Історія Норильського повстання

Автор/джерело -  © Євген Грицяк 

Цією публікацією ми закінчуємо друк спогадів учасника Норильського повстання, політв'язня совітського ГУЛАГу Євгена Грицяка.

Євген Грицяк

VI. ЯМА

Нас випускали із зони групами по сто чоловік і так, сотнями, відводили під спецконвоєм у тундру. Мене на вахті, на мій превеликий подив, не відокремили від інших в'язнів, і я пішов зі своєю сотнею аж під Ґорстрой, бо поблизу вже вся тундра була зайнята людьми.

Нам скомандували сісти. Та не довго ми сиділи. Нашим конвоїрам сказали піднімати нас і провадити назад. Ми вийшли на дорогу, що вела від Ґорстрою до нашої зони. Коли до вахти залишалося якихось п'ятдесят метрів, нам знову скомандували сісти. Ми сіли й, обганяючись від надокучливих комарів, дивимось, що де робиться.

Вся тундра вкрита в'язнями та конвоїрами. Біля вахти стоїть Кузнєцов зі своєю групою. Перед ним стараються дачники, яких привезли сюди навмисне для розправи з нами. Ми бачимо, як вони копають і топчуть людей ногами, як ніхто навіть і не пробує боронитися, бо за спиною в дачників стоїть напоготові ковой...

Почав накрапати дощ. Поряд зі мною сидів один чех, що мав із собою якийсь прогумований плащ. Ми обидва накрилися тим плащем і більше нічого не бачили. Нараз чуємо, як до нашої сотні хтось підходить і питає: «Десь тут мав бути Грицяк?» Чех штовхнув мене ліктем: «Мовчи, не відзивайся!»

Потім дощ перестав крапати, й ми розкрилися. До нас наблизився генерал Семенов і пізнав мене.

- Ану, Грицяк,- самовпевнено забубонів він,- уставай, уставай! Уже твоє урядування скінчилося. Вставай!

А до якогось там сержанта:

- Сержант, виділити конвой!

Я встав і відійшов набік; підійшли два конвоїри.

- Взяти під охорону! - владно командує Семенов.

Конвоїри стоять мовчки і з явним подивом дивляться на мене.

- Ведіть його до столів! - командує далі Семенов.

Конвоїри мовчать.

- Ведіть його, кажу вам! - повторює свою команду Семенов.

Конвоїри мовчать.

- Ну, добре, - розлютився Семенов, - ідіть за мною!

За столами, що були розставлені посеред дороги, сиділо сім вільних жінок.

- Вам його формуляр ще потрібний? - питає він у жінок.

- Ох! - скрикнули здивовані жінки. - Та це Грицяк, це Грицяк!

- О,- буркнув невдоволено Семенов,- виходить, що ви його знаєте?

Формуляр - це облікова картка в'язня, ніби його пашпорт. Куди б в'язень не переїжджав, усюди за ним іде його формуляр.

- Якщо мій формуляр уже непотрібний,- подумав я собі,- то напевно мене розстріляють зараз таки в тундрі, на очах у всіх в'язнів.

Коли вже мій формуляр було відкладено з картотеки набік, Семенов наказав конвоїрам вести мене в тундру. Конвоїри і на цей раз не проявили найменшої ініціятиви. Розлючений генерал знову веде нас.

- Сідай тут,- сказав мені.

Я вибрав якусь суху купину й сів на неї, весь час зганяючи з обличчя нестерпних комарів.

- Конвоїри, не дозволяйте йому відганятися від комарів, нехай його гризуть! - наказав генерал і пішов.

На дорозі зупинилася обладнана для перевезення в'язнів вантажна автомашина. Якийсь офіцер гукнув конвоїрам, щоб вони вели мене туди. Біля машини наглядачі обшукали мене й відібрали ложку із нержавіючої сталі. Інших небезпечних предметів у мене не виявлено.

Я сів на поміст кузова, спершись плечима до щита, за яким стояли два конвоїри. Незабаром привели ще трьох в'язнів: Івана Стригіна, Івана Ходневича та Володимира Русінова.

До конвоїрів підходить офіцер і з явною іронією каже:

- Ну, давайте їх тепер у зону, нехай попрощаються з народом!

Під народом він розумів дачників, бо, крім них, у зоні нікого не було.

Машина покотилася заднім ходом і перед вахтою зупинилася.

- Приймайте дарунок! - з неприхованою зловтіхою гукнули нам наглядачі, волочучи до машини непритомного Володимира Недоросткова.

Я взяв Недоросткова між свої коліна й легко обняв руками. Він був так побитий, що сам сидіти не міг... Хтось ще гукнув:

- Давайте й цих, нехай і вони попрощаються!

Але борт закрився, й машина рушила вперед.

- Куди ми їдемо? - пошепки питав мене Стригін. Я оглянувся: конвой не зробив зауваження.

- Бачу тільки Шмітиху,- відповідаю.

Їдемо далі. Я знову оглядаюся, і знов - Шмітиха, тільки вже більша, грізніша й ближче до нас. Далі машина зробила поворот, другий. Я оглядаюся і - знову Шмітиха.

Норильськ розташований поблизу трьох гір, як от: Ведмежа гора, або Ведмежка, гора ім. Шмідта або Шмітиха і третя - Зуб-гора.

Гора ім. Шмідта зазнала найсумнішої слави через те, що біля її підніжжя розташоване величезне кладовище, чи точніше місце закопування трупів норильських в'язнів. Слово Шмітиха стало синонімом смерти. Так: піти на Шмітиху означало вмерти; я тебе під Шмітиху зажену - я тебе вб'ю і т.п.

Закопування трупів під Шмітихою відбувалося в такий спосіб: коли вмирає в'язень, його роздягають, роблять розтин і - в дерев'яний бушлат, в якому вивозять за вахту. На вахті конвой перевіряє трупа і, для більшої певності, пробиває шворнем череп. Після такої ретельної перевірки трупа вже везуть просто під Шмітиху.

У 1948 році, коли в'язні 4-ої зони шаленим темпом будували Норильський мідеплавильний завод, їм цинічно пообіцяли, що ударників праці будуть закопувати - в разі смерти - не нагими, як усіх, а в спідній білизні. Але чи був хоч один випадок дотримання цієї урочистої обіцянки - невідомо.

Відомо тільки, що люди гинули й гинули без кінця і краю, і, щоб їх усіх позакопувати в вічній мерзлоті, треба було тримати під Шмітихою велику кількість зовсім непродуктивної сили. Тому одного літа під Шмітихою було викопано з допомогою екскаваторів та бульдозерів двадцять великих двадцятиметрових ям, щоб туди можна було скидати трупи протягом багатьох років. Але розрахунки не справдилися: чотириста метрів ями закидано трупами за два роки!

Отака вона, Шмітиха! Жаль тільки, що про цю гору Українська Радянська Енциклопедія не подає ніякої довідки.

Нас везуть все ближче й ближче до цієї грізної гори й завезли, нарешті, на подвір'я тюрми, яку в Норильську називали ямою. Ми покищо сидимо на землі й розглядаємо своє майбутнє житло. Це була невелика, баракового типу й дуже похмура тюрма. Про неї вже здавна ходила дуже сумна слава. В ній закінчили свій життєвий шлях тисячі людей. Тепер вона мала стати місцем розправи над учасниками повстання. І не випадково її начальником призначено не кого іншого як старшого ляйтенанта Ширяєва, а його заступником - старшину Бейнера! Нам казали, що вони обидва сидять у тюрмі, й вони справді вже сиділи тут і тільки чекали на нас!

- Ану, заходь один! - крикнув здалеку наглядач. Першим пішов Володимир Русінов. Наслухаємо. Тихо. Раптом - бах! бах! Викрики наглядачів і стогін Русінова. Нарешті все стихло.

- Давай ще один!

Пішов Іван Ходневич. Його щось дуже довго приймали й ні разу не вдарили. Підозріло!

- Давай ще!

Ми зі Стриґіним занесли Недоросткова й вернулися назад. Недоросткова також не били, бо то вже не було кого бити.

Четвертим пішов я.

У прийомній, що являла собою простору прямокутну кімнату з багатьма дверима та одним столом, за яким сидів черговий по тюрмі, на мене накинулися оскаженілі наглядачі.

- Роздягайся і ставай у кут! Швидко!

Я роздягнувся й став у куті між двома стінами. По боках - два наглядачі. Третій підходить впритул до мене й питає:

- Рік народження?

- Двадцять шостий.

- Ах ти, падлюко! Молодий, а вже лисий! Що, гад, від політики полисів? - запитав і з усієї сили вдарив мене кулаком у щоку.

- Відкрий рота!

В тюрмах під час обшуку завжди дивляться в рот, але тепер мого наглядача зовсім не цікавило, що в мойому роті; він тільки замахнувся кулаком, щоб ударити по ослабленій щелепі. Так дуже легко повибивати зуби й скривити саму щелепу. Мені був відомий цей улюблений метод тюремників, а тому я миттю зорієнтувався й міцно стиснув зуби. Удар наглядача не викликав бажаного ефекту.

- Почекайте, дайте мені оформити документи,- зупинив наглядачів старшина, що був тоді черговим по тюрмі.

Наглядач, який наскакував на мене, дещо відступив. Старшина сидить за столом і заповнює якийсь бланк. Зненацька, наглядач, що стояв зліва від мене, мовчки але щосили вдаряє мене рубом долоні правої руки по горлі: стіни не дали мені впасти.

Заповнивши бланк, старшина сказав мені підійти й підписатися. Та не встиг я ще це зробити, як на мене накидається п'ятеро наглядачів. Градом посипалися кулаки та копняки; врешті-решт наглядачі намагаються звалити мене на підлогу. Я хапаюся руками за край стола й тягну його за собою. Зі стола з гуркотом падає телефонний апарат.

- Перестаньте! - крикнув старшина. - Ви мені все поперевертаєте! Дайте мені оформити його до кінця!

Наглядачі відступили, а старшина наказав мені зібрати з підлоги свій одяг. Я нахилився до одягу, а один наглядач, відчинивши двері до молотобойки або, як її ще тут називали, виконавської камери, кинув старшині, щоб той запровадив мене туди.

- Та почекайте ще! - якось заспокійливо махнувши рукою, сказав старшина, і, швидко відімкнувши коридорні двері, попровадив мене до призначеної мені камери.

В камері я застав тільки Володимира Недоросткова, що все ще непритомний лежав горілиць на спідніх нарах. Нарешті до нас заводять ще Івана Стригіна. Йому дісталося трохи тугіше як мені, бо зайшов до камери із тріщиною в руці.

І ось ми зі Стриґіним обстежуємо камеру. Що це за така мокра камера? Звідкіля тут вода?

А вода була всюди. Вона збиралася густими краплями на стелі й, не витримуючи власної ваги, падала на нари, бетон та наші голови. Вона тонкими цівками стікала стінами аж до підлоги й заповнювала собою всі нерівності бетонної долівки. Я торкнувся рукою стояка нарів і - по руці до самого ліктя потекла цівка холодної води. Нари всі мокрі. Із спідньої частини її верхньої настилки звисала густа та довга пліснява.

Уся забудова камери - міцна та надійна. Майже всю її площу займають широкі, масивні, оковані товстими залізними штабами нари. Напроти дверей вузький прохід до протилежної стіни, де зверху, під самою стелею, мале, але з подвійними ґратами та щільним намордником, що зверху затягнений густою дротяною сіткою, вікно. Верх намордника виходить під навислий край шиферного даху так, що ні світло дня, ані повітря до камери не проникають. Двері подвійні. Одні - зовнішні - із товстих дощок і з обидвох боків оковані цинкованою бляхою; другі ж - внутрішні - густі масивні грати. Підлога - суцільний нерівний бетон.

Ми роззулися й, підоклавши під голови свої керзові черевики, лягли спати. Скільки ж бо діб ми вже не спали! Та незважаючи на нашу надмірну перевтому, сон нас не брав. Я встав і почав ходити мокрим бетоном. Стригін залишився на нарах. Нарешті Недоростков подав перші ознаки життя. Він заворушив руками, що лежали в нього на грудях, як у мерця, почав щось невиразно бурмотіти.

- Що ти, Володю, хочеш сказати?

- А ти постав мені самовар,- сказав він уже трохи виразніше і таким тоном, немов би звертався до когось із своїх близьких домашніх.

- Що ти верзеш, Володю? Ти знаєш, де ти знаходишся?

- Знаю.

- Де?

- Вдома,- відповів і знову замовк. Нараз у дверях відчинилася кормушка, й у ній з'являється молоде, лагідне й напрочуд привітне жіноче обличчя.

- Вам медична допомога потрібна? - ласкаво запитало обличчя.

- Ні,- відповідаємо. - Один, правда, є непритомний, але що ви йому допоможете? Він дуже побитий.

Обличчя знітилося.

- Перед хвилею він просив чаю,- додали ми.

Обличчя озирнулося по боках і прошептало:

- Сьогодні я вже нічого вам не пораджу. Але завтра принесу з дому цукру, тут закип'ячу воду й подам вам до камери. Заварити справжній чай не зможу, бо його запах видасть мене.

Кормушка зачинилася.

- Що це? - дивувалися ми. - Тюремний лікар, чи янгол з неба? І як вона тут опинилася? Це, напевно, якесь непорозуміння!

- Т-а-к,- каже Стриґін,- вона тут довго не набуде.

Наступного дня ми вже напоїли Недоросткова солодким кип'ятком. Недоростков почав уже свідомо говорити...

А десь через півтора тижня нашої чудової лікарки не стало. На її місце прийшла лікарка із 4-ої зони, яку, через її низький зріст та дещо квадратову статуру, в'язні прозвали Тумбочкою. Ця лікарка вже була на своєму місці й цілком виправдала довір'я адміністрації.

На прогулянку тут виводили тільки на п'ятнадцять хвилин і тільки в наручниках. Спочатку ми зі Стригіним зовсім не виходили з камери, бо не могли залишати без нагляду хворого Недоросткова та й не дуже прагнули зустрічатися віч-на-віч зі своїми наглядачами. Як не є, а в камері ми почували себе набагато безпечніше.

Десь через тиждень нам дали набиті гиблівками матраци, які дуже швидко набрали води й почали тхнути неприємним запахом гнилизни. А ще через тиждень до нас зайшла завідуюча санвідділом Ґорлаґу підполковник медичної служби Безпалова й запитала, на що ми скаржимося.

- Ми здорові, тільки один, що ось лежить, дуже хворий і скаржиться на нестерпні болі в області нирок; має внутрішні кровотечі,- відповіли ми зі Стриґіним і, піднявши Недоросткова та скинувши з нього сорочку, показали їй його потовчене на котлету тіло.

- Тут - болить? - запитала вона, міцно вдаряючи його рубом долоні в темносиній набряк, що понад правою ниркою.

Недоростков скорчився від болю й закричав.

Ми вигнали Безпалову з камери, заявивши, що нам її допомоги не треба.

Вийшовши за поріг камери, Безпалова кивнула до Ширяєва потакуюче й сказала:

- Уже!.. Уже можете їх виставляти звідси.

Нас перевели до іншої камери, яка на відміну від цієї вже була цілком сухою. До нас ніхто не заглядає. Ми можемо спати і вдень, і вночі; взагалі нами ніхто не цікавиться.

Але одного вечора по всіх камерах заляскали кормушки й почувся притихлий але наполегливий голос наглядача:

- Лягайте спати! Лягайте спати!

Ми полягали, принишкли, але не спимо - наслухаємо: що вони задумали?

Нарешті чуємо - йдуть! Прислухаємося до їхніх швидких кроків та шарудіння одягу й оцінюємо, що йде п'ять чоловік; усі в дуже збудженому стані. Раптом проти одної з протилежних камер вони зупиняються. З брязкотом і скрипом відчинилися двері; когось узяли з камери й повели до виходу... Чуємо їх уже надворі. Ми наслухали з таким острахом і напругою, що всі вловлені нами звуки миттю перетворювали в видимі образи.

- Ось ми «бачимо», як його виводять за вахту, повертають наліво й ведуть уздовж забороненої зони. На розі заборонки вони знову повертають наліво, на другому поверсі ще один поворот, і ось вони вже на нашому боці. Тепер його вже ведуть стежкою, якою ходить на зміни конвой. Ця стежка веде понад самий край насипу, на якому стоїть тюрма. Далі - велика яма. Можливо, що від цієї ями й походить назва тюрми.

Далі тюремники зупиняються, штовхають приреченого з берега й кричать:

- Ну, біжи!

В'язень упирається, не хоче бігти. На нього пускають собаку. В'язень скрикує від болю й біжить... З наріжної вишки пролунали три карабінні постріли... Незабаром до місця події підкотилася заднім ходом вантажна автомашина. На поміст бахнулося мертве тіло. Машина від'їхала.

Після цього випадку ми вже спали тільки вдень, а ночами пильнували й наслухували: чия тепер черга? Цим разом черга була вже моя!

Але поки що нас перевели ще до іншої камери, в якій сидів один з активістів опору 1-ої зони рязанець Ізмайлов. Він дуже любив Єсеніна й просто засипав нас його віршами. Мені назавжди запам'яталися слова Єсеніна, що він їх адресував Дем'янові Бєдному:

Ты руку поднял на царя небес,
А сам перед земными ползаешь на брюхе!

Або таке:

...Дед говорит и морщит лоб:

- Ты не коммунист? - Нет.

- А сёстры стали комсомолки.
Какая гадость! Хоть удавись!
Вчера иконы выбросили с полки.

Інколи, закінчивши читати якогось вірша, Ізмайлов зауважував:

- А це не Єсенін написав. Це - я.

Одного дня наше літературне заняття перервав пронизливий жіночий крик. Ми посхоплювалися.

- Що це? Привезли жінок?

Ми вже багато чого бачили, пережили й до всього звикли. Але до жіночого крику та плачу звикнути не могли. Жіночий плач у тюрмі нестерпно боляче ранить серце, збуджує в душі жаль і обурення. Ми миттю наелектризувалися і зчинили в камері несамовитий галас.

Прийшов Ширяєв.

- Ви пощо жінок б'єте? - питаємо. - Що, кулаки засвербіли? Тоді виводьте нас і бийте, скільки влізе, а жінок не чіпайте! Не дозволимо!

- Їх ніхто не б'є,- тихо відповідає Ширяєв. - То якась там одна закричала, бо не давала скинути з себе труси.

- Ах ви гади! Вам хто давав право скидати з них труси? Що, вони в трусах атомну бомбу сюди занесуть, чи що? А коли вже так боїтеся, то приведіть сюди ваших поганих жінок, нехай вони їх обшукують, а ви своїми брудними руками до них не лізьте!

Ширяєв мовчки затулив кормушку й пішов. Крику більше не було. Вісьмох жінок тихо розмістили по двох камерах.Це були: Марія Ніч, що була «душею» 6-ої зони під час страйку, Марія Чорна, Стефа Коваль, Нуся Мазепа, Леся Зелінська та Ліна Петращук - усе це наші молоді українки. З ними ще була одна літня латишка Ірина Дауге та естонка, яку звали Естою (прізвища не знаю).

Після подавлення 5-ої та 4-ої чоловічих зон Кузнєцов зосередив всю свою увагу на 6-ій жіночій зоні. Оскільки жінки добровільно скоритися не хотіли, проти них застосували силу. На щастя, в них не стріляли, тільки обливали їх з пожежних машин гарячою водою. І хоча врешті-решт жінки здалися, своїх активісток вони так берегли, що адміністрація ніяк не могла їх заарештувати. Тільки тепер їх удалося якось схопити й привезти сюди, до ями.

Лишилася одна, третя зона.

Рано-вранці 4-го серпня на тюремне подвір'я в'їжджає вантажна автомашина. Зчинилася метушня, бігання. Запрацювала молотобойка. До камери доноситься глухе гупання, крики, стогін.

Привезли каторжників!

До нашої камери вкинули литовця Йозаса Козлаускаса, в якого було зламано четверо ребер. Ми стягнули його грудну клітку рушниками, і це був увесь його лік і догляд.

Цілих дві доби працювала молотобойка, дві доби через неї проходили каторжники.

Якось перед прийомом чергової групи під нашим вікном проходила група тюремників. Один з них так похвалив якогось наглядача:

- Ну, я не знав, що з цього сержанта такий добрий м'ясар!

Наша камера поповнилася п'ятьма каторжниками.

Вони розповіли нам, що після того, як було розгромлено 6-ту зону, Кузнєцов розпочав інтенсивну підготовку до взяття їхньої зони. Але нараз на очах у всіх в'язнів до Кузнєцова підбігає кур'єр і вручає пакет. Кузнєцов прочитав депешу, сів у автомашину й поїхав... Більше його в Норильську не бачили.

Каторжникам дали на деякий час спокій. Вони збиралися в приміщенні свого клубу, де постійно діяв страйковий комітет, ядром якого були: Степан Семенюк, Данило Шумук та Роман Загоруйко, запускали зміїв з летючками та готувалися до бою із солдатами, якби ті хотіли силоміць вигнати їх із зони. Вони так вірили в справедливість своїх вимог, що навіть не хотіли подумати, що проти них можуть застосувати зброю.

Навіть тоді, коли вранці 4-го серпня якийсь невідомий чоловік вивісив на близькій від них заводській трубі білий прапор, що мав послужити для них сиґналом «Здавайтеся», вони подумали, що прапор вивісив хтось, щоб підбадьорити їх.

Але раптом відчиняються ворота, й в зону в'їжджають на автомашинах озброєні автоматами п'яні солдати. В'язні хотіли зупинити їх, але вони відповіли пострілами з автоматів. Першим загинув біля вахти в'язень Худоба. А коли машини просунулися вже далі, солдати відкрили вогонь по всій масі людей. Всі в'язні попадали на землю; падали вбиті, поранені й живі. Коли таким чином опір каторжників було зламано, солдати позіскакували з машин і розійшлися по всій зоні, щоб не дати вже нікому піднятися. В зону позаходили офіцери, які дострілювали важкопоранених і шукали тих в'язнів, яких ще хотіли розстріляти.

Та як не були подавлені й паралізовані люди, серед них знайшовся один в'язень, який набрався сміливості накинутися на солдата. Він відібрав у солдата автомат і, миттю розрядивши магазинну коробку, кинув її в один бік, а автомат - у інший, виявляючи в такий спосіб свою зневагу до грубого насильства.

Зовсім не зважав на смертельну
небезпеку й табірний фельдшер Йозас Козлаускас. Він увесь час бігав поміж пораненими в'язнями й надавав їм першу медичну допомогу. За це він і поплатився своїми ребрами.

Ми не знаємо й не можемо точно знати, скільки там було вбитих і поранених. За приблизною оцінкою вбитих було коло ста чоловік, а поранених - коло чотирьохсот. Загинув у цій бійні й славний румунський капітан, що був відмовився від звільнення. Про цього благородного румуна із захопленням розповідали всі каторжники, та, на жаль, ніхто не міг згадати його прізвища.

Після того, як адміністрація стала вже повним господарем зони, почалася вибірка активістів опору. Відібраних спочатку кидали до ями, що була поблизу вахти, стрибали на них, били, товкли, як тільки вміли й могли. Особливо скаженіли конвоїри та наглядачі, коли бачили на комусь кров; над пораненими знущалися вкрай жорстоко. Коли ж поранені запитали Безпалову, що стояла над ямою, як вона дивиться на це все як лікар, вона відповіла:

- Я в першу чергу чекіст, а потім уже лікар.

Після такої обробки в'язнів напхом напихали в воронок і відвозили до тюрми, де їх знову пропускали через тюремну молотобойку.

Оскільки Кузнєцова в цей час в Норильську вже не було, всією операцією командував начальник норильського конвойного гарнізону підполковник Артюшин.

Та ніхто не занепав духом. Люди розповідали, як у них стріляли, як їх били й товкли не з сумом, не з жалем і навіть не з гнівом, тільки з веселим гумором. В камерах поряд із хрустом поламаних костей і стогоном поранених панував бадьорий настрій. Ніхто не плакав і не сумував.

Одного разу мене викликали з камери й разом з в'язнем Коваленком (із 5-ої зони) повезли в управління. Мене допитував підполковник Завольський.

- Хто був вашим тілоохоронцем? - питає.

- Усі п'ять тисяч в'язнів.

- А конкретно?

- Це і є конкретно.

- Жаль, жаль, що не знайшлося людини, яка прибрала б вас з цього світу - не було б цього всього в Норильську.

Пізніше таки в нашій тюрмі якийсь капітан викликав до себе Йозаса Козлаускаса й почав нападати:

- Ах ви, фашисти! Ви що, хотіли радянську владу перевернути?

- Ми боремося за ліквідацію всіх тюрем і таборів, а ви - за їх збереження. Тепер подумайте самі, хто фашисти: ми чи ви?

- Ви думаєте, що говорите? - озлобився капітан. - Ви знаєте, що то означало б розпустити всі тюрми й табори? Це означало б кінець радянської влади!

Краще про радянську владу вже й не скажеш!

Нас виводили на прогулянку попарно, сковуючи наручниками. Оскільки всіх нас було дев'ять (Недоростков уже почав ходити), то останнього завжди сковували одного. Але якось, хоча я й не був останнім, наглядач змилувався наді мною й сказав:

- Ти, Грицяк, напевно, краще любиш ходити сам, аніж у парі? Так? Давай, я накладу тобі наручники одному.

Тільки-но ми почали ходити на прогулянковому дворику, що від загального тюремного подвір'я був відгороджений кількома нитками колючого дроту, як на прохідній показався начальник тюрми Ширяєв і його заступник Бейнер. Ми насторожилися й стали.

Низький на зріст, але добре збудований, Ширяєв ішов попереду, а високий, кістлявий та дещо наглибистий Бейнер - услід за ним. Обидва дуже бліді і, як ішли, мовчки дивилися в землю. Від них віяло якимсь нез'ясовним страхом. Ми не спускаємо з них очей. Коли вони вже проминули нас, ми побачили, що вони обидва мали при собі пістолети «ТТ». Ось воно що! Буде свіжа жертва!..

- Заходьте! - гукнув нам наглядач негайно після того, як Ширяєв і Бейнер зайшли до тюрми.

Ми пішли. Всі йшли парами, а я один і був останнім. Коли вже всі, що йшли переді мною, зайшли з прийомної на коридор, Бейнер зупинив мене легким дотиком руки й тихо прошепотів:

- А ти, Грицяк, залишся!

В одну мить до мене обернулося вісім спітнілих облич. В їхніх широко розплющених очах - переляк і мовчазне «прощай!». Я так само дивився на них: хотів усіх запам'ятати. Найвиразніше в моїй пам'яті збереглося обличчя терського козака Василя Циганкова. Ми стояли мов закам'янілі. Нарешті Бейнер каже:

- Ну, досить уже вам, ідіть до камери!

Ще одне мовчазне «прощай!», і коридорні двері зачинилися.

- Ставай ось тут,- сказав мені Бейнер, підводячи мене під стіну.

- Чому тут? - подумав я собі,- а не в молотобойці, де це звичайно робиться? Може, вони хочуть залишити сліди своєї роботи таки тут, на видноті, для постраху іншим?..

Ширяєв і Бейнер підійшли до стола. Я не спускаю з них очей. Ширяєв упирається вказівним пальцем правої руки в якийсь папір, що лежав на столі, й запитливо дивиться на Бейнера.

- Тільки не бійся! -підбадьорюю сам себе.- Ти знав, на що йшов. Сприймай свою смерть як належне, як одну з неминучих фаз свого буття. Найголовніше тепер - не здригнутися.

Нарешті Ширяєв мляво повертається, робить кілька кроків, сідає на одну з трьох сходинок, що ведуть до його кабінету, опирається ліктями на коліна й опускає долі голову. Бейнер важко сідає в крісло біля стола й теж опускає голову. Обидва сидять мовчки, напружено.

А я тим часом помандрував у минуле й за лічені хвилини побачився з рідними та друзями, наново пережив особливо пам'ятні сцени із свого життя.

Ось мені тринадцятий рік. Я поволі, ледве переступаючи з ноги на ногу, проходжу біля хати О.В. Чогось дуже тягне бачити її. А вона вже підлізла на пліт і весело всміхається. Я порівнююсь із нею, ніяковію й іду далі вже швидким кроком. Нібито я лишень так собі...

А ось незабутнє 13 квітня 1944 року. Мене арештовують у сусідньому селі Підвисока стецівські стрибки разом з представниками городенківського МДБ. Вони підводять мене під хату Василя Нявчука, ставлять до стіни і, надавивши на груди дулами карабіна й револьвера, домагаються:

- Ну! Де був? Говори!..

А далі я вояк Червоної армії й беру участь у найбезглуздішій в історії людства війні, де з обидвох сторін мільйони людей накладають своїми головами не за свободу, а за утвердження свого власного гніту, не за життя, а за свій власний спосіб самовинищення, не за демократію, а за свій власний тип тюрем і концтаборів, не за народ, а за його великих тиранів-вождів та їх криваву диктатуру!..

Замикається цикл спогадів сном, якого я бачив у переддень мого другого арешту: десь я переходжу мостом з правого берега ріки на лівий. Нараз бачу - за мною женеться Смерть. Я втікати, вона за мною. Ось я вже біжу берегом уздовж ріки, я вже на другому березі і знову забігаю на міст. Смерть усе ще біжить. Але забігши на міст утретє, я подумав, що з моєї втечі нічого не вийде. Я врешті-решт перевтомлюся, й тоді Смерть наздожене мене й легко доконає. Краще поборотися з нею, поки ще не вибився із сил. Посеред моста я повертаюся до неї лицем і приймаю боксерську позу. Смерть підбігає до мене впритул, і я починаю дубасити її кулаками по сухих ребрах. Смерть відвертається і втікає...

Нарешті заворушився Бейнер. Він зітхнув важко, немов ковальський міх, і, підвівши голову, дивиться своїми холодними бляшаними очима на Ширяєва. Ширяєв теж підводить голову й, важко зітхнувши, схиляє її дещо набік, стискає плечима й розводить руками, ніби кажучи:

- Не знаю, роби, що хочеш.

Бейнер підводиться з крісла, випростовується. Його висока худорлява статура з вилицюватим обличчям і запалими щоками нагадує мені мою Смерть.

Нарешті Смерть-Бейнер іде до мене. Я стою тихо, спокійно. Прийомна тюрми, Ширяєв, Бейнер і я сам - усе це для мене лише тіні, а не жива реальність. Мені здається, що все це вже відбулося давно, а тепер я лише згадую собі. Вся ця сцена здавалася мені тільки продовженням ланцюга моїх попередніх спогадів. Реальний світ для мене більше не існує, все - ілюзія.

Та Бейнер не вийняв з кобури пістолета, а взяв з кишені ключа й, відімкнувши коридорні двері, сказав мені йти наперед. Я пішов, він - услід за мною.

Мені вже не раз доводилося чути, що деякі виконавці смертних вироків не можуть доконати своєї справи, якщо жертва дивиться їм просто в вічі. Чи то вони бояться, щоб ті страшні очі не будили в них докорів сумління, чи може їх дратує істерія, в яку впадають деякі люди в свій передсмертний час - не знаю. Але я багато чув, що в тюрмах часто виконуються смертні вироки пострілом у потилицю, коли в'язень іде коридором і не бачить, що назад нього робиться. Між в'язнями Норильська була поширена думка, що саме в такий спосіб на цьому ж коридорі закінчило свій життєвий шлях немало людей.

Але мені судилася інша доля. Коли я порівнявся з дверима 12-ої камери, Бейнер зупинив мене, відімкнув двері й зняв наручники. Зайшовши до камери, я став біля порога.

Я хотів якнайшвидше лягти й про все забути, але до нарів, на яких лежали люди, наближатися не хотів. Тому я пішов у правий кут, в якому стояла велика параша, сів на її широку круглу накривку і, підтягнувши коліна до грудей, впав у забуття. Я не хотів ні бачити, ні чути людей. Я скоріше зарився б десь так глибоко в землю, щоб туди не могли проникнути ні звуки людської метушні, ні навіть світло дня. Я прагнув цілковитої самоти, тиші й темряви; хотів навіть забути самого себе й канути в небуття...

Мої співкамерники, мабуть, зрозуміли мій стан і не зачіпали мене ніякими розпитами.

Нерішучість виконавців мого присуду ми згодом пояснили собі неустойкою у верхах.

VII. ЕТАП

6 вересня нам несподівано сказали збиратися на етап і почали нас перегруповувати. Мене перевели до якоїсь великої камери, де вже було багато призначених на етап в'язнів. Набравши таким чином тридцять чотири чоловіка, нас вивели на подвір'я і перевірили за списком. По закінченні перевірки офіцер оголосив:

— Ви всі будете їхати в третьому вагоні. Старшим вагону призначується в'язень Грицяк.

Старшими у вагонах звичайно призначували тих в'язнів, що мали мінімальні строки ув'язнення й хоч деякою мірою заслуговували на довір'я з боку адміністрації. Обов'язки старшого по вагону принижували в'язня в очах загалу, хоча практично жодної ролі в охороні в'язнів під час етапу він не відігравав.

У мене був максимальний строк — 25 років. До того ж своєю поведінкою в таборі я аж ніяк не заслуговував хоч на будь-яке довір'я адміністрації. І все ж таки, всупереч здоровому глуздові й установленому порядку, мене призначили старшим.

— Мабуть, вони хочуть принизити мене в очах інших в'язнів і викликати в них якусь підозру,— подумав я й не надав цьому фактові жодного значення.

До етапу було підготовано сім груп. Кожну групу супроводив до вагону окремий конвой. Ми розмістилися в своєму вагоні хто де й почали вгадувати, куди нас вивозять. Конвоїри тим часом заповнювали людьми інші вагони. Нам не терпиться якнайшвидше покинути Норильськ.

Але якось до мене підходить один літній в'язень і каже:

— Ти, старший, рахував, скільки нас є в вагоні?

— А чого б це я мав рахувати? — зухвало кинув я. — Я в помічники начальника конвою не записувався. Нехай собі рахують самі, як їм треба.

— Но, но! Ти не гарячкуй,— веде далі старий,— а краще подумай, чим це може для тебе скінчитися. Справа в тому, що нас мало бути тридцять чотири, а є тридцять три. Я чув, як разом з нами зачитували Дідуха, а чому його тепер нема разом з нами? Де він міг подітися? Давай подумаємо. Ми всі добре знаємо, що він не втік і сам нікуди не відлучився. Його просто заперли десь у іншому вагоні. А коли поїзд зупиниться в тундрі й конвой зробить перевірку, то виявить, що в нас одного нема, а ти не доповів. Тоді тебе витягають з вагона й розстрілюють, або так дають, що ти й до Дудінки не доїдеш.

Ось воно що! Норильськ не хоче відпустити мене живим. А я наївно гадав собі, що він тільки хоче принизити мене!

Я встав і перерахував усіх. Одного справді нема. Звертаюся до конвоїрів, щоб покликали начальника конвою. Начальник не йде. Я ще раз викликаю його — не йде. За четвертим разом він уже прийшов і сердито обізвався:

— Що трапилося?

— У нас нема одного чоловіка. Перевірте!

— Добре,— байдуже кинув він і пішов геть.

Я далі настирно кличу його й вимагаю зробити перевірку.

Нарешті він прийшов і, люто кусаючи свого невеличкого вуса, зробив перевірку. Дідуха нема. Начальник луснув дверима й через деякий час привів нам Дідуха, якого сам запровадив був до іншого вагону.

Моя небезпека минула.

В Дудінці ми ще просиділи в вагонах півтори доби, знову розмірковуючи над тим, що з нами далі буде. Якщо нас запакують у якусь вутленьку баржу, то наші шанси на життя надто мізерні.

8 вересня 1953 року, рівно через рік, як ми собі приїхали, нас розмістили в трюмах пасажирського пароплава «Марія Ульянова».

З грудей звалився важкий камінь. Адже нас не перестріляли в Норильську й не потоплять у Єнісею. Ми будемо жити!

На нас чекала Володимирська тюрма.

А далі що?

Послаблення режиму, на які вимушено пішла Москва, не поширилося, одначе, на весь Гулаг, а було тільки тимчасовим привілеєм для в'язнів Норильська та Воркути (в'язні Воркути виступили так само, як і ми). По всіх інших спецтаборах Гулаґу режим залишався незмінним. Та й далеко не всі наші вимоги було задовільнено: за перегляд наших особових справ ніхто навіть не брався, а припинити практику закритих судових процесів нам навіть і не обіцяли.

Після кривавої розправи над в'язнями Норильська та Воркути та запроторення найнебезпечніших до Володимирської тюрми, Москва вже не хотіла боятися нічого й на жодні поступки більше не йшла.

Тільки після того, як у наступному 1954 році, мирно повстали в'язні Кенгірі, а в'язні одного з таборів Колими роззброїли конвой і подалися зі зброєю в руках у гори, Москва нарешті зрозуміла, що далі тримати такі великі скупчення невдоволених політв'язнів вельми небезпечно й прийняла найрозумніше рішення: поширити послаблення режиму на всі спецтабори Гулагу й приступити до перегляду особових справ усіх політв'язнів.
А ще далі?

В 1958 році представник Івано-Франківського КДБ чекіст П'ястолов якось запропонував мені:

— Давайте поговоримо про Норильськ.

На моє зауваження, що то «діла давно минулих днів», П'ястолов відповів:

— Так, це вже давно було й на Норильськ можна було б махнути рукою, якби ним не заразилася воля.

Стикаючись з прикрими для них змінами в суспільній свідомості людей, які випереджають рутинні суспільні відносини, комуністи завжди сходять з позицій свого ж історичного матеріялу й у всьому вбачають тільки заразу, зраду, злочин.

Норильськ проте не заражував волю; він був тільки провісником тих великих змін в суспільній свідомості та психології радянських людей, які неминуче приведуть до переходу нашого суспільства від тиранічної диктатури до «найгуманнішої в світі демократії»!

Євген Грицяк

1978 р.

ДОДАТКИ

Голові Президії Верховної Ради СРСР
Миколі Вікторовичу Підгорному

Грицяк Євген Степанович,
мешканець села Устя,
Снятинського району
Івано-Франківської області
Української РСР

З А Я В А

Прошу дати мені і моїй родині дозвіл на еміграцію із СРСР. Свою заяву пояснюю такими мотивами:

У 1949 р. я був засуджений на 25 років позбавлення волі. У 1956 р. я був звільнений Комісією Президії Верховної Ради СРСР. У 1959 р. заарештований на основі рішення президії Верховної Ради СРСР. У 1964 р. був звільнений Верховним судом СРСР.

Але звільнений я лише від тюрми, а не від переслідувань і цькувань. І ось моє життя в Радянському Союзі після двох звільнень:

Якось в серпні 1958 р. в газеті «Прикарпатська правда», органі Івано-Франківського обкому компартії України та обласної Ради депутатів трудящих, була надрукована стаття, в якій розповідалося про хід будівництва палацу культури у селі Стецева. Тому що тим будівництвом керував я, то часопис називає і мене. Та ще й як називає! Там я і інженер, і майстер, і будувати мені не вперше: до цього будівництва я вже багато набудував у селі Рахни Вінницької області, за що до мене безперервним потоком приходять листи з подякою від трудівників...

Мені було соромно читати цю вигадану похвалу. Бо який же я інженер? Я ніколи не вчився в інституті, а в той же час я навіть середньої освіти не мав. Одначе газета стверджувала, що я інженер. Та і що я будував у селі Рахни? Абсолютно нічого. Там я був і вантажником, і мулярем, і малярем. На будівництві не працював, хіба що на одній будові помалював дах. Але якщо вірити газеті, я там будував, будував...

Не знаю, що примусило редакцію такоі відповідальної газети надрукувати таку безвідповідальну статтю. Також не знаю, чому після згаданої статті мене повідомили, що моя прописка анулюється через те, що я ніде не працюю...

Я був примушений виїхати з дому. Знайшов працю та прописався у м. Караганді, де 28 січня 1959 р. був заарештований за постановою Президії Верховноі Ради СРСР. У постанові говорилося, що рішення Комісії Президії Верховноі Ради СРСР від 7 серпня 1956 р., на основі якого я був звільнений із ув'язнення, анулюється з огляду на мій тяжкий злочин.

Таким чином, знову вступив у силу мій приговір від 12 грудня 1949 р.— 25 років ув'язнення. Безуспішно я на протязі довгих років повторного ув'язнення вимагав, щоб мені пояснили, у чому полягає тяжкість мого злочину. Замість пояснення постійно отримував відповідь: засуджений правильно. Все стало зрозумілим тільки 6 жовтня 1964 р., коли я звільнився з ув'язнення на підставі рішення Військової колегії Верховного суду СРСР. У протоколі засідання колегії, зокрема говориться (цитую по пам'яті виступ прокурора): «Його (тобто мене) звинувачували у тому, що він після звільнення ніде не працював, не припиняв антирадянськоі діяльности та створив у Вінницькій області Організацію українських націоналістів... Після дбайливої перевірки вияснилося, що він навіть дуже добре працював, ніякої антирадянської діяльности не провадив, не створив ніякої організації, також ніде не помічено, щоби він висловлювався проти радянської влади. Помітили лише те, що він був незадоволений, що йому не дають дозволу жити у рідному селі».

Коментарі до цього, очевидно, зайві. А далі що?

Спочатку газета «Прикарпатська правда» від 30 травня ц.р. виступила у статті І.Колодяжного «А зв'язок-то гнилий», де автор злобно виступає проти мене та мого близького товариша з часів ув'язнення — Авраама Шифріна. У згаданій статті я вже не інженер і не майстер, а куркульський син, дезертир та буржуазний націоналіст. Там, зокрема, говориться: «Йому дали можливість працею надолужити провину. Дозволили продовжувати навчання. Саме там, у виправно-трудовій колонії, він закінчив середню школу. Чим же він відповів на це? Постійно порушував встановлений режим, поширював наклепи на радянський лад».

Бачу, що Колодяжний добре ознайомлений з моєю власною справою, але чомусь ніяк не розуміє, як він сам пише, де Рим, де Крим, а де попова груша. Для того, щоб поставити все на своє місце, спробую навести деякі координати:

У характеристиці, яку я отримав при звільненні, є такі рядки:

«... до 1956 року систематично порушував встановлені порядки, за що неодноразово карався дисциплінарним порядком.

З 1956 року Грицяк свою поведінку змінив у позитивний бік. Працював на різних роботах, до праці відносився сумлінно».

Інший документ — мій атестат про середню освіту, яку я отримав у 1961 році.

Якщо порівняти ці документи зі статтею Колодяжного, то можна виявити наступне: у 1961 році я закінчив середню школу, а ще до 1956 р. розплатився за неї систематичним порушенням встановленого режиму і злісними наклепами на радянський лад. Взяв, як говорять, раніше! А до того я ніколи не порушував режиму, лише бунтував проти нього, я ніколи не писав наклепів, тільки протестував. Для ілюстрації даю уривок із мого листа-протесту, адресованого Центральному Комітетові КПРС від 1 грудня 1961 р.:

«У зв'язку з тим, що з липня 1953 р. на мене звалюють репресії за репресіями за участь в страйку в'язнів Норильська і, що органи державної безпеки ще до цього часу показують норильські події у брехливому світлі, клясифікуючи їх як антирадянський виступ,— я вирішив написати до ЦК КПРС лист протесту проти подібних дій КДБ.

Описую коротко дійсні причини та характер подій, що мали місце у Норильську в 1953 році.

Тепер вже не треба доказувати, що масові арешти, котрі мали місце у нашій країні за життя Сталіна, були нічим не виправдані та необгрунтовані, що методи ведення слідства були незаконними та нелюдськими, все це було відзначено пленумами та з'їздами КПРС. Про це треба згадати саме тому, що ці злочинні методи арештів та слідств були першими ланками у безкрайньому ланцюгу порушень соціалістичної законності і моралі. Слідуючими ланками у цьому ланцюгу свавілля були військові трибунали і так звані Особые Совещания при МДБ СРСР, котрі «засуджували» людей приховано від народу, при закритих дверях і навіть заочно.

Народ нічого не знав про засуджених за політичними мотивами, нічого не було відомо про цю категорію людей і народним органам представників — Радам депутатів трудящих. Не знали нічого про причини арешту та про долю засудженого навіть його родичі. У них тільки конфіскували майно і говорили: ваш чоловік, син або брат — ворог народу. Якщо ви не відмовитеся від нього — будете позбавлені праці та вивезені у Сибір.

Так, принижений, уразливий у своїй людській гідності, позбавлений волі, майна, родичів, знайомих, охоплений почуттям пригніченості та приреченості — засуджений відправлявся у віддалені райони СРСР, у т. зв. ВТЛ, де на нього з новою силою звалювалася диявольська машина подавлення особистості і де вічними та невідмінними супутниками в'язня були: сувора ізоляція від народу, приниження гідності, образи, бійки, голод, холод, непосильна праця, розстріли. Треба відзначити, що це явне порушення соціалістичної законності та норм людського співжиття не тільки не переслідувалося, але й часом заохочувалося. Кожна спроба протесту розглядалася як антирадянський виступ і викликала за собою нові репресії.

У такому безправному стані знаходилися в'язні всіх спецтаборів, котрі були розташовані на величезній території Союзу від Мордовії і до Камчатки.

Один із таких таборів був Ґорний табір МВС у м. Норильську на Таймирському півострові, далеко за полярним колом.

Стан в'язнів у цьому таборі був таким же жахливим і безнадійним, як і у всіх інших таборах такої ж категорії. Єдине, що підтримувало дух людей,— була віра у перемогу правди та справедливости, без якої було б неможливе й саме існування радянської влади. Свавілля, що панувало у нашій країні у часи культу особи і яке найбільше відбилося на долях в'язнів, було лише тимчасовим викривленням соціалістичного ладу і далі продовжуватися не могло. Головним винуватцем такого становища люди вважали Сталіна. Багато громадян було засуджено за висказування проти Сталіна та за побажання йому швидкої смерті.

У березні 1953 року Сталін помер, але становище в'язнів не покращилося, а погіршилося.

Наведу декілька прикладів:

Весною 1953 року на 5-му таборовому відділенні у терміновому порядку був зорганізований штрафний лагпункт, а вже у травні туди почали привозити в'язнів із різних відділень Ґорного табору.

Так, 23 травня з 1-го таборового відділення відправилася група в'язнів на згаданий вище штрафний пункт. Серед «штрафників» був один віруючий, котрий ніяк не хотів розлучитися із своїм товаришем (також віруючим), що залишився у 1-му таборовому відділенні. Він став просити у оперуповноваженого ст. лейтенанта Ширяєва, щоб його також відправили у штрафний табір, щоб не розлучатися з товаришем. Ст. лейтенант дозволив йому відправитися у штрафний табір та наказав сідати до авта. В'язень зрадів і направився до авта, і зразу ж його застрілив ст. лейтенант Ширяєв. Його товариш, що сидів уже в авті, вискочив із авта та підбіг до свого вбитого друга, і його також вбив ст. лейтенант Ширяєв.

Наступного дня із 4-го таборового відділення на штрафний лагпункт відправилася група в'язнів із 13 чоловік. Ця група повинна була йти пішки по тундрі. Тоді вже танув сніг, і у тундрі місцями стояла вода. І ось, повернувши з дороги у тундру, конвой спрямував людей прямо у воду. Перед водою люди зупилися і стали просити дозволу у конвою пройти по сухому місцю. Конвой, за своєю традицією, накинувся на в'язнів з лайкою та погрозами, примушуючи їх йти у воду. В'язні відмовилися йти, а щоб не давати конвою приводу до застосування зброї, сіли на сніг і заявили, що будуть сидіти до тої пори, поки не прийде офіцер. Прибувши на місце, офіцер вислухав скаргу в'язнів, взяв у вояка карабін і пострілом у голову вбив в'язня Сафронюка, що сидів спереду.

Одночасно було отримано повідомлення із 3-го таборового відділення, що там, у присутності генерала Семенова було поранено 15 і вбито 6 чоловік.

Це свавілля викликало непорозуміння серед в'язнів Ґорного табору. Ніхто не знав, де, коли і на кого буде спрямований черговий постріл. Але довго чекати не довелося: 25 травня 1953 року на 5-му таборовому відділенні був відкритий вогонь із автомата по групі в'язнів, котрі знаходилися біля житлового бараку. Із них 6 чоловік було поранено та один вбитий...»

Такий-то був, з дозволу сказати, режим, супроти якого повстали в'язні Норильську. За мою скромну участь в ньому Колодяжний звинувачує мене в порушенні встановленого режиму.

Так вільно поводиться Колодяжний з зафіксованими у моїй особовій справі фактами. А що робити йому там, де немає фактів? Підробити!

Його, наприклад, дратує моя дружба з Авраамом Шифріним, котру він змальовує так: «Скажи, хто твій товариш, і я скажу, хто ти». Виникає питання: якщо сіоніст та шпигун Шифрін підтримує зв'язок з Грицяком, то хто ж тоді Грицяк?

Думаю, що додаткових пояснень не потрібно.

Ця вигадка вже така нахабна і безвідповідальна, що я навіть не беруся її відкидати. Мені до подібних звинувачень не звикати. У 1959 році мене таємно і необгрунтовано звинуватили у створенні ОУН у Вінницькій області, тим самим був прокладений шлях до мого арешту. Тепер уже явно, хоча також необгрунтовано, звинувачують у шпигунстві... Тактика змінилася, але рука та сама. Для чого це робиться, здогадатися не так тяжко.

Тяжче здогадатися, чому мої взаємовідношення з Шифріним так дратують Колодяжного. Чому йому не подобається, що в'язень товаришує з в'язнем, що українець товаришує з євреєм? Йому більше подобалося, якби ми гризлися, як собаки. Але цього нема і не буде: даремні його сподівання!

Коли читаєш статтю Колодяжного від початку до кінця, то може скластися думка, що приводом до написання цієї статті послужив виклик-дозвіл на виїзд до Ізраїлю, котрий я отримав ще у 1973 році. Чому Колодяжний так довго мовчав? А що знає він, супроти чого тепер обурюється?

Я подав заяву на виїзд до Ізраїлю, користуючись своїм громадянським правом, зафіксованим у Деклараціі прав людини, котрі оголосила Організація Об'єднаних Націй та підписали представники всіх демократичних країн світу, а серед них уряд Радянського Союзу. Я не порушував державного закону. Якщо тут й було якесь порушення, то тільки з боку тих органів влади, котрі позбавили мене права на виїзд.

Я не можу користуватися ще одним моїм правом, котре зафіксоване у резолюції 15-ої конференції ЮНЕСКО — правом на вільний контакт з Авровілем. Для пояснення даю повний текст мого звернення у цій справі до керівників Радянського Союзу і Індії.

Генеральному секретареві ЦК КПРС
Леоніду Іллічу Брежнєву

Пані Індірі Ганді,
прем'єр-міністрові Індії

На 15-тій конференції ЮНЕСКО, яка відбулася у жовтні-листопаді 1968 року в Парижі, була одностайно схвалена запропонована урядом Індії резолюція, що передбачала всесвітню співпрацю у сприянні розвитку міста Авровіля.

О.О. Фомін, голова радянської делегації, на цій конференції заявив: «Радянська делегація повністю підтримує проект резолюції, який внесла Індія».

Вищезгадана резолюція передбачає зокрема, що в Авровілі «люди різних країн будуть жити у тісній спілці та працювати у галузі культури, освіти і т.п.» і що «країни-члени, що надають великого значення правдивій інформації та вільному обмінові ідеями і знаннями, стверджують свою згоду та рішучість поширювати та зміцнювати засоби спілкування між своїми народами».

З часів прийняття резолюції минуло 7 років, але вільний обмін ідеями та знаннями не забезпечений. Приклад: перше коротеньке повідомлення про Авровіль дійшло до нас через журнал «Індія» (ч.2, 1972 р.). Тоді я написав у Авровіль листа з проханням повідомити більше детально про будівництво цього унікального міста. На мій лист ласкаво відповів секретар Наваджата. Він писав: «... Ми висилаємо Вам примірник «Авровільської газети», котра дасть Вам уяву про наші останні досягнення, і ще деяку літературу про Авровіль».

Обіцяної Наваджатом інформації я не отримав і написав йому про це. Відповіді не було, й таким чином наш зв'язок обірвався. Зробити приватну подорож до Авровілю із СРСР неможливо. Очевидно, одностайно прийнята резолюція про сприяння Авровілеві до цього часу залишається лише добрим наміром урядів різних країн, але не є керівництвом до їх дій.

Тому я звертаюся до керівників двох дружніх країн з проханням звернути увагу на вищезгадану резолюцію ЮНЕСКО та дати своїм урядам вказівку опрацювати і опублікувати угоду про полегшений та безборонний контакт зацікавлених громадян СРСР з Авровілем.

Під полегшеним та безборонним контактом я розумію:

1) необмежені поштові відправлення (листи, бандеролі, пакунки, гроші);

2) вільні приватні подорожі громадян СРСР в Авровіль та назад в СРСР;

3) виїзд зацікавлених громадян в Авровіль на постійне проживання.

Цей лист прошу не вважати як докір або критику. Він є пригадкою про забуту резолюцію ЮНЕСКО та висловом надії, що уряди двох країн повні рішучості та доброї волі опрацювати конкретну угоду про розвиток сприяння цьому самому мирному містові на землі — Авровілеві.

3. 1. 1976 р.

(Підпис)


Відповіді на це звернення я до цього часу не маю. А стан мій, як показує досвід, такий:

1) Якщо я буду працювати і не буду ні з ким контактувати, як це було у 1958-59 роках, мене звинуватять, що ніде не працював і створив ОУН,— чекати арешту.

2) Якщо буду контактуватися з друзями — звинуватять у шпигунстві,— чекати арешту.

Який же вихід? Тільки один: виїхати з СРСР. Підписавши Деклярацію прав людини, уряд Радянського Союзу вже визнав за мною право на виїзд. До Вас звертаюся тільки з одним проханням — забезпечити мені це право.

5.7.1976р.

Є.Грицяк

* *
*

Комітетові сприяння виконанню гельсінкських угод

Я, колишній політв'язень, Євген Грицяк, українець, прошу звернути Вашу увагу на такий випадок порушення гельсінкських угод.

В кінці 1973 року я дістав виклик на виїзд до Ізраїлю. В 1974 році я подав заяву. В 1975 році дістав відмовну відповідь.

В половині травня 1976 року, в розмові з капітаном Велобоєнком, начальником Снятинського районного відділу КДБ, я підтвердив свій намір виїхати з СРСР. Приблизно два тижні після моєї розмови з Велобоєнком в газеті «Прикарпатська правда» з'явилася стаття, в якій спаплюжили мої стосунки з Аврамом Шифріним, що йому я завдячував виклик на виїзд. Потім, 1-го січня 1977 року, мене звільнили з роботи, а 10-го лютого 1977 року на зборах парткому колгоспу «Перше Травня» Снятинського району поширено нову версію, яка компромітувала мене і Шифріна.

Секретар парткому В.Малейкий заявив на тому зібранні, що моя приязнь з Шифріним основана на вбивстві одного з конвоїрів, які водили нас на роботу, що ми його, буцімто, спільно вчинили під час нашого перебування в ув'язненні.

Ця безглузда заява секретаря парткому насторожує мене і я вбачаю у ній намагання підготувати публічну опінію для мого арешту.

18 лютого 1977 року

Є. Грицяк

Про себе додаю наступне:

Народжений 1926 року; під час німецької окупації, коли мені було не більше 16-17 років, я належав до української молодечої організації. Після виступу німців мене мобілізували до радянської армії. Я брав участь у боях в складі 4-го Українського фронту. Був поранений і нагороджений. В 1949 році ще був в армії. 30 вересня 1949 року контррозвідка армії заарештувала мене за участь у вищезгаданій організації, мене засудили на 25 років позбавлення волі включно з конфіскацією всього майна й позбавленням прав на 5 років. Присуд був винесений у заміну кари смерти.

27 серпня 1956 року мою справу розглянула комісія Президії Верховної Ради СРСР, зменшила строк покарання до фактично відбутого вже часу, плюс знесення судимості. Я став вільною людиною.

28 січня 1959 року мене заарештували внаслідок відновлення справи мого попереднього присуду Президією Верховної Ради СРСР. В 1964 році мою справу розглядала воєнна колегія Верховного суду СРСР. У висліді того розгляду мені зменшили строк на 10 років і мене знову звільнили і знесли судимість.

Ув'язнення я відбував у таких місцях: Караганда, Норильськ, Владимір, Тайшет, Іркутськ, Інта і Сосновка Мордовської АРСР.

У 1953 році я був одним з ініціяторів і провідників страйку в'язнів в Норильську.

Я одружений. Дружина — вчителька української мови в середній школі, а 10-річна донька вчиться у 4-ому класі.