Дата публiкацiї - 24.01.2006 | Постiйна адреса - http://www.aratta-ukraine.com/text_ua.php?id=50
За сучасною парадигмою головною наукою, результати якої визначають “формування” історії, є археологія. Тому нині давню історію пишуть головним чином археологи. Через монополію на викопані матеріали вони вільно інтерпретують їх згідно до своїх уявлень.
СВІТЛІЙ ПАМ’ЯТІ
СЕРГІЯ АНАТОЛІЙОВИЧА
СТАРОСТИНА
При цьому мало хто розуміє, що Слово є історичним документом, здатним донести до нас факти життя давньої людини, а також іншу цікаву інформацію з пізніших історичних часів.
Дані археології не містять відомостей про етнос, а отже й про мову тих, хто полишив після себе певну археологічну пам’ятку. Тому саме на мовознавство цілком об’єктивно переходить тягар пошуку в сучасних і майбутніх дослідженнях стародавньої історії.
Вчені не надто прагнуть визначати мови носіїв відомих археологічних культур, бо усвідомлюють, що займатися питаннями визначення етнолінґвістичної приналежності розкопаних пам’яток – справа невдячна. Тому цими проблемами мало хто переймається як серед археологів, так і серед філологів. Зрозуміло також і те, що без мовознавців не може бути жодного помітного проґресу в сучасній історичній науці. Тому, на нашу думку, історія Европи тупцює на місці ось уже понад 50 років.
Що стосується пам’яток доранньорільничої доби, коли люди ще жили з полювання, а згодом перейшли до скотарства, археологічного матеріалу мало або його зовсім немає – бо ж і мисливські, і скотарські племена вели винятково кочовой спосіб життя. Отже, мова, а точніше, мовна лексика, стає одним з основних джерел інформації про життя людини в ті давні часи.
У визначенні походження будь-якої мови треба правильно користуватися законами порівняльного мовознавства, яке має свої закони і правила. Але їх часто використовують на власний розсуд. Наприклад, для визначення споріднености двох мов треба порівнювати не будь-яку лексику, а базисну – таку, як, наприклад, око, рука, вогонь, один, камінь і т.п. Базисна лексика складає 100-200 слів.
Історія України особлива тим, що в південно-західній частині її території і на теренах сучасної Молдови в VI тисячолітті до н. е. виникла і потім поширилася усім правобережжям Дніпра ранньорільнича археологічна культура Трипілля-Кукутені.
Мову культури Трипілля-Кукутені (КТК) не вивчали, навіть задачу таку не ставили. Є кілька причин. Хтось заперечує порівняльно-історичну методику в мовознавстві, інші бачать в Євразії переважно представників “головної” мовної родини і тому вважають зайвим перейматися мовами інших племен. При цьому вибирають такі мови, які й серед індоевропейців вважають головними, тобто “найкультурнішими”.
Але треба, нарешті визначити, хоча б з мінімальною ймовірністю, етнос, який міг створити колосальну раньорільничу археологічну культуру Трипілля-Кукутені. На жаль, багато хто не сприймає очевидного: головна ознака етносу є його мова, яка не може народитися десь посеред степу й у пізні часи. І висувають гіпотези, в яких попередниками трипільців вважають носіїв північно-кавказьких мов.
І яка ж північно-кавказька археологічна культура була попередницею КТК в часі? Це питання непросте, бо треба “знайти” культуру, яка б існувала у Малії Азії не пізніше, ніж в кінці VII тисячоріччя до н.е., щоб “надати” її носіям хоча б 500 років на дорогу до Бернашівки й Сабатинівки-II – найдавніших трипільских поселень. Перше відкопане поселення було на лівому березі Дністра, а друге – на березі Південного Бугу. Бернашівку М.Відейко датує 5400 р. до н.е.
Ось, що відомо про найдавніші культури Малої Азії: протягом VIII і частково VII тисячоліть до н.е. переважало збиральництво диких злаків, які і дотепер ростуть в нагір’ях. Але з домашніх тварин представлена тільки собака. На основі економіки, що включала мисливство, збиральництво і землеробство, складаєтся осіла землеробська культура Чатал-Гуюка в другій половині VII – першій половини VI тисячоліття до н.е., яка була відкрита Дж. Меллартом. Таким чином, тільки творці Чатал-Гуюка могли встигнути досягти Трипілля.
Археологічну КТК завжди пов’язували з індоевропейцями. При цьому вважали, що в її творенні брали участь пращури всіх сучасних носіїв індоєвропейських мов. До речі, тепер є близько 180 індоєвропейських мов. Та як пояснити існування в одній мовній родині представників різних расових типів, наприклад, індусів південного Індостану й литовців чи ісландців, не кажучи про вірменоїдів? Або як пояснити, що всі індоєвропейці під час творення КТК розмовляли однією мовою – спільноіндоевропейською, а за три тисячі років, наприклад, хетська і перська стали вже зовсім різними? Або латина й германські мови за чотири тисячі років? Може хтось брався за термінове створення мов, як вважає дехто з італійських археологів?
А деякі українські археологи, не розуміючи законів розвитку мов та їхньої ролі в історії, пишуть, що в "етномовному відношенні трипільці, скоріш за все, були досить близькими до предків абхазців і адигейців, також – басків, меншою мірою – чеченців, інгушів та лезгинів” (Ю.Павленко). Очевидно, автор цитати знає всі ці мови. Й мову трипільців також. Чому ж він не подає лексичних арґументів на користь своєї універсальної теорії?
Прихильники автохтонности КТК мають доводити свою правоту. А їхні опоненти – ні? Спираючись тільки на археологічний матеріял, вони вважають, що: “Сучасний рівень розвитку науки дозволяє ставити питання про визначення етномовних характеристик людності, що лишила в лісостепах Правобережної України пам’ятки трипільської культури. Археологічні дані свідчать, що Трипілля є північно-східним проявом своєрідного світу найдавніших землеробів Європи, відомих археологам під назвою балкано-дунайського неоліту. Але й на Балканах ця людність не була автохтонною і прийшла сюди з Близького Сходу, точніше з півдня Малої Азії”. І далі: “…вихідці з Анатолії принесли на південь Балканського півострова навички відтворюючого господарства, культурні рослини (пшеницю, ячмінь, сочевицю), домашніх тварин (овець, кіз), близькосхідні культуру та мову” (Л.Л.Залізняк).
Таким чином, постає перше запитання: чи це не значить, що до прибульців з півдня Малої Азії мешканці Великого Степу не були знайомі з вівцями та козами? Тоді чим вони займалися? І якщо вони перейняли скотарство, то вони мали б перейняти й назви тварин.
На думку цього вченого, в IV–II тис. до н.е. на базі “аборигенної людності постала індоєвропейська сім’я народів, до якої належить переважна більшість мешканців сучасної Європи”. І далі намагається уточнити, хто ж навчив аборигенну людність культурі взагалі: “О. Старостін (1988) наводить велику кількість мовних запозичень із хаттської та хуритської мов в індоевропейських у т.ч…”. Наводяться кілька прикладів нібито з хатто-хуритських мов.
Ми ж нагадаємо, що терміна “хатто-хуритський” в прийнятій науковій термінології немає, а є термін "хурито-урартські мови”. І автор реконструкцій С.А. Старостин (а не О. Старостін) в жодній своїй праці не розглядає хатто-хуритську лексику, а реконструює східно-кавказькі форми, тобто форми лексики східно-кавказьких мов: аварских, лезґинських, нахських та інших. А ці мови є нащадками не хурито-урартських, а східно-кавказьких мов, які входять до складу сино-кавказької мовної надродини.
Крім того, в примітках до статті “Индоевропейско-севернокавказские изоглоссы. Древний Восток, этнокультурные связи” С.А.Старостин пише: “Багато з прикладів, наведених у цій роботі, ґрунтуються тільки на східно-кавказьких даних (окремі західнокавказько-індоевропейські ізоглоси є також, але вельми мало”. Постає питання: на якій підставі Л.Л.Залізняк називає всі ці мови хатто-хуритськими?
Ми не будемо розглядати всі приклади, хоча й цікаво, звідки автор набрав матеріял. Розгляньмо лише 2 приклади з 21: праіндоевропейське *kago – ‘коза’. Слово не має жодного відношення до “хатто-хуритів”. Про хаттські терміни скотарства майже нічого не відомо. Знавець хаттської мови В.В.Іванов наводить такі форми хатської сільськогосподарської лексики: zardu – вівці, razzil – земля, wittanu – сир. І все. А більшість знайденої хаттської лексики має переважно східнокавказьке походження. С. Старостин реконструював q’oIcV з форм східнокавказьких мов: дарґинської, лакської й ґунзібської. Як бачимо, це все, що стосується західньокавказьких мов. А щодо форми зі значенням ‘коза’, то вона потрапила в такі індоєвропейські мови, як старослов’янська, давньоанглійська, середньонижньонімецька, ґотська, давньоверхньонімецька і албанська. Праіндоевропейське *porko – ‘свиня свійська, порося’. Прапівнічнокавказьку форму отримано з форм чисельних східнокавказьких мов. Ця форма потрапила до латини, середньо-ірландської, давньої верхньонімецької, литовської і слов’янських мов.
Крім того, ми не знайшли в праці С. Старостина, на яку посилається Л.Л.Залізняк, таку лексику, як sel – ‘село’. До речі, слово ‘село’, мабуть, від слова ‘сідати’, у Старостина значення ‘приміщення, житло’, а hvelena має значення ‘вовна’ (звідки Л.Л.Залізняк взяв значення ‘хвиля’ або kulo зі значенням ‘колоти’?).
Отже, не можна погодитися, що якісь “хатто-хурити” прийшли на територію України в VI тисячоріччі і створили тут колосальну хліборобську культуру. Ми пропонуємо цілковито інакшу теорію походження не тільки трипільців, індоевропейців і слов’ян, але й носіїв давніших мов, передовсім ностратиків.
Про це – в наступній статті |
