Як міністр культури «трохи від сорому не згорів» через Ющенка

Автор/джерело -  © Ольга АКСЕНОВА 

Міністра культури Ліхового звільнили. І заслужено. Залишилося підперти колодою двері Секретаріату президента.

За день до своєї відставки Ігор Ліховий випробував відчуття, з урахуванням яких його вчорашнє звільнення з посади може розумітися буквально, - як «звільнення».

Якщо ви коли-небудь мріяли про президента, який ходитиме на культурні заходи для пристойних людей (а не на Табачника, Кобзона або Кіркорова), то з виконанням бажання доведеться почекати. Принаймні, поки в Україні президентствує Ющенко. Звичайно, як «маленький українець» він має право, замість відвідин театру або концерту, весь свій вільний час слухати дзижчання бджіл або ж медитувати на квітучу сакуру - кажуть, останнє заспокоює нерви краще, ніж гречана каша. Але як Президент, що претендує на роль духовного лідера нації, просто зобов'язаний відвідувати хоч би деякі знакові події. На жаль, 195-річчя Кубанського козачого хору такою подією для Віктора Ющенка не стало. На превеликий жаль і засмучення добрих 4 тисяч глядачів у концертному залі палацу «Україна». Ясна річ, хор сусідньої країни з величезним українським репертуаром, хор, кілька разів «розстріляний» радянською імперією, - це для Віктора Андрійовича не Спілберг і навіть не Пінчук із фільмом про Холокост.

Традиційно квитки на концерти Кубанського козачого хору кияни «розхоплюють» за кілька тижнів до виступу. Цього року, коли колектив привіз до Києва святкову програму, присвячену своєму 195-річчю, зайвий квиток питали не тільки на сходинках Палацу «Україна», але ще при виході з ескалатора метро. У заповненому по самі вінця концертному залі - небачена раніше кількість приставних місць. Немало людей дивилися концерт стоячи. Хоча часто на ноги зводився весь зал.

Навряд чи є потреба пояснювати «гурманам», що таке Кубанський козачий хор. Це бренд. Це сполучна ланка між українськими українцями й українцями Кубані, нащадками запорізьких козаків, що переселилися туди після знищення Катериною-II Запорізької Січі. Хоча Кубанський козачий хор, створений в 1811 році, гастролює по всьому світу, і славу і любов йому не позичати, до України артисти їдуть з особливим відчуттям: тут етнічна батьківщина багатьох із них, тут особливо вдячний глядач, тут (пробачите високопарність) відбувається возз'єднання насильно розлучених братів і сестер.

«Ювілейний» концерт у Києві пройшов під знаком торжества: поздоровлення, нагороди, подарунки... Коли на самому початку програми ведучий повідомив про поздоровлення, що поступили на адресу артистів від президентів низки країн, і не назвав серед них Віктора Ющенка, у мене, (що ще недавно мріяла бачити мого Президента на «моїх» культурних заходах), тривожно йокнуло серце: невже?... Але потім заспокоїла себе, списавши це на забудькуватість ведучого. А якщо «забудькуватим» виявився сам президент, подумала я, то до кінця концерту ще цілих три години, і квіти від Віктора Ющенка неодмінно будуть. Тим більше, що в концерном залі сидить як мінімум одна міністерська квота «Нашої України», яка зателефонує, переконає, організує пару добрих слів і корзину квітів від Президента. Та ні! Міністр культури Ліховий вийшов на сцену перед початком концерту, вручив хору почесну грамоту Кабінету міністрів, підписану Януковичем, розцілував із десяток хористок і сів дивитися концерт. Ведучий, напевно, із бажання хоч чимось утішити глядачів, розчарованих відсутністю звісточки від нинішнього Президента, радісно повідомив, що в залі президент колишній, - Леонід Кучма (що, втім, тільки підсилило відчуття сорому за Віктора Андрійовича і його навколокультурну камарилью на чолі з тепер уже штатним радником оперним співаком Володимиром Гришко). І хоча ні прізвище Ющенка, ні його нинішня посада жодного разу не прозвучали в залі, все, сказане там, було саме про нього і, на жаль, в докір. Образа кубанських українців чулася навіть у виконаних хором шевченківських «Думах»: «В Україну ідіть, діти, в нашу Україну (у «Нашу Україну»?). Попідтинню сиротами...»

Художній керівник хору Віктор Гаврилович Захарченко

Але апофеозом ганьби для президента стала промова керівника хору Віктора Захарченко, який разом зі своїм колективом з 1974 року співає-переконує не тільки Росію, що зберегла до цих пір по відношенню до України імперські замашки, але вже і світ, що «Ще не вмерла Україна» (саме так цю козацьку пісню записали в одній зі станиць на Кубані, а з пісні, як відомо, слів не викинеш). Так от, невгомонний Захарченко похвалився киянам, що за майже двохсотрічну історію хору його виступи дивилися і російські імператори (обидва Миколи, наприклад), і безліч іноземних президентів, у тому числі й ті, що збиралися недавно на саміт «великої вісімки» в Санкт-Петербурзі. А вже тих, хто привітав із нинішнім ювілеєм навіть важко перерахувати. Кого там тільки не було! Утім, легко було назвати, кого таки не було. Не було українського президента Ющенка, що не раз декларує свою невідбутну турботу про закордонних українців. Було жахливо, нестерпно соромно.

Надії на квіти від Президента теж не виправдалися. На сцену винесли корзини від посла РФ в Україні Черномирдіна, спікера парламенту Мороза, прем'єра Януковича. (Це, скажу я вам, був момент торжества для моєї куми Тетяни, що спеціально приїхала з Донецька до Києва на концерт і що цілком законно запишалася своїми «бандитами-патріотами» із гарними культурними смаками). Від президента Ющенка - анітелень. Ні звань, ні орденів з медалями, ні квітів, ні навіть «телеграми» із добрими словами.

Після концерту у пошуках відповіді на питання, що розривали мене на частини, попрямувала до міністра культури. В цей час пан Ліховий спілкувався-обіймався-цілувался зі своїми шанувальниками. Дочекавшись закінчення сеансу чиновницької «зіркотерапії», запитала, що перешкодило Президентові, якщо не самому з'явитися на концерт, то хоч би передати привіт творчому колективу, гідному найвищих нагород України. «Не знаю, - відверто зізнався міністр. - Я сам за ці три години трохи не згорів із сорому».

Питання «Чому Ви, особисто, міністр від президентської політичної сили, нічого не зробили?», - залишилися без відповіді. А малозрозуміле «Палац Україна - це власність ДУСі», напевно, повинно було означати, що президентський секретаріат знав про захід, і це, мовляв, проблема саме секретаріату, якщо він «проґавив» і підставив шефа. А міністр загалом чесно виконав доручення свого безпосереднього начальника - прем'єра, що передав і почесну грамоту, і добрі слова.

«Не переймайтеся, Олю, - заспокоював мене міністр Ліховий (як виявилось, за одну ніч до своєї відставки), - якось воно буде». «Якось воно буде, бо ще ніколи так не було, щоб якось не було» - цей відвічний філософський підхід українців до життя, може, і непоганий для простого народу. Але для лідерів країни і для еліти - це ганьба. Кучма, пам'ятається, неодноразово повторював «життя покаже», а міністри Ющенка (та й він сам, судячи з усього), замість того, щоб вести націю хоч абикуди, сподіваються, що «якось воно буде».

І повертаючись до нагород і поздоровлень. Недавно Президент присвоїв звання народного артиста України російському режисерові Роману Віктюку. Мудро. Ще раніше Ющенко нагородив орденом за «За заслуги» Тенгіза Сухішвілі - директора і художнього керівника Грузинського національного балету, гаряче улюбленого в Україні і відомого як ансамбль танцю Сухішвілі. Немає слів, і вони гідні цієї нагороди. Але убийте, не зрозумію, чому Кубанський хор не заслужив навіть доброго слова від Ющенка. Розумію, що це прокол перш за все президентського Секретаріату. І це тим більше дивно, якщо пригадати, що гуманітарний напрям там очолює Маркіян Лубківський, спадкоємний професійний дипломат, якому напевно знайоме поняття «Дипломатія культури».

На жаль, жовтень, який вважається місяцем народження українського козацтва закінчився. Але Кубанський хор продовжує святкувати своє 195-річчя концертним турне іншими країнами.

І Президентові України ще не пізно визнати свою помилку і привітати унікальний колектив, що є неповторним культурним явищем в історії українського народу. Віктор Андрійович, якщо не вірите нам, порадьтеся з Гришко. Він, напевно, знає «ціну питання».