Вадим Скуратівський: “Маємо зрозуміти, яка мразь і шушера там, нагорі”

Автор/джерело -  © Олександр ГУНЬКО, «Газета по-українськи» 

Треба обирати іншу політичну еліту, - культуролог Вадим Скуратівський вважає, що українці запізнилися з національним самовизначенням, а від сучасної політичної еліти годі чекати чогось доброго.

Вадим Скуратівський: “Є в Україні кільканадцять постатей, з яких треба пилинки здувати”

— Наскільки гостро стоїть сьогодні проблема самоідентифікації української нації?

— Я б сказав, трагічно гостро. Від неї походять усі інші проблеми — політичні, економічні, соціальні. Українці — це по суті єдина нація в Європі, яка ще до кінця не самовизначилася. І звідси всі наші труднощі. Ви уявляєте запитання про самоідентифікацію нації десь у Норвегії чи Фінляндії? А там теж були проблеми із самовизначенням. Але на початку ХХ століття вони закінчилися. А ми в якихось формах розпочали самовизначатися тільки в серпні 1991-го. Україна дуже запізнилася.

— Зараз це залежить насамперед від еліти?

— Національна історія — це інтенсивне співробітництво між елітою й масами. Важко сказати, хто тут головний. Дефекти еліти — це дефекти маси.

Кілька років тому Кондоліза Райз назвала Україну ”чорною дірою світової історії”. Дещо підлий, але в чомусь і справедливий образ. Адже упродовж кількох сотень років етнос, який мав перетворитися на націю, був замкнутий у дуже драматичний трикутник Варшава—Константинополь—Москва. Три військові держави, дуже енергійні. Кожна з них мала свої гострі проблеми. Кожна рано чи пізно переживала якусь гігантську катастрофу. Водночас ці три структури нависали над українським етносом. Й обов’язково в цих зовнішніх сил були місцеві колабораціоністи.

Тому замість того щоб переконливо самоорганізуватися, ми увійшли в ХХ століття в режимі катастрофи. Вона почалася 1914 року і тривала аж до Чорнобиля... А посередині — і Голодомор, і так звана Велика Вітчизняна війна. Це рішуче забагато для одного народу. Тому, зрозуміло, такий етнос має перетворюватися на націю з величезними труднощами.

— Цей процес повинен іти згори чи знизу?

— З усіх боків. Або щоб принаймні якась сторона не заважала.

Ось зараз Польща вперше за всю свою історію допомагає Україні. І не тому, що вона така добра — в неї немає іншого виходу. Росія ж як була у певній політичній опозиції до нашого національного становлення, так і є. Туреччина поки що нейтральна, хоча ми ще побачимо чудеса її політики де-небудь у Криму.

Користуючись цією ситуацією, треба працювати над створенням нації. Але для цього треба справді мати еліту. І щоб народ теж прагнув самовизначення. Але будьмо відвертими. У нас є маса, яка щодня дивиться телеприймач, ці кільканадцять ідіотських каналів із підлим кітчем... А з іншого боку — поділена на три ешелони еліта: київська, львівська і донецька. Є, звісно, ще інтелектуальна еліта. Он Іван Михайлович Дзюба ходить містом зі своїм портфеликом без секретаря і без автомобіля. І нікому не спадає на думку по-житейськи допомогти 75-річному академікові. Так само ще кілька десятків його соратників, уже літніх людей. Погляньмо на наші гуманітарні інститути чи факультети університетів... Проблем купа — мови, цілісності України. І не просто політичної, а й духовної. А наша політична еліта поки що над вирішенням їх не працює. Ну що таке для азарових і табачників українська культура?

Та й довкола не така вже й ідеальна ситуація. От ми ідемо в Європу, але в яку? Та стара, Велика Європа вже закінчилася. Значить, треба йти в Європу через книги, останні великі фільми. А мати надію, що ми прийдемо туди і нам Європа все пояснить, даремно...

— А стосовно Росії?

— Російська культура ХIХ — початку ХХ століття справді могутня. То візьмімо цю культуру і категорично відмовимося від російського кітчу, який безперестанку нас атакує. Але це вже питання не тільки культурної, а й політичної стратегії, яку необхідно здійснювати. А з ким здійснювати? З отим гуманітарним віце-прем’єром? З Азаровим, який говорить: ”Я человек русский”? Ну добре, ти людина російської культури, але ж не заважай українській.

— Чи варто Україні сьогодні взагалі дивитися чи то в бік Москви, чи то на Захід?

— Ні. Потрібно самим працювати. Але беручи до уваги те, що робиться і в Польщі, і в Росії, і в США. А працюємо ми не дуже. Чому дозволяємо своїй еліті вести себе так безвідповідально? Зібрався мільйон людей на помаранчевому Майдані. Услід за тим не дуже вийшло. Значить, треба збиратися ще раз і знову пред’являти владі претензії. І може, на цей раз треба знайти еліту десь зі своєї глибини, а не тішитися надією, що колишні міністри, віце-прем’єри, спікери та інші щось для нас зроблять. Що може зробити якийсь добродій Мороз? У нього ж на обличчі написано, що він опікується переважно своїми інтересами, і робить це віртуозно. Треба було бути комуністом — був. Треба стати соціалістом — став. Треба зберегти себе — він береже.

Звісно, часом такі люди здатні і на якісь добрі жести. Скажімо, Мороз таки змусив парламент прийняти закон про визнання Голодомору 1932–1933 років геноцидом. Але що ж це за парламент, у якому більшість відійшла від цієї проблеми і демонстративно не голосувала? Ми маємо зрозуміти, яка мразь і шушера там, нагорі. Чекати від усіх цих калашнікових, болдирєвих та азарових якихось політичних чудес не доводиться. Значить, треба обирати іншу політичну еліту. І ставитися до неї треба як до свого слуги, до своєї хатньої робітниці. Погано працюєш — забирайся к бісовій матері!

А от з інтелектуальною і художньою елітою дуже просто — треба принаймні її підгодовувати. Є в Україні кільканадцять постатей, з яких треба пилинки здувати: Дзюба, Попович, Наливайко... Потрібно робити все для того, щоб побутове становище цих людей було нормальним. А вже вони свою велику справу зроблять.

Довідка “Аратти”:

Вадим Скуратівський, український науковець-гуманітарій, один з небагатьох вітчизняних учених-енциклопедистів, доктор мистецтвознавства, професор, народився 5 жовтня 1941 року в селі Бакланівка Чернігівської області в родині педагогів.

Закінчив факультет романо-германської філології Київського державного університету ім. Т. Шевченка (1965), викладає в КНУТКіТ ім. І. Карпенка-Карого.

Уявити неймовірний масштаб наукової і культурологічної діяльности Вадима Скуратівського допомагає його "Бібліографічний покажчик", що вийшов друком 2004 року: власне, розділ "Книги, автореферати" налічує 12 праць, розділ "Кінематограф і ТБ" – 138 публікацій, розділ "Літературознавство і критика" – 240, розділ "Культурологія" – 216, розділ "Історія" – 224, "Усні виступи" – 81. Назвемо тільки найоб’ємніші праці – книги "Мистецькі проблеми у німецькому романі ХХ століття" (1971), "Література та історія" (1996), "Історія та культура" (1996), "Екранні мистецтва у соціокультурних процесах ХХ століття: Генеза. Структура. Функція" (1997) тощо.

Вадим Скуратівський – активний учасник телевізійного й кінопроцесу, зокрема, знявся у фільмах "Родимка", "Співачка Жозефіна та мишачий народ", "Посмішка звіра", "Шум вітру", "Мій Гоголь"...