До питання про слов`ян

Автор/джерело -  © «Українська ідея» 

Досвід та історія вчать нас, що вельми багато блискуче підтверджених теорій вважалися свого часу абсолютною неможливістю, абсурдом і єрессю, для захисту якої потрібен був значний запас сміливості, незважаючи на глибоку віру в правоту своєї справи.

Вікентій Хвойка на археологічних розкопках.

У квітневому числі часопису "Киевская старина" за нинішній рік [стаття написана 1902 року] М.Ф.Біляшівським уміщений розбір нещодавньої моєї статті "Поля поховань у Середньому Подніпров'ї", у якому шановний автор робить мені честь, може, й мало заслужену, поставитися прихильно до моїх скромних трудів у галузі археолоґії, за що вважаю своїм неухильним і приємним обов'язком скласти йому мою глибоку подяку. Тим не менше щодо деяких із висловлених мною теорій та положень ми дещо розходимося у поглядах. Тому я вважаю правомірним висловити щодо них кілька слів на сторінках того ж шановного журналу, - не з метою полемізувати з високошановним М.Ф., а просто на захист того, в чому я глибоко переконаний внутрішньо і що стало для мене несхитною істиною в силу багатолітніх власних і чужих досліджень, що дали безсумнівні факти.

Найголовнішим запереченням проти висловленого мною служить таке: п. Біляшівський, цілком погоджуючись із моєю думкою щодо народу, якому належать могильники полів поховань у Середньому Подніпров'ї та який я вважаю слов'янами, не знаходить можливим визнати того ж походження за мешканьцями попередньої епохи, тобто починаючи від кам'яного віку аж до часу близько р. Xр., до котрого відносяться вже могильники середньопридніпровських полів поховань, незважаючи на те, що я висловився в цьому смислі на підставі тих самих даних, які приймалися мною до уваги й при визначенні попередніх, - саме:

1) антрополоґічних (форма черепа),

2) осілого, землеробського способу життя, підтвердженого предметами побуту, та

3) стійкості поховального обряду.

У своєму висновку він указує на те, що це положення не є чимось новим, - що воно не раз уже було висловлене раніше й здобувало свого часу відповідні заперечення. Не зупиняюсь на питанні, ким і коли це було зроблено: покладаючись у цьому цілком на обширну ерудицію п.Біляшівського, у переважанні якої над моєю власною, в даному разі, я ажніяк не соромлюся зізнатися, я перейду до деяких інших місць його висновку, які так чи інакше лишаються для мене не зовсім ясними.

"Ми аніскільки не заперечуємо, - каже він, - що при зміні народностей відомі риси культури й навіть фізичного складу передаються від попередніх до наступних: те ж могло бути й у даному випадку".

Я аніскільки не затрудняюся зрозуміти, якого роду зміну народностей можна мати на увазі за обставин, про які йде мова. Те, про що говорить високошановний автор, звичайно, цілком природно й неодмінно за умов насильницької або добровільної заміни одного народу іншим у певній місцевості, якщо після цього вони підтримували і зберігали між собою прямі й притому тривалі зносини, але, щоб говорити так, необхідно припустити тут, що первісно мешканці нашого краю обов'язково мали бути не слов'янами і лише ввійшли з останніми в контакт опісля. Це, мені здається, ще важче довести, ніж мою, засновану на фактах теорію протилежного. Так, принаймні, я витлумачую собі значення наведених слів, не ручаючись за те, що я зрозумів правильно і що п.Біляшівський припускає саме це.

Майже такою ж мірою, але вже в іншому смислі для мене неясні слова: "Щоб судити про плем'я як самостійну одиницю, треба мати навіч усі ознаки, що характеризують плем'я". За всієї моєї поваги до автора, я все-таки дозволю собі назвати його надто вимогливим, якщо він не вважає достатніми такі капітальні ознаки, як культурні і побутові предмети, що вказують на спосіб життя, обряд поховання й антрополоґічні дані щодо його фізичної орґанізації. Далі, принаймні, мені доводилося думати, що на підставі цих трьох основних характеристичних особливостей може бути встановленим визначення народу, котрий до того ж не належить до числа нововідкритих і мало відомих, подібно дрібним океанічним племенам, а має за собою багатовікову історію й широко розроблену літературу, що давно є предметом вивчення. Причому обидві передають однакові факти й вказують на спільні йому в усі віки риси. Вийятково на підставі їх я зважився висловити таку катеґоричну думку й не жалкую про неї і нині.

Але найбільше вразило мене те, що п.Біляшівський, не суміваючись, каже: ''щодо найдавніших насельників нашого краю таких ознак ми не маємо, та й навряд чи коли-небудь матимемо, тому говорити про них як про слов'ян, не вдаючись у сфери гіпотез і здогадів, немає підстав".

Такий безнадійний погляд на справу з боку того, хто сам брав і бере таку живу участь у вивченні нашого краю і надто слов'янського питання, навряд чи бажаний і грішить значною дозою песимізму, що виправданий найслабшою мірою сучасним станом і загальним поступовим ходом науки. Досвід та історія вчать нас, що вельми багато блискуче підтверджених теорій вважалися свого часу абсолютною неможливістю, абсурдом і єрессю, для захисту якої потрібен був значний запас сміливості, незважаючи на глибоку віру в правоту своєї справи. Щоб не ходити далеко, я наведу один приклад із найближчих до нас за часом та місцевістю. Не далі десятків трьох літ тому західноєвропейські учені з повним переконанням твердили, що в нас у Російській імперії немає жодного доказу того, щоб людина могла існувати одночасно з мамонтом, і що взагалі навряд чи можливо, щоб вони коли-небудь могли з'явитися.

Між тим проти цього порівняно короткого проміжку часу відкрито було в її межах кілька місць зі слідами одночасного перебування в них людини та мамонта, в тому числі одна стоянка в нашій місіцевості, яка за характерністю й різноманітністю даного нею матеріалу не знаходить собі рівних у Західній Європі, що вирекла такий суворий "вирок". Тому забігання за майбутнє навряд чи є обґрунтованим, і краще вірити у науку, як вірив у неї в зазначеному випадку великий Кюв'є, мовлячи своє знамените: "Ще ні" - з приводу того ж питання.

Беручи все це до уваги, а також добре знаючи, що в науковому питанні потрібні не слова, а незаперечні факти, у доборі яких, крім того, необхідио додержувати щонайбільшої обережності, я тим не менше зважуюся ще раз заявити з усією впевненістю: в зазначеній у моїй праці місцевості (починаючи з околиць Києва, у Київському, Канівському, Черкаському, Чигиринському, Сіверському, Липовецькому та Уманському повітах Київської губ., у примикаючих до них північних частинах Херсонської та більшій половині Подільської губ., а також частково у районі лівого берега Десни у Чернігівській губ. та у Прикарпатській області) з незапам'ятних часів протягом цілих віків жив осілий землеробський народ орійського походження, у якому я вбачаю тільки наших предків-слов'ян, і, крім того, вважаю його терен європейською прабатьківщиною.

Детальні докази я постараюся представити в своїй майбутній праці, матеріали до якої зараз мною вже готуються. Незалежно від особистих переконань та досліджень, я твердо переконаний, крім того, що рідна сестра історії археолоґія за допомогою своїх вірних друзів - антрополоґії та порівняльного мовознавства, з'ясує остаточно це питання в найближчому майбутньому і поставить його на ґрунт, що не допускає сумнівів і вагань, які для мене особисто вже не існують. Ґрунтуючись на цьому переконанні, маю намір висловити тут коротко свої міркування про те, коли й звідки з'явилася в області Середнього Придніпров'я і Карпат частина орійського племені. Це буде служити повторенням того, що я вже висловив у статті "Кам'яний вік Середнього Придніпров'я" у ще не віддрукованих "Трудах 11 Археологического съезда".

Із ґеолоґічних даних відомо, що в післятретійну епоху впродовж усього льодовикового періоду і навіть довше, на місці нинішніх Егейського та Чорного морів була суша, яка єднала в цім місці обидва материки - Європейський та Азійський. Ця місцевість, завдяки своєму становищу між двома морями, вирізнялася розкішною природою і помірно теплим кліматом. На підставі багатьох міркувань я саме тут передбачаю первісну колиску орійського племені, яке, в міру потреби й можливостей з боку природних умов, розповсюдилося в один бік по найближчих місцях Європейського материка, а в другий - Азії, що до нього примикає. Таке поступове розповсюдження цього племені могло безперешкодно тривати протягом багатьох віків до тих пір, поки величезний басейн з'єднаних ще в ті часи Чорного, Азовського, Каспійського та Аральського морів, може, внаслідок сильного піднесення рівня льодовикових вод відкривши собі повністю шлях, не з'єднався з Середземним, затопивши весь простір, що розділяв їх. Цей катаклізм, розокремивши раніше суцільний материк на два нові, розділив і спільне до того плем'я людей на дві частини: одну, що зайняла Європейський материк у тих місцях, куди не досягла вода з'єднаних морів, та другу, що так само розселилася по Азійському материку.

Явище, про яке я говорю, справило величезний вплив на подальшу долю єдиноплемінного народу, якому довелося жити окремо й за різних умов, бо цим шляхом припинилися масові, періодичні та інші пересування четвероногих з одного материка на інший, - із птахів же могли винести переліт лише найміцніші й найпристосованіші до цього види. Зрозуміло, що мешканці згаданої місцевості, втративши назавше таку величезну територію, мали шукати нові місця для проживання по обидва боки розділяючого водного простору, або, принаймні, зайняти ті місцевості, де раніше жили мешканці околиць, які, в свою чергу, змушені були відступити у сусідні межі.

Окреслити точні границі розповсюдження орійського племені на обох материках на основі наявних даних поки що важко, і питання це належить майбутньому, але у загальних рисах можна намітити хід хоч би приблизно. На мій погляд, вельми можливо, що частина вказаного племені у вигляді бродячих загонів, відшукуючи собі харч та періодично пересуваючись із одного зі знайомих нам уже місць на інші, могла існувати на Європейському материку вже як у дольодовикову, так і протягом усієї льодовикової епохи. В останньому періоді її, надто коли більша частина Європи була зайнята льодовиками або утвореними з нього водами, разом із крижинами, що розносили різноманітні наносні матеріали, ці бродячі натовпи мали обмежити свої пересування або, за умови постійного проживання, перенести своє місцеперебування до більш зручної й безпечної місцевосці, куди не досягав льодовик і якими могли бути лише найвищі терени Європи. Взагалі, щодо цього я маю переважно на увазі середню смугу Європи в напрямку від півдня та півночі: вельми можливо, що у південно-західній частині Європейського материка, особливо беручи до уваги з'єднання його тоді з Африканським, могла жити одночасно людина іншого, не орійського походження.

У післяльодовикову епоху, у неолітичні часи, від гіпотетичних можливо вже перейти до позитивних фактів: розселення орійського племені ми бачимо тоді в нашій придніпровській місцевості, з одного боку, у напрямку до півдня (Егейсьсого моря) та, з другого, - коло Прикарпаття й далі на північний захід. Південну частину цього племені, від Егейського моря до півночі, майже до Карпат, я вважаю орійською гілкою греко-латинських племен, тоді як пінічну частину його, від середньої течії Дніпра до Карпат, складала, на мою думку, друге його відгалуження, саме слов'яно-литовсько-германське. З числа останніх народ, який населяв місцевість між Дніпром та Прикарпаттям, був цілком осілим і займався землеробством, тваринництвом та іншими властивими подібному способу життя галузями промисловості, мав разом з тим уже певний культ та його обряди. Підтвердженням цьому можуть служити різночасно відкриті розкопками житла у вигляді землянок та супутні їм поховальні майданчики, залишені і цілою низкою поколінь та у незліченній кількості подибувані на згаданому просторі. Знайдені в житлах зернотертуки, кістки, копита й роги домашніх тварин, а в майданчиках - цілі шари підсмажених зерен пшениці, проса та іншого збіжжя, крім багатьох решток глинобитних стінок із домішками м'якини, іноді з зернами тих самих рослин, ясно вкачують на осілий і переважно землеробський спосіб життя, притаманний слов'янам в усі часи їхнього існування і такий, що безперервно триває й досі.

Що це було саме так, а не інакше, тобто що осілий тут народ із доби найглибшої древності завжди один і той самий і що в житті його існують лише окремі проміжки панування над ним прийшлих кочових народів (скитів), залишивши збоку очевидні сліди зносин з іншими народами, доводиться поступовим і безперервним розвитком місцевої культури, у якій на всьому відбилося головне заняття періоду, - землеробство. Достатньо згадати, зокрема, величезну кількість серпів, мотик та інших землеробських знарядь, що знайдені під час розкопок Пастерського городища, яке може бути віднесеним до 5 ст. до р.Xр., як і знахідки в окремих місцевостях мідних та бронзових серпів більш раннього періоду або ж узагалі масові знахідки аналоґічних залізних предметів пізніших городищ нашого краю. Нарешті, тотожність і безперервність перебування у зазначеній області одного й того самого народу (виключаючи, може, деякі іноплемінні елементи, що залишилися між місцевим населенням і згодом асимільовані до знищення), легко простежити в обряді поховання, починаючи з могильників городищ 8-12 ст, або окремих одночасових їм слов'янських могильників, аж до самих майданчиків. Як повна стабільність обряду поховання і всієї його обстановки, так і вражаюча схожість антрополоґічних даних при збереженні скелетів якнайясніше свідчить про один і той самий незмінний народ. Таку ж вражаючу стабільність типу, незважаючи на прокладену віками величезну різницю між неолітичною та слов'янською епохами, можна помітити й в устрої самих жител з їхнім інвентарем, які зберігають, до якого б часу вони не належали, майже завжди один і той самий вигляд.

Згадувані мною тут дані запозичені, як це легко бачити, безпосередньо із "земляного архіву" нашого краю, розбором якого займався не я один, а й багато інших; справжність і достовірність їх у будь-який момент можна піддати перевірці, бо їхній ґрунт завжди доступний повторному дослідженню. Для мене ж вони стали достатньою основою, щоб визнати за слов'янами право на ймення найдревніших і постійних мешканців усього вказаного мною простору. Той, хто хотів би визначити справжність висновку, мав би починати не лише з обстеження наявності наведених мною фактів і довести існування інших, протилежних їм, але й указати той, не відомий досі нікому період, який би міг з більшими підставами вважатися за населяючий зазначену територію з доби найглибшої давнини, і, крім того, визначити точне місце прабатьківщини слов'ян, хоч би й не на Європейському материку, на ґрунті такого ж багатства культур, яке ми бачимо в нашій місцевості.

Залишається вказати ще коротко на хід гіпотетичного розселення азійських орійців, багато племен яких грали згодом значну роль на Європейському материку, надто на півдні Російської імперії.

Через перешкоди на обширному просторі, де нині суша, між Чорним та Каспійським, а також Каспійським та Аральським морями, які виникли під час відступу льодовиків, первісне розповсюдження азійських орійців могло відбуватися поступово, крім меж Малої Азії та прибережжя і, може, також у прикавказькій місцевості й далі, південніше Каспійського моря у напрямку Афґаністану та Гімалайських гір. Згодом, коли з'єдналися Чорне та Середземне моря, багато вод першого відхлинуло у друге; загальний рівень їх, поступово знижуючись, дійшов, зрештою, до того, що спершу настало відокремлення Азовського від Каспійського, а потім й останнього від Чоріного моря. Отже, в цих більш високих місцевостях почалося утворення суші, спочатку помережаної багатьма з'єднаними між собою басейнами, які потім перетворилися на болота й стави, а по висиханню останніх - у рівнини та степи. Нові місця ці, вкриті багатою рослинністю, природно приваблювали народи. Кочові або напівкочові племена зі своїми стадами, спочатку користувалися ближчими околицями, а згодом почали просуватися все далі й далі в глиб країни, вносячи з собою нове життя та нові її елементи. Подібним же чином могла бути зайнята вся південна сторона, що знаходилася на узбережжях Азовського й частково Чорного морів, починаючи від сходу до заходу, тобто від самого Кавказу й берегів Каспійського моря й узагалі далі, де тільки місцевість була вільною і де межі її не встигли зіткнутися з заселеною європейськими орійцями смугою, про напрямок якої з півдня на північ, від Егейського до Балтійського моря, я вже говорив раніше. Зіткнення це там, де воно траплялося, не завжди, звичайно, було дружнім, надто коли стали прибувати дедалі нові й нові хвилі переселенців з боку Кавказу та берегів Каспійського моря: цей зростаючий тиск нових прибульців мав неодмінно викликати пересування їхніх попередників або призвести до більш жорстокої боротьби останніх за свої права. Те й інше не могло не залишити слідів у тих місцях, де шлях переселенців був перегороджений корінними вже там мешканцями, як це було на відкритих теренах у напрямку до Дунаю. В цьому найменш захищеному від природи місці, між Карпатами і Балканами, могли переважно тіснитися різноманітні прийшлі кочовики й здійснювати посилені набіги на розтягнутий уже ланцюг орійських племен, які вимушені були, добровільно чи насильницьки, відступити на захід, у більш захищені від них околиці Альпійських гір.

Таким чином, відбувся другий великий розділ орійського племені і розлад його цього разу на три окремі, самостійні ґрупи народів, а саме: південну частину Європи від Балкан зайняли грецькі, західнолатинські племена, а третя ґрупа, найбільша, з числа слов'яно-литовсько-германської галузі, залишилася у кордонах між Середнім Подніпров'ям, Прикарпаттям й далі на північ до Балтійського моря. Народи, що з'явилися в області Чорного та Азовського морів до Дунаю і прониклі частково й у нашу місцевість, судячи із залишених ними пам'яток та вмістом останніх, являли собою нову ґрупу народів орійського племені, яка розвинулася у межах Азії. На наших теренах їм належить більша частина могил із насипами, де виявлені скоцюрблені або пофарбовані скелети, а також деякі з могил так званого скитського типу.

Що ж до народів уґрофінського чи монгольського племені, то появу їх у нас ми бачимо, за рідкісними вийнятками, в порівняно значно пізніший час, хоч вони, вийшовши з Центральної Азії та переправившись через схили Уральських гір чи обійшовши степами, могли вже у найдавнішу епоху, по закінченні всіх переворотів льодовнкового періоду, проникнути до східної частини Росії одночасно чи трохи пізніше азійських орійців, рухаючись у протилежному їм напрямку і тримаючися шляху від сходу до північного заходу. Можливо також, що деякі з цих народів ще в глибокій давнині встигли потрапити в різні пункти Західної Європи, як про це свідчать антрополоґічні дані, доставлені скелетами древніх покійників.

Вікентій ХВОЙКА

Київ, травень 1902 року.