Історія Норильського повстання

Автор/джерело -  © Євген Грицяк 

Ми продовжуємо публікацію спогадів Євгена Грицяка про повстання політзеків у Норильську..

Євген Грицяк

II. ПРИЩЕПЛЕННЯ КЛІМАТУ

Ґорлаґ уже був готовий нас прийняти. Призначені для нас бараки відгороджено від основної зони колючим дротом. Усім сукам табору роздано для «самооборони» фінські ножі, бо як їм пояснювали, до Норильська йде великий етап бандерівських головорізів, які мають намір перерізати геть усіх активістів табору.

Нас обробляли протягом чотирьох днів. Передусім нас старанно обшукали та пронумерували. Номерні знаки складалися тут з двох елементів: одної літери російської азбуки та тризначного числа. Нам було надано номери тільки з літерами «У» або «Ф», що надалі давало можливість легко розрізняти нас серед натовпу інших в'язнів.

Коли все вже було зроблено, нас розбили по бригадах і приставили своїх довірених бригадирів. Кожний бригадир носив на рукаві лівої руки пов'язку з написом «Бригадир».

П'ятого дня нас вивели на роботу. На наш подив, ми не почули тут традиційного «Внимание, заключенные!» Конвоїри не супроводили нас, а стояли обабіч дороги, утворюючи собою живий охоронний коридор. Ми йшли тим коридором побригадно. Бригадири, мов сержанти в армії,— збоку своїх бригад.

Через 150-200 метрів ми опинилися перед вахтою робочої зони, що носила назву «Ґорстрой». Це була величезна, обведена колючим дротом та обставлена сторожовими вишками, територія тундри, на якій провадилися будівельні роботи. В'язні Ґорлаґу будували місто Норильськ. Усі роботи, від складення проекту та до здачі будови в експлуатацію, виконували самі в'язні.

Ми потрапили на цю велику будову саме тоді, коли забудовувалася центральна площа міста. Ми вирівнювали її, вивозячи тачками ґрунт з одного місця на інше.

Під час годинної перерви на обід ми розбіглися по всіх усюдах у пошуках земляків та нових знайомств. Адже тут, на відміну від житлової зони, ми не були відгороджені від решти в'язнів колючим дротом. До того ж, тут працювали не тільки в'язні 5-ої, але й 4-ої житлової зони, а поруч, уже відгороджені від нас вузькою смугою заборонки, працювали жінки із 6-ої зони, які крізь призму колючого дроту видавалися нам напрочуд гарними та принадними.

Та нас передусім цікавила поведінка наших земляків, що боялися підходити на наш виклик до загороди в житловій зоні. Тільки деякі з них відгукувалися здалеку та й то лише російською мовою.

Українську мову ніхто офіційно не забороняв, проте розмовляти нею було вельми небезпечно. Своєю мовою ми виявляли себе як українців або, як нас презирливо називали бандерів, і викликали на себе шалений шквал всіляких додаткових утисків і гноблення. В Караганді ми вже були вибороли собі право на національну гідність, а тут, у Норильську, це право ще треба було відстоювати.

Наші земляки, яких ми зустріли тут, просили нас, щоб ми принишкли трохи і поступово примасковувалися, бо інакше нас тут усіх винищать. «Ви ще не знаєте, що таке Норильськ!» — запевняли вони.

Після повернення з роботи нас усіх старанно обшукали на вахті й знову запровадили за огорожу. Наші бриґадири повернули до «штабу», щоб доповісти начальству про нашу поведінку та потримати нові інструкції.

Другий день нашої роботи нічим не відрізнявся від першого.

На третій день, в обідню годину, ми знову розсипалися по всій зоні. Я йшов кудись сам один і раптом побачив, що просто на мене рішуче і явно агресивно крокує помічник нарядчика. Я відступив убік, а він, загородивши мені дорогу, погрозливо запитав:

— Ти, падлюко, чого тут ходиш? Де твоя бригада?

— Ми працюємо на площі,— відповів я,— але тепер обідній час, я маю право бути, де хочу.

— Я тобі, гадино, дам право! Ви, бандери! Героїв із себе корчите? Ми ще не таких бачили та всіх за пояс позатикали, а з вас, гадів, шашлики на ножах жарити будемо!

Я не відповів йому нічого, тільки пішов далі своєю дорогою.

Відлучення від бригади й блукання по зоні, хоча б під час перерви на обід, вважалося порушенням дисципліни та проявом непокори. Помічник нарядчика й прийшов на Ґорстрой для того, щоб покласти край такому «блюзнірству».

По полудні до мене підходить бригадир з претензією, що ми не виконуємо норму.

— Ти тільки подивися на нас,— відповів я йому,— ми ледве на ногах стоїмо. Якої ж норми ти від нас хочеш? Потерпи трохи, не квапся. Ми відійдемо від етапу, наберемося сили, а тоді вже й вимагай з нас роботи.

— А до того ж, хіба ти не такий самий в'язень, як і ми? — продовжував я.— Хіба ж ти добровільно сюди приїхав, а не під конвоєм, як і ми? То чого б ти мав нас підганяти?

Бригадир мовчки повернувся й пішов геть від нас.

Робочий день закінчився. На вахті житлової зони від нас відокремлюють вісім чоловік, сковують їм руки й провадять до буру. Там їх, скованих, б'ють, підіймають догори й ударяють усім тілом об підлогу, копають та топчуть ногами й нарешті замикають у окремій камері.

Наступного дня, перед виходом на роботу, мій бригадир вийняв із кишені папірець і зачитав: Грицяк Євген і Мельник Дмитро залишаються в зоні.

Ми залишилися й після відповідного сигналу вийшли на перевірку.

— А це ще що? — побачивши нас, загарчав помічник нарядчика.— Відмовники?

— Ні,— впевнено відповідаю я,— нас залишив бригадир.

— Брешеш, сволото! Нарядна не давала бригадирові такого розпорядження.

— Перевірте.

До нас долучили ще одного нашого земляка й замкнули в коридорі бура. До камери нас не вкинули, бо ми ще не перейшли через молотобойку, а молотобойці, мабуть, були зайняті десь у іншому місці.

Через дві-три години надвірні двері раптом відчинилися, й до нас, у супроводі наглядача, підійшов начальник ДД 1-го відділу Ґорлаґу, підполковник Саричев.

— Що, гади,— загорланив він на манеру блатних,— клімат тутешній вам не сподобався? Га? Ну, нічого! Ми прищепимо вам клімат... Половину вас, мерзотників, переріжемо тут до чортової мами!
(На місці виділених слів Саричев ужив вульгаризми з блатного жаргону).

Ми дивилися йому просто в вічі й мовчали.

— Відчиняй камеру,— ревкнув на наглядача Саричев.

Наглядач відімкнув перші оббиті цинкованою бляхою дерев'яні двері, потім масивні гратяні, і ми всі зайшли до камери, що була переповнена всілякими блатняками та деякими простими в'язнями.

— Хто у вас староста? — запитав підполковник.

— У нас нема старости: заборонено,— відповів хтось.

— Но, но! Заборонено. Я вам людей привів, то хто ж їх прийме, як старости нема?
(На тюремнім жаргоні слово прийняти значить побити до непритомности й заштовхати під нари).

— Ми приймаємо тільки росіян, а неросіян ми не приймаємо,— кинув хтось уже інший.

— А це — українці.

— Україна — також Росія,— недоладно бовкнув ще один.

Мабуть господарі камери не мали найменшого бажання приймати нас. Саричев зрозумів це й почав нервуватись.

— Милованов,— ти староста? — звернувся він до одного досить поважного й зовсім не схожого на блатного, в'язня, що стояв посеред камери.

— Ні.

— А ось цей,— показав на мене рукою Саричев,— казав, що коли ти вийдеш з бура — заріже тебе.

— Це неправда,— відповів Милованов. — Він не знає мене, а я — його, то завіщо він мав би мене різати?

Саричев розсердився й пішов до виходу. Деякі почали питати його, скільки їм ще тут сидіти.

Саричев відповів на ходу, що це залежатиме від їхньої поведінки, а вже із-за ґратяних дверей помахав загрозливо кулаком і спроквола проказав:

— Ну, сподіваюся, що ви приймете їх за всіма правилами!

Саричев явно квапився. Свою погрозу перерізати нас він не відкладав на безрік, а заходився здійснити її таки того ж самого дня.

Поки закінчився робочий день і в'язні нашого етапу підійшли до воріт житлової зони, Саричев уже був у всеозброєнні. Охорона вахти була підсилена кількома десятками озброєних кулеметами та автоматами конвоїрів. На воротах стояло шість сук з ножами та залізними палицями в руках.

Почався запуск у зону. Наглядачі пильно обшукують перших п'ятьох в'язнів. За воротами суки збивають їх з ніг, б'ють залізними палицями, копають ногами, погрожують ножами й так женуть болотом по-пластунськи аж до бараків, де їх одразу ж замикають. Потім те саме з другою п'ятіркою, третьою й так до кінця.

Саричев розраховував, що «бунтівні бандери» не витримають такої напруги й неодмінно зчинять бучу, а він, під приводом утихомирення, відкриє вогонь і в такий спосіб справиться із своїм завданням на «відмінно».

Ніч у бурі проминула відносно спокійно.

Вранці наступного дня до нашої камери не входить, а влітає помічник начальника бура — в'язень Іван Горожанкін. З кишені його штанів звисає, навмисне так виставлене, блискуче кільце наручника, а із закоченої керзової халяви стирчить ручка фінського ножа.

— Ти! Ти! Ти! — кричить Ґорожанкін, указуючи на окремих в'язнів пальцем,— На роботу! На роботу!

Дійшовши до нас, він увесь задрижав від люті й лайливо почав:

— Ах ви, бандери підлі, поганий ваш рот! Ви як сухими сюди зайшли? Ну, добре!.. Зараз я вами потішуся. Ану марш на роботу! Ну! Вилітай! Живо!

З другої камери виводять сімох чоловік, що були посаджені сюди передучора, їхні обличчя підпухлі, в синяках. Один з них лишився в камері, бо не міг піднятися.

Ґорожанкін скомплектував з нас, карагандинців, дві п'ятірки, скував наручниками, один до одного, першу п'ятірку, потім другу й скомандував сідати. Ззаду нас ще були інші п'ятірки, із норильців, але їх Ґорожанкін не сковував.

Ми сидимо. Ґорожанкін відходить убік, довго мовчки розглядає нас, далі рвучко виймає із-за халяви ножа, вістря якого було обгорнене цупким папером, захоплює його обома руками, підходить до нас і б'є ручкою ножа кого як попало.

Зігнавши свою лють, Ґорожанкін повів нас до вахти. Та раптом він знову скаженіє й командує нам стати. Ми зупинилися усі разом, сіли в болото, бо хто спізниться — буде битий.

Тут Ґорожанкін ще раз зігнав на нас свою лють, і ми пішли далі. Я йшов першим з правого краю. Ґорожанкін залишився трохи позаду, і я не бачив його. Нараз якийсь дрижачий струм ударив мене від потилиці до очей і по всьому тілу, аж до п'ят. В очах потемніло, і мені почало здаватися, що я втрачаю притомність. Це Ґорожанкін так щедро почастував мене ручкою ножа в потилицю.

Від воріт вахти ми вже йшли в супроводі конвою. На місці призначення Ґорожанкін зняв з нас наручники, роздав нам ломи й лопати й наказав копати ями під стовпи електролінії. Ями мали мати такий вимір: метр на метр ширини й метр глибини. Норма — десять ям на одного.

Я прокопав один штих талого ґрунту, а далі — мерзлота. Ґорожанкін стоїть поруч з конвоїрами й підганяє:

- Копайте, копайте, гади! ґризіть мерзлоту! Та щоб мені був метр на метр, інакше я вас...!

В одному кутку метрового квадрата я продовбав яму, в яку негайно набігла вода. До мене підходить Ґорожанкін і цікавиться, скільки я вже викопав.

— Так, так,— каже він нібито ввічливо й прихильно,— ще трохи покопай та й буде; туди далі не треба. Навіщо задарма мучитися. — А відійшовши від мене на безпечну відстань, знову пригрозив: — Ну, гадино, гляди ж! Метр на метр!

Пополудню Ґорожанкін несподівано сказав нам стати по п'ять, наклав на нас наручники й повів у зону.

Дорогою почав кепкувати:

— Ну що, духарики (іронічне: відважні, сильні духом), виявляється, що ви навіть дуже ріденькі. А як вас були розмалювали! Тепер ви вже показали, хто ви є. Вчора вас шість чоловік усю вашу братію гнали по-пластунськи від вахти до бараків, і ні одна погань голови не підняла. З таким духом вам тільки під нарами сидіти!

— А тепер, мужики, скажу вам, чому вас так скоро зняли з роботи. Вас ділять на дві половини: 350 чоловік відправлять у 4-ту зону, а других 350 залишаться тут. Як тут, так і там вас розкидають по два-три чоловіка по всіх бригадах. Тоді ви вже нікуди не рипнетеся; ми вас усіх у баранячий ріг поскручуємо.

Ще того самого вечора ми поправцювали тундрою до 4-ої зони, а вранці наступного дня, кожний у своїй бригаді, вийшли на роботу. В такий спосіб ми вийшли із внутрішньої ізоляції й опинилися в гущі усіх в'язнів 4-ої та 5-ої зон.

А десь через два тижні в'язні обидвох зон були ошелешені звісткою: Ґорожанкінові відрубано голову!

III. ЗМІНА КЛІМАТУ

Напала холодна полярна зима. Працюємо на дві зміни і без вихідних днів. Змінюємося на робочому місці, так що кожна зміна триває дванадцять годин. Дві години витрачаємо на дорогу туди й назад. Щонайменше дві, а часто-густо й чотири-п'ять годин стоїмо перед вахтою, вичікуючи в черзі перед обшуком. Тут холод доходить уже до костей і боляче їх стискає. Стоїмо мовчки; ніхто не випустить з уст ні одного слівця, бо дорога кожна дрібка енергії. Скорочувати час нам інколи допомагає вдивовижку таємниче й захоплююче мерехтіння північного сяйва. Ми так напружено стежимо за тим загадковим небесним барвограєм, що нам здається, що ми вже й чуємо його, а не тільки бачимо. Мені здалося тоді, що враження, яке справляє на людину північне сяйво, можна якоюсь мірою передати з допомогою музики. Інші ж засоби мистецтва тут просто безсилі.

Нарешті ми підходимо до вахти і, відірвавши очі від неба та опустивши їх долу, падаємо навколішки й так підсуваємося все ближче до наглядачів, що провадять обшук. Того, хто не впав на коліна, а тільки присів чи нахилився, б'ють шваброю по голові. Іноді, як їм заманеться, наглядачі б'ють шваброю без огляду всіх і кожного. Для цієї роботи спеціяльно підбирали наглядачів. Найбільше відзначався серед них старшина Михнік.

Перед наглядачами ледве розхристуємося своїми закляклими руками й стаємо вже на ноги. Нас пильно, а інколи тільки формально, обшукують. Особливо дошкульно обшукують тих в'язнів, у кого номерний знак починається на «У» або «Ф». Часто траплялося, що нас затримували на холоді до 1-ої години ночі, а о шостій ранку треба вже вставати й знову йти до праці, бо «праця облагороджує людину»!

Декого, одначе, не допускали до праці, а задля профілактики та настрашки, саджали до тюрми. Ґорлаґівська тюрма знаходилася при нашій зоні. Тут, як і по всіх інших тюрмах Норильська, була глибоко вкорінена традиція: кожний, хто потрапляє до тюрми, мусить перейти через молотобойку, тобто через камеру, в якій сидять відгодовані суки, єдиним завданням котрих є побиття кожного, кого до них укинуть.

Молотобойка була своєрідним притулком для тих сук, які втікали із зони, щоб уникнути помсти з боку розгніваних в'язнів. Отож і не диво, що вони з такою нестримною злобою накидалися на кожного, хто потрапляв у їхні руки.

Одного разу, коли в молотобойці обробляли свіжу жертву, в'язні, що сиділи в сусідній камері, зчинили несамовитий галас. Вони кричали, свистали та били дошками з нарів у двері, їм негайно відповіли автоматною чергою. В найбільшій небезпеці — аж дивно як уцілів — був тут мій односелець Степан Филипчук. Не загинув ніхто, однак усі принишкли.

Суки всіма силами підтримували табірний режим і співпрацювали з адміністрацією тому, що провадити своє розгульне життя вони могли тільки за умов найсуворішого режиму й свавольства. Знову ж адміністрація завжди підтримувала сук і протегувала їм, бо без їхньої допомоги не могла утримувати табірний режим на рівні поставлених перед нею завдань і вимог.

Одначе молотобойці не могли вічно сидіти в своїх камерах — як не є, а то таки тюрма — й, коли вважали, що небезпека для них минула, виходили в зону.

Так якось вийшов із тюрми молотобоєць Сікорський. Він відразу очолив бригаду й вивів її на роботу. Та не встигла ще бриґада приступити до роботи, як бригадира не стало. Він лежав на снігу мертвий без будь-яких слідів поранення.

У молотобойців руки зм'якли.

Але найбільшою грозою для в'язнів нашої зони був усе ж таки не Сікорський, а Бухтуєв. Цей здоровань не шукав притулку в молотобойці. Він не боявся нікого, натомість усі його боялися. Всі перед ним широко розступалися й далеко обминали. Та врешті-решт знайшлися такі, що не вступилися йому з дороги, а пішли на нього...

Бухтуєв не загинув. І хоча він через деякий час видужав, у його психіці зайшли великі зміни: він почав боятися. Геть усіх!

Начальство не лишило його напризволяще — міг ще знадобитися,— а заховало в бурі однієї із зон Нориллаґу. В такий спосіб Бухтуєв опинився, як любили кепкувати в'язні, на дачі. Там він виявився легким на руку. Вслід за ним число дачників почало швидко зростати й дійшло приблизно до тридцяти осіб.

Управління Ґорлагу не могло примиритися з таким становищем. Конкретних винуватців смерті Ґорожанкіна, Сікорського та поранення Бухтуєва виявити не вдалося. Запрацювала слідча тюрма. Запідозрених пропускають через молотобойку й тягнуть на допити. На запитання слідчих в'язні не відповідають, а вимагають скасування молотобойок.

І сталося неймовірне: молотобойки скасовано!

Ніхто більше не боїться бригадира, ніхто не скрадається розмовляти своєю мовою. Такого дива Норильськ ще не бачив. Його клімат, що формувався на Соловках, явно змінився, але підполковникові Саричеву і тим, що з ним, прийшовся не до смаку.