2006. Вибори без вибору

Автор/джерело -  © Вікторія Сюмар, Інститут масової інформації 

Вибори-2006 на фінішній прямій. Вже зараз, за місяць до виборів, можна зробити певні висновки, якою була ця компанія. І навряд чи ці висновки будуть приємними як для політиків, так і для суспільства.

Спочатку про плюси. Попри різноманітні скандали та маніпуляційні технології, ця кампанія була значно прозорішою і чеснішою відносно всіх її учасників. З іншого боку маємо парадокс. Суть цього парадоксу у тому, що за умов цієї прозорості українці так і не отримали реальної інформації, яка б дозволила їм зробити усвідомлений вибір.

Вкотре в Україні вибори залишаються без вибору, бо обирати більшість громадян цієї країни буде не партії та блоки, не ідеології, а бренди.

Саме розкрутці брендів політики віддали перевагу. Окрім того, як рекламувати себе за найгіршими канонами комерційної реклами, ніхто більше нічого не спромігся зробити.

Чому найгіршими? Дуже просто. Для того, аби добре прорекламувати товар, принаймні треба показати його переваги або ж ексклюзивні здібності.

Тупо рекламують виключно бренд виробники хіба що горілки. Очевидно, споживачі цього продукту не надто прагнуть розрізняти його властивості, головна з яких відома і чітко означена – 40 градусів.

Чомусь жодна політична сила не вирішила обтяжити свій народ тим, аби пояснити, чим вона відрізняється від інших сил. Або ж повідомити, що конкретного вона пропонує і як буде вирішувати конкретні проблеми.

Теоретично, виборці цю інформацію могли б отримати з інших джерел. Але це лише в теорії. Бо політикам значно зручніше говорити про різні сенсації, аніж про власні виборчі програми. Що і відбувається в інформаційному просторі країни.

Всі обговорюють газові проблеми, Чорноморський флот, атомний могильник. А про те, яким чином далі розвивати цю країну говорити просто ніколи. І політикам, і журналістам. Справді, інших же інформаційних приводів вистачає...

Є ще один доволі цивілізований спосіб донесення до виборців позиції учасників виборчого процесу щодо основних проблем країни. Це – телевізійні дебати.

Зрештою, ця форма, форма дискусії, дає можливість політикам позмагатися у публічності та вмінню відстоювати свої погляди та їх доводити, а виборцям оцінити рівень політичної готовності представників тієї чи іншої політичної сили. У випадку парламентських виборів, природно, це має бути змаганням команд.

Однак, в Україні з дебатами не склалося. Поки що. Але дуже ймовірно, що не складеться взагалі. І причини тут різні: як об”єктивні, так і суб”єктивні.

По-перше, будь-якому телеканалу забезпечити рівні теледебати всім учасникам виборчого процесу. З тієї простої причини, що цих учасників 45. Яким чином розбити їх на пари і в який спосіб зробити так, аби це було цікаво дивитися телеглядачам. Бо в переважній більшості випадків учасниками цих дебатів потенційно стають ті, про кого виборці чутимуть вперше.

Друге. Що є дебати за своєю суттю? Чи є це політичною агітацією. Те, що заяви, які звучатимуть на дебатах спонукатимуть виборців голосувати за чи проти певну політичну силу – це безперечно. А відповідно до нового Закону про вибори політична агітація має бути проплачена з виборчого фонду згідно розцінок, встановлених до початку перегонів.

Є інша думка доволі кваліфікованих юристів, що дебати можна не вважати агітацією, якщо правильно побудувати їх структуру і дати можливість сторонам дебатувати довкола програмних тез. Втім, єдиної точки зору тут не має. А відтак, її може не бути і в суддів. Українські телеканали, а с особливо ті, які знають що таке бути “підвішеними” судовими позовами та можливістю втратити ліцензію, навряд чи готові ризикувати.

З іншого боку, зрозуміло, що суми, вираховані як комерційна пропозиція, є доволі значними для багатьох політичних сил. Але, безсумнівно, не для лідерів. І це навряд чи було головною причиною відмови від участі в дебатах.

Отже, у будь-якому разі, важлива і форма дебатів. Їх можна побудувати за принципом проблеми, коли на обговорення виноситься певна проблема і кожна зі сторін пропонує власний шлях її вирішення. Можна дебатувати і довкола програм. Але, зважаючи на те, як написані ці програми, це може виявитися дуже сумне видовище.

І четвертий важливий момент. Дебати мають бути шоу, виборцям має бути цікаво їх дивитися, а телеканал має не втрачати в рейтингу від показу цього продукту принаймні відповідно до рейтингу політичних програм. Інакше, сенсу від таких дебатів буде не більше, аніж від жахливого представлення учасників перегонів на державному телеканалі.

Попри всі ці складнощі, при бажанні все це можна було вирішити. За наявності політичної волі та бажання дискутувати. Однак, політична воля до цього виявилася значно меншою від політичних амбіцій. Бо ж коли дійшло до справи, то дебатувати всім хотілося лише з лідерами перегонів. Аж тут виявилося, що ці лідери зовсім цього не прагнуть. Очевидно, їх цілком влаштовує ситуація, коли їх лідерство забезпечується їхнім же мовчанням.

Єдина проблема – це не може влаштовувати народ, якому вкотре підсовують “кота у мішку”, створеного і зліпленого за всім політтехнологічними канонами. А пошуки реальної інформації для пересічного українця перетворюються на пошуки чорної кішки у темній кімнаті. Бо такої інформації практично нема. І в цьому сенсі нові виборчі умови навряд чи відрізняються від умов так званого “режиму”.