З чого починається Батьківщина?

Автор/джерело -  © Марія КОПИЛЕНКО, DAILYUA 

Що там було далі? Про якісь картинки, букварі, друзів-товаришів, берізки й стежини. Нісенітниця, чи не так? Але з цієї нісенітниці складається наше неповторне, особисте життя і світлі спогади, які дозволяють відчути себе людиною.

Історія нашої багатостраждальної держави пам`ятає спроби позбавити людей цієї самої персоніфікованої надбудови. У найбільш екстремальній формі це робили більшовики, відбираючи у людини особисте майно, ущільнюючи квартири до стану воронячих слобідок, заганяючи селян у колгоспи. Все, що радувало душу, все, що носило хоч якийсь індивідуальний характер, планомірно й безжально знищувалося. Результатом стали комбінати харчування і побутового обслуговування, гігантські залізобетонні здравниці і ряди однакових, не менш залізобетонних багатоповерхових житлових будинків на так званих масивах.

Але то було в бузувірську епоху побудови світлого комуністичного майбутнього. А зараз? У нас йде процес бурхливого будівництва капіталізму, і, схоже, що ті закономірності, які помітив у нім вуйко Карл Маркс, дійсно спрацьовують. В усякому разі, тільки гонитвою за надприбутками можна пояснити знищення існуючої, такої, що пережила роки терору, міської інфраструктури.

На жаль, про багато милих нашому серцю неповторних куточках старого Києва нам доводиться говорити в минулому часі. І тут не рятує світова слава. Що з того, що Софіївський собор позначений у всіх мислимих і немислимих національних і міжнародних реєстрах. Це все одно нікому не перешкодило побудувати біля нього фітнес-центр із басейном. І не допомогло ні втручання Президента, ні волання громадськості. Але проблема полягає не тільки в панах - спроможних клієнтах, які користуються послугами цього чудового підприємства.

Свого часу з Софіївської площі (раніше площі Богдана Хмельницького) зняли тролейбусну і автобусну зупинки (а ще раніше – і трамвайну – прим. “Аратти”) під тим приводом, що це украй негативно впливає на стан пам'ятника історії й архітектури. Тепер же ці міркування нікого більше не турбують, а площа загачена припаркованими автомобілями різного віку, масті і стану.

Старі кияни не пригадують, щоб в Шевченківському (чи Голосіївському або Дарницькому – прим. “Аратти”) парку алеями наввипередки їздили автомобілі, розганяючи матусь з колисками і малолітніми дітьми. Прогулянка алеями парку, де знаходиться чудовий новий ляльковий театр, також пов'язана з ризиком для життя. Малі глядачі, збуджені спектаклем, буквально розбігаються з-під коліс автомобілів.

Власне напрошується невтішний висновок - агресивне середовище навколо нас загрожує знищити все те світле, добре й людське, яке складає індивідуально для кожного поняття малої батьківщини. А без малої батьківщини не може бути Батьківщини з великої букви.

Ось один конкретний приклад: Київський велотрек, побудований в 1913 році, пережив дві світові війни і немало революцій, до недавнього часу вважався мало не найкращим у Європі. Тепер на його місці, природно, хочуть звести чергову висотку, офісний центр і паркінг. Мало того, що велотрек знаходиться в історичній частині міста, яка і так немало постраждала від набігів будівельних варварів, але не можна забувати і про роль цієї споруди як спортивно-оздоровчого і культурного центру цілого району. Сюди стікалися підлітки зі всіх довколишніх вулиць, тут кипіло життя з його особливою атмосферою. Корінні кияни пам'ятають, що взимку тут завжди заливалася ковзанка, яка була клубом не тільки для дітей, але і для дорослих, у тому числі і тих, кого ми зараз зараховуємо до національної культурної еліти (чи вони самі себе зарахували себе до еліти – прим. “Аратти”) .

Велотрек - це лише один із численних прикладів. Можна пригадати і лежачий вже третій рік в руїнах Сінний ринок, і знівечені варварським будівництвом схили Дніпра, і багато що інше.

Вже набило оскому звернення з приводу всіх цих неподобств до міської влади, яка, схоже, відчуває садистське задоволення, спостерігаючи жалюгідні зусилля малохольних ентузіастів, що намагаються зберегти звичне місце існування.

Але проте, всі ці, нехай навіть і безнадійні на перший погляд зусилля, потрібні, щоб створити основу для того, що прийнято називати громадським суспільством. Сума зусиль дасть результат, і для нових поколінь киян питання, з чого починається Батьківщина, матиме абсолютно відчутний, людський сенс.