Не плутайте грішне з праведним (відповідь на статтю Тараса Лозового)

Автор/джерело -  © Петро Гончар, директор Українського центру народної культури «Музей Івана Гончара» 

«Українська правда» від 28 січня 2006 року розмістила статтю Тараса Лозового «А ты не путай свою собственную шерсть с государственной!», в якій, зокрема, звинувачено мене у порушенні професійного «етичного кодексу» і перекручуванні стандартів музейництва.

УП від 28 січня 2006 року розмістила статтю Тараса Лозового "А ты не путай свою собственную шерсть с государственной!", в якій, зокрема, звинувачено мене у порушенні професійного "етичного кодексу" і перекручуванні стандартів музейництва.

Автор підняв також низку важливих проблем сучасного музейництва і вказав на "конфлікт інтересів приватного колекціонування та інтересів державних музеїв". Порушені питання є такими, що потребують не виправдовування, а детального аналізу.

Стосовно моєї "приватної колекції"

Приводом для написання статті паном Лозовим стала виставка "Різдво: кольори і мелодії українського свята" (з приватної колекції президента України Віктора Ющенка, а також збірок Петра Гончара, Лідії Лихач та Василя Вовкуна), що з 29 січня 2005 до 28 лютого 2006 року проходила в "Українському домі".

Передусім зауважу на формулювання, яке зафіксоване і у виданому каталозі – "збірка Петра Гончара". Просто "збірка", а не "приватна збірка". Здавалося б, тут можна і крапку поставити у дискусії. Однак, продовжимо.

Ця виставка була першою, до участі в якій мене запросили не як директора Українського центру народної культури "Музей Івана Гончара", а як збирача, адже приватна колекція Івана Гончара, передтечі сучасних колекціонерів українських народних старожитностей, з 1993 року примножена майже вдвоє коштом моєї родини і безоплатно передана державі.

Ніякої приватної колекції де факто і де юре у мене не існує. Натомість йдеться про постійне приватне поповнення фондової збірки державного музею. А моя участь у Різдвяній виставці разом із трьома приватними колекціонерами є цілком логічною, бо ж ті експонати зібрані приватно.

Як продовжувач справи свого батька, я збираю власним коштом зразки народного мистецтва, а як директор державного музею – безоплатно передаю їх усі до фондової збірки.

Про "Кодекс професійної етики ІКОМ"

Цей Кодекс, ухвалений 1986 року, є важливим документом, положення якого насправді мають дотримуватися світовою музейною спільнотою.

Особисто я є палким прихильником упровадження морально-етичних засад серед музейної спільноти, оскільки це є запорука цивілізованого розвитку музейництва і надійного збереження культурної спадщини.

Однак, підходити до згаданого варіанту кодексу слід виважено і критично. Та й у преамбулі до кодексу зазначається, що "у багатьох випадках цей кодекс можна розвивати й конкретизувати стосовно тих чи інших національних і спеціальних вимог".

За 20 років існування кодексу його слід було б розвинути, доповнити, враховуючи національні особливості підписантів. Практичне дотримування кодексу має свою специфіку в державах різного ступеню розвитку й стану демократичності суспільства.

Приміром, в Україні, як пост-колоніальній та пост-геноцидній державі, приватне колекціонування предметів народної традиційної культури виникло не як мода чи капіталовкладення, джерело збагачення і гендлярування, а передусім як засіб порятунку національної культурної спадщини, вияв доброчинства і патріотизму.

Наразі йдеться не про пам’ятки археології, художні картини та антикварні речі, котрі мали і мають високу не лише історичну, а й комерційну вартість, а отже віддавна перебували у сфері зацікавлення чорного ринку.

Говоримо про твори народного мистецтва, котрі протягом останніх трьох століть, так само, як і його творці, ярликувалися імперськими ідеологами як меншовартісні і зазнали своєрідного етноциду.

Про радянські реалії

Пан Лозовий із захопленням посилається на радянське законодавство про охорону культурної спадщини, яке "прямо забороняло" колекціонування музейниками.

Але як те законодавство "охороняло" наші народні скарби, "дбало" про збереження і розвиток національної самобутності? За часів радянської влади в Україні народне мистецтво одразу зникло з музейних експозицій як "антирадянське" явище, яке перешкоджало впровадженню політики "злиття націй в єдину історичну спільність", що забезпечувала б існування неподільної оновленої імперії.

Так народні мистецькі шедеври опинилися поза законом і – в кращому випадку – зберігалися десь глибоко в музейних фондосховищах, але частіше просто знищувалися – коли свідомо, а коли й бездумно.

Державні музеї ігнорували цілий ряд феноменальних складових українського мистецтва – зокрема, народну ікону та народну картину, що привело до виникнення "білих плям" у галузі народного малярства.

У вкрай заідеологізованих експозиціях запанував "радянський соцреалізм". Іван Гончар з болем зазначав у своїх щоденникових записах:

"Зневажливе ставлення до народної мистецької культури спричинилося до того, що вона почала скрізь зникати, занепадати, а наше професіональне мистецтво, яке перестало живитись народним, втрачає свій національний вигляд – по суті, найголовнішу ознаку справжнього мистецтва. Замість справжніх народних виробів стали поширюватись вироби стандартні, фабричні, міщанський мотлох або іноземний ерзац гіршого ґатунку".

Тож, він відшукував і повертав у своєму Музеї до життя високохудожні мистецькі твори, експонував, інтерпретував, застосовував їх у традиційному функціональному середовищі, наголошуючи, що всі ті речі були б знищені, коли б не потрапили до його музею і не знайшли в ньому своє повноцінне побутування.

Про США і Європу

Автор статті також посилається на зарубіжний досвід, де в США чи в Європі музейників звільняють з роботи за профільне збиральництво. Це вірно.

Але порівняння вітчизняного музейницького досвіду з розвиненими країнами на сьогоднішній день не є коректним, адже ми живемо в різних історико-культурних та політико-економічних реаліях.

У США, приміром, існують черги на музейне спонсорство, відвідування музеїв там у десятки разів вище, ніж у нас, бюджети музеїв складають фантастичні як на нас суми, а музейники отримують належні зарплати і працюють у сприятливих умовах.

У постіндустріальних країнах законодавча база сприяє розвитку музейної справи, музеї там є самодостатніми громадськими або приватними установами (зрідка – державними), які у переважній більшості не залежать від державного фінансування.

Що ж маємо ми – недолуге законодавство, залишковий принцип фінансування культури державою, наймізерніші зарплати, відсутність державних програм збереження та відродження народної традиційної культури, недієвий закон про музейну справу, нерозвинений інститут спонсорства.

Саме в таких несприятливих умовах приватні колекціонери, як це показав понад віковий досвід, відіграють особливу роль у збереженні наших культурних надбань.

Про приватне колекціонування й державні музеї

Приватне збиральництво в Україні зароджувалося як спротив існуючому колонізаторському режимові з метою збереження етнокультурної спадщини.

Воно відіграло важливу роль у формуванні етнографічного колекційного фонду цього періоду, сприяло виявленню та збиранню пам’яток, що з часом поповнювали фонди музеїв.

Українська національна культура була зумисне нівельована як меншовартісна в силу імперського домінування ХVІІІ – ХХ століттях. Як засіб денаціоналізації українців укази Петра І започаткували вилучення культурних цінностей України та їх вивіз до Москви і Петербургу.

Перед українцями постали питання збереження національних святинь, відродження етнічних традицій і встановлення історичної справедливості. У першій чверті ХІХ століття в Україні започаткувалося етнографічне музейництво, яке найповніше фіксувало різні прояви традиційно-побутової культури.

Тогочасні музеї та етнографічні збірки створювалися за ініціативою навчальних закладів, наукових товариств та окремих дослідників. Їх зусиллями були здійснені перші етнографічні експедиції та започатковано розробку наукового інструментарію для збирання народознавчих пам’яток.

У складних умовах видатними діячами української культури та науки, меценатами та колекціонерами-філантропами були зібрані унікальні колекції малоросійського мистецтва.

Наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття з’являються подвижники, котрі підхопили естафету своїх попередників у справі вивчення, збереження й розвитку української народної культури: Яворницький, Гнатюк, Скаржинська, родини Терещенків і Ханенків, Вовк, Тарновський-молодший, брати Щербаківські, Біляшівський, митрополит Андрей Шептицький та багато інших.

Про "небезпеку" і "катастрофічні наслідки"

У Кодексі ІКОМ, окрім застороги приватного колекціонування музейними працівниками також зазначається: "якщо музейний працівник набув для особистої колекції предмети за профілем свого музею, колекціонує їх і володіє такими предметами, це само по собі не є неетичним і навіть може розглядатися як цінний спосіб підвищення професійних знань та компетенції" (п. 6.8).

Тут також вказується на неприпустимість зіткнення інтересів на збиральницькій основі між музеєм і його працівниками: "Ніхто з музейних працівників не повинен бути суперником своєї установи ані в набутті предметів музейного характеру, ані в іншій колекціонерській діяльності".

Про яку ж небезпеку, катастрофічні наслідки, зіткнення інтересів і конкуренцію йдеться у статті Тараса Лозового, котрий грунтує свої аргументи на конкретному прикладі, адже для мене продовження справи Івана Гончара, розвиток заснованим ним музею є справою честі, що доведено реальними діями?

Про "перекручування стандартів музейництва"

Пану Лозовому "особливо боляче те, що до перекручування стандартів музейництва причетні дійсно поважні, заслужені особи…"

Мені ж особисто боляче передусім за те, що пам’ятки народної традиційної культури українців донедавна перебували у жахливому стані нівеляції, забуття і зневаги.

Що за радянської доби стільки свідчень мистецького генію українців розкрадено або знищено, що й донині українська держава не має національного етнографічного музею, а профільні музеї переживають свої далеко не найкращі часи.

Стосовно самих стандартів, то Кодекс ІКОМ вказує, що музейні стандарти "бувають різними й залежать від масштабів і завдань музею".

Пан Лозовий у своєму матеріалі цілком слушно апелює до можливих зловживань і порушень професійного кодексу честі, навіть наводить схеми та шляхи їх реалізації.

Утім, він зосереджується чомусь лишень на кількох статтях Кодексу, оминаючи увагою інші, зокрема ті, де вказується на відповідальність за поповнення, зберігання і реставрацію колекцій, доступ колекцій до широкої публіки, комерційну підтримку і спонсорство, музейні крамниці, повернення культурної власності та інше.

Невже лише зіткнення інтересів приватного колекціонування і державних музеїв може призвести до катастрофічних наслідків – знищення музейної мережі, повальної "прихватизації" культурного надбання?

А чому тоді замовчується відсутність належного фінансування музейної галузі, коли нищаться безцінні колекції (згадаймо нещодавню трагедію в Природничому музеї Києва), коли за відсутності коштів знімається охорона, скорочуються штати працівників, не виділяються гроші не лише на поповнення колекцій, а й на їх належне зберігання, реставрацію, опрацювання та експонування.

Автор пише, що "методів для зловживань є безліч. Наприклад, завдяки професійним знанням і зв’язкам можна першим знаходити цінні речі і купувати їх для себе, не ставлячи до відома музей".

Звісно, що можна. А можна навіть бути не колекціонером, а просто музейником і "підробляти" на перепродажі потенційних експонатів, користуючись типовою для нашої практики відсутністю державних коштів на закупівлю експонатів і спрямовувати речі, які потрапляють до нього прямо на ринок чи до рук грошовитих колекціонерів.

На жаль моральний кодекс не врятує, допоки не зміниться свідомість питомої частки громадян, коли "народні обранці" та державні чиновники всіх рівнів не лобіюватимуть власні інтереси, а захищатимуть національні чесноти, громадські інтереси, суспільні цінності.

І на завершення

Музейний простір України лишень починає формуватися, набувати чітких своїх обрисів після століть "сутінок" і "туманів". Мало-помалу виокреслюються цивілізовані відносини між державою, її установами та громадянами.

Для належного облаштування музейного простору необхідні спільні зусилля усіх його суб’єктів, аби випрацювати і впровадити у життя дієві музейницькі стандарти.

Котрі б перетворили українські музеї на правдиві осередки науки і культури, на багатофункціональні установи збереження і примноження вітчизняної історико-культурної спадщини, центри формування національно свідомих і всебічно розвинених громадян відкритого демократичного суспільства.

А для цього кожному з нас слід бути чесним і принциповим насамперед сам із собою, аби не плутати "власну шерсть із державною", а грішне з праведним…