Лихо з розуму

Автор/джерело -  © Йосиф Сірка, Канада, для порталу “Аратта. Вікно в Україну” 

Саме під цією назвою 40 років тому появилася книга Вячеслава Чорновола у Парижі (Перша українська друкарня у Франції, 1967). Відважний український журналіст-патріот Чорновіл зібрав матеріял про 20 страждальників, провина яких була лише в тому, що вони наважились виступити на захист свого, що вимагали від тоталітарного комуністичного режиму елементарних людських прав.

До книги увійшли портрети Ярослава Геврича, Івана Геля, Ігоря Герети, Богдана та Михайла Горинів, Панаса Заливахи, Мирослави Зваричевської, Дмитра Іващенка, Святослава Караванського, Євгенії Кузнєцової, Олександра Мартиненка, Михайла Масютка, Ярослави Менкуш, Валентина Мороза, Михайла Озерного, Михайла Осадчого, Івана Русина, Мефодія Чубатого та Анатолія Шевчука. Крім того тут вміщено також виступ Івана Дзюби у Бабиному Яру 29 вересня 1966 р.. В. Чорновіл зібрав портрети лише частини української інтелігенції, оскільки концентраційних таборів по всьому Союзі було багато і жоден із них не обходився без українців, вірніше без української інтелігенції.

На жаль, після 40 років в Україні книжка В.Чорновола ще мало відома, а шкода, бо саме в цю пору потрібно було б пригадати отаким собі Лєвченкам та Колєсніченкам, що в Україні ще живе покоління, якому не байдуже, яким шляхом піде українська незалежність.

Вячеслав Чорновіл довів світові, що професія журналіста конче потрібна, а „пером” можна домогтися часом більше ніж зброєю. Після появи книги „Лихо з розуму” заговорили про порушування людських прав в СРСР, різні світові організації стали порушувати питання людських прав в СРСР, внаслідок чого почали звільняти з концентраційних радянських таборів та психіятрій борців за волю – росіян, українців, жидів та ін., з яких декому вдалося потрапити на Захід: Буковський, Піроґов, Щаранський, Шумук, Плющ, Григоренко, Мороз та багато інших політичних в’язнів. Праця В.Чорновола не була даремною, оскільки сотки людей таки дожилися свободи.

Сьогоднішні коаліціянти в уряді від КПУ, які є безпосередніми спадкоємцями диктаторського режиму, що завдав стільки горя Україні, далі кричать „від імені народу”, а колишні політичні в’язні, які пережили концтабори, животіють з малої пенсії, а Симоненки, Грачі та Голуби й далі насолоджуються своїми „завоюваннями”, великими платнями та пенсіями і недоторканістю. Було б справедливістю, коли б майно КПУ було продано на аукціоні, а виручка пішла б на соціальні потреби потерпілих від комуністичного режиму! Оце було б хоч трохи справедливості за скалічене здоров’я, за знищення творчого життя, за муки в психушках, зрештою, за зруйнування нормального життя.
Ідеали, за які комуністичний режим так безжалісно карав українську інтелігенцію, залишились і після сорока років – далі триває боротьба за українське слово, за рідну мову, яку багато хто вже й забув, або просто не звик вживати. Зараз до актуальности боротьби за мову долучилася і актуальність боротьби за незалежність, до якої багато хто не може „звикнути”.

“Регіонал” Лєвченко. Його шлях перетнув не КАМАЗ, а лише пакет кефіру...

З „високої” трибуни говориться про дотримування законності, а в дійсності, ті, що кричать про законність найбільше її порушують. Візьміть отакого Лєвченка, члена правлячої Партії Реґіонів, який роздмухує національну ворожнечу, відверто закликає до поділу країни, а його порушування законності залишається безкарним і по партійній лінії і по законній, а в будь-якій цивілізованій країні його б вже посадили саме туди, куди він напрошується – за ґрати.

Німця Цюнделя минулого року депортували з Канади в Німеччину за те, що він заперечував жидівський голокост. В Німеччині його поставили перед суд і зараз він за ґратами за розпалювання ворожнечі. А злочин Лєвченка не менший, коли він своєю агітацією порушує закони України, закликає до її поділу!

40 років в історії любого народу це солідний шлях, але щоб ті ідеали, за які боролися, терпіли мільйони українських дочок і синів не пройшли марно, слід з корінням викорчовувати отаких Левченків, які бажали б знов запроторити Україну у ярмо, з якого вона ще повністю не звільнилася.

Журналіст Вячеслав Чорновіл довів довів світові вже 40 років тому, що професія журналіста дуже важлива саме в боротьбі за справедливість і законність і він гідний наслідування навіть після 40 років!

Торонто, 12.3.2007 р.