Справа із розслідування вбивства Гонгадзе у черговому “глухарі”. Влада “умиває руки”

Автор/джерело -  © ІМІ 

Третій звіт про незалежне розслідування убивства незалежними міжнародними організаціями журналістів підтвердив: в Україні немає ні політичної волі, ні бажання не імітувати розслідування та судові процеси, а розслідувати злочин знайти та притягнути до відповідальності замовників, організаторів, підбурювачів та виконавців звірячого убивства.

Справа Гонгадзе

Розслідування щодо неефективності правових та судових процесів у справі Георгія Гонгадзе

Забезпечене:

• Міжнародною федерацією журналістів
• Інститутом масової інформації
• Національною спілкою журналістів Сполученого Королівства та Ірландії
• Фундацією Гонгадзе

ЗВІТ №3: СЛУЖБОВЕ ПЕРЕШКОДЖАННЯ ВИНАГОРОДЖЕНО

ВЕРЕСЕНЬ 2007 р.

Зміст

1. Вступ
1.а. Умови та обсяг розлідування

2. Суд над фігурантами викрадення
2.а. Політичний тиск на суд

3. Розслідування злочинної діяльності у міністерстві внутрішніх справ
3.а. Справа Подольского та система політичного залякування
3.б. Неформальні мережі, котрі займаються неполітичною злочинною діяльністю всередині МВС

4. Відсутність прогресу в використанні «записів Мельниченка»

5. Позиція провідних політиків щодо розслідування
5.а. Олександр Мороз
5.б. Євген Марчук
5.в. Володимир Литвин
5.г. Заяви політиків про медичну експертизу тіла Гонгадзе

6. Розслідування ГПУ щодо замовників вбивства
6.а. Як просувається розслідування
6.б. Заміни кадрів
6.в. Неефективність пошуків Пукача
6.г. Закриття розслідування смерті Кравченка
6.д. Відсутність відповідальності за попередні помилки
6.е. Оцінка розслідування ГПУ парламентською комісією

7. Перешкоджання розслідування на політичному рівні та висновки
7.а. Політична підтримка посадовців, котрі несуть відповідальність за неефективність розслідування
7.б. Реакція України на рішення Європейського суду у справі Гонгадзе
7.в. Висновки

8. Рекомендації

1. Вступ

Пропонуємо до уваги третій звіт у справі Гонгадзе, що є складовою спільного розслідування, що його розпочали у листопаді 2003 року Міжнародна федерація журналістів (International Federation of Journalists), Інститут масової інформації (ІМІ), Національна спілка журналістів Сполученого Королівства та Ірландії (National Union of Journalists of the UK and Ireland) та Фонд Гонгадзе (Gongadze Foundation). Цей текст є оновленням та продовженням двох попередніх звітів, котрі було надруковано у січні 2005 ( ) та вересні 2005 років ( ).

Розслідування загибелі Георгія Гонгадзе, головного редактора та засновника інтернет-видання «Українська Правда», вбитого у вересні 2000 року, має величезне значеня не лише для України, але й для Європи та для цілого світу. Йдеться про безкарність можновладців, котрі заохочують застосування сили та залякування журналістів. Згідно з офіційними даними слідства, пана Гонгадзе було жорстоко вбито саме офіцерами Міністерства внутрішніх справ. Незабаром після смерті Гонгадзе була розповсюджена інформація, котру за відсутності аргументованого спростування (prima facie) можна вважати доказом. Згідно з цими даними, між політиками найвищого рангу велися розмови про те, як завдати шкоди журналістові. Майже точно ці розмови мали певне відношення до підготовки вбивства.

Численні спроби найвищих посадових осіб України зашкодити або зірвати розслідування цього вбивства як до, так і після Помаранчевої революції у грудні 2004 року, свідчать про те, насільки гостро постає для України питання безкарності. Тому родина Георгія та його колеги разом із міжнародними журналістськими та правозахисними організаціями систематично закликають покарати всіх тих, хто замовив, організував та здійснив убивство журналіста.

Назва цього звіту – «Службове перешкоджання винагороджено» - стосується зокрема до нагородження президентом Ющенком у лютому 2007 року колишнього Генерального Прокурора Михайла Потебенька Орденом Князя Ярослава Мудрого. Саме до Потебенька звертався Георгій Гонгадзе з проханням надати допомогу у липні 2000 року, коли зрозумів, що за ним стежать; саме Потебенько проігнорував це звернення. Саме Потебенько повторював перед громадскістю дивні та нелогічні версії про зникнення Гонгадзе, хоча він, імовірно, знав, що ті версії неправдиві. Саме Потебенько продовжував перешкоджати розслідуванню вбивства, відмовляючись розглядати «записи Мельниченка» та інші вирішальні докази.

Те, що Президент України нагородив Потебенька державною ознакою пошани, – в той час як розслідування щодо замовників просувалося надто повільно упрововж двох з половиною років після Помаранчевої революції, - десмонструє байдужість державної влади до цієї справи, якщо не спротив до вирішення накопичених проблем.

У нашому дослідженні ми дійшли висновку, що на політичному рівні слідчі дії наражаються на байдужість та навіть спротив. Немає значення, скільки сотень заяв про необхідність до кінця розслідувати справу було зроблено, якщо пан Потебенько отримує свою почесну ознаку саме тоді, коли найефективніші у справі слідчі були усунені без пояснень. Мабуть, замало буде казати про «відсутність політичної волі» знайти замовників вбивства Гонгадзе. Якщо вона колись і була, нині очевидною є воля представників політичного істеблішменту захистити репутацію один одного.

Цей звіт аналізує розслідування у справі та фактори, що мали вплив на нього в останні два роки (вересень 2005 р. – серпень 2007 р.), що минули з моменту оприлюднення нашого попереднього Звіту №2.

Структура його наступна:

Розділ 2 охоплює судовий процес, що зараз триває над трьома офіцерами Міністерства внутрішніх справ (МВС), яких звинувачують у свідомому вбивстві та перевищенні повноважень щодо Гонгадзе. Майже всі наші офіційні та неофіційні джерела інформації сходяться на думці, що Гонгадзе, радше за все, вбив генерал Олексій Пукач, колишній керівник Головного управління кримінальних розслідувань МВС. Йому допомагали ті три офіцери, котрі зізналися у скоєному. Після того, як у серпні 2005 року справу щодо виконавців було передано до суду, ГПУ та інші правоохоронні органи далі здійснювали розслідування щодо замовлення та підготувки вбивтсва Гонгадзе, про що йтиметься на завершення розділу.

У Розділі 3 аналізується інформація, яка стала доступною останнім часом, про систему залякувань у МВС. Також досліджуються причини неспроможності органів влади далі розслідувати вбивство Гонгадзе.

У розділі 4 аналізується наявна інформація про «записи Мельниченка», оприлюднені колишнім охоронцем Президента Кучми, котрі мають у справі надзвичайно важливе значення. Робиться спроба зрозуміти причини неспроможності як ГПУ, так і майора Мельниченка надати ці записи як докази в форматі, що його вимагає законодавство України.

Розділ 5 аналізує висловлювання деяких провідних українських політиків, які, імовірно, можуть бути важливими свідками у справі.

Вивчивши нову інформацію з трьох перерахованих вище ключових аспектів справи, далі звіт, у своєму 6-ому Розділі, аналізує слідчі дії ГПУ. Він торкається численних звільнень та аналізує політику силової структури в останні два роки. Звіт детально зупиниться на пошуках генерала Пукача та на рішенні ГПУ закрити справу про самогубство колишнього Міністра внутрішніх справ Юрія Кравченка, чия смерть у березні 2005 року має відношення й до Гонгадзе.

У Розділі 7 звіту вивчається ставлення до справи політичних закладів України та політиків. Висновок передостаннього розділу: відсутність політичної волі у Києві – провідна перешкода в розслідуванні справи.

Розділ 8 містить рекомендації.

1.а. Умови та обсяг цього розслідування

Мета нашого дослідження полягає в тому, щоб зрозуміти, чому відсутній очікуваний прогрес у слідстві та правосудді за фактом убивства Георгія Гонгадзе, а також дослідити ставлення офііційних структур та громадськості до цієї справи. Ми вирішили у перший рік розслідування: «Наш звіт не прагне замінити собою кримінальне розслідування вбивства. Ми передбачили лише відстежити, наскілкьки ефективно діє слідство, а якщо не діє, то чому саме. Наше розслідування вивчає політичний та суспільний контекст, що склався на час убивства, політичні та соціальні фактори, що зашкодили повноцінному розслідуванню, реакцію на події відповідних державних установ та громадянського суспільства, їхню роль у сприянні або перешкоджанні слідству, а також причини слабкості політичної системи та законодавства, що їх виявила ця справа».3

Нашими інформаційними джерелами цього третього звіту були: (і) Українські ЗМІ; (іі) офіційні документи; (ііі) архіви Моніторингу Бі-бі-сі (BBC Monitoring); та (іv) інтерв’ю з ключовими особами, включно з заступником Генпрокурора Миколою Голомшою, Мирославою Гонгадзе та її представником у суді, Олексієм Подольским та журналістами.

2. Судовий процес над фігурантами викрадення

8 серпня 2005 року ГПУ повідомила, що закінчила своє розслідування у частині щодо звинувачень трьох колишніх офіцерів МВС – Валерія Костенка, Миколи Протасова та Олександра Поповича – по статті 93 (змова з метою скоєння умисного вбивства організованою групою) та статті 166, частині 3 (перевищення влади та службових повноважень) Кримінального Кодексу України. 23 листопада ГПУ передала справу до суду. Ця справа була відокремлена від іншої, за номером 60-1241: про умисне вбивство Георгія Гонгадзе, досудове розслідування якого далі здійснювали в ГПУ.4 Політики, журналісти та громадянське суспільство висловлювали занепокоєння, що цей розподіл справ призведе до затягування на невизначений строк розслідування щодо замовників та організаторів вбивства – про це розвинемо детальніше у розділах 3-6.

28 листопада 2005 року Верховний суд ухвалив слухати справу про вбивство Гонгадзе у Апеляційному суді м. Києва. 19 грудня відбулося попереднє слухання. 9 січня 2006 року під головуванням судді Ірини Григор’євої справу було відкрито та перенесено на 23 січня.5 Двоє підсудних визнали себе винними, а третій визнав свою вину частково, пообіцявши пояснити свою позицію під час свідчень у суді.6

Упродовж перших тижнів слухання справи у суді громадськість скритикувала той факт, що деякі засідання відбувалися за зачиненими дверима. Працівники ГПУ роз”яснилили, що через те, що свідчити мали члени підрозділів спецслужб міліції (згідно з повідомленнями у пресі, таких свідків було до 15 осіб), процес мусить бути частково закритим. Адвокати підсудних також виступили проти використання журналістами записуючих пристроїв під час судового процесу. А 22 березня 2006 р. Міністерство внутрішніх справ заявило, що матеріали справи є «цілком таємними», що вимагає від усіх присутніх у суді отримати допуск до таємних матеріалів. Андрій Федур, адвокат, який представляв на той час інтереси матері Георгія Гонгадзе, Лесі Гонгадзе, був серед тих, хто вимагав, щоб судовий процес проходив повністю у відкритому режимі. Валентина Теличенко, представник Мирослави Гонгадзе, погодилася з тим, що судовий процес має бути частково закритим, щоб відповідати вимогам законодавства про дотримання державної таємниці. Заслухавши усі аргументи та замовивши консультацію експерта, суддя Григор’єва перевела у закритий режим деякі, але не всі, засідання суду.7 В інтерв’ю наприкінці року пані Теличенко підсумувала, наскільки просунувся судовий процес упродовж 2006 року та сказала, що суд заслухав свідчення трьох підсудних, потерпілої сторони (Мирослави Гонгадзе) та 24 свідків з загального переліку 47 осіб. Серед них: Сергій Шушко, котрий зі своїм покійним батьком Володимиром Шушко знайшов у Таращі 3 листопада 2000 року тіло, що вважається тілом Гонгадзе, журналістів, котрі працювали з Гонгадзе, включно з Оленою Притулою, Лаврентієм Малазонією, Костянтином Аланією та Людмилою Добровольською, та також Ігоря Воротинцева, судмедексперта з Таращі. Валентина Теличенко тоді зазначила, що у 2007 році представники потерпілих передбачили викликати інших свідків, котрих досі що не було заявлено.8

2.а. Політичний тиск на суд

Під час цього розслідування ми висловили занепокоєння, що депутати Верховної Ради (парламенту) неодноразово робили необгрунтовані зневажливі коментарі про хід судового процесу. Суддю звинувачували з трибуни парламенту без відповідних аргументованих поясненнь. Такі коментарі, радше за все, не лише не сприяють роботі суду, але й навпаки, перешкоджають їй, - оскільки всі призначення в українських судах відповідно до чинного законодавства є предметом політичного затвердження. Парламентська критика, отже, може бути інтерпретована як потенційна форма тиску на суддів.

5 вересня 2006 року Олександр Мороз, спікер парламенту та лідер Соціалістичної партії України, негативно прокоментував роботу судді Григор’євої, без жодних інших пояснень дорівнявши її до роботи ГПУ. Коментуючи перед парламентом справу Гонгадзе, Мороз сказав: «Грати і далі комедію з розслідуванням (...)– соромно. Та й не вдасться. Суддя (виділено нами- автори звіту) і прокурори в цьому розслідуванні ганьблять себе. (...) ми не можемо і далі затягувати час заради цієї імітації розслідування та судового процесу (виділено нами- автори звіту)».9 Порівняння судового процесу й кримінального розслідування в тому форматі, який ужив пан Мороз, нам видається некоректним.

15 вересня 2006 року колишній міністр юстиції та уповноважений представник матері Георгія Гонгадзе, Лесі, Сергій Головатий (тоді з блоку «Наша Україна», тепер ПР), зазначив у парламенті, що судовий процес є «політичним судовим процесом, що, простіше кажучи, називають фарсом».10 Він у жодний спосіб не аргументував свою заяву, окрім того, що послався на той факт, що процес частково відбувається за зачиненими дверима (див. вище).

Автори розслідування занепокоєні тим, що впливові політики дозволяють собі висловлювати сумніви на адресу судді та критикувати хід судового процесу, не вдаючися до пояснень.

3. Розслідування злочинної діяльності в Міністерстві внутрішніх справ

У нашому попередньому звіті ми критикували ГПУ за небажання розслідувати справу Гонгадзе у спільному контексті з іншою злочинною діяльністю МВС. Така діяльність передбачала:

- (і) цілу систему залякувань політичних опонентів та інакомислячих, і пан Гонгадзе був одним з тих, до кого її застосували;

- (іі) викрадення та вбивства заради приватного, неполітичного інтересу, що здійснювалися неформальними угрупуваннями офіцерів МВС, колишніми офіцерами та злочинцями.

Помаранчева революція породила сподівання, що подібні проблеми буде вирішено. З”явилася надія, що політичні зміни в Україні забезпечать кращі умови для розслідування справи Гонгадзе, і що діяльності угрупувань всередині МВС, що функціонували на основі формальних, неформальних та незаконних відносин, буде покладено край. Ці очікування добре усвідомлював український політичний клас. У травні 2005 року Юрій Луценко, на той час Міністр внутрішніх справ, так відповідав «скептикам, котрі вважали, що смерть Юрія Кравченка розірвала нитку, котра вела до тих, хто замовив злочин»: «Дуже багато свідків у справі поки що живі», включно з певними особами у парламенті та деякими з «вищих посадовців у правоохоронних органах», котрі нині перебувають у відставці.11

Більше ніж два роки потому ще немає ознак, що цих свідків-високопосадовців було допитано, або що взагалі розслідування щодо замовників вбивства Гонгадзе рухалося в цьому напрямку. З іншого боку, (і) зазнало певного прогресу розслідування ГПУ щодо обох видів злочинної діяльності (політичної та неполітичної) всередині МВС, та (іі) завдяки зусилям журналістів та здійсненню відповідних реформ в МВС суспільство отримало більший доступ до інформації про ці злочини. Нижче ми узагальнюємо нову інформацію про ці два типи протизаконної діяльності, що була оприлюднена останнім часом.

3.а. Справа Подольского та система політичного залякування

9 червня 2000 року Олексія Подольского, журналіста та політичного діяча, було викрадено та побито, до нього були застосовані тортури через удушення паском. Тяжко пораненого, його залишили у лісі. Нападники, котрі, як показало подальше слідство, були офіцерами МВС під керівництвом Олексія Пукача, погрожували вбивством, якщо Подольський не припинить свою громадянську та політичну діяльність. Аналогії зі справою Гонгадзе вражають: лідер групи, спосіб викрадення, техніка катування та вид погроз були однакові. Єдина суттєва різниця полягає в тому, що Подольський залишився живим. Справа Подольского підтверджує, що викрадення Гонгадзе не було поодиноким фактом, та що пан Пукач та інші офіцери МВС неодноразово діставали вказівки в такий спосіб розібратися із журналістами або іншими небажаними особами.

Подольський та його друзі мали проблеми з перешкоджаннями до розслідування справи, подібними до тих, на які натрапили родина та друзі Гонгадзе. Відповідаючи на наші запитання, пан Подольский розповів, що одразу після того, як на нього напали, він написав заяву, де стверджував, ніби наказ скоїти цей напад віддав Юрій Кравченко, на той час Міністр внутрішніх справ. Подольський наполягав на розслідуванні цієї версії. Він був членом громадської правозахисної організації «Ми», яка піднімала також політичні питання і оприлюднила інформацію про переслідування та стеження за своїми активістами. Інших членів цієї організації побили невідомі, але не так серйозно. Правоохоронні органи розпочали слідство лише за два місяці після нападу, у серпні 2000 року, виключно за статтею Кримінального кодексу про хуліганство. 12 І лише після Помаранчевої революції у грудні 2004 року та внаслідок тих змін, що відбулися у ГПУ, розслідування справи Подольського було прискорено та успішно передано до суду групою слідчих на чолі з Романом Шубіним та Юрієм Грищенком. З документів ГПУ, що з’явилися у публічному доступі, стає ясно, що Шубін та Грищенко вважали, що справа Подольського є тісно пов’язаною зі справою Гонгадзе, та думали, що, розслідуючи організацію обох нападів, вони могли викрити систему залякувань усередині МВС, елементами якої були обидві справи. У жовтні 2005 року слідчий Роман Шубін та два інші слідчі з СБУ, майор Е. Скуліш та майор І. Герасимович, спільно підписали план подальшого розслідування у справі Гонгадзе, який назвали «Планом додаткових слідчих дій та оперативно-розшукових заходів у кримінальній справі № 60-1241 за фактом навмисного вбивства журналіста Г. П. Гонгадзе» 13. Серед заходів, котрі мусили забезпечити прогрес у пошуку замовників вбивства журналіста – вони будуть перераховані повністю у Розділі 6 нижче, – пан Шубін та його колеги з СБУ планували також розслідувати дії тих, хто замовив та здійснив напад на Подольського, а також тих, хто перешкоджав розслідуванню цієї справи.

Розслідування нападу на Подольського, було закінчено минулого року, справу передано до Апеляційного суду м. Києва, а 8 травня 2007 року суддя оголосили вирок: двоє колишніх працівників МВС, колишній полковник Микола Наумець та колишній майор Олег Мариняк, були визнані винними в скоєнні нападу та викраденні пана Подольського. Їх засудили до трьох років ув’язнення, позбавлення звання, заборони обіймати високі посади у майбутньому. Під час попереднього розслідування пан Наумець визнав свою провину, розкаявся та попросив у жертви та її родини вибачення. Відтак пан Подольський та його адвокати просили мінімальне покарання для Наумця. Із встановленого в досудовому та судовому слідстві випливає, що виконавцями цього злочину були Наумець, Мариняк та генерал Пукач. Останнього також підозрюють у тому, що він керував викраденням Георгія Гонгадзе. Згідно з офіційною інформацією, він залишив Україну і оголошений у розшук через Інтерпол. У суді було зазначено, що Пукач, Наумець та Мариняк викрали Подольського, вивезли його у ліс за селищем Петрівське поблизу міста Прилуки Чернігівської області, побили його, погрожували вбити, якщо не припинить свою громадянську та політичну діяльність. Погрожуючи вбити жертву, вони демонстрували Подольському каністру до бензину та лопату. Пукач катував Подольського, намагаючись задушити його паском.14

Для слідчої групи на чолі з Шубіним та Грищенком напад на Подольського був одним з фрагментів цілісної картини, елементом якої також була справа Гонгадзе. Їхній „План додаткових слідчих дій” встановив метод пошуків, за допомогою котрого велося розслідування вбивства Георгія, вивчаючи водночас формальні та неформальні зв’язки Пукача з іншими офіцерами МВС та відстежуючи, як саме був організований напад на Подольського. Одна з версій слідства полягала в тому, що вбивство Гонгадзе міг замовити будь-хто, послуговуючись мережею під керівництвом найвищих посадовців МВС Едуарда Фере та покійного Юрій Дагаєва, а також інших осіб.

Серед пропозицій плану були наступні наміри:

- (і) розширити обсяг розслідування, проаналізувати контакти Пукача на рівні вищого керівництва МВС тощо, зважаючи, що саме він організував напади і на Подольського, і на Гонгадзе, „отримавши незаконні вказівки від вищих посадовців МВС, особи котрих ще не були встановлені”;

- (іі) вивчити сенс контактів після вбивства Гонгадзе, що мали між собою Пукач, Дагаєв та Фере, та проаналізувати докази їхньої ролі в плануванні вбивства Гонгадзе;

- (ііі) у з’вязку з цим розслідувати факти подальшого транспортування тіла Гонгадзе до Таращанського лісу;

- (iv) у зв’язку з цим розслідувати знищення документів, що мали відношення до справи Гонгадзе в 2001 та 2003 роках – злочин, за який було затримано у 2003 році Пукача – в першу чергу, допитавши посадовців Головного управління кримінального пошуку;

- (v) у зв’язку з цим „з’ясувати роль осіб, причетних до перешкоджання слідству й розкриттю тяжкого злочину, зокрема, умисного вбивства журналіста Г. Р. Гонгадзе”, та в першу чергу допитати названих посадовців, котрі не надали документи ГПУ.

Одим з успіхів розслідування, був запис свідчень Олександра Поповича, - одного з трьох офіцерів, котрі нині є підсудними в суді за участь у вбивстві Гонгадзе. Цей допит дозволив слідчим здобути наступну інформацію. Попович, котрий був водієм Пукача, повідомив слідчим та засвідчив у суді, що Пукач, Фере та Дагаєв зустрілися у ресторані наприкінці жовтня 2000 року, за п’ять або шість тижнів після смерті Гонгадзе та обговорювали смерть Гонгадзе й необхідність перепоховання тіла. Журналісти веб-сайту Glavred.info зробили тоді припущення: могло бути, що Дагаєв, на той час Начальник Державного управління справами (ДУС) України, домовився з Фере та Пукачем організувати вбивство Гонгадзе без відома Кучми та Кравченка. Ми вважаємо, що ця версія вартує детальної перевірки.15

Коли автори складали попередні звіти, ми не знали про важливість ролі Фере та покійного Дагаєва, як її показали слідчі пізніше. Варто уважніше дослідити оприлюднену інформацію про кар'єрний зріст цих осіб.

Генерал Фере почав працювати у МВС в 1962 році. З 1977 року пан Фере здобув високу посаду в системі МВС – став заступником голови Головного Управління. У 1984-92 роках він очолював 7 управління міністерства, котре, згідно з журналістським розслідуванням, у радянські часи «відповідало за стеження за дисидентами та за залякування їх методом «вивезення до лісу» 16 – точно в такий же спосіб, котрий застосували до Подольського та Гонгадзе. У 1992-95 роках Фере був головою одного з управлінь МВС, яке опікувалося кримінальними розслідуваннями. У 1995 році, коли Кравченко став Міністром внутрішніх справ, Фере призначили очолювати апарат міністерства. У листопаді 2001 року, після того, як головою Державного управління став друг Фере Юрій Дагаєв, сам Фере оформився радником Дагаєва.

Генерал-майор Дагаєв почав працювати у МВС в 1972 році, коли йому було 22. З 1993 року він очолював ДАІ, українську дорожну міліцію, а наприкінці 90-их, за Кравченка, став заступником Міністра внутрішніх справ. Тоді він брав участь у створенні елітного озброєного підрозділу «Кобра». У лютому 2000 року конфіденційним наказом, котрий не було надруковано, Дагаєва було призначено головою Державного Управління Справами, себто структурою, котра напряму обслуговувала Президента Леоніда Кучму.

Комплексне розслідування про зв'язок між системою залякувань в МВС та обставини вбивства Георгія Гонгадзе, запропоноване Романом Шубіним та його колегами, видається обгрунтованим. На користь такого підходу свідчать наступні три аргументи:

- по-перше, Дагаєв помер в середині 2003 року, - втой же час, коли Фере потрапив у кому, з якої, на думку лікарів, йому не вийти;

-по-друге, Шубін та Грищенко торік були усунені від слідства саме після того, як план було укладено й розпочаловся успішне його виконання;

-по-третє, - і це найважливіше, - ми припускаємо, що, оскільки для подальшого розвитку розслідування потрібна неабияка політична підтримка, нині на політичному рівні має місце або недбалість, або свідоме перешкоджання слідству.

Смерть Дагаєва та хвороба Фере, разом із смертю Міністра внутрішніх справ Кравченка та зникненням без вісті Пукача означає, що ніхто з потенційно найважливіших свідків не може бути допитаним. Не дивно, що долі Дагаєва та Фере спичинили цілу серію різних версій, оприлюднених у ЗМІ. У Фере у червні 2003 року стався інсульт, через який він досі перебуває в центральному госпіталі МВС в несвідомому стані, у комі, і лікарі не прогнозують одужання. Фере втратив функції мускульного руху та мовлення. За три тижні після інсульту Фере стався також інсульт з Дагаєвим, який, після невдалої операції в одній з австрійських клінік, закінчився його смертю.17 Припущення, що обидва фігуранти могли бути отруєними, оприлюднювалися в українських ЗМІ, і ми вважаємо, що це питання мало бути дослідженим ГПУ.

3.б. Неформальні мережі, які займалися неполітичною злочинною діяльністю всередині МВС

З 2002 року українське суспільство обговорювало можливі зв’язки між організацією вбивства Гонгадзе та іншими видами протизаконної діяльності всередині МВС, які здійснювалися не з політичними цілями, а за корисливими мотивами.

Особливо багато припущень з'явилося в зв'язку зі справою «перевертнів», - банди, до котрої входили чинні та колишні офіцери МВС, які здійснили 11 вбивств та кілька викрадень у період з 1996 до 2000 року. Метою злочинів було отримати викуп у рідних своїх жертв. Підробиці справи вперше було оприлюднено у журналістських розслідуваннях в 2002 році, 18 за правління Кучми розслідування цієї справи правоохоронними органами просувалося повільно і нарешті було передано ГПУ до суду прямо після Помаранчевої революції.19 Судовий процес над 12 членами банди, включно з чотирма колишніми офіцерами МВС, розпочався у Дніпровському районому суді у листопаді 2005 року.20

Існують певні непрямі зв’язки між справою «перевертнів» та справою Гонгадзе та, імовріно, також і прямі зв’язки. На можливість прямого зв’язку було вказано Ігорем Гончаровим – керівником банди та колишнім офіцером МВС, який помер за гратами в серпні 2003 року, - ми детально згадували про це в наших попередніх звітах. Перед смертю Гончаров написав листи, звинувачуючи «перевертнів» у вбивстві Гонгадзе за наказом Міністра внутрішніх справ Кравченка. Гончаров писав, буцімто інші співробітники МВС прагнуть вбити його, щоб не дати йому оприлюднити цю інформацію. Відтак громадськість ознайомилась з листами, з яких випливає, що Гончарова, можливо, вбили, або що його смерть пришвидчили неправильним ужитком знеболюючого.21 Правозахисники та інші спостерігачі вважають, що ці свідчення, оприлюднені від імені Гончарова вже після його смерті, можливо, не є достовірними повністю, а також - що листи, котрі були підписані його прізвищем, могли бути використані з метою свідомого заплутування слідства у справі Гонгадзе й відвернення уваги від пошуків правди. Оскільки можливі різні версії подій, то твердження Гончарова однозначно заслуговують на увагу слідчих, бо варто встановити, чи вони були об’єктом маніпуляції. Аналіз контексту, в якому писалися ті листи, може допомогти прояснити те, що відбувалося в МВС у часи, коли були організовані напади на Гонгадзе та Подольського.

Бодай непрямий зв’язок між справою „перевертнів” та справою Гонгадзе є важливим елементом розвитку подій довкола вбивства журналіста. Справа „перевертнів” виявила систему незаконної діяльності всередині МВС, яка тривала в 90-ті роки та на початку новjго десятиліття. Ця система передбачала як відвертий кримінал, яким займалися „перевертні”, так політичні злочини, до яких можна віднести напади на Гонгадзе та Подольського.

Існування подібних загонів Президент Кучма визнав у непрямий спосіб ще 6 лютого 2003 року, коли видав Указ, яким зазначалося, що робота Управління по боротьбі з організованою злочинністю та корупцією (УБОЗ) є „неадекватною та неефективною” та передбачались реформи. Пізніше підтвердилося, що офіцери, причетні до справи „перевертнів” та іншої незаконної діяльності, працювали в управліннях, про які згадував у наказі Президент Кучма, - наприклад, в Головному управлінні кримінального пошуку (де також працював генерал Пукач) та в Управлінні по боротьбі з організованою злочинністю.22

Питання злочинної діяльності всередині МВС неодноразово обговорювалося українськими журналістами задовго до Помаранчевої революції. Олександра Примаченко, наприклад, писала в „Дзеркалі тижня”:

„Чимало працівників правоохоронних органів сьогодні впевнені, що унікальність «банди перевертнів», про яку так багато говорять і пишуть, зовсім не в самому факті її існування, а лише в тому, що вона була виявлена. Бо такого роду «неформальні об’єднання» у нашій державі перехідного періоду далеко не поодинокі. Принаймні, якщо говорити про конкретні злочинні діяння, інкриміновані її членам”. 23

Аби продемонструвати масштабність заявленої проблеми, пані Примаченко звернула увагу на те, що за кримінальні злочини у 2003 році у судах було засуджено 160 працівників правоохоронних органів, включно з 139 співробітниками МВС. У грудні 2006 року повідомлялося, що справу іншої банди 7 „перевертнів”, працівників МВС у Києві та Житомирі, передано до суду.24

Після Помаранчевої революції Юрій Луценко, новопризначений Міністр внутрішніх справ, оголосив широкомасштабне реформування МВС. Однією з новацій була реорганізація Управління по боротьбі з організованою злочинністю. Луценко зазначив у інтерв’ю газеті „Факти”, що систему спостереження, до якої належали переслідувачі Гонгадзе, також було повністю реорганізовано в такий спосіб, щоб діяльність працівників МВС систематично перевірялася працівниками СБУ. 25 Проте, як це зазначається у Розділі 6 цього звіту, немає доказів, що зусилля з реформування міністерства супроводжувалися хоч якимось суттєвим прогресом у розслідуванні ГПУ стосовно ролі тих криміналізованих підрозділів МВС та ланцюгів, що сформувалися всередині силових органів, в замовленні та організації вбивства Гонгадзе. Навпаки, пропозиції команди Шубіна-Грищенка в цьому напрямку, схоже, були залишені без уваги.

4. Відсутність прогресу в використанні „записів Мельниченка”

Оприлюднення „записів Мельниченка” в українському парламенті у листопаді 2000 року лідером Партії соціалістів Олександром Морозом стало поворотним пунктом у справі Гонгадзе. До цього моменту Гонгадзе був одним з багатьох убитих в Україні журналістів, чиї вбивці, схоже, вдало уникли правосуддя. Записи, зроблені охоронцем Президента майором Мельниченком у кабінеті Леоніда Кучми, за відсутності обгрунтованого спростування, могли б правити за докази того, що Кучма та інші політики високого рангу, такі як Володимир Литвин, Леонід Деркач та покійний Юрій Кравченко, справді розмовляли про те, як зашкодити Гонгадзе, за декілька тижнів до його викрадення.

У період між оприлюдненням записів та Помаранчевою революцією (з листопаду 2000-го до грудня 2004-го років) існували потужні перешкоди, котрі не дозволяли передати ці записи до суду, а Мельниченку постати перед українським судом свідком у справі Гонгадзе. Мельниченко виїхав з країни, розсудивши, що його записи несуть у собі небезпеку його життю. Генпрокурори, один за іншим, під тиском, можливо, Президента Кучми та інших політиків, відмовлялися бачити зв’язок між тими записами та зникненням Гонгадзе, вони не шукали шляху дійсно надійної перевірки автентичності записів та часто робили заяви з метою їхньої дискредитації.26 Помаранчева революція породила надію, що політичне гальмування експертизи записів припинеться, Мельниченко зможе свідчити в суді. Незабаром після Помаранчевої революції, у березні 2005 року Святослав Піскун, котрого під час президентських виборів за рішенням суду було повторно призначено Генеральним прокурором, закрив справу, яку було відкрито за фактом незаконного підслухування в президентському кабінеті (№ 49-945) і котра була серйозною перешкодою до повернення Мельниченка до України.27

Дотепер, за два з половиною роки, майор Мельниченко відвідував Україну якнайменше двічі, у листопаді 2005 року та вересні 2006 року. Він зустрічався з посадовцями в ГПУ щонайменше 6 разів, робив звернення до парламенту та безліч публічних заяв. Але і Мельниченко, і ГПУ не використали або відхилили всі наявні можливості співпраці, і не забезпечили три провідні законні передумови до використання записів в українських судах, тобто:

- (і) щоб оригінали записів, зроблених Мельниченком (а не копії) були надані ГПУ та долучені до матеріалів справи за фактом вбивства Гонгадзе;

- (іі) щоб апаратура, за допомогою якої було зроблено записи, була також надана ГПУ;

- (ііі) щоб Мельниченко сам дав свідчення ГПУ, які потім повторив у суді, (а) пояснивши умови, за яких записи було зроблено та (б) мотивацію, для чого вони були зроблені (адже ці дії були явно протизаконні) таким чином, щоб ці пояснення були сприйняті як „суттєві”, щоб суд міг їх залучити як докази.

На час написання звіту, Мельниченко не надав ані оригінали, ані апаратуру, за допомогою якої було зроблено записи. Юрій Фельштинський з „Фонду громадських Свобод” (громадської організації, котру фінансує російський мільярдер Борис Березовський), з яким Мельниченко колись співпрацював, у листопаді 2005 року надав ГПУ копії записів на диску CD, які Фонд отримав раніше від Мельниченка.28

Це затягування справи, яка до Помаранчевої революції тривала четвертий рік, ще на два з половиною роки, і ГПУ, і Мельниченко, пояснюють непереконливими відмовками. Водночас, непринципові та неадекватні питання, що в той чи інший спосіб стосуються записів, неодноразово публічно обговорювали і ГПУ, і можновладці.

Наприклад, у вересні 2006 року Генеральний прокурор Олександр Медведько повідомив про здійснення фоноскопічної експертизи записів. У липні 2007 року в інтерв’ю нашому розслідуванню заступник генпрокурора Микола Голомша зазначив, що експертизу було проведено й у кабінеті президента, щоб визначити, чи могли насправді бути зроблені там „записи Мельниченка”. 29 Ця експертиза навіть стала об’єктом суперечки Мельниченка з нинішнім головою Секратеріату Президента Віктором Балогою. 30 проте, подібні експертизи не здатні суттєво просунути розслідування у справі Гонгадзе, адже робилися вони без оригіналів записів та без оригінальної апаратури, як і без особистих свідчень Мельниченка.

У громадськості сформувалося враження, ніби навколо записів відбувається активна робота. Проте, жодного суттєвого зрушення не відбулося. Майор Мельниченко таки дав свідчення ГПУ, але публічно зазначив, що не надасть доказів суду, поки не буде виконано різних його умов.

Отож, 15 вересня 2006 року, на шосту річницю зникнення Гонгадзе, його друзі та рідні критично висловилися щодо позиції пана Мельниченка. Останній заявив у парламенті, що він лише тоді свідчитиме у суді, коли записи будуть „прийняті як докази”, і що на то Генеральний прокурор Олександр Медведько нібито відповів, що записи не можуть бути прийняті через те, що Мельниченко не спромігся надати докази їх автентичності. 31

Одною з очевидних проблем офіційного розслідування є постійне та свідоме небажання майора Мельниченка відповідати необхідним для українського суду критеріям. Одразу після Помаранчевої революції, коли в Україні далі зберігалась політична нестабільність, він висловив недовіру до ГПУ та інших органів влади. Це було повністю зрозуміло, зважаючи наповедінку влади у справі Гонгадзе. Тоді у березні 2005 року справу проти Мельниченка закрили та були надані гарантії його особистої безпеки і Кабінетом Міністрів, і Службою Безпеки України.

Ми жодним чином не бажаємо казати, ніби умови в Україні були ідеальними, або - що стандарти судової системи стали особливо високими. Проте, нереалістично також очікувати на блискавичні покращення. Якщо справа про замовників убивства Гонгадзе колись потрапить до суду, це відбудеться в умовах нинішньої української судової системи. Враховуючи правдиві реалії, важко пояснити небажання до співпраці майора Мельниченка.

Додаткова проблема полягає також у тому, що про те, в який спосіб було зроблено записи Мельниченка, було оприлюднено безліч суперечливої інформації. Різноманітні достовірні джерела, включно з покійним Олександром Литвиненком, близьким приятелем Мельниченка та його колишнім колегою по роботі в спецслужбах, свідчать, що Мельниченко, коли робив свої записи, працював не сам, а разом із іншими офіцерами безпеки,.32 Ми дотримуємося, як і раніше, думки, висловленої в наших попередніх звітах, що, як би записи не були зафіксовані, вони залишаються важливим джерелом доказів у справі Гонгадзе. Проте, сьогодні стало очевидним, що питання способу запису може, імовірно, частково пояснити небажання Мельниченка надати необхідні суду докази.

У березні 2006 року було оприлюднено інформацію, за якою упродовж 2000 року Мельниченко, коли робив записи, тісно співпрацював з лідером соціалістів Морозом та колишнім прем’єр-міністром Євгеном Марчуком. Ця інформація, котру у приватній розмові записав сам Мельниченко, і яку пізніше було оприлюднено у вигляді заяви, також додає сумнівів до всього сказаного колишнім майором держохорони.

Аби прояснити ситуацію, „Українська Правда”, (сайт, що був заснованим Георгієм Гонгадзе), вимагає на своїх шпальтах знову відкрити справу проти Мельниченка за фактом незаконного прослуховування кабінету Кучми. На думку журналістів цього інтернет-ресурсу, це був би найкращий засіб змусити Мельниченка надати життєво важливі для справи докази, яких бракує слідству й суду з того часу, як записи було оприлюднено.

Інформацію на цю тему було викладено у березні 2006 року в „Українській правді” у вигляді розшифровок розмов, котрі, можливо, відбулись у 2003 році між Мельниченком та його потенційним біографом, журналістом „Радіо Свободи” (Radio Free Europe/ Radio Liberty) Романом Купчинським. Розмову було надруковано в „Українській Правді” у текстовому форматі, з доданими аудіо-файлами MP3. Купчинський давав відповідні свідчення Генпрокуратурі та передав записи слідчим. У записах можна почути, як Мельниченко каже, що він ділився з Марчуком та Морозом інформацією, котру отримав внаслідок прослуховування кабінету Кучми ще в 1999 - 2000 роках, хоча обидва (політики – перекладач) спростували ці твердження раніше.33

„Українська Правда” зазначила, що Мельниченко не давав згоди публікувати записи. У редакторському коментарі на сайті було зазначено, що з того часу, як не стало Гонгадзе, пани Марчук та Мороз „категорично відкидали будь-яку імовірність власної причетності до процесу „записів Мельниченка”. „Українська Правда” відзначила тоді: „було доведено, що Євген Марчук був у постійному контакті з Мельниченком у 1999 році та заохочував його, зокрема і фінансово, робити записи у кабінеті Кучми”. Інтернет-газета повідомила також : є „причини вважати”, що Мороз співпрацював з Мельниченком „задовго до того, як Георгій Гонгадзе зник, з початку 2000 року”.

У оприлюдненій розмові Мельниченко пояснює, як він уперше зустрівся з Марчуком на початку весни 1999 року, як він взяв у нього гроші, як передав йому інформацію, про яку дізнався з записів, як він зустрівся з Морозом на початку 2000 року, до яких пересторог вдався Мороз, аби зустріч відбулася таємно, як передавалася інформація Морозу про провокації проти опозиційних політиків, що обговорювалося в кабінеті Кучми...

Далі „Українська Правда” повідомила, що хоча Мельниченко відвідав Україну та мав шість зустрічей з працівниками ГПУ, він „відмовився розмовляти про обставини, за яких він робив свої записи, ані пояснювати питання оригіналів записів”. Спочатку Мельниченко пояснив своє небажання говорити, зазначивши, буцімто Мирослава Гонгадзе попросила його не відповідати на такі питання, - пізніше це було публічно спростовано Мирославою Гонгадзе. „Українська Правда” зробила висновок: „Раніше кримінальна справа проти Мельниченка, здавалося, гальмувала розслідування справи Гонгадзе. Зараз через поведінку Миколи Мельниченка, ситуація змінилася на кардинально протилежну”. Лише повторне відкриття справи за фактом незаконного прослуховування кабінету Кучми зможе переконати Мельниченка говорити”, - аргументувала „УП”.

Відмова Мельниченка повідомляти подробиці про те, яким чином робилися записи, спільно з недостатнімі зусиллями слідства ГПУ внеможливлюють будь-який прогрес стосовно передачі записів Мельниченка до суду в якості доказів. Ми вважаємо, що варіант імовірного повторного відкриття справи проти Мельничнека, можливо, було б сенс розглядати, якщо в жодний інший спосіб ГПУ не може забезпечити надання записів до суду.

5. Позиція провідних політиків стосовно розслідування

Враховуючи значення справи Гонгадзе для розбудови демократії в Україні, ми вважаємо, що позиція провідних політиків, котрі або самі повідомляли, що мають інформацію про цю справу, або які, за логікою подій, мусили б мати таку інформацію, варта ретельного дослідження. Відповідно, виникають наступні питання.

5.а. Олександр Мороз

Олександр Мороз, спікер українського парламенту та лідер Партії соціалістів, очевидно є важливим свідком у справі Гонгадзе. Саме Мороз отримав „записи” від майора Мельниченка та дав прослухати їх у парламенті в листопаді 2000 року. Він часто й публічно висловлювався про цю справу. Поза тим, його роль і за сім років по смерті Гонгадзе, залишається не до кінця з’ясованою.

По-перше, Мороз не раз казав, що знав про те, що за Гонгадзе стежать представники силових структур і що попереджав про це Гонгадзе. В інтерв’ю у лютому 2001 року він зазначив: „З часу, коли я залишив посаду спікера парламенту (у травні 1998 року), я підтримував добрі стосунки з посадовцями високого рангу в Міністерстві внутрішніх справ, СБУ та інших структурах. З цих джерел я дізнався, що за Гонгадзе стежать. Я сказав Гонгадзе, що готується щось серйозне. Проте він міг не повірити в це. (...) Я порадив йому написати в ГПУ”.34 7 вересня 2006 року Мороз знову публічно повідомив під час брифінгу для преси, що сподівався дати свідчення суду про „ситуацію, коли він попереджав Гонгадзе, що за ним стежать, та переконував його зв’язатися з ГПУ щодо цього”.35

Ці заяви спонукають до роздумів: від кого точно з „посадовців високого рангу в Міністерстві внутрішніх справ, СБУ та інших структурах” Мороз дізнався про стеження за Гонгадзе? Що ще він знав про систему залякування всередині МВС? Чи дав він свідчення по цих питаннях ГПУ? Що ще він робив з цією інформацією упродовж двох з половиною років після Помаранчевої революції?

По-друге. Залишається нез’ясованим, коли Мороз уперше увійшов у контакт з Мельниченком і якої природи була їх співпраця? Мороз чимало разів наполягав, що вперше зустрівся з Мельниченком 18 жовтня 2000 року, тобто через місяць після того, як Гонгадзе було вбито. Ця інформація спростовується декількома іншими джерелами, наприклад:

а) розповідь про „касетний скандал” Володимира Цвіля, котрий допомагав Мельниченку, коли той вперше виїхав з України у листопаді 2000 року, де зазначено, що Мороз познайомив Цвіля з Мельниченком навесні 2000 року;36

б) запис приватної розмови самого Мельниченка, що її надрукувала „Українська Правда” у березні 2006 року (див. вище), де сказано, що майора звели з Морозом на початку 2000 року, і що з цього часу той передавав інформацію, використовуючи записи.

З початку 2000 року Мороз мусив багато знати про систему залякування в МВС, щоб мати можливість попередити Гонгадзе про стеження. Зважаючи на декілька пубілчно висловлених припущень про те, ніби лідер соціалістів зустрівся з Мельниченком раніше дати, котру він називав сам, слідству було б важливо уточнити цю інформацію.

Очевидно, сподіваючись поглибити розслідування у листопаді 2005 року, команда Шубіна-Грищенка в ГПУ взяла до уваги важливість уточнити характер контактів Мороза та Мельниченка. В „Плані додаткових слідчих дій” було запропоновано розслідувати „обставини, за яких М. Мельниченко та О. Мороз познайомилися один з одним”, а також встановлення інших, окрім Мельниченка, осіб, котрі могли брати участь у процесі записування в кабінеті Президента; кому та за яких обставин Мельниченко передав записи; хто пропонував записи лідеру Партії комуністів Петру Симоненку; чи був контакт і який між Морозом, Гонгадзе та деякими іншими політиками; чи партнери Мельниченка А. І. Євко та „Пашун” були причетні до переписування та публікації записів.37 В інтерв'ю цьому журналістському розслідуванню у липні 2007 р. заступник генерального прокурора Микола Голомша відмовився коментувати, чи слідство працює ще в цьому напрямку, чи ні.

У своєму редакційному коментарі про записи Мельниченка „Українська Правда” стверджувала, ніби Мороз не співпрацював зі слідством ГПУ. У відповідь спікер подав позов за наклеп. 26 грудня 2006 року Печерський районний суд визнав обгрунтованими позовні вимоги Мороза та наказав „Українській Правді” надрукувати спростування. „Українська Правда” зазначила, що має намір подавати апеляцію.38 Фактично твердження Мороза, що він співпрацював зі слідством не повністю відповідає інформації самої ГПУ. Слідчий ГПУ Олександр Харченко підтвердив у листі юристам „Української Правди”, що (і) слідчі зустрічалися з Морозом у грудні 2000 року і ще у 2005 року, але ці зустрічі завжди проходили у стінах парламенту, і (іі) ці зустрічі завжди закінчувалися за вимогою Мороза, котрий казав, що має виконувати інші службові обов’язки, тобто до того, як допит було закінчено. Інший документ – рапорт слідчого Григорія Гарбузи, котрий працював зі справою Гонгадзе, але згодом був усунутий і пізніше взагалі пішов з ГПУ, також містисть інформацію про складність домовитися про розмову з Морозом у справі загибелі журналіста.39 Автори цього розслідування написали листа Морозу з проханням прокоментувати усі ці питання, але не отримали відповіді.

5.б. Євген Марчук

Мельниченко заявляв, що вперше почав записувати розмови у кабінеті Президента Кучми за вказівкою Євгена Марчука, колишнього прем’єр-міністра та колишнього вищого посадовця КДБ, котрий згодом, наприкінці 1999 року, був призначений секретарем Ради Національної Безпеки та Оборони України. Ми були неспроможні знайти хоч якісь записи будь-якої публічної заяви пана Марчука по справі Гонгадзе. Як колишній прем’єр-міністр та колишній вищий посадовець КДБ, він мав би володіти інформацією про систему залякувань у МВС та мусив бути спроможним підтвердити або спростувати версію подій від Мельниченка. Ми не знаємо, чи давав пан Марчук свідчення слідчим.

5.в. Володимир Литвин

Припущення про причетність до справи Гонгадзе Володимира Литвина, колишнього спікера парламенту, походить з його можливої участі у розмовах з Президентом Кучмою про плани завдати шкоди Гонгадзе, що їх записав Мельниченко. Литвин був помічником Президента Кучми з 1994 по 1999 роки, і потім, у 2000 році, був призначений головою президентської адміністрації. З 2002-го по 2006-ий, тобто і до і після Помаранчевої революції, Литвин був головою Верховної Ради. „Записи Мельниченка” містять чотири розмови, де обговорюється план завдати шкоди Гонгадзе. Учасниками тих розмов нібито є Леонід Кучма, Юрій Кравченко, Леонід Деркач та Володимир Литвин. Розмова, в якій начебто брав участь Литвин, була наступного змісту. Ця версія спирається на копії записів, що зберігаються у Міжнародному Інституті Преси у Відні та були перекладені Ярославом Кошівим, автором книги про справу Гонгадзе:

[Кучма] Дай мені теж саме про „Українську Правду” та... І ми вирішимо, що з ним робити. Він зайшов надто далеко.

[Литвин] Мені потрібно почати (судову) справу.

[Кучма] Що?

[Литвин] Почати справу? (неможливо розібрати)

[Кучма] Добре.

[Литвин] Справу - ми зробимо копії.

[Кучма] Ні, мені не потрібна справа.

[Кучма] „Українська Правда” дуже просто, негідник, козел, грузин, грузин.

[Литвин] Гонгадзе?

[Кучма] Гонгадзе. Ну, хто його фінансує?

[Литвин] Ну, він активно працює з (...) Морозом, з „Гранями” (газета, котру фінансувала Партія соціалістів). У суботу я бачив ... з (соціаліст, депутат парламенту Володимир) Макеєнком.

[Кучма] Може, притягнути депутата до суду, дати юристам притягнути це до суду. Це ж до прокурора, так?

[Литвин] Ні, спустіть Кравченко, на мою думку, вирішуйте як, і також (Горбанієв, або Команієв,) та Холондович (котрий очолював головне управління матеріально-технічного контролю МВС).

[Кучма] Просто лайно – чи є яка небудь межа, в кінці кінців, сучий син, його потрібно депортувати – мерзотник – в Грузію та кинути там сидіти на жопі!

[Литвин] Вивезти його до Грузії та кинути там.

[Кучма] Чечени мають викрасти його та просити викуп!

(Джерело: Міжнародний інститут преси (IPI), GO3007p2.dmr, 0:07:38-0:10:45, 3 липня 2000 р.)40

Ми не знайшли записів жодних коментарів Литвина щодо справи Гонгадзе до Помаранчевої революції. Під час революції Литвин, котрий раніше був вірним союзником Кучми, перейшов на інший бік та заявив, що підтримує ідею третього туру виборів, чого вимагали революціонери. Залишившись на посаді спікера парламенту, він почав публічно коментувати справу Гонгадзе.

В жовтні 2005 року Литвин звернувся до Парламентської Асамблеї Ради Європи у справах інтеграції України в європейські інституції та з низки інших питань. Цитоване питання було поставлено Матіасом Еорсі, угорським депутатом:

Пан Еорсі (Угорщина): Нам було дуже приємно почути від президента Ющенка, що справу Гонгадзе розслідують, але також ми чули, що ви особисто були одним з тих, кого можна було почути на записах Мельниченка, ви вели розмову з колишнім Президентом Кучмою про те, як позбутися критичного журналіста, Гонгадзе. Я був би дуже радий почути від вас коментарі.

Офіційна роздруківка засідання англійською мовою, котра не є офіційним дослівним перекладом ( з української – ІМІ), дає наступну відповідь:

Пан Литвин сказав, що ситуація є не зовсім такою, як це було зазначено. Деякі речення було додано до звіту (української парламентської комісії у справі Гонгадзе), не було висновку, і він відхилив будь яку ідею політизації.

Репортер „Української Правди” був присутнім на цих дебатах. Почувши, що Литвин заговорив українською, він записав його відповідь. Згідно магнітофонного запису, пан Литвин також сказав, ніби „міжнародна експертиза” виявила, що записи Мельниченка були змонтовані. Литвин також сказав, що звіт української парламентської комісії у справі Гонгадзе, в якому, зокрема, повідомлялося про можливу причетність Литвина до вбивства, „не був об’єктивним”.41 Поза тим, якщо існують відповідні «міжнародні експертизи», їх ніколи не публікували. Проте, колишній агент ФБР Брюс Кеніг здійснив свою, достатньо автоиритетну, експертизу записів, і якраз оприлюднив пртилежний висновок: що навпаки фрагменти записів Мельниченка з розмовами про Гонгадзе не були змонтовані.42

На нашу думку, пан Литвин, котрий також заявляв, що сподівається на розкриття справи Гонгадзе, міг допомогти слідству та пояснити: котра з „міжнародних експертиз” показала, що записи Мельниченка були змонтованими і чому це не спричинило покарання? Як він пояснює протиріччя між цитиваною ним експертизою та зробленими Кенігом та іншими експертами? Чому за весь той час, що минув після вбивства Гонгадзе, він не посприяв розв'язанню цих питань? Чи є в нього записи цієї розмови з президентом Кучмою від 3 липня 2000 року, і яким чином вони були підроблені? Ми надіслали Володимиру Литвину всі ці питання, але не отримали відповіді.

5.г. Заяви політиків про медичну експертизу тіла Гонгадзе

Також ми звернули увагу на цікаві заяви деяких політиків, зроблені у останні два роки, котрі знову ставлять під сумнів приналежність „таращанського тіла” Георгію Гонгадзе. У листопаді 2000 року російські експерти встановили з точністю до 99,96%, що Таращанське тіло було саме тілом журналіста. Пізніше три додаткових експертних групи з США, Швейцарії та Німеччини підтвердили це. Усі допустили можливість помилки менше ніж 1%, а деякі – менше ніж 0,01%. (слід зазначити, що методики ДНК експертиз ніколи не можуть давати нульову похибку).43 Була одна експертиза, здійснена клінікою „Genedia” в Мюнхені, у Німеччині. Вона єдина не дала позитивного результату, але журналістське розслідування показало, що процедурні норми не були дотримані, оскільки біологічний матеріал, що досліджувався, міг походити і не з „таращанського тіла”.44

Попри те, що „таращанське тіло”, на думку не лише авторів цього розслідування, а й за усіма визнаними міжнародними нормами, належить Георгію Гонгадзе, політики Сергій Головатий (колишній міністр юстиції) та Валерій Івасюк (колишній міністр охорони здоров’я), обидва були членами парламентської комісії у справі Гонгадзе, знову поставили питання про належність тіла. У березні 2005 року на прес-конференції Івасюк висловив думку, ніби-то більшість експертів виявила, що тіло „не належало Гонгадзе”, попри те, що насправді висновки експертів були як раз протилежними. 45 У той же час пан Головатий зазначав у вересні 2005 року, що він „не приймає” результатів, наданих різними експертами.46

Ми зенепокоєні, що подібні твердження можуть вплинути на хід розслідування, а також збільшити непорозуміння в суспільстві щодо цієї справи, що, в свою чергу, лише сприяло б подальшим перешкодам до пошуку замовників.

Генеральний прокурор Михайло Потебенько вішає локшину з трибуни парламенту про справу Гонгадзе

6. Розслідування ГПУ щодо замовників вбивства

6.а. Просування розслідування

17 вересня 2005 року, за п’ять років після вбивства Гонгадзе і за кілька тижнів після того, як ГПУ закінчило розслідувати справу проти трьох працівників МВС, котрі були присутніми при вбивстві журналіста, Президент Ющенко публічно заявив, що наступна стадія розслідування – встановлення замовників та організаторів вбивства – буде набагато складнішою. „Багато дійових осіб померло, і багато тих, хто живий, втекли в різних напрямках. (Але) я впевнений, що маємо слідчих, котрі будуть здатні довести цю справу до кінця”, - сказав він.47

Ще два роки пройшли, але розслідування просунулося вперед не надто далеко. Слідчі, котрих поінформовані спостерігачі вважають найбільш професійними, були усунені від слідства. Жодних справ не було відкрито проти посадовців, котрі перешкоджали розслідуванню на його ранніх стадіях. І один з тих, хто несе найбільшу особисту відповідальність за перешкоджання розслідуванню, колишній Генеральний прокурор Михайло Потебенько, був нагороджений державним орденом.

У жовтні 2005 року було здійснено деякі кроки, котрі мали б пришвидчити розслідування. Але в ГПУ відбулися кадрові зміни, котрі спочатку, схоже, уповільнили розслідування, а потім його фактично загальмували.

8 жовтня 2005 року було відкрито кримінальну справу за статтею 365, частиною 3 Кримінального Кодексу України за фактом незаконного звільнення від 29 жовтня 2003 року Генерального прокурора Святослава Піскуна українським Президентом Леонідом Кучмою. Підставою до судового розгляду стало припущення, ніби це звільнення „значним чином перешкодило” попереднє слідство у справі Гонгадзе. Розгляд справи Піскуна дозволив розслідувати низку подій, що сталися в 2003 році й почалися з відставки Піскуна, а закінчилися звільненням з-під варти генерала Олексія Пукача, котрий за даними майже усіх достовірних звітів, убив Гонгадзе та був найважливішим свідком щодо тих, хто замовив та організував убивство журналіста.48

12 жовтня 2005 року пан Піскун (котрий відновився на своїй посаді у грудні 2004 року, під час Помаранчевої революції), зазначив, що Юрій Луценко, Міністр внутрішніх справ та Ігор Дріжчаний, голова Служби Безпеки, ухвалили план другої стадії розслідування.49 Можливо, Піскун посилався на „План додаткових слідчих дій та оперативно-розшукових заходів у кримінальній справі № 60-1241 за фактом умисного вбивства журналіста Г.Р.Гонгадзе”, складений слідчим ГПУ паном Шубіним та двома слідчими з СБУ, майором Є. Скулішем та майор І. Герасимовичем, котрі згадувалися в Розділах 3 та 5 вище.50 Головні пункти цього документу, витік інформації про який з”явився в Інтернеті, і автентичність нам підтвердила підтвердила ГПУ, були такі:

(і) пропозиції розширити обсяг розслідування, аналізувати контакти вищих посадовців та ін. з Пукачем, котрий організував напади на Подольського та Гонгадзе „отримавши незаконні вказівки від вищих посадовців МВС, особи яких ще не були встановлені слідством”;

(іі) оперативні пропозиції щодо розшуку Пукача;

(ііі) це привернуло увагу до контактів після вбивства Гонгадзе, що мали між собою Пукач, Дагаєв та Фере, та спонукало до наміру розслідувати „усі контакти” між Дагаєвим та Фере та дослідити будь-які можливі докази їх причетності до рішення вбити Гонгадзе;

(іv) оперативні пропозиції для розслідування перевезення тіла Гонгадзе до Таращі;

(v) пропозиції розслідувати питання знищення документів, що мали стосунок до справи Гонгадзе в 2001 та 2003 роках, в першу чергу, провівши допити посадовців Головного Управління Кримінальних Розслідувань МВС;

(vі) заходи, щоб „встановити осіб, причетних до перешкоджань слідству та розкриттю тяжкого злочину, зокрема умисного вбивства журналіста Г.П.Гонгадзе” та, в першу чергу, допитати низку названих вищих посадовців МВС, котрі не надали документи ГПУ (Юрій Смірнов, колишній міністр; Олександр Гапон, колишній державний секретар; Г. Епюра, колишній державний секретар; та О.Карацюба, колишній голова таємного департаменту);

(vii) заходи щодо пошуку тих, хто замовив та виконав напад на Подольського;

(viii) заходи, щодо пошуку тих, хто перешкоджав розслідуванню справи Подольського;

(ix) пропозиції розслідувати публічні заяви, зроблені у вересні 2000 року політиком Сергієм Головатим, котрий сказав, ніби він запросив Гонгадзе на прес-конференцію 15 вересня, щоб розповісти про кампанію Кучми з метою дискредитувати Головатого; пропозиції розслідувати „обставини, за яких познайомилися Микола Мельниченко та Олександр Мороз”, встановити, хто окрім Мельниченка міг брати участь у записуванні розмов у кабінеті Президента, кому та за яких обставин Мельниченко передав записи; встановити, хто запропонував записи лідеру партії Комуністів Петру Симоненку; чи існували і якщо так, то які контакти між Морозом, Гонгадзе та різними іншими політиками, і чи партнери Мельниченка О. І. Євко та „Пашун” були причетними до переписування та публікації записів.

Публікація цього документу в Інтернеті мала не повністю позитивні наслідки. Він містив певні подробиці, що скомпрометували деяких свідків, і містили приховане попередження до людей, котрим було що приховувати. Спосіб, у який стався витік інформації, через рік після того, як цей документ було складено, мабуть, частково був наслідком ставлення суспільства, котре вважало, що розслідування триває надто повільно. В будь якому разі, ми вважаємо, документ зачепив чимало найважливіших напрямків, котрі потрібно було розробляти в ході слідства, та що варто передивитися, що є відомим суспільству про те, як просувається справа через рік після того, як документ було написано.

Згідно з публічно доступними джерелами, нічого або майже нічого не було досліджено за пунктами (і) про контакти Пукача з високопосадовцями та (іі) про розшук Пукача (див. Розділ 5.в. нижче), (ііі) про Фере та Дагаєва та (viii) про перешкоджання розслідувати справу Подольського. Щодо пункту (vi) про перешкоджання на початковій стадії розслідувати справу Гонгадзе та пункту (ix) про Мельниченка та інших політиків, було проведено деякі опитування, але величезний шмат роботи залишається не зробленим.

Стосовно пункту (v) про знищення документів також не помітно особливого прогресу, особливо у частині, що пов’язана з законодавством про державні таємниці.

Видається, найретельніше ГПУ дослідила інформацію за пунктом (іv) про перепоховання тіла Гонгадзе та за пунктом (vii) про напад на Подольського.

Коли у межах цього журналістського розслідування в липні 2007 року ми зустрічалися з заступником Генерального прокурора Миколою Голомшею, ми запитали, за якими напрямками здійснювалося розслідування. Він сказав (а), що „достовірність записів, котрі надав нам Мельниченко” була перевірена шляхом слідчого експерименту в президентському кабінеті (експеримент на записах, котрі не були оригіналами, за допомогою апаратури, котра не була оригіналом, і таким чином це може мати невелике значення для справи), і (б), що розшук Пукача триває. Відповідаючи на певні конкретні питання, він додав, що ГПУ досліджує зв’язок між Пукачем, Фере, Дагаєвим та іншими високими посадовими особами МВС.51

6.б Кадрові зміни

14 жовтня 2005 року, приблизно в той час, коли складався „План додаткових слідчих дій”, Ющенко звільнив удруге Генерального прокурора Станіслава Піскуна.52 (Піскун був звільнений в жовтні 2003 року, незабаром після того, як підписав ордер на арешт Пукача, та відновився на посаді під час Помаранчевої революції).

Незабаром після другого звільнення Піскуна, заступника Генпрокурора Віктора Шокіна замінили на посаді голови наглядового державного органу Віктором Пшонкою. Це було розцінено як серйозне пониження Шокіна в рангу, хоча він зберігав звання заступника генерального прокурора. Згодом Шокін сказав, що тоді його усунули з посади через розслідування справи Гонгадзе.53

У вересні 2006 року Рената Кузьміна, котрий працював у ранзі прокурора Донецька у Східній Україні, призначили заступником Генерального прокурора, і доручили контролювати розслідування справи Гонгадзе. У листопаді 2006 року пан Кузьмін публічно висловився про цю справу, натякнувши, що ГПУ вивчає „нову версію” цього злочину.54 У лютому 2007 року Шокін пішов з посади заступника Генпрокурора.55

У квітні 2007 року Олександра Медведька звільнили з посади Генпрокурора та замінили Станіславом Піскуном, котрий відновився в цій посаді втретє.56 Повернення Піскуна тимчасово послабило позиції Кузьміна та посилило позицію Голомші: 17 травня Піскун усунув Кузьміна від відповідальності за справу Гонгадзе та три інші важливі справи (отруєння Ющенка, смерть у 1999 році лідера Народного Руху В’ячеслава Чорновола та можливі фінансові махінації Олексія Івченка, колишнього голови національної компанії „Нафтогаз України”) та передав все це у відповідальність Голомші.57

Багато з цих змін мало політичні причини. Президент Ющенко у жовтні 2005 року замістив Піскуна Медведьком майже відразу після відставки уряду Юлії Тимошенко, коли „Помаранчева коаліція” розвалилася та вплив східного промислового лоббі та Партії регіонів посилились. Лідер Партії регіонів Віктор Янукович був призначений прем’єр-міністром у серпні 2006 року. Президент замінив Медведька Пискуном у квітні 2007 року, коли протистояння між Ющенком та Януковичем різко загострилося.

Для розслідування справи Гонгадзе найбільш важливою кадровою зміною було усунення від розслідування наприкінці 2006 року слідчих Романа Шубіна, Юрія Грищенка та Юрія Столярчука, котрі найбільш ефективно просували розслідування вперед. Варто процитувати інтерв’ю Валентини Теличенко, адвоката Мирослави Гонгадзе, котра має постійні контакти з ГПУ під час цілого розслідування справи.

Питання: Ви кажете, що Генпрокуратура нещодавно вдалася до чергової заміни слідчих у справі... Чи не призведе це бажання внести "свіжий погляд" до того, що справа зависне ще на кілька років?

Теличенко: Складається враження, що як тільки слідча група занадто близько підходить до певних осіб, її одразу ж змінюють, щоб новий склад починав знову перевіряти давно відкинуті версії. Лише одна відмінність – раніше слідчі наближувалися до виконавців, а зараз – до безпосередніх організаторів та замовників злочину. Я не можу позбутися думки, що все це нова Влада (тобто, ті, хто прийшов до влади під час Помаранчевої революції –автори звіту) робить це навмисно.

Твердження заступника Генпрокурора Рената Кузьміна, що "было принято решение, чтобы человек с новым взглядом, с новым мышлением и с новым подходом взял дело и оперативно в нем разобрался" важко назвати серйозним. Якщо існувала потреба підсилити слідчу групу, можна було просто доповнити її людиною "з новим мисленням".

Питання: Чому ж зараз знову міняють слідчих, адже з боку Генпрокуратури не видно було жодного руху у справі?

Теличенко: На мій погляд, заміна головних слідчих свідчить про намір заблокувати подальше розслідування, бо навіть талановитому слідчому потрібен час на вивчення матеріалів нової справи – а там близько 100 томів – та особисте спілкування з численними свідками. Наразі ж питання часу є принциповим – з кожним днем все складніше дістатися істини. (...) З кожним днем свідки все більше забувають важливі обставини подій, втрачаються цінні речові докази. Наприклад, в архівах закінчується термін зберігання документів, які могли б підтвердити окремі факти.58

На питання, яка з слідчих груп працювала найбільш ефективно, Теличенко сказала, що судячи з документів, які було передано до суду, це була група Шубіна-Столярчука та Грищенка: „хто був саме тими, кого неодноразово відстороняли від розслідування справи”.

Враховуючи сказане Валентиною Теличенко, автори цього журналістського розслідування вважають, що міжнародна журналістська спільнота та громадськість повинні домагатися правдивої інформації про кадрові зміни, що негативно вплинули на розслідування цієї справи.

6.в. Неспроможність розшукати Пукача

У нашому першому звіті ми детально розповіли, як генерал Олексій Пукач, котрого арештували за знищення документів, що мають відношення до справи Гонгадзе, був звільнений з-під варти. У нашому другому звіті ми детально поінформували, яким чином Пукач, котрий ще до Помаранчевої революції був публічно визнаним головним підозрюваним у вбивстві, в червні 2005 року уникнув арешту, імовірно, через витік інформації про заходи, передбачені до його затримання в Ізраїлі. Ми запитали, що саме було зроблено для того, щоб розслідувати (і) витік інформації у червні 2005 року, що дозволив Пукачу втекти, та (іі) якою була аргументація до його звільнення з-під варти, та які були справжні обставини відставки Генпрокурора Піскуна у 2003 році.59

Численні газетні публікації, що вийшли друком у вересні та жовтні 2005 року, покладали часткову відповідальність за провал арешту Пукача в Ізраїлі на офіцера СБУ Андрія Кожемякіна, котрий виїжджав на місце, та на Віктора Шокіна, який на той час був заступником Генерального прокурора.60 На нашу думку, повторення цих взаємних звинувачень публічно є результатом (і) неспроможності ГПУ активно розслідувати дії, що дозволили Пукачу уникнути правосуддя і в 2003, і в 2005 роках, що по суті сприяє його подільшій злочинній діяльності, та також є результатом (іі) відсутності в політичних лідерів України необхідної енергії, аби примусити правоохоронні органи ефективно розслідувати справу Гонгадзе.

З того часу, як правоохоронні органи провалили арешт Пукача у червні 2005 року, мало інформації було оприлюднено про його розшук. Згідно з тодішньою заявою колишнього Генерального прокурора Олександра Медведька, у березні 2006 року Генеральний прокурор Ізраїлю видав ордер на арешт Пукача за підозрою у скоєнні вбивства Гонгадзе, на випадок, якщо він з’явиться у Ізраїлі.61
У червні 2006 року СБУ на своєму веб-сайті повідомила, що під час обшуку, спричиненого незаконною „конвертацією грошей”, контрабандним імпортом та торгівлею коштовними каменями СБУ вилучило іноземний паспорт, що був виданий на ім’я Пукача. Журналістське розслідування „Української Правди” показало, що рейд СБУ проводився в приміщенні, що належить Валентину Бродовському - другорядній фігурі політичного блоку Юлії Тимошенко. Бродовський зазначив, що його допитували лише як свідка в справі з відмивання грошей. „УП” в редакторському коментарі зробила висновок, що звіт СБУ може бути результатом або (і) „суміші правди та брехні та операції СБУ з дискредитування Тимошенко”, або (іі) це може бути правдою.62
Проте, ніщо не зрушило з місця пошуки Пукача. У вересні 2006 року тодішній Генеральний прокурор пан Медведько повідомив, начебто Пукач міг намагатися виїхати до Індії.63

6.г. Закриття розслідування за фактом смерті Кравченка

Смерть колишнього Міністра внутрішніх справ Юрія Кравченка у березні 2005 року позбавила розслідування про замовлення та організацію вбивства Гонгадзе ключового свідка. Голос, котрий, схоже, належить Кравченку можна почути в записах Мельниченка. Цей голос обговорює з колишнім Президентом Кучмою необхідність спричинити шкоду Гонгадзе. Викрадення Гонгадзе згодом був виконане офіцерами, які підпорядковувалися Кравченку. У березні 2005 року, після того, як Генеральний прокурор Піскун публічно викликав Кравченка на допит в дещо екстравагантний спосіб, - під час прес-конференції, - тіло Кравченка знайшли з двома вогнепальними пораненнями у голову в його домі на ранок того самого дня, коли мав відбутися допит,.

Хоча смерть Кравченка мала всі формальні ознаки самогубства, той факт, що вогнепальних поранень у голову було два, спричинив великі сумніви. Слідчі спочатку проголосили висновок про самогубство, але в 2006 році Печерський районний суд знову відновив ту справу. 27 лютого 2007 року прокуратура вдруге підтвердила висновок про самогубство та закрила справу.64

Роз'яснюючи вердикт у телевізійному інтерв’ю, слідчий з особливо важливих справ в ГПУ Андрій Ральський зазначив, що експертна комісія, до складу якої входили спеціалісти Міністерства охорони здоров’я найвищого рангу, котрі спеціалізуються на хірургії обличчя, токсикології та інших галузях медицини, дійшли висновку, що Кравченко міг вистрелити в себе двічі. Ральський заявив, що відомі випадки, коли люди стріляли собі в голову навіть чотири або п’ять разів. Він сказав:

„Варто врахувати, що перший постріл у підборіддя не загрожував життю: куля не зачепила мозку, головні артерії й розтрощила лише зуби та м’які тканини. Спеціальне експертне дослідження проаналізувало можливість повторної спроби самогубства, враховуючи природу поранення голови та індивідуальні фізичні характеристики генерала.”

Ральський сказав, що слідчі не змогли підтвердити інформацію, ніби за Кравченком стежили в останні перед смертю дні. Також він спростував повідомлення преси, нібито два пальці Кравченка були зламані, а на тілі були інші ушкодження.65

Ці висновки заперечив Микола Поліщук, колишній Міністр охорони здоров’я та відомий експерт з вогнепальних поранень в Україні. В інтерв’ю газеті „Дзеркало тижня” він зазначив:

Поліщук: Виходячи з природи поранень, що описані в документах, чітко зрозуміло, що це була насильницька смерть, і що поранення не могли бути заподіяні власною рукою особи. Можливість, що це могло бути самогубство вартко виключити. (...) Перше вогнепальне поранення було зроблено зблизька зі зброї, що притиснули до тіла. Напрямок поранення не є характерним для поранення, яке наносить людина сама собі, бо воно йде знизу доверху і зсередини назовні. Надзвичайно складно повірити, що особа була спроможна поранити себе в такий спосіб: це було б надто незручно. Внаслідок цього вогнепального поранення він отримав декілька розтрощень нижніх щелеп, сім зламаних зубів (травматична ампутація), тріщину нижніх щелепів та носового хрящу та ушкодження язику. Таким чином, він мусив знепритомніти від такої травми.

Питання: Чи ви визнаєте, чи є гіпотетична можливість, хоч і одна на тисячу, що людина могла не втратити свідомість?

Поліщук: Не думаю, що це можливо, хоч скільки б в нього не була залізна воля. Після такого поранення він міг лише ослабнути, та він мусив би впустити пістолет з руки. Ніхто не зміг би тримати зброю в руці після такого ушкодження. Він сидів не в кріслі, в якому він міг спертись на лікоть, а на стільці. З його зростом (понад 1 метр 90) та вагою, також важко уявити, щоб після такого пострілу він не впав. На жаль, питання, чи міг він не втратити свідомість, не було поставлене експертам.

Друге поранення – у скроню – було смертельним. Його зробили зблизу, але воно не залишило сліду від контакту. Це було б ознакою самогубства, особливо зважаючи на попереднє поранення: якщо б він стріляв в себе сам, він мусив би притиснути дуло до своєї скроні.66

Наступник Кравченка на посаді Міністра внутрішніх справ, Юрій Луценко, публічно поставив питання, чи скоїв Кравченко самогубство, зазначивши, що „розслідування повинно провести більше ретельних експертиз”.67

Кримінальний Кодекс України містить статтю про доведення особи до самогубства. Зважаючи на те, що колишній Генеральний прокурор Медведько висловлював упевненість саме про самогубство Кравченка, ми запитали заступника Генерального прокурора Голомшу, чи буде відкрито імовірну справу про доведення до самогубства. Він відповів тоді, що прокуратура „вивчає це питання”.68

6.д. Відсутність відповідальності за попередні помилки

У нашому другому звіті ми висловили занепокоєність тим, що навіть після Помаранчевої революції нічого не було зроблено, щоб розслідувати „широкомасштабну змову всередині українського істеблішменту (в 2000 - 2004 роках) з метою перешкодити розслідуванню та завести його на манівці”. Ніхто не дослідив, наскільки ця змова посприяла „низці елементарних невдач, порушень процедури та законів у розслідуванні справи Гонгадзе Генпрокуратурою”.69 Ми стверджували, що розслідування цих перешкоджань стосується і самого розслідування вбивства. За два роки після того, як звіт було оприлюднено, не з”явилося жодних ознак будь-якого прогресу слідства в цьому напрямку.

У листопаді 2006 року Василь Сільченко, заступник голови парламентської комісії у справі Гонгадзе зазначив, що був „дуже здивований” заявою, котру зробив колишній заступник Генпрокурора Шокін, звертаючись до комісії наприкінці 2006 року. Шокін тоді зазначив: „Все було зроблено правильно щодо справи Гонгадзе, але ми знов почали з початку”. Сільченко написав:

„Як це? Попередні слідчі нічого не зробили? Якщо так, вони мусять відповісти за це! Чи вони не повинні бути покарані? Шокін також запевняв, що записи Мельниченка не є головним елементом для справи Гонгадзе, і що Генеральний прокурор докопається до правди навіть без цих записів. У такому випадку виникає питання: що не дає довести цю справу до кінця?”70

Ми тримуємося думки, що належний аналіз попередніх невдач є засадничою частиною вдалого розслідування цього вбивства.

6. е. Оцінка розслідування ГПУ парламентською комісією

У грудні 2006 року Володимир Мойсик доповідаючи Верховній Раді від імені парламентської комісії у справі Гонгадзе, висловив стурбованість комісії відсутністю прогресу в розслідуванні. Він надав перелік наступних пунктів, до яких ми привертаємо увагу:

Упродовж цього часу (з моменту вбивства Гонгадзе), в Україні п’ять разів мінявся Генеральний прокурор, і звичайно, всі вони певною мірою втручалися в розслідування. Також відбулася певна кількість змін у слідчих групах та заміни слідчих, котрі відповідали за хід розслідування, що, на думку комісії, не сприяло досягненню цілі. Ви можете уявити ситуацію, коли є 150 томів матеріалів справи, і лише ознайомитися з ними фізично є великою проблемою?

(...) На думку Генерального прокурора, одною з причин, чому розслідування просувалося так повільно, була поведінка Миколи Мельниченка. Прокуратура вважає, що він не бажає співпрацювати з нею, давати свідчення або передати оригінали записів, де йдеться про вбивство Гонгадзе.

(...) Повільний хід слідства також дозволив здійснити звільнення з-під варти генерала Пукача, котрий міг дати свідчення про те, як насправді сталося вбивство, та про тих, хто замовив його. Було проігноровано необхідність допитати тих осіб, котрі могли відповісти на важливі запиатння, коли була така можливість. Юрій Кравченко помер, Ігор Гончаров помер, Едуард Фере у критичному стані, та Пукач у розшуку.71

Мойсик зробив висновок, що необхідними умовами для того, щоб справа рухалася вперед, є:

- завершення судового процесу над тими, хто звинувачується у причетності до вбивства;

- відкриття попереднього слідства про відповідальність посадовців, чиї дії або бездіяльність затягували розслідування;

- доведення з 100% впевненістю, що знайдене у Таращі тіло є тілом Гонгадзе;72

- надання Мельниченком записів до та перевірки згідно з українським законодавством.

Ми роз'яснювали вище, чому жодна наукова експертиза ДНК ніколи не може дати 100% впевненість стосовно належності тіла. Але по всій решті позицій наше міжнародне журналістське розслідування погоджується з висновками української парламентської комісії.

Ми воліємо також привернути увагу до позиції заступника голови парламентської комісії Василя Сільченка, котрий у газетній статті зміг ще глибше обґрунтовати висловлені Мойсиком думки, наполягаючи на запровадженні змін у законі про захист свідків:

Дивна та несподівана смерть медсестри з Таращанського моргу, передчасна смерть Дагаєва, кома Фере, „самогубство” Кравченка... І ще більше: смерть у ізоляторі Гончарова, замах з вибухом гранати проти Несторова, члена банди „перевертнів”, котрий знаходився під наглядом міліції (...), зникнення Пукача навіть після арешту, „куля невеличкого калібру” в черепі Ірини Радзієвської (важливого свідка у справі про смерть Кравченка)... І це були усі важливі свідки, хто мав що сказати про справу Гонгадзе! І вони так чи інакше були в полі зору правоохоронних органів або спецслужб. Скільки ще „випадкових” смертей повинно бути в цьому ланцюгу, коли вже стане неможливим відкидати очевидну логіку?”73

7. Перешкоджання розслідуванню на політичному рівні та висновки

7.а. Політична підтримка відповідальних посадовців за неспроможність розслідування

Ми проконстатували в цьому та попередніх звітах факти навмисного недбальства та перешкоджань розслідуванню смерті Гонгадзе, зокрема, з боку ГПУ за часів перебування на посаді Генпрокурорів панів Потебенька та Васильєва, але також з боку посадовців МВС та кількох інших державних установ. Ми сформулювали вище в Розділі 6.д, на стор. 27 неспроможність ГПУ та інших органів влади долучити питання про попередні помилки до переліку вирішальних елементів розслідування.

На політичному рівні, попри регулярні заяви Президента Ющенка та інших високопосадовців про важливість справи Гонгадзе (згадаємо, наприклад, публічну обіцянку Петра Порошенка, коли він був секретарем РНБО: „є особливі люди, які будуть відповідати за це!”)74, спроб розслідувати факти недбалості та навмисного перешкоджання не було здійснено.

Цього року Президент Ющенко довів до логічного завершення питання про політичне перешкоджання розслідуванню справи Гонгадзе. Високу державну почесну нагороду здобув один з тих, хто несе найбільшу особисту відповідальність за неспроможність розслідування. 17 лютого 2007 року пан Ющенко підписав Указ про нагородження Орденом Князя Ярослава Мудрого Михайла Потебенька, Генерального прокурора з 1998 по 2002 роки і на даний час радника ГПУ. Саме на ту нагороду посилається у своєму заголовку цей звіт.

Як пояснювалося в наших попередніх частинах розслідування, саме Потебенько не спромігся відповісти на лист Георгія Гонгадзе від 11 липня 2000 року, коли Георгій просив захисту від тих, хто стежив за ним. Цим кроком Потебенько фактично дав „зелене світло” викрадачам та вбивцям Гонгадзе. У листопаді 2005 року Європейський Суд з прав людини засудив ці дії як порушення прав людини та виголосив відповідний вердикт.

Після того, як без вісті зник Гонгадзе, ГПУ на чолі з Потебеньком продовжувала відпрацьовувати хибні версії слідства, що спричинило неправдиві заяви, що заплутували слідство. Імовірно, то робилося для того, щоб заперечити можливий зв'язок між справою та записами Мельниченка. Наш перший звіт містить висновок: ГПУ за часів Потебенька вчинила „умисне перешкоджання розслідуванню”.75 Подальші події лише підтвердили, що було би логічним порушити кримінальну справу за фактом зриву розслідування. Але замість цього Потебенько був нагороджений орденом.

У березні 2007 року група українських громадських організацій та журналістських профспілок спільно з Міжнародною федерацією журналістів (IFJ), висловила протест Віктору Ющенку щодо нагородження Михайла Потебенька, зазначивши: „Факт такої нагороди разом з неспроможністю належно здійснити розслідування про спроби маніпулювання справою Гонгадзе є зневагою до тих, хто працює задля розбудови демократії та правової держави в Україні”.76 Відповіді отримано не було.

З-поміж посадовців, які зіграли важливі ролі у заплутуванні розслідування, є й інші відзначені державою особи. Наприклад, Марія Приндюк. У квітні 2004 року вона закрила кримінальну справу проти генерала Пукача за фактом знищення документів, що мали відношення до розслідування справи Гонгадзе і в такий спосіб збільшила шанси генерала Пукача уникнути відповідальності. В липні 2007 року пані Приндюк була представлена колегією Апеляційного суду м.Києва до державної нагороди – звання „Заслужений юрист України”. Звичайно, законодавча та виконавча гілки влади не мають впливу на таке рішення. На нашу думку, було би логічніше відкрити відповідну справу, і тоді б суддя Приндюк була вимушена пояснити своє рішення щодо Пукача.77

У нашому першому звіті ми аналізували неспроможність ГПУ, якою в різні часи керували різні Генеральні Прокурори, розслідувати справу Гонгадзе бодай так, щоб слідство відповідало хоча б елементарним стандартам. У нашому другому звіті, що був оприлюднений невдовзі після Помаранчевої революції, ми надали перелік помилок ГПУ, розслідування яких вже могло пролити світло на змову державних посадовців, які залякували опонентів за часів режиму Кучми.78

За часів Ющенка, попри проголошені обіцянки та оприлюднені наміри, зокрема, слідчого Шубіна та інших в жовтні 2005 року, не лише ці питання не були розв'язані, але й напряму відповідальний за саботаж слідства Потебенько нагороджений державною відзнакою.

7.б. Реакція України на рішення Європейського суду у справі Гонгадзе

Подальші докази того, що українська політична влада не лише не спроможна сприяти розслідуванню справи Гонгадзе, але й ефективно перешкоджає їй, походять з позиції Кабінету міністрів та Міністерства юстиції щодо рішення, ухваленого проти України у справі Гонгадзе 8 листопада 2005 року в Європейському Суді з прав людини.

Суд одноголосно встановив, що було порушено право на життя, передбачене статтею 2 Європейської Конвенції з прав людини, бо українська влада не лише не захистила життя Георгія Гонгадзе, але й виявилася неспроможною розслідувати обставини його смерті. Суд висловив „серйозні сумніви” щодо зобов’язання влади ретельно розслідувати справу та встановив, що влада „більше піклувалася, щоб довести, нібито державні високопосадовці не були причетними до вбивства, ніж тим, щоб розкрити правду” про зникнення та смерть Гонгадзе. Судді також зазначили, що стаття 3 Конвенції (заборона тортур) та стаття 13 (право на ефективний захист у суді) також були порушені. Суд вирішив, що Україна має сплатити 100 тисяч євро компенсації Мирославі Гонгадзе.79

Перед тим, як було ухвалено це рішення суду, влітку 2005 року, Кабінет міністрів України запропонував Мирославі Гонгадзе позасудове врегулювання справи, котре мали слухати в Європейському суді, та зазначив, що готовий добровільно сплатити їй 100 тисяч євро компенсації фінансової та моральної шкоди й покрити усі пов’язані з судом витрати. Проте, за умови такого позасудового врегулювання Мирослава Гонгадзе втратила б право подавати скаргу проти України, якщо слідство в справі вбивства її чолвіка не просуватиметься. Єдина можлива мета цієї пропозиції, від якої Мирослава Гонгадзе відмовилася, була спроба забезпечити її мовчання й запобігти тому, щоб Україна не потрапила у незручне становище через негативне рішення суду.80

Після цього рішення суддів Європейського суду Комітет Міністрів Ради Європи заявив, що буде „і далі пильнувати (...), щоб Україна вжила усі необхідні заходи, аби задовольнити вимоги Європейського суду з прав людини”, що нагляд за подіями в Україні триватиме, що РЄ сподівається, що Україна „упередить нові порушення” Європейської конвенції про захист прав людини та, що організація „розраховує на повну співпрацю з українськими органами влади щодо цього”.81 Проте у жовтні 2006 року Мін’юст написав Мирославі Гонгадзе листа, де, поряд з підтвердженням про сплату 100 тисяч євро компенсації, повідомив, нібито всі завдання, які у своїму рішенні Європейський Суд поставив Україні, виконані.82 Така відповідь означає, що Україна не зреагувала ані на критику влади з боку Європейського суду, ані на пропозиції Ради Європи покращити ситуацію.

7.в.Висновки

Розслідування вбивства Гонгадзе упродовж останніх семи років умовно розподіляється на три стадії.

На першому етапі (2000-2004 роки, до Помаранчевої революції) ГПУ проявляла очевидну недбалість, спочатку зробивши навмисно низку неправдивих публічних заяв, що вводили в оману, і які відводили слідство від правильного напрямку, а згодом неодноразово відмовляючись досліджувати „записи Мельниченка” та на довершення звільнивши з-під варти генерала Пукача.

На другій стадії (перші місяці після Помаранчевої революції, з грудня 2004-го по осінь 2005 років) політичні зміни в Україні дозволили дещо просунути розслідування. І хоча наміри притягти до відповіді замовників та організаторів убивства не вийшли за межі публічних декларацій, оскільки і смерть генерала Кравченка, й інші події завадили виконанню обіцянок, стався помітний прорив: три працівники МВС, які звинувачуються як виконавці злочину проти Гонгадзе, були заарештовані та були передані до суду.

На третій стадії розслідування, починаючи з осені 2005-го, здійснено лише один важливий крок: справу Подольського передано до суду та встановлено зв’язок між справою Подольського та справою Гонгадзе. Усі ж інші питання, і зокрема, розслідування щодо замовників та організаторів убивства, не зрушили з мертвої точки. Кадрові перестановки в ГПУ зашкодили слідству, вирішальний час було втрачено. Вочевидь, на цій третій стадії позиція українського політичного істеблішменту змінилася. Коли декларації і далі на словах підтримували розслідування, практика демонструвала протилежне. Докази тому – нагорода Потебенька та відмова повністю виконувати рішення Європейського Суду.

Події останніх двох років переконують українських політиків, юристів та журналістів, котрі відпочатку уважно відстежують розслідування справи Гонгадзе, що провідні перешкоди до розкриття справи мають політичний характер. Нерішучість Президента Ющенка називається однією з ключових причин.

Коли Володимир Мойсик у грудні минулого року доповідав про справу Гонгадзе перед парламентом від імені парламентської комісії, депутат Микола Онищук поставив йому питання:

Що на ваш погляд є засадничою, я підкреслюю, засадничою, причиною того, що розслідування цієї кримінальної справи рухається вперед з такою благосердністю і поки що не було закінчено?

Мойсик: Усі п’ять генеральних прокурорів, котрі мали відношення до справи, посилалися на відсутність політичної волі її довести до кінця. Але якщо ми кажемо про політичну волю, ми мусимо говорити про тих, хто висловлює цю волю. І тоді відповідь стає вам ясною, гадаю.83

Валентина Теличенко, адвокат Мирослави Гонгадзе, на запитання, чи вірить вона, що ті, хто є відповідальними за смерть Георгія, колись будуть покарані, відповіла:

Справа Гонгадзе не є просто справою трьох міліціонерів, котрі зловжили своїм службовим становищем, котрі вбили людину, яку до того не знали. Вбивство засновника „Української Правди” було політичним: давно вже ніхто не має сумнівів з цього приводу. І саме це є причиною, чому ця справа так важко розслідується, саме через це було так важливо, щоб парламент відстежував розслідування, саме тому, щоб розслідування було ефективним, політична воля найвищого керівництва держави є засадничою, включно з особою, котра обіймає найвищу посаду, з Президентом України.

Ви можете поміняти стільки генеральних прокурорів, скільки захочете, але злочин, який скоїли проти Гонгадзе, не буде розкрито, поки Президент не потурбується про те, щоб забезпечити, аби розслідування проводилося досвідченими професіоналами. І щоб політики не могли ані заблокувати хід розслідування, ані впливати на суд. На жаль, справу ніколи не буде завершено, якщо Президент буде дотримуватися своєї теперішньої пасивної позиції.

Зважаючи на нездатність президентської команди та інших політичних установ підтримати розслідування так, як того вимагає пані Теличенко, а також враховуючи проголошення політичної підтримки таким особам, як Потебенько, котрий свідомо перешкоджав слідству, логічно зробити висновок, що, коли розкриття справи енергійно підтримується на словах, на практиці воно гальмується на політичному рівні.

8. Рекомендації

Це журналістське розслідування закликає Генерального прокурора:

1. Оприлюднити – не порушуючи правничі обмеження будь-якого кримінального розслідування – пріоритети слідчих дій стосовно замовників та організаторів убивства Гонгадзе; повідомити план дій розслідування в контексті залучення інформації про систему залякування в МВС.

2. Порушити кримінальні справи проти тих, хто перешкоджав розслідуванню справи Гонгадзе на попередніх стадіях.

3. Порушити кримінальні справи проти тих, хто знищував документи, пов'язані зі справою Гонгадзе; та вжити заходів, щоб зберігти аналогічні документи, чий термін зберігання добігає кінця.

4. Публічно роз’яснити, яких заходів було вжито, аби залучити майора Мельниченка як свідка до судового процесу та отримати для суду оригінали записів й апаратуру, за допомогою якої ці записи було зроблені; за необхідності, порушити відповідну кримінальну справу.

5. Публічно роз’яснити політику кадрового забезпечення у справі Гонгадзе, до якої вудається Генпрокурор, аби зніти ті питання, що виникли в депутатів парламенту та в громадянськості.

Ми закликаємо Президента та уряд України:

1. Спонукати Генерального прокурора активніше забезпечувати розслідування щодо замовників та організаторів вбивства й надати йому необхідні гарантії для успішності цієї роботи.

2. Спонукати Генерального прокурора активніше розслідувати діяльність усіх тих, хто на міністерському рівні перешкоджав розслідуванню справи, спонукати його порушити відповідні кримінальні справи та надати йому необхідні гарантії для виконання цієї праці.

3. Наказати Міністерству внутрішніх справ вжити заходів, щоб заохотити працівників розказати про випадки злочинної діяльності та зловживання службовим становищем, пов”язані зі справами Подольського та Гонгадзе, а також про систему залякування, в якій вони брали участь.

4. Негайно вивчити питання захисту свідків, котре поставили парламентарії-члени парламентської комісії зі справи Гонгадзе.

5. Позбавити колишнього Генерального прокурора Михайла Потебенька наданої йому почесної державної нагороди та просити нинішнього Генерального прокурора розслідувати його дії у справі Гонгадзе, з перспективою порушення кримінальної справи.

6. Просити Генерального прокурора розслідувати дії колишнього Генерального прокурора Геннадія Васильєва у справі Гонгадзе, з перспективою порушення кримінальної справи.

Ми рекомендуємо Раді Європи:

1. Висловити уряду України свою стурбованість через перешкоджання слідству, виявлені як на рівні Генеральної прокуратури, так і на політичному рівні.

2. Далі здійснювати моніторинг цього розслідування.

Ми рекомендуємо журналістам та громадськості як в Україні, так і за її межами:

1. І далі відстежувати хід розслідування та інформувати про нього.

2. Чинити тиск на органи влади України, щоб перешкоджання розслідуванню були припинені.

Цей звіт було складено Саймоном Пірані.

Переклад з англійської Анни Огняник, ІМІ

Для контактів: Усі запити про журналістське розслідування можуть бути адресовані Рашель Коен, Міжнародна федерація журналістів (IFJ)
IPC-Residence Palace, Bloc C, Rue de la Loi 155, B-1040 Brussels, Belgium
[email protected] Ця адреса електронної пошти приховується від різних спамерських пошукових роботів. Щоб побачити її потрібно активувати Ява-скрипт.