисяч чи більше комуністичної опозиції в Індонезії, вбивство мільйона чи двох мільйонів камбоджійців червоними кхмерами – все це однозначні приклади геноциду¹⁸.

Було б добре, якби ця думка пролунала на конференції в Люнебурзі.

***

В українському контексті осмислення голодомору саме як геноциду, як масового вбивства, скоєного злочинною державою проти безборонного населення, як політичної акції проти цілої нації, не тільки селянства, проти її життєздатности – все ще попереду. Але вже можна постулювати, що ця травма була набагато глибшою, набагато разючішою, ніж донедавна припускалося, і що весь новітній образ української нації, навіть сучасний профіль нашого суспільного життя, віддзеркалює цей геноцид. Бо відбулося щось страшне й особливе в історії людських геноцидів. Ідеться не лише про виміри цього вбивства (з часом інші людські трагедії підійшли до цієї межі, цих сотень гектарів трупів) і не про те, що світ так довго його не знав і не хотів знати. Великою мірою (хоч, може, не так довго) це також було долею вірмен, а ще з кимось триває й досі. Йдется про те, що не лише не було покарання та покаяння, але, що весь цей час, понад пів століття, основний, підсовєтський масив нації, жив, маючи своїх убивць за своїх лідерів, правлячу еліту. Після Другої світової війни та єврейського голокосту нацизм – для цілого світу, не кажучи для євреїв, – став синонімом зла і був формально та символічно осуджений і покараний. Турецький геноцид над вірменами не був покараний, турки його цілковито заперечують, але світ його осуджує, а вірмени як нація ніколи не мусили вихваляти і висловлювати любов до своїх убивць. Усе це припало на долю українців, і прикмети цього духовного каліцтва – що, власне, і є однією з дефініцій геноциду – надто очевидні.

Що також очевидно – для тих, хто хоче бачити – це обов’язок його лікувати. Але це вже окрема тема.

1. Frank E. Sysyn. «The Ukrainian Famine of 1932-3: the Role of the Ukrainian Diaspora in Research and Public Discussion». Studies in Comparative Genocide, Levon Chornajian and George Shirinian eds. – London–New York, 1999, с. 182–215.

2. Пор.: Roman Serbyn and Bohdan Kravchenko eds. Famine in Ukraine, 1932–1933. – Edmonton, 1986.

3. Див.: Henry R. Huttenbach. «The Psychology and Politics of Genocide Denial: a Comparison of Four Case Studies». Studies in Comparative Genocide, с. 216–229. Тут-таки вміщено вельми цікаву працю турецького історика Танера Акчама (Taner Akcam) «The Genocide of the Armenians and the Silence of the Turks», де цей контекст досліджено на матеріялі суцільного й глибоко інституційованого та забюрократизованого заперечення турками геноциду вірмен.

4. Див.: Oksana Procyk, Leonid Heretz, James Mace. Famine in the Soviet Ukraine, 1932–1933. A Memorial Exhibition. – Cambridge, Mass., 1986.

5. Див. Marco Carynnyk. «Blind Eye to Murder: Britain, the United States and the Ukrainian Famine of 1933». Famine in Ukraine, 1932–1933, с. 109–138.

6. Douglas Tottle. Fraud, Famine and Fascism: The Ukrainian Genocide Myth from Hitler to Harvard. – Toronto: Progress Publishers, 1987. Сисин розглянув працю Петра Кравченка (Our History: the Ukrainian Labour-Farmer Movement in Canada, 1907–1991. – Toronto, 1996), з якої видно, яку роль відіграв у появі цієї книжки Київ: Frank E. Sysyn, «The Ukrainian Famine of 1932-3», с. 211–212.

7. Jeff Coplon. «In search of a Soviet Holocaust: a 55 Year Old Famine Feeds the Right». The Village Voice (12.01.1988).

8. Frank E. Sysyn, с. 211–212.

9. Див., наприклад, www.artukraine.com/famineart/bibliography.htm, або робочу бібліографію матеріялів про голодомор на сайті НТШ (shevchenko.org/famine), що її склала Шерил Меден (Cheryl A. Madden; «The Ukrainian Famine (Holodomor) of 1932–33 and Aspects of Stalinism»), а також відгуки на неї.

10. Див. Eric Weitz. A Century of Genocide. Utopias of Race and Nation. – Princeton and Oxford, 2003, с. 130–131.

11. Див.: Raphael Lemkin. Axis Rule in Occupied Europe. – Washington, D.C. Carnegie Endowment, 1944. Див. також: Frank Chalk. «Redefining Genocide». Genocide: Conceptual and Historical Dimensions, ed. by George J. Anreopoulos. – Univ. of Pennsylvania Press, Philadelphia, 1994.

12. Eric Weitz. A Century of Genocide, с. 9.

13. Див. George J. Andreopoulos. «The Calculus of Genocide». Genocide: Conceptual and Historical Dimensions, с. 7.

14. Див.: Helen Fein. «Genocide, Terror, Life Integrity, and War Crimes: The Case for Discrimination». Genocide: Conceptual and Historical Dimensions, с. 95–107.

15. Див. George J. Andreopoulos. «The Calculus of Genocide», с. 7.

16. Див., наприклад, Yehuda Bauer. «Comparison of Genocides». Studies in Comparative Genocide, с. 31–43 і Alan S. Rosenbaum. «Uniqueness of a Case of Genocide». Encyclopedia of Genocide, Vol. II, I-Y, Israel Charny, ed., Santa Barbara, Denver, Oxford, 1999.

17. Alan S. Rosenbaum. «Uniqueness of a Case of Genocide», с. 569.

18. Israel W. Charny. «Toward a Generic Definition of Genocide». Genocide: Conceptual and Historical Dimensions, с. 64.